ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

У цьому році весна дуже не розгулялася. Такої холодної затяжної не пам’ятають навіть старожили. В один із небагатьох сонячних днів у центрі міста я зустрів знайомого. Кличка в нього «Ганс», на підтвердження цього навіть «наколка» на правиці. Цього хлопця, котрий їздить на заробітки в Москву, я добре знаю, а особливо його батьків.

Привітавшись він несподівано спитав:

- А ти знаєш що сьогодні за день?

- Знаю, відповів я. День народження Гітлера.

- Слухай ти єдиний з десятків людей, хто знає про це, у кого я запитував!

Запахла мовчанка.

- Ходімо ось у бар, вдаримо по пиву, - нарешті озвався «Ганс».

Ми зайшли в бар на розі. Бар, який чомусь досі без назви. Тут раніше був штаб народних дружинників, а місцину довкруж прозвали «п’яним кутком». Зручне місце для «риболовлі» з боку міліції: ресторан поруч. У барі, куди ми зайшли, є всі атрибути забігайлівки: колонка магнітофона видає шансонну або напівблотну музику, клубки тютюнового диму, стандартні столики, пластмасові стакани, необмежений вибір спиртного й холодних закусок. Правда, продають тут найдешевше і найсвіжіше пиво, котре завозиться безпосередньо з пивзаводу. Радомишляни, а особливо приїжджі люблять відвідувати цей бар.

- Ну що – пляшечку горілочки, пару пива, каламарчиків? – радо сплеснувши в долоні, вигукнув «Ганс».

- Бери. Тільки горілку купи в магазині поруч. Дешевше буде.

Він справився швидко. Приніс пластмасові чашечки. Піднявши налиту, весело проголосив:

- За фюрера!

- Пий сам за цього біснуватого,- озвався я.

- А як же так?

- А так. Бачиш, я син фронтового офіцера, котрий пройшов дві війни. Тож до чашки не доторкнуся. А ти хочеш – пий, хто ж тобі не дає.

Він випив, очі його забігали, мов у лихоманці. Обличчя пойнялося блаженством. Подумалося, що він такі поняття, як совість і милосердя для нього зайвий вантаж.

- А ти хоча Ніцше читав? – перервавши мовчанку, спитав я.

- А хто він?

- Щоб ти знав, Гітлер цілі фрази в нього посписував. Ти хоч раз сходив би у районну бібліотеку: там у платному фонді є твори Ніцше. Прочитай, може щось і дійде до голови, якщо ти з нею ще ладиш. У Києві я знаю одного такого «діяча», як ти. Кличка «Фриц». Він збирає різну фашистську атрибутику. Я йому підкидаю іноді та каску, то ґудзики, то значки, то іншу гидотну. Добре платить. Якось він запрошував мене у свою фашистську «партію». Я його запитав, що вони там роблять. «Слухаємо» - каже, гімни, марші, студіюємо літературу. Тобі у тому кодлі ціни б не було.

…Ось що розповідала мені знайома Поліна Олексіївна Михальська, котрій у пору війни було дев’ять років. Жили вони з мачухою – дві сестри і двоє братів. Готували їжу з усього, з чого можна приготувати. Навіть перлівниці йшли в діло. Зварені вони були такі гидкі, що нудило. У 1942 році 20 квітня фашисти оголосили

«національним святом» у Німеччині і на окупованих територіях. Ранком мачуха розбудила їх, дала відро і сказала: «німці дають їжу. Ти, Полю, піди, може і нам уділять». У приміщені, де починалася вулиця Шевченка, містилася чи то комендатура, чи то жандармерія. Над ганком будинку висів великий прапор – червоний, але з фашистським павуком на білому полі. У дворі стояла польова кухня. Було повно есесівців із собаками. Кухар зосереджено розливав суп. Черга була великою, люди приходили ще з ночі. Заради «свята» гітлерівці відмінили комендантську годину. Дівчинка простояла там до обіду. Коли надійшла її черга, кухар запитав: «Віфіль кіндер?» Пальцями показала, що четверо. Він налив супу більш як піввідра. Ледве додому донесла. Мачуха насипала по тарілці. Було кілька шматочків м’яса. «Ось, що зосталося, - сказала мачуха, - занеси полоненим у табір».

