середа, 8 травня 2013 р.

ДОЛІ УДОВИНІ…

6 грудня 1943 року є вагомою датою в історії нашого краю. Цього історичного дня Радомишль і ряд населених пунктів району, розграбовані і поруйновані, були остаточно звільнені від німецько-фашистських загарбників. Наслідки окупації були жахливими:окупантами було вбито 3815 громадян, сотні дітей, 1185 юнаків і дівчат були вивезені на примусову працю до Німеччини. Загальні збитки, завдані району, становили 686 мільйонів карбованців за тодішнім курсом.

Жителі Радомишльщини, що пережили лихоліття окупації, наругу і знущання фашистських катів, радо зустрічали визволителів і сподівалися на неодмінне повернення з фронту своїх рідних. Та дочекалися далеко не всі…
У повоєнні літа було узвичаєно біля кожного обійстя ладнати на вулиці лави (у селах подекуди така традиція збереглась донині). Якщо не було негоди, на цих лавах у вільну годину повсякчас сиділи жінки у чорних хустинах, мов скорботні птахи, що сіли перепочити. Це були солдатські вдови, чиї чоловіки не поверну­лися з фронту, або ж матері чи сестри, що не діждали додому полеглих синів і братів, а бувало, що й доньок та сестер. Кількість скорботних жінок з роками лише зростала, бо до жертв Великої Вітчизняної додалися загиблі на війні з Японією того переможного 1945-го, а потім ті, що полягли під час збройних конфліктів в Угорщині 1956-го, Чехословач- чині 1968-го, а ще - у Кореї, В'єтнамі, Єгипті, Анголі, Афгані­стані...
Вдови, зажурені матері і сестри, діти полеглих й досі зберігають отримані повідомлен­ня про загибель своїх рідних - похоронки, які в народі назива­ли «чорнові». їх трепетно три­мали поруч із світлинами, доку­ментами, листами, загорнутими у хустинки, як найдорожчий скарб. Матері і вдови часто брали ті листи і фотокартки до рук, вкотре перечитували, вдив­лялися у рідні обличчя, зроняючи не одну сльозу. Для них їхні сини, чоловіки, батьки назавжди залишилися молодими. А перед смертю просили піднести доро­гий серцю знімок разом з іконою, щоб поцілувати на прощання.
Скільки болю і горя зазнали вони на своєму віку, одному Богу відомо. І чи не єдиним місцем, де жінка могла заспоко­їти свою згорьовану душу, був храм. Мабуть, значною мірою саме вдовам, матерям, сестрам полеглих фронтовиків треба завдячувати за збереження християнської віри на наших теренах. Адже і до війни, і після церкви зазнавали постійних утисків і гонінь від комуністичної влади.
А збільшені портрети загиблих фронтовиків, обрамлені білими рушниками, донині непорушно дивляться зі стін світлиць. Такі реліквії були й залишаються найвагомішим чинником родин­ного і патріотичного виховання, передаючи з покоління в покоління повагу і шану до безсмертного подвигу прадідів, дідусів, батьків.
На жаль, нині в сучасних оселях на стінах не побачиш фотокартки навіть матері і батька. Не модно, кажуть...
Солдатські вдови не бідкалися на долю, хоча їхні очі завжди були сповнені суму і якогось постійного очікування. Хоч роки війни відкочувалися все далі, вони так само з надією вдивля­лися у незнайомих подорожніх, що неквапом крокували тим курним шляхом, яким пішли у вічність їхні чоловіки, сини, батьки. Чи не з кожного двору когось проводжали на війну, а от поверталися одиниці.
Не перелічити тих великих і малих доріг в Україні та за її межами, якими крокували наші мужні захисники Вітчизни. Перемога у Другій світовій війні кувалась не лише на полі бою, вона ще й виплакана горем від величезної кількості безневинно загублених людських душ. Про це потрібно пам'ятати живим нащадкам. Щоби пізнавати минувшину не лише з книжок, кінофільмів, а нині - з Інтернету.
На Радомишльщині після війни були деякі суціль вдовині села. Хомівка й Меделівка перетвори­лися на згарища, Та життя тривало. Треба було ростити, годувати, вчити дітей, піднімати господарство. Жіночий подвиг звершувався щоденно. Жінки порядкували на садибах і обій­стях, ставали до плуга і впряга­лися в плуг, щоб упорати тяжкі повоєнні поля.
«У кожного своя доля і свій шлях широкий...». Та єднає всіх, зокрема, те, що кожен з'явився на світ з лона матері. Але як так сталося, що поставали ми не­вдячними нащадками славних дідусів і бабусь, не зберігши те, що вони так ретельно плекали і оберігали. Сучасними панами і прихватизаторами поруйновано і розкрадено фабрики, заводи, кінотеатри і клуби, колишні колгоспні споруди і майно, прибрано до рук угіддя і водойми. А ошукані колишні трудівники-господарі перетвори­лися на наймитів. Вже ось і до землі добираються...
Та пам'ять людська невмиру­ща, вона й надалі оберігатиме правду про загиблих і про людський подвиг. Радомишляни так само торува­тимуть стежки до тихих над­гробків з квітами й огорожами, до братських могил з пам'ятни­ками і обелісками на сільських цвинтарях і поза ними, до меморіалів Слави і пам'яті.
У кожного покоління своя відповідальність перед часом, бо неможливо жита без минулого, без пам'яті про нього, хибно вважаючи, що життя почалося лише з тебе.

Олександр Пирогов
м. Радомишль

Немає коментарів:

Дописати коментар