ПАМ'ЯТЬ СЕРЦЯ

Людській пам'яті притаманно звертатися до минулого, згаду­ючи рідних, близьких. А ще ота пам'ять серця дає змогу краще зрозуміти сьогодення. Доля кожної родини — то немов крап­лина води у величезному океа­ні історії. Ясна річ, що й родовід окремої сім'ї не може існу­вати без якоїсь певної місце­вості, суспільних умов, у яких жили люди. Наші пращури знали достеменно свій родовід щонайменше до сьомого коліна. Почали цікавитися ним і тепе­рішні покоління українців. Ад­же відома істина: народ є, був і буде, якщо матиме, міцне і гли­боке коріння.

На жаль, нерідко родинні ко­рені ламалися й губилися у потрясіннях епох. Скільки їх, приміром, довелося пережити радомишлянам тільки за остан­нє століття. Люди гинули від воєнних лихоліть, братовбивчих класових протистоянь. Рахунок жертв вівся на сотні і тисячі. Скажімо, під час захоплення Радомисля соколовцями в пору громадянської війни було по звірячому вбито більше 700 громадян-євреїв. Тисячі людей му­сили полишати рідні місця, аби вціліти і зберегти життя своїм дітям. Тисячами вимірюється кількість наших земляків, що стали жертвами голодомору, репресій, так званого розкуркулювання. Очевидці згадують, що у жахливі тридцяті роки но­чами до Ірші снували нескін­ченні потоки підвід з «ворогами народу», яких відправляли до Гулагів, Соловків, Сибіру та ін. Хто з них повернувся і коли — одному Богові відомо. Тож вій­на, яку вели більшовики проти власного народу, закінчилась, мабуть, лише з розпадом СРСР.

Під час другої світової вій­ни у Радомислі було вбито і за­катовано близько 2000 городян, переважно євреїв. Тисячі були вивезені до Німеччини і багато з них вже не повернулись. У повоєнний час чимало наших співгромадян виїхало з рідних місць на різного роду грандіоз­ні «всенародні будови», як то цілина, нафтові родовища, БАМ, тощо, а ще до великих промислових центрів, де життєвий рівень був вищим.

Нині теж спостерігається знач­на міграція населення, що та­кож має економічне підґрунтя. Одні їдуть на заробітки до Ро­сії, інші виїжджають на Захід назавжди. Так уже влаштована людина, що шукає кращої долі. Прикро лише, не що всі радомишлянц знаходять її на рід­ній землі, а рушають світ за очі від отчого дому.

Втім, хай щастить їм, адже однак зостаються вони нашими земляками. І коли проминуть десятиліття, пам'ять серця по­вертає людей до рідних місць у пошуках рідні, друзів, знайомих. Іноді зовсім чужі люди праг­нуть їх відшукати для людини, яка, на жаль, пішла з життя на чужині. В газеті вже повідомля­лося нро те, що пошуківці львівського «Меморіалу» розшукують родичів колишнього політв'язня Ульяна Павловича Уханського, похованого в селищі Абезь Рес­публіки Комі. Він уродженець села Соснова Поляна Радоми­шльської міськради (нар. 1900 р.).

Або ось інший запит — з національного комітету Червоного Хреста України. Розшукуються родичі Самуела Татановича Табаксблата, 1923 року няродження. Його батьки Наган і Сіма (дівоче прізвище Нустемиль) до другої світової війни мешкали в Радомислі. А шукає рідню ро­дич, що нині мешкає в США.

Можливо комусь із радомишлян щось відомо про долі цих людей. Автор буде вдячний за будь-яку інформацію з цього приводу.

В останній декаді липня до Радомишля приїздила із США професор психології Анне Копи Гіман. Її батьки виїхали з на­шого міста до Америки ще у 1923 році. У Радомишлі зали­шились жити дві материні сест­ри — Єва і Дора Каплан. З тих пір родині пані Гіман про них нічого невідомо. На їх неодно­разові запити, що робилися впро­довж усіх цих десятиліть, не надійшло жодної відповіді. Під час нашої зустрічі гостя захоп­лено розповідала про свій родо­від, згадувала родичів, які мешкали колись у Радомишлі. Во­ни мали прізвища Ханіни і Батішеви. Ми уважно переглянули списки громадян, розстріляних у Радомишлі під час німецько-фашистської окупації (це більше півтори тисячі громадян), але таких прізвищ так і не знай­шли. Щоправда, виникло припущення, що Єва і Дора Киплан могли вийти заміш і змінити прізвище, а це, звичайно, по­шуки ускладнить. Чи відомо комусь із старожилів про цих людей?

       Анне Гіман пам'ятає, як її мама згадувала вулицю Будгаз і якийсь колодязь, звідки носила воду. «Будгаз» в перекладі з єврейської означає Купальна. І недавно цій вулиці повернуто її історичну назву. А щодо коло­дязя, згадуваного мамою пані Гіман, так то відома всім радо­мишлянам «капличка». Гостя залишилась задоволена знайом­ством з містом своїх батьків, яке з цікавістю оглянула. Пе­ред від'їздом вона передала ксерокопії документів з Вашингтонського історичного архіву: протоколи допитів колишніх по­ліцаїв і свідків тортур та роз­стрілів мирного населення Ра­домишля фашистами. Це цілий зошит з поміткою «НКВД, май, 1945 год, г. Радомышль». Дивна річ, що десь у далекій Америці про наше нещодавнє минуле можна дізнатися більше, ніж тут.

А ще пані Гіман повідала, що в США ще з початку століт­тя існує «Товариство радомислян», яке об'єднує не лише емігрантів-уродженців Радомишля, а й їх нащадків — дітей, онуків. Товариство навіть має своє кла­довище в Чикаго, де хоронять тільки своїх членів. Певно, вста­новити з ним зв'язки для нас було б надзвичайно цікаво. Як цікаво й те, наскільки міцно людей об'єднують спільні коре­ні і шана до свого минулого, до своїх предків.

Для сучасних радомишлян, на жаль, таке ставлення не стало нормою життя. І не раз, нап­риклад, доводилося бути свід­ком того, як без будь-якого сум­ління люди викидають, мов не­потріб, старі фотографії праді­дусів, прабабусь, навіть не впіз­наючи їх. Пам'ять серця пот­рібно зміцнювати й шанувати, якщо хочемо бути гідними людь­ми.

А чи зберігає чиясь пам'ять оцього військового радомишлянина часів першої світової вій­ни, що на знімку? Чи живі йо­го нащадки — діти, онуки, правнуки? Де вони? Фото це, заз­начу, зроблене в 1916 році у радомишльській фотографії Ка­мінського.

Скільки таких невідомих знімків блукає (у кращому ви­падку) світом. Що ж, фото з рук невігласів може іноді пот­рапити на смітник. Та не робі­мо цього, шануймося, щоби не потрапила на смітник історії пам'ять нашого серця.

Олександр Пирогов,

м. Радомишль