понеділок, 14 січня 2013 р.

ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНІ В РАДОМИШЛІ

Цю будівлю, облицьовану сірою плиткою, яка стоїть у центрі міста, знає кожен радомишлянин. Нині там ЗОШ №5 хоча приміщення не відповідає шкільним вимогам. Одначе – будівля давня і зберігає у своїх стінах багато таємниць.
Митрополичий будинок, нині школа №5. Фото Руслана Цілуванського 2009 рік
В XVIII столітті Радомишль розбудовувався, як столичне містечко уніатської митрополії. Цей замок побудований, як резиденція уніатських митрополитів. Зведено з 1729 по 1746 рр. митрополитом Анастасієм Шептицьким. Майже за 300 років в ньому розташовувалось стільки різних установ, що важко уявити їх кількість.

З 1944 по 1947 роки в цьому замку розташовувався табір німецьких військовополонених № 110. Полонених було близько 1300 чоловік, серед них 600-800 мадярів, словаків, поляків. Дивно, але там же було 20 французів, з-поміж них 5 жінок. Під час і після тої жахливої війни не всіх полонених відправляли в Сибір. Частину їх залишали в Україні, аби вони своїми руками відбудовували зруйновані ними заводи, фабрики, будинки, мости. І будували нові.

Кращого приміщення, як цей замок важко було б знайти в напівзруйнованій країні. Будинок і значна територія було огороджено високим і міцним парканом, над яким висіли ряди колючого дроту. По периметру паркану, в кутах стояли високі сторожеві вишки. З яких пильно стежили охоронники – виключно офіцери НКВД з автоматами.

Коли полонені зводили огорожу, вони в одному місці (за конюшнями) спеціально не прибили зо три штахетини. Якось листопадової ночі 1944 року група із 15 чоловік вчинила втечу. Очолював їх генерал-майор фон Бок, рідний брат відомого німецького фельдмаршала. Далеко, правда, не втекли. Чекісти з Житомира з пошуковими собаками виловили їх у стежках між Котівкою та Філонівкою. Більше втікачів ніхто не бачив, казали тільки, що фон Бока і групу німецьких генералів, як військових злочинців, повісили в Києві у 1945 році.

Режим у таборі був суворим, але для тих, які перебували у таборах у Сибіру, він здавався б раєм. До того ж, після закінчення війни чимало полонених було розконвойовані, вони могли вільно ходити містом. Упродовж трьох років полонені брали участь у побудові й ремонті багатьох об’єктів (відновили меблеву фабрику, стару пошту, пивзавод, суконну фабрику, котра після війни випускала вже ковдри, простирадла та ін.). Виключно військовополонені збудували міст через Тетерів (довжина 690 метрів), котрий діяв до 60-х років і залишки паль якого досі видно під водою.

Полонені вели відбудову в селах, наприклад, у Верлоці, Заболоті, брали участь у сезонних роботах. У Криму шахтарі заготовляли будівельний ліс для шахт. Їм на допомогу послали біль ніж 300 чоловік з табору № 110. Виконання цього плану сприяло тому, що з Донбасу на Радомишльщину стали надходити скло, гвіздки та інші будматеріали, яких так не вистачало для відбудови народного господарства.

Начальником табору було назначено капітана Андрія Івановича Бородько. Варто тільки дивуватися тому, як фронтовик, увесь ізранений, не раз горівший у танку, він зумів погасити в собі ненависть і зло до недавніх ворогів і кривдників і зберегти в серці доброту та порядність, не гублячи при цьому честі справжнього офіцера. За його керівництва табору № 110 не було випадків надруги над полоненими. Під час Вітчизняної війни легше було здійснити подвиг і загинути, а ніж упродовж трьох років по-людськи ставитися до тих, хто ніс нашому народу смерть, страждання і руїни.

Служив їздовим у Андрія Івановича мадяр Ласло Іштван. Їздили вони містом і районом витривалими кониками монгольської породи. І тільки перед відправкою на батьківщину Ласло розповів своєму начальнику, що він багатий угорський поміщик. Згодом А.І. Бородько отримав листа з Угорщини, в якому Ласло Іштван дякував йому за людське відношення до нього і до інших полонених. Що перебування у полоні докорінно змінили його погляди на життя. На Батьківщині по війні він успішно працював заступником міністра зв’язку.

Після закінчення війни міжнародний Червоний Хрест та організація ЮНРА стали надсилати посилки з багатьох країн світу, навіть з Аргентини й Австралії. Склад розташований на проти через дорогу, в приміщенні відомого радомишлянам , як «угловий магазин», який знесли на початку 90-х років минулого століття. Серед надісланого добра було таке, чого радомишляни зроду не бачили і в найкращі часи. Усе те обліковувалось і розподілялось під суровим контролем.

На роботу полонені йшли колонами, з двома охоронцями. Ні в кого навіть у думці не було бажання тікати. У теплу пору року на багатьох були саморобні сандалі з дерев’яною підошвою. І коли колона простувала бруківкою, то в ранковій тиші поширювалися своєрідні стукіт і шкряботіння. Почувши те, жителі міста знали: шоста година – пора вставати.

В таборі знайшли місце і так звані культурні програми. Чимало полонених грали на різних музичних інструментах, серед мадярів знайшлось багато скрипалів. То ж у недільні дні влаштовували імпровізовані концерти на другому поверсі. Відчиняли вікна – і над Радомишлем линули неповторні мелодії. На нинішній вулиці Присутственній збирався народ, слухаючи чарівні мелодії. Було багато молоді, особливо дівчат. Траплялися і любовні історії. У табірному лазареті працювала лікарем молода жінка на прізвище Ніколаєва. Вона закохалася в одного з полонених – чорнявого, високого, гарного мадяра, колишнього офіцера. Вони були ніби створені одне для одного. Вона знімала квартиру по Малій Житомирській, а він був розконвойований, тож вільно ходив до неї в гості. В жорстокий час народилось те кохання. Певно вони й самі розуміли, що в них на спільне життя не було жодного шансу. Минуло місяців три, хтось «стуканув» у Житомир, приїхали чекісти розбиратися. Кара за кохання, в той жорстокий час, була досить м’якою: її, як військовозобов’язану, відправили в Маньчжурію (йшла війна з Японією), а його до кінця строку наказали не відпускати з табору.

