середа, 23 січня 2013 р.

«ЧОРНОВА» 1944 року

Узимку (було це кілька ро­ків тому) ми сиділи за столом у теплій хаті, що майже на окраїні Радомишля. Зими в нас різні, і клімат явно змінюється у некращий бік. Проте за вік­ном повільно сипався пухнас­тий сніг, і все було тихо, спо­кійно.

Господар, міцний, чолов'яга, середній на зріст, рудуватий, із якимись сумними очима, повільно вів мову про своє життя. Виникає в людей іноді така по­треба відкрити душу, особливо після чергової чарчини.

Він згадував про тяжке ди­тинство, що випало на роки війни. Чомусь кілька разів пов­торив, що довго житиме, бо до шести років пив материнське молоко. На стіні, як водиться в сільських хатах, розвішані були фото рідні. Чоловік по черзі брав ті знімки, обережно сти­раючи з них пилюку. Фото мо­лодого хлопця затримав у ру­ках, і на очах його з'явилися сльози.

— Оце брат мій, Мишко. За­гинув десь у Польщі. Його взяли в армію коли наші визволяли район. А він не те ще стріляти — ні з однією дівчиною ще не цілувався. Гріх у мене великий перед ним — не з'їздив ні разу на його могилу. Мати до самої смерті своєї плакала. Ніколи не жалілася на свою нелегку долю, але жи­ла у вічному чеканні. «Чорно­ву» тримала з усіма своїми до­кументами, а як поховали її, ті папери десь пропали. Щось таке nbsp; пам’ятаю, але непевно, що село мало назву Гниле чи ще якось так. Раніш була можли­вість поїхати, а зараз— куди там...

І він повільно й розгублено махнув рукою.

— Боже мій, - сказав я, - хіба це проблема? Давайте допоможу вам у пошуках.

— А хіба це можна?

— І не таке знаходив,  якось самовпевнено відповів я.

Наступного дня пішов до вій­ськкомату. Дорога туди від ста­рого кладовища по вулиці Микульського у таких вибоїнах, що хоч фільм знімай піро війну. У військкоматі дві дорідні ті­тоньки, лузаючи насіння, тіль­ки хитали головами у відповідь на моє прохання. На щастя, в коридорі я побачив Сергія Борисенка. Він з розумінням по­ставився до мого запиту, і через півгодини я тримав «чорно­ву» в руках. Ось її текст мо­вою оригіналу «ЗО Хасанский стрелковый полк. Ноябрь 1944 г. Действующая армия. Радомышльскому районному воен­ному комиссару. Извещение. Прошу известить гр. Бирчук Меланью Ниловну, проживаю­щую в Житомирской области, г. Радомышль, ул. Лекарская, 5, о том, что ее сын красноар­меец стрелок Бирчук Михаил Андреевич в бою за социалистическую Родину, верный воин­ской присяге, проявив геройст­во и мужество, погиб 4 ноября 1944 г. и похоронен с отданием на окраине деревни Гнойное Варшавского воєводства. Командир полка Шлепков. Начальник штаба майор Пляхорев».

Маючи такий документ, я не мав сумніву у досягненні мети пошуку, але справа, на жаль затяглася. Я написав у Варшаву В.В. Білявському, людині нелегкої долі і нашому землякові (він родом із Кримка). Попросив допомогти знайти точне місце, де поховано М. Бірчука, і, якщо можна, надіслати фото братської могили. Через деякий час я мав відповідь. Володимир Володимирович узявся за пошук, зробив запити в архів. Потім у нас пішло ділове листування. І от одного разу одержую два листи – один польською мовою, другий – переклад Білявського. «Шановний громадянине! – написано там. – Лист, писаний Вами, мені не адресовано, а все ж я одержав од Вас листи й хотів би відповісти, що чув (я народився в 1946 рр.): на території парафії Гнойно на південній стороні поховані і досі лежать два солдати Радянської Армії, які загинули восени 1944 року. Бажаю заявити, що зосталися розстріляні за дезертирство публічно. Є свідки. Прошу прибути. Ми гарно Вас обслужимо. А якщо хочете, Ви можете забрати їх прах».

Це було повною несподіванкою. Я ще написав два листи. Від Володимира прийшла скоро відповідь, де він зазначав, зокрема, що поляки не люблять росіян. Я йому відповів: «Які ж ми росіяни? Ми – українці, живемо в незалежній Україні». Володимир заспокоїв мене, мовляв, не варто звертати на те особливу увагу, бо то відголоски давньої неприязні. Надійшла відповідь і від мера селища Константинов (так тепер перейменоване Гнойно). Він підтвердив те, що написав мені Володимир. А могилу копали люди, котрі живі й досі. Звичайно, її вже зрівняли з землею, але місцеві жителі можуть показати, де вона.

Пройшов ще якийсь час. Звичайно, я не міг таке розповісти братові Михайла. А тепер уже й нема кому. І все ж – у т.9 «Книги Пам’яті України» на стор. 369 чорним по білому зазначено: «Бірчук Михайло Андрійович, 1925 р., м. Радомишль, українець, робітн., мобілізов. У 1943 р., ряд. Загинув 4.11.1944 р. Похов. У с. Гнойно Пултускського повіту Цеханувського воєводства, Польща».

У тій війні були мільйони загиблих. Для рідних і близьких, для всіх нас – це реальні втрати, це дочасно обірване життя. А перемогли ж не ідеальні герої, а прості солдати. У кожного з них була своя доля, своя вдача, були рани і прикрощі. І коли людина жива, то вона й сама може постояти за себе. За полеглих відповідаємо ми. Пам'ять потрібна не їм, а нам і тим, хто прийде після нас.

Олександр Пирогов

Немає коментарів:

Дописати коментар