КВАНТ СПРИЙНЯТТЯ

Я й гадки не мав, що звичайна поїздка до моря змінить моє сприйняття реальності.

Ще не настала пора, коли шукають прохолоди від літньої спеки й з насолодою пірнають у солоні морські хвилі. Та сонячні дні спонукали нас з Анею вирватися на вихідні — просто, щоб вдихнути інше повітря. Два дні без міського шуму й метушні, на одинці одне з одним, у спокої та гармонії з природою — що ще необхідно двом молодим людям для щастя?

Ми сміялися, кидали камінці у хвилі, вдихали вітер, насичений запахом солі. Так, прогулюючись уздовж берега, дійшли до старого маяка, що височів на скелястому узвишші. Схоже, він давно був закинутий: вибиті вікна, наглухо забиті дошками двері. Маяк більше не зустрічав і не проводжав кораблі своїм світлом — тепер він слухав лише прибій біля свого підніжжя.

До селища поверталися вже не берегом, а ґрунтовою дорогою, що спускалася з пагорба. Трохи нижче від маяка, при узбіччі, трапився нам валун заввишки близько півтора метра. Аня попросила, щоб пофоткав її на тлі величної старої споруди — я підсадив її, і вона прудко видерлася на нього. Двома-трьома десятками знімків із різних ракурсів була задоволена жіноча природа, і ми полишили камінь.

Наступного дня за сніданком дізналися від хазяйки кафе, що в селищі є місцевий музей. Він працює лише в сезон, коли приїздить достатньо відпочивальників. Проте за бажання його все ж можна відвідати: господиня розповіла, куди і до кого звернутися, аби експозицію відкрили спеціально для нас. Тож ми скористалися її порадою і невдовзі вже розглядали експонати, розміщені у трьох невеликих кімнатах.

Серед різноманіття старожитностей мою увагу привернули кілька пожовклих фотографій у дерев’яних рамках під склом. Особливо — одна світлина, зроблена понад сто років тому. На ній був зображений маяк ще у своєму чудовому первісному вигляді. Праворуч від нього схил пагорба переходив у горизонтальну берегову лінію, за якою розливалося безкрайнє море. Пейзаж доповнював великий валун, що лежав при узбіччі дороги ліворуч і вниз від маяка. Я одразу згадав вчорашню фотосесію з Анюткою на ньому, усміхнувся й сфотографував світлину на стіні.

Вже вдома, коли ми повернулися, розглядаючи фотографії на комп’ютері, помітив на старому знімку дивовижну особливість: валун лежав лівіше і помітно нижче, ніж на моїх фотографіях, зроблених майже з того самого ракурсу. І дорога там не огинала його, а пролягала прямо! Від побаченого мене пробрав холодок.

Як таке може бути? — здивувався я. Було б цілком зрозуміло, якби він зараз опинився нижче — це можна було б пояснити зсувом ґрунту. Але ж за сто років валун, навпаки, піднявся вгору, ніби мав намір видертися на пагорб. Як таке можливо!

Своїм дивним відкриттям поділився з Анею.

— Уявляєш, — сказав я. — На старій фотографії камінь лежить зовсім в іншому місці. Нижче і лівіше, метрів на два. І дорога там пряма, а не огинає його, як зараз. Це ж якесь божевілля!

Аня скептично скривилася.

— Ой, та не переймайся. Фотографії часто брешуть, створюють зорові ілюзії. Залежно від ракурсу все виглядає інакше. От не так сфотографуєш жінку — і вона здаватиметься товстішою або ширшою в плечах або вужчою в стегнах. Та й твій чарівний камінь могли колись пересунути під час якогось будівництва.

Так, вона іронізувала, але мені не хотілося ігнорувати цю незвичайність. Відчувалося — щось тут справді дивне.

«Рухливий камінь», — набрав я запит у пошуковику, розраховуючи знайти хоч якусь зачіпку. Перше ж посилання привело мене до феномену висохлого озера Рейстрек-Плайя в Долині Смерті. Прочитав цікаві факти, але жоден з них не підходив до моєї ситуації. Сумнів лише посилювався. Тоді ж прийшло рішення повернутися на місце — швидше за все, саме там зможу знайти більше інформації про таємницю каменя. На щастя, до нього всього кілька годин їзди, тож за день впораюся.

