 |
| Кінотеатр, фото Павла Тужика 2008 р. |
У центрі міста, на Соборному майдані, сумними вікнами центрального фасаду дивиться на витягнуту руку пам'ятника В.І. Леніну кінотеатр імені Т.Г. Шевченка. Він був побудований у 1962 році і тепер не дарує людям того, для чого був призначений, а став просто холодним пам'ятником своєї епохи 60–80-х років ХХ століття. Його нутро зараз заповнене кількома магазинчиками, а початкова сутність — душа — давно вже мертва.
Кожна людина має свій дім: стареньку маленьку хатинку, великий сучасний будинок чи звичайну квартиру. Ми є господарями своїх осель: облаштовуємо їх, робимо затишнішими та гарнішими. Однак не кожна людина усвідомлює, що слово «дім» має не тільки значення «будинок» ― споруда, що складається з чотирьох стін із дахом зверху і капцями всередині. Воно має більш глибокий сенс, ніж здається на перший погляд.
Усі ми відчуваємо, як нині зріс інтерес до історії. Не тільки до історії всесвітньої, а й до історії рідної країни, рідного краю, свого міста чи села. У цьому інтересі простежується не просто людська допитливість. Ні, мабуть, ідеться про речі серйозніші, глибинніші, основоположні для формування національного самоусвідомлення. Ми хочемо знати витоки, корені свого народу, свого роду.
Хто ми? Звідки ми? Який спадок залишили нам попередні покоління? Що з нього взяти із собою, передати нащадкам? Оці питання — як? коли? чому? де? звідки? — супроводжують людину від дитинства і протягом усього життя. Бо така вже її природа — йти від незнання до освіченості, до мудрості.
Якщо говорити про радомишлян, то вони завжди цікавилися і цікавляться історією свого міста. Вік Радомишля — приблизно 1300 років, а може, й більше. Русини — українці — жили тут з незапам’ятних часів, боронилися від нападників, обробляли землю, торгували... Мало відомостей збереглося про перші століття розвитку міста. Трохи більше — про середньовічні часи, ще більше — про період XIX–XX століть.