Місто Радомишль – один із найдавніших
населених пунктів Полісся, занесений до списку історичних міст України. Минуле
його було досить складним,
неоднозначним і, разом з тим, дуже цікавим. Так сталося, що містом, з його неповторними краєвидами та славною історією нерозривно пов’язана моя доля.
Якщо для когось життя у провінції
сприймається як кара, чи як символ того ніби щось не сталося, то для
мене це – свідомий вибір. Натхненний пам’ятками старовини я взявся досліджувати
минуле Радомишля. Це захоплення привело мене в історичну науку і визначило в
ній мій шлях.
Радомишль – моє рідне місто, тут
закопана моя пуповина, я зростав, навчався в російській школі №6. Особливо
рідна мені вулиця Велика Житомирська,
де я зробив перші кроки і проходило моє дитинство, юність, та й все життя аж до
нині. Вікна будинку, де я мешкаю, виходять на цю вулицю. Поруч живуть мої
рідні, близькі, друзі. На перший погляд
– звичайна міська вулиця, по якій ходять люди, частіше, ніж по інших їздять
автомобілі, маршрутні і комфортабельні автобуси туристів. Нічого надзвичайного.
Але для мене і тисяч радомишлян, які живуть, чи колись проживали біля цієї
дороги, втоптаної в сиву давнину, є своя
унікальність. Кожен метр Великої
Житомирської з її старовинними будівлями має свою неповторну ауру, історію,
яка вимагає розповіді, адже не можна і не можливо щоб забулося все, що було в
давнину і те, що дивовижно зберіглося.
Вулиця Велика Житомирська. Поштова листівка поч. XXст. Із колекції Валерія Фісуна.
Ця чорно-біла поштова листівка (або, яку
називали в давнину відкритий лист) з
видом вул. Великої Житомирської була надрукована в друкарні Еллі Йосиповича Заєздного. Точна дата її народження
невідома – приблизно це період кін. XIX – поч. XX ст., який залишив нам чимало прекрасних зразків
цього жанру. Цінність її в тому, що листівка є іконографічним джерелом як для
історико-архітектурної реконструкції обличчя міста в цілому, так і для
відновлення зовнішнього вигляду окремих зображених на ній архітектурних
пам’яток (в тому числі безповоротно втрачених). Можна милуватися
загальним виглядом будівель, їх чудовою архітектурою. Оскільки фотолистівки з видами Радомисля малотиражні, за ними дуже
мало інформації.
Після Люблінської унії 1569 року спостерігається
розгорнутий наступ польських
феодалів на Київські землі. Особливо це
стосується земельних володінь. В той час численні земельні
володіння належали православним
церквам, містам і містечкам, до
яких можна віднести і
Радомисль. Наприкінці XVI століття був заснований
особливий засіб поширення
католицизму на Київських землях, під владою
Речі Посполитої-запровадження греко-католицької унії, укладеної в Бресті 1596 року.
Прихильникам унії дозволяли
дотримуватися православної (грецької) обрядовості, але під зверхністю Папи Римського. Уніатів усіляко
підтримувала польська адміністрація. До них пристали деякі
православні ієрархи, аж до
Київського митрополита Михайла
Рогози. Проте серед населення –
міщан, селян, значної частини шляхти – зросла активна
опозиція унії. Із
наукового дослідження нашого
земляка професора Дрогобицького університету Леоніда Тимошенко «Резиденція уніатської метрополії
в Радомислі» ( ХVIII ст.) : «Якщо
позиції уніатських митрополитів у Києві на початку
XVIII
ст. були доволі нестабільними, то на
території Київського Полісся їм вдалося захопити кращі волості та
угіддя Печерського монастиря. Радомисль – невелике польське
містечко, яке протягом
кількох століть було
центром Тетерівської волості і володінням Печерського монастиря, вже 1682
року попадає в число секрестрованих польським королем правобережних маєтків
стародавньої київської святині. 9
травня 1682 р. датована грамота Яна III Собеського львівскому епископові Й.