Не відкладаючи задум у довгу шухляду, наступного дня я вже спілкувався з місцевими жителями приморського селища. Саме від них дізнався, що біля маяка жодних будівельних робіт навіть довгожителі не пам’ятають. Отже, залишалося лише пошукати відповіді безпосередньо біля каменя — туди й вирушив.

Перше, що я зробив на місці, — дістав роздруковану стару фотографію і почав порівнювати її з обрисами реальної місцевості. Тупцюючи неподалік валуна, намагався вирахувати точку зйомки. Невдовзі вона була знайдена, і тепер уже можна було з упевненістю сказати, що він за сторіччя дійсно перемістився на півтора-два метри вгору. Оглядаючи велетень зблизька, звернув увагу, що його поверхня виглядає ідеально неможливо чистою — мовби ніколи не знала дотику бруду чи пилу. Сусідні, значно менші камені навколо були звичними: обжиті лишайниками, з мікротріщинами та порами, забитими пилом і органічними рештками. Цей же об’єкт випромінював чистоту, ніби сам відштовхував усе зайве.

Роздивляючись і обмацуючи камінь, помітив, що його поверхня всюди мала однакову температуру, незалежно від того, чи бік був під прямими променями сонця, чи перебував у затінку. Це здавалося аномальним явищем — наскільки можна було судити, невідомим науці.

Тієї ночі, вже вдома, довго не вдавалося заснути. Думки все поверталися до підніжжя старого маяка, крутилися навколо дивного об’єкта, а потім непомітно перетекли у сон — у сновидіння, де я розмовляв з істотою не з нашого світу.

А що, як нічне марення було справді підказкою з мого неусвідомленого? — розмірковував я увесь час. А що, як той валун біля маяка — невідома форма життя? Щонайменше деякі його властивості на це натякають. Наприклад, здатність зберігати однакову температуру з усіх боків — як на сонячному боці, так і в тіні — може свідчити про наявність механізму теплового балансу, а також схоже, що він поглинає інфрачервоне випромінювання, тобто отримує енергію ззовні. Додатковим підтвердженням цього є ідеально чиста поверхня — вона не лише натякає на механізм самоочищення, а й, можливо, виконує функцію бар’єра, що відмежовує об’єкт від зовнішнього середовища, зберігаючи його автономність.

Камінь рухається — приблизно на півтора сантиметра на рік, якщо судити з відстані, яку він подолав за століття. Це, своєю чергою, пояснює, чому ніхто не помітив ні самого руху, ні зміни у вигині дороги — так само, як людина не помічає щоденних змін на власному обличчі.

Мої думки днями крутилися навколо цього феномену, але не приносили нових сенсів. Це топтання на місці виснажувало, аж поки звичайна муха не підкинула мені несподівану ідею. Одного ранку вона якимось чином залетіла в кімнату і розбудила мене своїм лоскотливим повзанням по руці. Скільки її не відганяв — усе дарма: комаха знову і знову дзижчачи поверталася. Від такої настирливості я остаточно прокинувся, і сон змінився на злість. Скрутивши аркуш паперу в трубку, почав ганятися за нею, аби нарешті прибити цього «монстра». Але мені так і не вдавалося — її реакція була набагато швидшою за мою.

І тут мене осінило: це створіння живе в іншому часовому ритмі, сприймає світ зовсім інакше, ніж людина. Я поліз шукати підтвердження своїм здогадкам в інтернеті й знайшов цікаві факти. Людина усвідомлює інформацію десь за пів секунди, але несвідомо здатна сприймати коротші імпульси — як той самий «25-й кадр» у кіно, що часто згадують як межу, за якою людина вже не встигає розгледіти окремий кадр. У мухи ж квант сприйняття коротший у декілька разів, тому вона бачить мої рухи так, ніби дивиться фільм при сповільненому відтворенні. Тож якщо ця комаха здатна сприймати світ набагато швидше за мене, то чому б не припустити, що десь поруч існують істоти, для яких усе наше людське життя — лише мить, блискавка?

Якби той валун біля маяка виявився такою істотою але з квантом сприйняття в десятки років, то в його ритмі я був би всього лиш невидимим об’єктом, а він для мене — просто каменем, застиглим у тисячоліттях. Мене приголомшила думка, що в одних і тих самих координатах простору можуть співіснувати розумні сутності, які навіть не спроможні вважати одне одного ані розумом, ані, зрештою, життям.

