Узимку (було це кілька років тому) ми сиділи за столом у теплій хаті, що майже на окраїні Радомишля. Зими в нас різні, і клімат явно змінюється у некращий бік. Проте за вікном повільно сипався пухнастий сніг, і все було тихо, спокійно.
Господар, міцний, чолов'яга, середній на зріст, рудуватий, із якимись сумними очима, повільно вів мову про своє життя. Виникає в людей іноді така потреба відкрити душу, особливо після чергової чарчини.
Він згадував про тяжке дитинство, що випало на роки війни. Чомусь кілька разів повторив, що довго житиме, бо до шести років пив материнське молоко. На стіні, як водиться в сільських хатах, розвішані були фото рідні. Чоловік по черзі брав ті знімки, обережно стираючи з них пилюку. Фото молодого хлопця затримав у руках, і на очах його з'явилися сльози.
— Оце брат мій, Мишко. Загинув десь у Польщі. Його взяли в армію коли наші визволяли район. А він не те ще стріляти — ні з однією дівчиною ще не цілувався. Гріх у мене великий перед ним — не з'їздив ні разу на його могилу. Мати до самої смерті своєї плакала. Ніколи не жалілася на свою нелегку долю, але жила у вічному чеканні. «Чорнову» тримала з усіма своїми документами, а як поховали її, ті папери десь пропали. Щось таке nbsp; пам’ятаю, але непевно, що село мало назву Гниле чи ще якось так. Раніш була можливість поїхати, а зараз— куди там...
І він повільно й розгублено махнув рукою.
— Боже мій, - сказав я, - хіба це проблема? Давайте допоможу вам у пошуках.
— А хіба це можна?
— І не таке знаходив, – якось самовпевнено відповів я.
Наступного дня пішов до військкомату. Дорога туди від старого кладовища по вулиці Микульського у таких вибоїнах, що хоч фільм знімай піро війну. У військкоматі дві дорідні тітоньки, лузаючи насіння, тільки хитали головами у відповідь на моє прохання. На щастя, в коридорі я побачив Сергія Борисенка. Він з розумінням поставився до мого запиту, і через півгодини я тримав «чорнову» в руках. Ось її текст мовою оригіналу «ЗО Хасанский стрелковый полк. Ноябрь 1944 г. Действующая армия. Радомышльскому районному военному комиссару. Извещение. Прошу известить гр. Бирчук Меланью Ниловну, проживающую в Житомирской области, г. Радомышль, ул. Лекарская, 5, о том, что ее сын красноармеец стрелок Бирчук Михаил Андреевич в бою за социалистическую Родину, верный воинской присяге, проявив геройство и мужество, погиб 4 ноября 1944 г. и похоронен с отданием на окраине деревни Гнойное Варшавского воєводства. Командир полка Шлепков. Начальник штаба майор Пляхорев».
Маючи такий документ, я не мав сумніву у досягненні мети пошуку, але справа, на жаль затяглася. Я написав у Варшаву В.В. Білявському, людині нелегкої долі і нашому землякові (він родом із Кримка). Попросив допомогти знайти точне місце, де поховано М. Бірчука, і, якщо можна, надіслати фото братської могили. Через деякий час я мав відповідь. Володимир Володимирович узявся за пошук, зробив запити в архів. Потім у нас пішло ділове листування. І от одного разу одержую два листи – один польською мовою, другий – переклад Білявського. «Шановний громадянине! – написано там. – Лист, писаний Вами, мені не адресовано, а все ж я одержав од Вас листи й хотів би відповісти, що чув (я народився в 1946 рр.): на території парафії Гнойно на південній стороні поховані і досі лежать два солдати Радянської Армії, які загинули восени 1944 року. Бажаю заявити, що зосталися розстріляні за дезертирство публічно. Є свідки. Прошу прибути. Ми гарно Вас обслужимо. А якщо хочете, Ви можете забрати їх прах».
Це було повною несподіванкою. Я ще написав два листи. Від Володимира прийшла скоро відповідь, де він зазначав, зокрема, що поляки не люблять росіян. Я йому відповів: «Які ж ми росіяни? Ми – українці, живемо в незалежній Україні». Володимир заспокоїв мене, мовляв, не варто звертати на те особливу увагу, бо то відголоски давньої неприязні. Надійшла відповідь і від мера селища Константинов (так тепер перейменоване Гнойно). Він підтвердив те, що написав мені Володимир. А могилу копали люди, котрі живі й досі. Звичайно, її вже зрівняли з землею, але місцеві жителі можуть показати, де вона.
Пройшов ще якийсь час. Звичайно, я не міг таке розповісти братові Михайла. А тепер уже й нема кому. І все ж – у т.9 «Книги Пам’яті України» на стор. 369 чорним по білому зазначено: «Бірчук Михайло Андрійович, 1925 р., м. Радомишль, українець, робітн., мобілізов. У 1943 р., ряд. Загинув 4.11.1944 р. Похов. У с. Гнойно Пултускського повіту Цеханувського воєводства, Польща».
У тій війні були мільйони загиблих. Для рідних і близьких, для всіх нас – це реальні втрати, це дочасно обірване життя. А перемогли ж не ідеальні герої, а прості солдати. У кожного з них була своя доля, своя вдача, були рани і прикрощі. І коли людина жива, то вона й сама може постояти за себе. За полеглих відповідаємо ми. Пам'ять потрібна не їм, а нам і тим, хто прийде після нас.
Олександр Пирогов
Немає коментарів:
Дописати коментар