Шумлянському про передачу
йому в опіку маєтків цього монастиря, у тому числі
і Радомисля, на підставі того, що після
відходу Києва до
Росії вони залишились « без охорони і догляду й прийшли у
стан великого спустошення». Поділивши Правобережну Україну
на чотири воєводства – Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське –
поляки роздали магнатам
величезні земельні володіння. Радомисльські міщани
на той час не мали змоги протистояти свавіллю польської адміністрації, яка
пригнічувала православних, як
могла. Не мали змоги
протистояти озброєним зграям польських
магнатів і польської шляхти. Мешканці Радомисля і підлеглих
йому сіл шукали підтримку у
єдиновірців – лицарів степу, відважних
козаків. Сподівання не були
марними. У 1648 році військо гетьмана Богдана Хмельницького визволило Київське Полісся від
гніту польських поневолювачів. Визвольна війна 1648 -1654 рр. під проводом
Богдана Хмельницького, забезпечила йому можливість
шість років успішно воювати з однією з наймогутніших держав Європи
того часу, якою була Польща. У ту пору Київське
Полісся у зв′язку з нестабільною політичною ситуацією, знелюдніло.
Радомисль в 1686 році вже згадується в реєстрі ревізії митрополичих маєтків
уніатської церкви. 16 травня
1692 р. королівський декрет
затверджував Радомисль за
адміністратором Київської уніатської
метрополії єпископом Й. Шумлянським. Як
вважає історик О. Крижанівський
на початку XVIII ст. Радомисльські
ключі уніатської метрополії з невідомих причин
опинилися у володінні
шляхтичів Рибінських і
Подлевських. Можливо, після смерті Й. Шумлянського вони
були пожалувані згаданим власникам. Як свідчить один
із тогочасних актових документів, Радомисль знаходився
в ту пору в орендованому володінні Олександра Рудницького на підставі
контракту з Й. Шумлянським.
Луцький православний єпископ К. Шумлянський (1710-1711 рр.)
заволодів містом, однак невдовзі
емігрував на лівобережну Україну і містечко знов перейшло
під юрисдикцію уніатської
метрополії. На сеймі в Варшаві в 1717 році було
прийнято закон про закриття православних церков на Правобережній Україні.
Православних священників, ченців,
які не підкорялися унії, забивали в колодки і відвозили до
Радомисля, де їх кидали в підземну в’язницю. В містечку їх
примушували виконувати тяжкі
роботи при будівництві
митрополичого замку.
31 липня 1734 року
Радомисль спіткало велике лихо – весь
згорів. Із книги Л. Тимошенко «Історія
Київських митрополитів»: «Згоріли
єврейські будинки, плебанія зі всім, усі
халупи з фільварками, гумнами, хлібами, навіть мости, ліси, городи, четверо єврейських дітей, римар двірський,
залишилось тільки 5 халуп без хлівів, з милості Божої. Усе
інше перетворилося в попіл».
Наведений опис лиха дуже
важливий для з’ясування типу
забудови першої третини XVIII ст. Містечко (якщо можна назвати його містечком з 5- ма халупами.-Авт.), як виявляється
було повністю дерев’яним. Після
пожежі Радомисль поступово
відбудовувавсь.
Устрій Речі
Посполитої прийнято називати «шляхетською демократією», акцентуючи на
її суперечливості (мовляв, вся
влада шляхті, а решта їм
підкоряється.-Авт.); тож не дивно, що
середині XVIII ст. уніатські
митрополити засновують
осередок уніатської митрополії в Радомислі близько 100 верств
від Києва, який
належав Росії. З 1746 по 1795 рр.
в Радомислі містилася уніатська
митрополія. В містечку з 1746-го року облаштувалася консисторія – керівний
адміністративний і судовий орган, що відав метричними справами, майном,
розглядав злочини проти уніатської церкви. З поширенням уніатської
церкви на території
Київського Полісся, її
земельні володіння зросли в першій половині
XVIII
ст. більше ніж удвічі (радомисльський деканат
мав 43 церкви). Попри несприятливі
обставини, в 70-х рр. XVIII ст. уніатська митрополія процвітала, передусім економічно. За даними люстраційних
інвентарів 1774 р., на Київському
Поліссі митрополиту належало 1740
дворів, усього він був власником щонайменше 15000 селян.
Містечко Радомисль стало
місцем проведення уніатських соборів і засідань синоду. Ставлені польським
королем єпископи і митрополити не тільки з уніатів, а й з православних шляхтичів
отримували свої сани найчастіше за гроші чи вислугу перед королем, були людьми
часто зовсім не релігійними, а церковні посади розглядали лише у зв’язку із
церковними угіддями, майном і податками. Тому митрополиче містечко Радомисль став і значним торгівельним,
сільськогосподарським та ремісничим центром.
Як свідчать актові
матеріали, в 50-60 х рр.XVIII ст.
