Людській пам'яті притаманно звертатися до минулого, згадуючи рідних, близьких. А ще ота пам'ять серця дає змогу краще зрозуміти сьогодення. Доля кожної родини — то немов краплина води у величезному океані історії. Ясна річ, що й родовід окремої сім'ї не може існувати без якоїсь певної місцевості, суспільних умов, у яких жили люди. Наші пращури знали достеменно свій родовід щонайменше до сьомого коліна. Почали цікавитися ним і теперішні покоління українців. Адже відома істина: народ є, був і буде, якщо матиме, міцне і глибоке коріння.
На жаль, нерідко родинні корені ламалися й губилися у потрясіннях епох. Скільки їх, приміром, довелося пережити радомишлянам тільки за останнє століття. Люди гинули від воєнних лихоліть, братовбивчих класових протистоянь. Рахунок жертв вівся на сотні і тисячі. Скажімо, під час захоплення Радомисля соколовцями в пору громадянської війни було по звірячому вбито більше 700 громадян-євреїв. Тисячі людей мусили полишати рідні місця, аби вціліти і зберегти життя своїм дітям. Тисячами вимірюється кількість наших земляків, що стали жертвами голодомору, репресій, так званого розкуркулювання. Очевидці згадують, що у жахливі тридцяті роки ночами до Ірші снували нескінченні потоки підвід з «ворогами народу», яких відправляли до Гулагів, Соловків, Сибіру та ін. Хто з них повернувся і коли — одному Богові відомо. Тож війна, яку вели більшовики проти власного народу, закінчилась, мабуть, лише з розпадом СРСР.
Під час другої світової війни у Радомислі було вбито і закатовано близько 2000 городян, переважно євреїв. Тисячі були вивезені до Німеччини і багато з них вже не повернулись. У повоєнний час чимало наших співгромадян виїхало з рідних місць на різного роду грандіозні «всенародні будови», як то цілина, нафтові родовища, БАМ, тощо, а ще до великих промислових центрів, де життєвий рівень був вищим.
Нині теж спостерігається значна міграція населення, що також має економічне підґрунтя. Одні їдуть на заробітки до Росії, інші виїжджають на Захід назавжди. Так уже влаштована людина, що шукає кращої долі. Прикро лише, не що всі радомишлянц знаходять її на рідній землі, а рушають світ за очі від отчого дому.
Втім, хай щастить їм, адже однак зостаються вони нашими земляками. І коли проминуть десятиліття, пам'ять серця повертає людей до рідних місць у пошуках рідні, друзів, знайомих. Іноді зовсім чужі люди прагнуть їх відшукати для людини, яка, на жаль, пішла з життя на чужині. В газеті вже повідомлялося нро те, що пошуківці львівського «Меморіалу» розшукують родичів колишнього політв'язня Ульяна Павловича Уханського, похованого в селищі Абезь Республіки Комі. Він уродженець села Соснова Поляна Радомишльської міськради (нар. 1900 р.).
Або ось інший запит — з національного комітету Червоного Хреста України. Розшукуються родичі Самуела Татановича Табаксблата, 1923 року няродження. Його батьки Наган і Сіма (дівоче прізвище Нустемиль) до другої світової війни мешкали в Радомислі. А шукає рідню родич, що нині мешкає в США.
Можливо комусь із радомишлян щось відомо про долі цих людей. Автор буде вдячний за будь-яку інформацію з цього приводу.
В останній декаді липня до Радомишля приїздила із США професор психології Анне Копи Гіман. Її батьки виїхали з нашого міста до Америки ще у 1923 році. У Радомишлі залишились жити дві материні сестри — Єва і Дора Каплан. З тих пір родині пані Гіман про них нічого невідомо. На їх неодноразові запити, що робилися впродовж усіх цих десятиліть, не надійшло жодної відповіді. Під час нашої зустрічі гостя захоплено розповідала про свій родовід, згадувала родичів, які мешкали колись у Радомишлі. Вони мали прізвища Ханіни і Батішеви. Ми уважно переглянули списки громадян, розстріляних у Радомишлі під час німецько-фашистської окупації (це більше півтори тисячі громадян), але таких прізвищ так і не знайшли. Щоправда, виникло припущення, що Єва і Дора Киплан могли вийти заміш і змінити прізвище, а це, звичайно, пошуки ускладнить. Чи відомо комусь із старожилів про цих людей?
Анне Гіман пам'ятає, як її мама згадувала вулицю Будгаз і якийсь колодязь, звідки носила воду. «Будгаз» в перекладі з єврейської означає Купальна. І недавно цій вулиці повернуто її історичну назву. А щодо колодязя, згадуваного мамою пані Гіман, так то відома всім радомишлянам «капличка». Гостя залишилась задоволена знайомством з містом своїх батьків, яке з цікавістю оглянула. Перед від'їздом вона передала ксерокопії документів з Вашингтонського історичного архіву: протоколи допитів колишніх поліцаїв і свідків тортур та розстрілів мирного населення Радомишля фашистами. Це цілий зошит з поміткою «НКВД, май, 1945 год, г. Радомышль». Дивна річ, що десь у далекій Америці про наше нещодавнє минуле можна дізнатися більше, ніж тут.
А ще пані Гіман повідала, що в США ще з початку століття існує «Товариство радомислян», яке об'єднує не лише емігрантів-уродженців Радомишля, а й їх нащадків — дітей, онуків. Товариство навіть має своє кладовище в Чикаго, де хоронять тільки своїх членів. Певно, встановити з ним зв'язки для нас було б надзвичайно цікаво. Як цікаво й те, наскільки міцно людей об'єднують спільні корені і шана до свого минулого, до своїх предків.
Для сучасних радомишлян, на жаль, таке ставлення не стало нормою життя. І не раз, наприклад, доводилося бути свідком того, як без будь-якого сумління люди викидають, мов непотріб, старі фотографії прадідусів, прабабусь, навіть не впізнаючи їх. Пам'ять серця потрібно зміцнювати й шанувати, якщо хочемо бути гідними людьми.
А чи зберігає чиясь пам'ять оцього військового радомишлянина часів першої світової війни, що на знімку? Чи живі його нащадки — діти, онуки, правнуки? Де вони? Фото це, зазначу, зроблене в 1916 році у радомишльській фотографії Камінського.
Скільки таких невідомих знімків блукає (у кращому випадку) світом. Що ж, фото з рук невігласів може іноді потрапити на смітник. Та не робімо цього, шануймося, щоби не потрапила на смітник історії пам'ять нашого серця.
Олександр Пирогов,
м. Радомишль
Немає коментарів:
Дописати коментар