Поділився своїми спостереженнями й здогадками з Анею. Вона уважно вислухала, а тоді напівжартома кинула, що за цей тиждень я й сам став схожим на камінь. У її словах було щось більше, ніж жарт — адже і так було зрозуміло, що останнім часом я справді віддалився. Мабуть, це її трохи дратувало. Проте в глибині душі, здається, вона теж відчула: з тим каменем щось не так.

Пообіцяв, що невдовзі все зміниться. Анютині слова змусили замислитися: навіть поруч із тими, хто живе в одному ритмі часу, ми можемо бути глухими й незримими. А що вже казати про істот, для яких ми — лиш тінь миті? Ця думка остаточно переконала: до валуна потрібно повернутись.

У перший же вихідний я вирушив до каменя. Моєю метою було відколоти від нього невеличкий шматок, щоб передати зразок на експертизу в геологічну лабораторію й з’ясувати його хімічний склад, фізичну структуру та вік. Це могло б або спростувати мою версію, або дати поштовх фахівцям для вивчення феномену.

Спершу я зробив відколи для порівняльних аналізів на двох сусідніх валунах. Відібрані зразки поклав у окремі пакети, а потім підійшов до велетня. Обійшовши його, знайшов невеличкий виступ, зручний для роботи.

Я стояв перед ним, тримаючи кирку в опущеній руці, і не міг наважитися підняти її для удару. У мені боролися сумнів, страх і допитливість.

Зрештою, допитливість переважила — і я замахнувся. У ту ж мить усе потемніло…

Сторонній спостерігач, якби такий був, побачив би, як рука з киркою, описавши дугу в повітрі, не торкнулася каменя, а наштовхнулася на невидиму протидію. Інструмент відлетів убік і впав на землю, а слідом за ним повалився і чоловік.

Я усвідомив себе, але не міг збагнути, що навколо відбувається. Це було щось, чого не існує в досвіді людського сприйняття. Те, що мене оточувало, немає порівнянь, а значить і опису.

З часом картина поступово почала змінюватися. З’явився чорний фон, на якому, наче проявляючись на фотоплівці, спалахували яскраві точки. Я сприйняв їх як зорі. Та вони відрізнялися від звичних мені, бо рухалися. Рухалися з різною швидкістю і в різних напрямках, але водночас підпорядковувалися спільному потоку. Це відбувалося всюди — там, що можна назвати верхом чи низом, попереду чи позаду, ліворуч чи праворуч. Увесь простір був наповнений зоряним танцем, у якому то тут, то там спалахували вибухи наднових.

І серед цього безкрайого руху раптом одна зоря почала яскравішати сильніше за інші. Її світло швидко наростало, і я почав розрізняти біло-жовтуватий диск. Та моя свідомість знову поринула в темряву, яка незабаром змінилася послідовністю нерухомих образів: картинами океанського дна з дивними істотами — трилобітами, величезними химерними рибами з кістяними панцирами та морськими скорпіонами. Гігантські папоротеві ліси, що здіймалися над вологими рівнинами, змінилися образами скелястих плато, де в своїй величі бродили динозаври. Ще кадр — раптова темрява з туманом і попелом, з якого стирчали уламки дерев і кістяків. І знову зміна — широкі холодні рівнини, вкриті снігом і кригою, над якими блукали шерстисті мамонти. Потім у полі моєї уваги виринали обриси епохи людей: кам’яні знаряддя, печери, вогнища, людські постаті, що здавалися виліпленими з диму і світла.

Переді мною проносилися безліч образів, і мій мозок реагував лише на мізерну їхню частину, розшифровуючи, напевно, ті, що кристалізувалися в усвідомленні моєї особистості. Останнє, що я побачив у цьому стані свідомості, було спершу знайоме вже зображення маяка — тільки в його первозданному вигляді. Потім він змінився на образ чоловіка, що нависав наді мною із занесеною киркою для удару. В обрисах його обличчя я впізнав себе!

Відразу спиною відчув рельєф землі й вагу власного тіла, почув приглушений шум прибою, що долинав до моїх вух. Я розплющив очі. Блакить неба та білі хмаринки відобразилися в моєму сприйнятті.

Павло Тужик, липень 2025