Радомисль залишався невеликим
містечком із замком, дерев′яною церквою
Святої Трійці, митрополичим будинком,
кам′яною темницею, кількома винокурнями
та броварнями, торгівельними лавками.
Цікавий інформаційний документ – «Реєстр димів в добрах Київської митрополії». У так
званому «Радомисльському ключі» зафіксовано дими : Радомисль -184, Микгород -10, Папірня -15, Рудня-Кримська – 20, Березці -20, Чудин- 36, Межирічка -76, Велика Рача -35, Мала Рача
-44, Краснобірка -70.
Фрагмент плану містечка Радомисля
кінця XVIII ст. польською мовою (Оригінал
зберігається в Центральному архіві м. Санкт-Петербург). З плану чітко видно, що
Радомисль на той час розташовувався
навкруги величезного овального майдану, який згодом отримав назву Торгівельний. Навколо майдану
розташовувалися різні будівлі: Свято-Троїцький собор, будинок уніатських митрополитів (нині будинок
культури), резиденція уніатських митрополитів (нині школа № 5), біля
резиденції недобудований собор,
позначений хрестом. Передовсім
вражають розміри майдану, площа величезна, охоплювала чималу
територію: від сучасного будинку «Оптика» (колишня уніатська духовна
семінарія) до вулиці Лутовецької. Один
із суттєвих моментів міського
планування пов'язаний з дорогами та
мостами, які вели в містечко.
Найцікавіше те, що давній шлях до
Радомисля з двома мостами через Велику Мику і одним із
рукавів річки Тетерів (нині
озеро Прирва). Вступав до
міста ліворуч від церкви Св. Трійці, а не з боку Микгорода, як це фіксують
мапи міста початку XIX ст. Згадана дорога
перетинала також річку
Сухарку, через яку вів
великий міст (значно більший
від двох попередніх). Дорога завертала далі на
село Раковичі й вела на Київ. Із Микгорода йшли
дороги до Папірні і села Ставки. На плані можна розрізнити обриси кількох
великих вулиць, які виходять за межі міста. На захід від площі (праворуч на
плані) тільки початок вулиці, яка згодом отримала назву Велика Житомирська.
Навколо Радомисля діяли гути, тартаки, млини,
рудні. З давніх часів на Київщині добували руду, якої особливо було багато на
берегах річки Тетерів поблизу Радомисля. Ця місцевість отримала
назву Микська Рудня, заснована в
середині Х ст. Така назва з’явилася
тому, що річка Велика
Мика протікала біля містечка і з’єднувалася з Тетеревом біля місцевості, яка має народну
назву «гребля Павловського». Нині Рудня - передмістя Радомишля. В цій місцевості видобували
руду, а залізо виробляли в гамарні, яка знаходилась на Микгороді, адже місцевість Рудні
до будівництва на поч. ХХ ст. дамби, що перенесла русло Тетерева на сучасне його місце (від старого русла залишилося оз. Прірва.-Авт.) повністю заливалася
водою під час повеней, які траплялися іноді по кілька разів на рік. У
Радомисльському повіті протягом ХVI ст. початок XIX ст. була розвинута рудна
промисловість. В середині XVIII століття радомисльське залізо продавалося по всій
Київщині. Попит на залізні вироби постійно зростав. З середини XVIII століття значно поліпшилися
шляхи сполучення між населеними пунктами на Поліссі. Виникла нова мережа
суходільних торговельних шляхів, яка стала вагомим придатком до системи
річкових шляхів, що існувала здавна. В ті давні
часи ріки Тетерів і Велика
Мика були набагато повноводними. Торгівельний путь пролягав
по руслам цих
рік. Тоді була так звана
«водяна торгівля». Нескінченні каравани
барж та човнів з товарами
пливли по річці
Тетерів. Також вниз за течією
сплавляли будівельний та корабельний
ліс. Обмін товарами проходив на
пристанях Микгорода, Чудина, Вишевич, Макалевич. Зимою, товари на санях
з кіньми, використовували русла річок, як дорогу. В той
час доріг було мало.
З’явилися й нові засоби для перевезення великих вантажів, різні типи
возів, саней, а також барж, поромів та ін. Протягом XVIII століття в Радомислі
розвивалася і внутрішня торгівля. Навкруги центральної площі міста (нині
Соборна) з’являються крамниці, де продавалися різноманітні товари. На
радомисльський ринок надходила у постійно зростаючих об’ємах продукція з
поміщицьких фільварків та селянських господарств. Для торгівлі у встановлені
дні відводилися обладнані місця. Поряд із роздрібною дедалі більшого значення
набувала оптова торгівля. Серед товарів, якими торгували радомисльські купці
основними були «радомисльська руда», залізо та вироби з нього (сокири, леміші
та ін. сільськогосподарський реманент), що виготовлялись на кузнях Микгорода. Для військових потреб
виготовляли шаблі, мечі, піки (списи) тощо.