Поліна Олексіївна пам’ятає, як 1941 році фашисти гнали колону наших полонених. Гнали, як худобу, підштовхуючи прикладами. Бійці наші були напівроздягнуті, багато поранених. Вони старалися один одного підтримувати, бо тих, що падали, фашисти добивали. Люди стояли на тротуарах і кидали в колону хто картоплину, хто шматочок хліба, хто цигарку.

Табір містився там, де нині районний суд. До жовтневого перевороту 1917 року там була одна з радомишльських тюрем. Уже при підході до табору стояли попереджувальні знаки. Велику територію було огороджено дерев’яними щитами, обплутано колючим дротом. Біля «сторожки» стояв поліцай із гвинтівкою в якійсь чудернацькій формі. Мовчки відчинив двері показав, щоб вилила принесене у бочку. Іржава посудина була наповнена майже вщерть супом, добутим у німців. Певно, багато хто з радомишлян уже раніше заніс туди цю «їжу».

Через двері дівчинка побачила полонених. Вони не були схожі на людей живі скелети, зарослі та обтягнуті шкірою, усі, хто дожив до весни 42-го з літа 41-го. Скільки тисяч людей загинуло там мученицькою смертю – одному Богові відомо. Ніхто ніколи того не рахував, та й навряд чи рахуватиме чи вестиме пошук.

Деякі наші новоспечені «демократи» кажуть, що наші люди і дурні, і сякі, і такі. Але минули десятиліття, німецькі вчені і сьогодні не можуть пояснити, як це сталося, що фашисти програли війну. Висували і висувають різні версії мовляв, мороз, величезні відстані, бездоріжжя, якийсь особливий менталітет «росіян». І даремно видумують різні дурниці. Просто – в тяжку пору співчуття і милосердя в нас на першому місці. І ще одне, на що чомусь не звертають уваги: бідність. Основна маса нашого народу бідна. Це було завжди і нажаль, не зменшується. Але при цьому наші люди можуть віддати стражденним останнє, навіть коли самим і дітям нічого їсти. Багатим і ситим цього ніколи не збагнути. Багатий ніколи не кинеться із гранатою під танк, та й в армію навряд чи потрапить – відкупиться.

20 квітня фашисти з помпезністю святкували у Радомишлі у театрі (містився він там, де зараз двоповерховий будинок навпроти швейної фабрики, де до війни у свою чергу, була пекарня). Квіти, портрети Гітлера в повний зріст. Місцеві «артисти» з тієї нагоди поставили «вірнопідданський» спектакль, організували «художню самодіяльність». Гуляння тривало всю ніч. А чому б і ні. Фашистські танки степами котили до Волги, ось-ось впаде Севастополь. Здавалося ворогам, що весь світ уже в їхніх руках.

А 20 квітня 1943 року день народження Гітлера не відзначається ворогом уже так пишно. Бо був Сталінград. І того ж року на території району фашистських зайд уже не було, а наступного року були тільки німецькі військовополонені.

Страшніше інше. Давно 20 квітня в маленькому австрійському місті молода симпатична жіночка (може і не дуже симпатична) народила симпатичного хлопчика. Був як і всі діти нормальний, кричав, як і годиться дитяті. І вона, як усяка мати, раділа своєму первісткові. Звідки їй було відомо, що народила одного з головних злочинців людства, що саме через нього загинуть десятки мільйонів людей. А в якомусь мало кому відомому містечку Радомишлі через сто років будуть поминати його прокляту душу. І не відомо було тій матері «фюрера», що в далекому Симбірську, але вже 22 квітня, багатодітна мати народить теж хлопчика, золотоволосого, кучерявого, якому долею випало стати «вождем світового пролетаріату» і з вини якого полягли «за ідею» мільйони люду. А в іншому місті, у Грузії, в ідеально чистому повітрі, народився хлопчик і мати його раділа своєму чаду. Звідки їй було знати, що вона теж народила одного з головних злочинців людства, винуватця загибелі мільйонів… оці три «діячі» пролили стільки людської крові, що перед їхніми злочинами бліднуть «подвиги» всіх інших нелюдів.

Чому саме цим жінкам Бог дав таку долю? І що б вони сказали, якби дізналися, ким стануть їхні діти? І найстрашніше, що знаходяться на землі послідовники цих людиноненависників.

Певно «Ганс» скоро ожениться, будуть у нього діти. Чому він їх навчить? Потрібно, щоб у нас створилися такі умови, при яких знищено було грунт для виникнення тих, хто сповідує фашистську чи расистську ідеологію.

Олександр Пирогов

м. Радомишль