Настав страшний і голодний 1947 рік, який чомусь «соромляться» згадувати сучасні дослідники історії. Мабуть тому, що Україну накрила страшна посуха. Що може бути страшніше, ніж коли люди помирають від голоду, коли нема що їсти. Прохарчувати 1300 чоловік не допомогли б і сотні посилок з міжнародного Червоного Хреста. І панове капітану А.І. Бородько та його підлеглим довелося докласти всіх зусиль, щоб врятувати життя полонених (організували кілька бригад, які, кожна з одним конвоїром, ішли в ліс заготовляли кропиву, інші їздили в села на різні роботи). У Забілоччі голова колгоспу А.Х. Близнюк виділив їм ділянку буряків. Оті, ще недозрілі коренеплоди йшли у спільний котел. Легше було французам, котрі вживали в їжу жаб’ячі ніжки. Француженки платили по 50 копійок за штуку радомишльським хлопчакам. Справжнє милосердя проявив до табірників настоятель Свято-Миколаєвської церкви Калінін – бувший фронтовий офіцер, кавалер двох орденів Вітчизняної війни. Він домовився з адміністрацією табору, щоб полонені виготовили корзини з лози і поставили їх у храмі. Радомишляни, котрі приходили на службу Божу, клали в ті кошелі хто що міг. Хоча - яка то була їжа: шматочки хліба, лушпайки, морква, буряки. Але – все ж поміч.

Радомишляни в тяжку годину вміють бути милосердними. В наш час більшість людей прості і добрі. Хоча і трапляються «редкие подонки», особливо серед так званої «провінційної інтелігенції». І факт зостається фактом: жоден полонений у таборі військовополонених № 110 не помер з голоду. А коли полонених відправляли на батьківщину, багато хто з них плакав і дякував «панові Андрієві» за турботу і людське ставлення до них. Були, звичайно, і непримиренні есесівці. Від’їжджаючи, вони погрожували кулаками, кричали, що колись повернуться і «різатимуть більшовиків дерев’яними пилками». В Житомирі таких відібрали і послали на перевиховання в Сибір. З 1944 по 1947 рр. у Радомишльському таборі військовополонених від старих поранень і хвороб померли 13 німців і 4 мадяри. На старому, закритому для поховань Радомишльському православному цвинтарі сиротіють 17 могил.
Могили війсковополонених на фото 1960 року
В моєму архів є документи під назвою «Цілком таємно. Документи по кладовищу німецьких полонених м. Радомишль 1959-1975 рр.». Серед багатьох документів є фото могил, намальований план їх розташування і список прізвищ людей, що там поховані.
План захоронення виконаний начальником А.І.Бородько та Ф.І. Поповським у 1993 році.
Десь же можливо є діти, онуки, брати і сестри тих людей. Вони були ворогами, а стали військовополоненими. Минули літа. Усі жертви тої страшної війни заслуговують на прощення. Не ті тепер німці і мадяри. Прикро дивитися на інше: багато хто з наших співвітчизників ледь не в пояс сьогодні кланяється німцеві, ледь не в пояс і простягає руку, щоб виканючити долар або євро! І це нащадки тих, хто переміг фашизм

Олександр ПИРОГОВ,
м. Радомишль

Радомышляне! Если Вы проживаете в Германии или у Вас есть знакомые в Германии. В Гамбурге, а возможно и в других городах, есть архив Вермахта. Нужно - откуда призывались те люди, которые похоронены у нас в Радомышле на старом кладбище. Так же кто проживает в Венгрии, здесь покоится 4 мадьяра. Если есть у кого-то возможность передать эту статью какому-то немецкому или венгерскому журналисту занимающимся историей. Или возможно у кого-то есть возможность сделать перепечатку этой статьи в немецкой или мадьярской прессе. Заранее Вам благодарен Александр Пирогов.

Список немецких военнопленных, которые умерли в 1945-1947 годах и похоронены в городе Радомышле:
Юргансмаер Сервациус Августович 1922-1947 немец, рядовой
Рупль Франц Энгерберт 1903-1945 немец, рядовой
Руст Отто Генрих 1899-1945 немец, рядовой
Эбергарт Генрих Йоганс 1901-1945 немец, рядовой
Шайнбергер Алуиз Пауль 1917-1947 немец, рядовой
Уда Густав Фридрих 1900-1947 немец, рядовой
Молнар Дюма Мигай 1925-1946 венгер, рядовой
Нейсбергер Януш Ферерц 1922-1946 венгер, рядовой
Эгер Пауль Генрих 1909-1945 немец, рядовой
Лидигер Вальтер Август 1902-1947 немец, рядовой
Чех Машяш Машят 1922-1946 венгер, рядовой
Швинг Франц Андриас 1901-1945 немец, рядовой
Саиц Эгит Йоган 1906-1945 немец, рядовой
Гритнер Вальтер Густав 1903-1947 немец, рядовой
Фельд Карл Йоганс 1908-1945 немец, рядовой
Шмидт Фридрих Йоган 1907-1947 немец, рядовой
Нодь Бейло Иандер 1921-1946 венгер, рядовой.

Немає коментарів:

Дописати коментар