Малюнок радомисльської
семінарії кін. XVIII ст.
Історію Радомисля, його старожитностей, важко уявити
без будинку колишньої уніатської
семінарії, будинок, що ліворуч
на фотолистівці. Найвідоміша споруда, по вулиці В. Житомирській №1/21 зведена у 1790
році, яка є найдавнішим мурованим
житловим будинком Радомишля. Поява уніатської духовної семінарії пов′язана з непростим
періодом в історії Радомисля. Свідчення існування будинку-семінарії є в описі митрополичого
містечка 1774 року, за
котрим це була
дерев’яна споруда на п’ять
резиденцій. Але вона тоді була
порожньою. Важливою особою у започаткуванні і розбудові духовної семінарії у Радомислі був
офіціал митрополичої резиденції, священник Михайло Примович (1718-1783 рр.) Займаючи посаду
генерального офіціала при
чотирьох митрополитах – Ф. Гребеницького,
П. Волотковича, Л. Шептицького, та Я. Смогоржевського – він витворив свою
стратегію організації навчально-виховного
процесу, при цьому не будучи педагогом. Фінансував різноманітні освітні
програми, підтримуючи
розвиток науки. Про активну участь Михайла Примовича у
розбудові Радомисльської
семінарії свідчать дані, які
вказують на його
причетність формування професорсько-викладацького складу навчального
закладу.
Митрополит Унійної церкви Ясон Смогоржевський.
Уніатським митрополитом в 1780 році став Ясон Смогоржевський, який остаточно
переніс епіськопсько-митрополичу
резиденцію до Радомисля. Резиденцією митрополита
став місцевий замок (нині
школа №5. –Авт.). Однією з
найбільш вагомих справ
митрополита було заснування
епотріархальної семінарії, це була
суто релігійна вища
школа. Заснування семінарії
стало вагомою віхою в заснуванні уніатської
освіти. У звіті до сейму
в Варшаву в 1790 році, мовиться,
що Ясон Смогоржевський фундував на семінарію 40 тис. форинтів. На навчання
семінарія почала приймати учнів на
початку 90-х. рр. Мабуть, мало
хто сподівався, що саме в Радомислі в такому скороченому
часі буде збудовано
цегляну семінарію. Головна місія
семінарії – готувати
майбутніх священників для
служіння Уніатській церкві і
людям. Окрім повноцінного вишколу семінаристів на базі духовного навчального
закладу передбачалося створити спеціальні навчальні курси для
священників та їх синів і
тим самим модернізувати початкову освіту
на парафіальному рівні. Семінарія мала
стати базою інтенсивного
розповсюдження богословсько-пасторальної
та полемічної літератури. Для раелізації таких планів окремим рішенням причетного до навчального
закладу духовенства, було
запроваджено добровільний збір
матеріальних ресурсів для утримання
духовної семінарії. Очевидно, що
відкриття такого закладу
для митрополита було
непростим кроком. Із цим
пов'язаний ряд матеріальних турбот та
пошук викладацьких кадрів. В духовній семінарії 4 професори і 24 клірики навчали сотню
осіб. Відомо, що в період з 1793-1794 рр. до семінарії
прийнято слухачами В. Білецького,
А. Гаврусевича, Д. Березовського, М. Іваніцкого та Я. Заловецького. Невідомо,
чи отримували семінаристи в Радомислі
закінчену освіту. Є
поодинокі свідчення про С. Ільницького, котрий після студій
у Радомислі навчався в Холмській духовній
семінарії. В цей період у Львові було
прийнято й правила, які регламентували стратегію виховання уніатського клірика в духовних семінаріях
Унійної Церкви. Ймовірно, згідно цього
уставу виховувалися студенти в Радомислі. У правилах вихованець: « … Зобов’язувався утримувати в
чистоті й охайності себе
і свої речі; під жодним приводом не покидати семінарію;
щокварталу в присутності офіціала та
сурогата складати іспити; остерігатись
усяких шкідливих ігор для науки; щодня
слухати Службу Божу і співати її;
щомісяця сповідатися». У 1869 році у
«Київських епатріархальних відомостях»
надруковано п’єсу «Комедія уніатів з православними». На російську мову
переклад виконав богослов і
історик Лев Мацеєвич. Автор п′єси – Сава
Стрілецький, випускник Радомисльської семінарії. Персонажі комедії декілька разів
у своїх розмовах ведуть мову про
Радомисль і радомисльську семінарію.
