6 грудня 1943 року є
вагомою датою в історії нашого краю. Цього історичного дня Радомишль і ряд
населених пунктів району, розграбовані і поруйновані, були остаточно звільнені
від німецько-фашистських загарбників. Наслідки окупації були жахливими:окупантами
було вбито 3815 громадян, сотні дітей, 1185 юнаків і дівчат були вивезені на
примусову працю до Німеччини. Загальні збитки, завдані району, становили 686
мільйонів карбованців за тодішнім курсом.
Жителі Радомишльщини,
що пережили лихоліття окупації, наругу і знущання фашистських катів, радо
зустрічали визволителів і сподівалися на неодмінне повернення з фронту своїх
рідних. Та дочекалися далеко не всі…
У повоєнні літа було
узвичаєно біля кожного обійстя ладнати на вулиці лави (у селах подекуди така
традиція збереглась донині). Якщо не було негоди, на цих лавах у вільну годину
повсякчас сиділи жінки у чорних хустинах, мов скорботні птахи, що сіли
перепочити. Це були солдатські вдови, чиї чоловіки не повернулися з фронту,
або ж матері чи сестри, що не діждали додому полеглих синів і братів, а бувало,
що й доньок та сестер. Кількість скорботних жінок з роками лише зростала, бо до
жертв Великої Вітчизняної додалися загиблі на війні з Японією того переможного
1945-го, а потім ті, що полягли під час збройних конфліктів в Угорщині 1956-го,
Чехословач- чині 1968-го, а ще - у Кореї, В'єтнамі, Єгипті, Анголі, Афганістані...
Вдови, зажурені
матері і сестри, діти полеглих й досі зберігають отримані повідомлення про
загибель своїх рідних - похоронки, які в народі називали «чорнові». їх
трепетно тримали поруч із світлинами, документами, листами, загорнутими у
хустинки, як найдорожчий скарб. Матері і вдови часто брали ті листи і
фотокартки до рук, вкотре перечитували, вдивлялися у рідні обличчя, зроняючи
не одну сльозу. Для них їхні сини, чоловіки, батьки назавжди залишилися
молодими. А перед смертю просили піднести дорогий серцю знімок разом з іконою,
щоб поцілувати на прощання.
Скільки болю і горя
зазнали вони на своєму віку, одному Богу відомо. І чи не єдиним місцем, де
жінка могла заспокоїти свою згорьовану душу, був храм. Мабуть, значною мірою
саме вдовам, матерям, сестрам полеглих фронтовиків треба завдячувати за
збереження християнської віри на наших теренах. Адже і до війни, і після церкви
зазнавали постійних утисків і гонінь від комуністичної влади.
А збільшені портрети
загиблих фронтовиків, обрамлені білими рушниками, донині непорушно дивляться зі
стін світлиць. Такі реліквії були й залишаються найвагомішим чинником родинного
і патріотичного виховання, передаючи з покоління в покоління повагу і шану до
безсмертного подвигу прадідів, дідусів, батьків.
На жаль, нині в
сучасних оселях на стінах не побачиш фотокартки навіть матері і батька. Не
модно, кажуть...
Солдатські вдови не
бідкалися на долю, хоча їхні очі завжди були сповнені суму і якогось постійного
очікування. Хоч роки війни відкочувалися все далі, вони так само з надією
вдивлялися у незнайомих подорожніх, що неквапом крокували тим курним шляхом,
яким пішли у вічність їхні чоловіки, сини, батьки. Чи не з кожного двору когось
проводжали на війну, а от поверталися одиниці.
Не перелічити тих
великих і малих доріг в Україні та за її межами, якими крокували наші мужні
захисники Вітчизни. Перемога у Другій світовій війні кувалась не лише на полі
бою, вона ще й виплакана горем від величезної кількості безневинно загублених
людських душ. Про це потрібно пам'ятати живим нащадкам. Щоби пізнавати
минувшину не лише з книжок, кінофільмів, а нині - з Інтернету.
На Радомишльщині
після війни були деякі суціль вдовині села. Хомівка й Меделівка перетворилися
на згарища, Та життя тривало. Треба було ростити, годувати, вчити дітей,
піднімати господарство. Жіночий подвиг звершувався щоденно. Жінки порядкували
на садибах і обійстях, ставали до плуга і впрягалися в плуг, щоб упорати
тяжкі повоєнні поля.
«У кожного своя доля
і свій шлях широкий...». Та єднає всіх, зокрема, те, що кожен з'явився на світ
з лона матері. Але як так сталося, що поставали ми невдячними нащадками
славних дідусів і бабусь, не зберігши те, що вони так ретельно плекали і
оберігали. Сучасними панами і прихватизаторами поруйновано і розкрадено
фабрики, заводи, кінотеатри і клуби, колишні колгоспні споруди і майно,
прибрано до рук угіддя і водойми. А ошукані колишні трудівники-господарі
перетворилися на наймитів. Вже ось і до землі добираються...
Та пам'ять людська
невмируща, вона й надалі оберігатиме правду про загиблих і про людський
подвиг. Радомишляни так само торуватимуть стежки до тихих надгробків з
квітами й огорожами, до братських могил з пам'ятниками і обелісками на
сільських цвинтарях і поза ними, до меморіалів Слави і пам'яті.
У кожного покоління
своя відповідальність перед часом, бо неможливо жита без минулого, без пам'яті
про нього, хибно вважаючи, що життя почалося лише з тебе.
Олександр Пирогов
м.
Радомишль
Немає коментарів:
Дописати коментар