В цій п’єсі колишній учень висміяв звичаї та порядки
очільників цього навчального закладу. Підкреслюючи польське
походження семінаристів. До 1796 року автор був
уніатським священником в селі
Бужанки, лисянського деканату.
Сава-Стрілецький з 1799 року працював викладачем у
Киево-Могилянській академії.
Після третього поділу Польщі і приєднання Київських земель
до Російської імперії, цариця Єкатерина II 22 квітня 1791 року підписала таємний рескрипт
про ліквідацію уніатської
церкви. У 1795 році уніатська
митрополича кафедра в Радомислі і повіті
ліквідовані. Останнього
уніатського митрополита Теодосія
Ростоцького інтернували в Санкт-Петербург. Також були інтерновані
унійні митрополити: І. Лісовський, Г.Коханович, Й.Булгак. Після закриття
семінарії, значна кількість
учнів перейшла в православіє і
стала працювати православними священниками. Різноманітні
форми протесту, зокрема скарги,які писали вірні Унійної Церкви до генерал-губернатора про їхнє насильницьке
переслідування з боку
силових структур, жодних
позитивних рішень не
давали. Таким чином, сам факт
існування такого навчального
закладу свідчить про актуальність
самої Унійної Церкви на теренах Радомисльських земель. В наш час греко-католицька церква,
правонаступниця Унійної церкви в місті Радомишлі, намагається відновити
Свято-Троїцьку церкву в урочищі «Капличка». Бажано, що на будівлі відкрили
пам′ятну дошку.
Будинок залишався
без господаря, з розбитими
шибками, поламаними дверима, зірваною підлогою. Із
рапорту радомисльського городничого
Круглова Київському військовому
губернатору : Дім, названий семінарія, без печей і стелі, двоповерховий – 1. В 1803
році в приміщенні бувшої
семінарії відкрили училище, де
навчалися діти заможних
батьків Радомисля і повіту. У 1836 році в цьому
приміщенні відкрито трикласне дворянське училище, в якому 5 вчителів
навчало 24 учні.
У 1886 році в училищі з підготовчими
класами налічувалось 173 хлопців
і 110 дівчат. Їх навчали
11 учителів. У 1880 році в
Радомишльському дворянському училищі
відкрито ремісничий клас по
столярству, в якому навчалось
8 хлопців. Першим
завідуючим став Красноперов. Масштабна пожежа
17 квітня 1888 року , яка спопелила майже весь
цент Радомисля і частину
вулиці Великої Житомирської. Біля будівлі дворянського училища знаходилось
декілька дерев’яних будівель, які
вщент вигоріли.
Із газети «Радомыслянинъ» №99, 1913 рік (Радомишльський народно-краєзнавчий музей» : «На черговому
засіданні Радомисльської міської Думи між іншого розглядатиметься питання про
відкриття в Радомислі
початкового міського училища замість скасованого
приготовчого класу. На
засіданні повітової земської управи, що
відбулося за участю інспектора народних
училищ М. Г. Липовецького, обговорювалися питання про
переміщення і призначення осіб
учительського персоналу,
розглядалися прохання осіб, які клопочуться про надання
їм посади вчительок в Радомисльському повіті.
Серед цих осіб помічається значна
частина із середньою освітою,
більшість – вчителькі, що закінчили жіночі
гімназії».
Виробничі майстерні і гуртожиток школярів школи №2.
Фото 1965 року.
Під час
громадянської війни, коли влада
переходила із рук в руки
будинок здебільшого пустував. Іноді саме тут розміщувались різні
склади. В 1920 році на базі
двухкласного училища відкрили школу №2. В цьому приміщення були
навчальні майстерні і гуртожиток для
школярів, що приїжджали на
навчання з сіл. Розповідала
вчителька першої школи Лариса Сергіївна
Авдоніна, що цей будинок в дитинстві вони називали «броунді». Чому так називали будинок вона
не знала. Розповідала, що під час
останньої війни, жителі які жили
навколо разом з дітьми, ховалися в підвалах будинку при бомбардуванні і обстрілах
міста.
В середині 80-х років XX століття мені довелось
ремонтувати телевізор у Сергія Кіндратовича Янченка, квартира якого знаходилась на другому поверсі цього
будинку. Сергій Кіндратович
працював вчителем трудового навчання
в школі №1. Це був веселий і невтомний трудівник. Вдячні спогади
городян залишив по собі С. К. Янченко. Все життя
він працював і в кожен витвір
вносив частину своєї душі. Ніколи не
був спокійним спостерігачем. Сергій
Кіндратович показав мені невелику чугунну плиту з цифрами 1790. Яку він знайшов
під дахом при капітальному
ремонті будинку. Саме це дає
підставу стверджувати, що в цьому будинку
знаходилась уніатська духовна
семінарія.
За планування –
це традиційна будівля XVIII ст., на дві половини. В кам′яному будинку
вражають товщина стін,
високі склепіння житлових
кімнат, які мають ніби
два поверхи – напівпідвальний і
другий. Потужне склепіння
першого поверху з другим. Вони майже
ідентичні і відрізняються тим, що
в напівпідвалі під ґанком існував
ще тайник – маленька кімната
з двома маленькими нішами. Такими
ж на той час були й монастирські келії. Ні над вікнами, ні в бічних
частинах будинку жодних прикрас – лише по 5,
6 вікон гарних пропорцій прорізають гладкі
стіни. Біля будинку семінарії знаходилось декілька
дерев′яних будівель. Однак, не слід
забувати, що будинок
піддавався неодноразовим перебудовам, подекуди досить радикальним. Ці перебудови в XIX і XX століттях, також на початку XXI не були властиві
автентичному вигляду пам’ятки.
Тож поки ми можемо лишень
розглядати кілька історичних
зображень уніатської духовної
семінарії та при можливості зберегти як пам′ятку культури, що вціліла, попри війни й руйнування.
Другий і третій поділ Польщі зумовили нові
зміни політичного й адміністративного устрою. Після другого поділу Київщина,
Брацлавщина, Східна Волинь і частина Білорусії ввійшли до складу Російської
імперії. Після кількасотлітнього польського панування жителі нашого краю
опинилися в складі нової політичної
системи, що радикально відрізнялася від устрою, до якого вони звикли. У травні
1793 р. було утворено Ізяславське намісництво на чолі з генерал-губернатором
М.М. Кричетниковим, яке включало
Мінську, Брацлавську та Ізяславську губернії. Першим губернатором Ізяславської
губернії став генерал В.С. Шереметєв.
Наступник М.М. Кричетникова (помер у
травні 1793 р.) Тимофій Іванович Тутолмін
надіслав Шереметєву список міст,
котрі мали стати повітовими центрами: Ізяслав, Житомир, Чуднів, Радомисль, Овруч і Рівне. Із книги Г.П.
Мокрицького «Вулиці Житомира»
(видавництво «Полісся» м. Житомир 2007 р.) : «До початку XIX ст. дорога з Житомира на
Радомисль називалась Великим Вересівським шляхом і до середини XIX ст. проходила через села
Вереси і Студеницю, згодом ця дорога почала називатися Великою на Радомисль». В
1795 р. відбувається третій поділ Польщі і до Росії було приєднано західну
частину Волині – Ізяславська губернія змінила свої межі, а пізніше і назву. В
1795 р. губернським містом було призначене м. Звягіль, яке наступного року було викуплене з приватної власності і
перейменоване у Новоград-Волинський,
а губернія стала називатися Волинською. 6 серпня 1796 року генерал-губернатор
Т.І. Тутолмін в місті Житомир в урочистій обстановці оголосив
про відкриття Волинського намісництва «… по
образу въ высочайших о управлении губерній учрежденіяхъ начертанному». До складу Волинської губернії
увійшли повітові міста Острог, Рівне, Овруч, Радомисль, Житомир, Чуднів. З 1797 року Радомисль стає повітовим містом вже Київської губернії. З набуттям
статусу повітового міста, Радомисль,
перейшов у відання казни. Так в кінці XVIII століття Радомисль вступив в новий період свого історичного розвитку. З
надбанням функцій повітового міста, Радомисль активно входить до
загальноросійського ринку, створюються певні передумови для його економічного, соціального і культурного
розвитку.
План міста Радомисля 1800 рік. Зліва на фото – вул. В.Житомирська.
Із рапорту Радомисльського городничого
Круглова Київському
військовому губернатору від 18
квітня 1803 р. (рукописний
відділ бібліотеки ім. В.І.
Вернадського. м. Київ): «В одній із
старих митрополичих палат у центрі замку розмістилися магістрат, дума і суд, у новому кам’яному
будинку – представницькі
органи влади, будинок семінарії залишається порожнім.
У старому мурованому митрополичому
будинку, за описом 14 січня
1799 р. переданому у відомство
губернського приказу громадської
опіки, передбачено
влаштувати двокласне народне училище… Кварталів
– 3, вулиць – 15, міщан-християн- 569 чол., 623 жін., євреїв – 122 чол., 140 жін., вищих чиновників
– 13 чол., нижніх – 31., усіх узагалі міських жителів – 810 чол., 819 жін.,
церков дерев′яних – 1, кам′яна
недобудована – 1, житлових будинків дере′вяних – 218, лавок кам′яних – 8,
дерев′яних – 45, шкіл єврейських
дерев′яних – 2, пивоварений
завод дерев′яний – 1, лазня єврейська
дерев′яна – 1, дім квартального
городничого дерев′яний – 1, дім,
у котрому розміщений міський
магістрат, дума і суд дерев′яний – 1, цегляний завод
дерев′яний – 1, млин на річці
Тетерів дерев′яний – 1, лазарет для
хворих військовослужбовців дерев′яний – 1; брама, що при
в’їзді в замок, у котрій розміщена
міська поліція з городництвом і
підкоморський суд, кам′яна - 1; корпус
двоповерховий кам′яний, у котрому
розміщені присутственні місця, – 1; дім, названий семінарія, без печей, підлоги і стелі, двоповерховий
кам′яний – 1».
План міста Радомисля, затверджений Миколою І
Згідно
найвищого указу імператора Миколи І
від 24 грудня 1844 року: «Для возвышения
благосостояния городов Киевской губернии дарованы льготы купцам, мещанам и
вообще людям свободного состояния, переселяющимся в эти города из местностей,
не принадлежащих к западным губерниям». Це поклало початок потужній хвилі демографічного
зростання і забудови Радомисля. В
місті прокладають впорядковані вулиці. Назви вулиць, околиць і районів Радомисля формувалися в цей історичний
період. Більшість вулиць міста дістали
назви, які отримали від шляхів, що вели до різних населених пунктів повіту та
губернських міст Житомира і Києва.
Це сильно активізувало
економічний розвиток міста. На мапі Київської губернії 1821 року показано
головний, так званий – поштовий
шлях, що пролягав на захід з Києва через
с. Раковичі, місто Радомисль, села
Кичкирі, Березину, Студенці – до Житомира. Загальна протяжність – 155,5 версти,
або 166 км.
Фрагмент карти Київської губернії 1821 рік.
В 1827 році було
організовано поштово-диліжансне сполучення за маршрутом Київ – Радомисль – Житомир – Радзивилів, до тодішнього Австро-Угорського кордону. В Радомислі побудовано кінно-поштову
станцію з заїжджим двором, яка знаходилась на початку Торгівельної площі (нині Соборний
Майдан). На станції міняли (перекладали-перекидали) поштових коней, а візники
та подорожні перепочивали. По периметру просторого подвір’я розташовувалися
одноповерхові ямщицька, каретна, стайня, комора, фуражна, готель. Кінно-поштові
станції планувалися однаково, за затвердженою відповідним міністерством схемою:
прямокутний двір, по центру – фасадом до тракту – будинок самої станції,
праворуч нього – в’їзні ворота, ліворуч
виїзні. На станції обов’язково було все,
що необхідно для поштової справи: папір, чорнило, пера, марки, штемпелі, поштова скринька, освітлення (свічки, потім – гасові лампи).
Для подорожніх завжди готовий був самовар і все, що потрібно для чаювання. В 1831 році поштову
станцію утримував купець третьої гільдії Сахановський, який тримав на станції
18 поштових і 12 кур’єрських коней. В Радомислі
на кінно-поштовій станції, у зв’язку з особливостями рельєфу, не було
криниці. Поштових коней, як і тих, якими
привозили різний крам на Торгову площу в базарні дні розпрягали і водили поїти
до знайомого кожному радомишлянину місцини під назвою «Капличка», де било чисте і водоносне джерело.
Вирушаючи до міста Радомишль, розташованого в 100
кілометрах від Києва, багато хто і
не уявляє собі, що вже сама по собі дорога, яка веде, є темою цікавого
оповідання. Адже з точки зору історії ця дорога молода. Яка побудована в
1840–50-х роках за проектом російського інженера шляхів сполучення, виходця з
давнього роду Мусіна-Пушкіна, як
Києво-Брестське шосе, або Брест-Литовський трактат. В його будівництві брали
участь відомі інженери С.С. Бобрищев-Пушкін
та П.П. Четвериков. По всій цій
трасі було побудовано нові муровані поштові станції, що здебільшого збереглися
й досі (наприклад, автобусна станція міста Коростишів).
Після прокладення спрямованого шляху відстань від Києва до Житомира
скоротилася на 35 кілометрів і нині становить 131 км . Існує і нині, як
магістраль під кодовою назвою Е-40 (М-06). Після побудови Брест-Литовського
тракту повітове місто Радомисль
опинилося за 18 верст від основного транспортного сполучення. Шлях, що вів від
міста до Житомира, втратив своє
основне значення. Що виявилось визначальним для економічного розвитку міста,
він трохи загальмувався. Це позначилось на закритті кінно-поштової станції.
Київський губернатор І. Фундуклей писав : «Крім військової її важливості, вона
мала значення також і для торгівлі. Всі хто приїжджає не на поштових конях у
Житомир, звичайно прямує цією дорогою для скорочення шляху і для уникнення
великих пісків під Радомислем». Доля міста могла змінитися ще в кінці XIX ст.. Із книги В. Шпака «Історія Коростеня» 2006 рік :
«19 квітня 1899 року щасливий випадок подарував Коростеню можливість
відродитися заново. В цей день російський самодержець Микола II, розглядаючи проект будівництва залізниці від
Києва до Ковеля, яка мала проходити через Радомисль, Ємільчине, Сарни, «височайше
повелів» заради екномії коштів
спрямувати дорогу і прокласти її через
Коростень. Вже 1 січня 1902 року пройшов перший залізничний потяг, що
поклало початок промислово-економічному злету досі забутого Богом містечка.
Завдяки дешевій робочій силі і зручному
транспортному сполученню з найбільшими
ринками Європи, досі нікому не відомий поліські ліс і граніти, жито і худоба,
стають вигідними товарами».
В будинку №10 по вул. Велика Житомирська знаходилася візнича контора.
Фото автора 1988 р.
Після побудови у 1883
році нової поштової станції на вулиці Малій
Житомирській, яка згодом стала поштово-телеграфною станцією. В місті Радомислі діяла телеграфна лінія і
станція, поштова контора з відділенням. Пошта мала 10 коней. Кінно-поштове
приміщення було продане містом приватному власнику. В другій половині ХІХ століття
будинок кінно-поштової станції разом з прилеглим приміщенням купив спритний
купець-підприємець Іося Сагалов і
відкрив тут візничу контору. До послуг населення були закриті карети. Коштував
їх найм недешево – бажаючим дістатися до Києва
у відкритому екіпажі потрібно було заплатити 10–12 рублів в ясну погоду чи
15–20 руб. – в негоду і їхати щонайменше
18 годин, а нерідко – більше доби. Той, хто відважувався на поїздку каретою,
довго не міг забути цієї подорожі – карети являли собою «допотопні» ридвани із
забитими вікнами, які могли розвалитися в будь-який момент. При цьому, кошти
вносилися наперед, щоб власник каретного сполучення Сагалов не зазнав збитків, на випадок розвалу «транспортного
засобу» по дорозі. В наш час таких бізнесменів, як Сагалов – називають людьми з недостойною репутацією. Дешевше
обходилось поштове сполучення: 7 – 8 руб. за поштовий екіпаж. Щоправда таку
послугу надавали лише чиновникам, які відряджалися у державних справах. Нині на
місці візничої контори знаходяться
магазини «Майстер» та «Мак Дак». Звідси вулиця Велика Житомирська і брала початок.
Зі спогадів радомислянина, який працював юристом в
Дніпропетровську, Максима Карбовського :
«Я добре пам’ятаю повітове місто Радомисль - все в
зелені, із вимощеними бруком вулицями, які
вражали охайністю і
чистотою. Для зв’язку з навколишнім
світом у місті працювали візники
– балагули, які здійснювали рейси до
станції Ірша і до
Житомира. Добре пам’ятаю балагулу Бенчика, котрий завжди був
веселим, говірким, сипав
дотепами. Своїх коней
він називав «зверами» і вихвалявся, що, окрім гарного
сіна, дає кожній коняці по одному пуду
вівса щодня. Бенчика пасажири
шанували і його послугами городяни користувалися залюбки. Таких візників-балагулів було декілька – і всі євреї. Балагула
запрягалася двома хвацькими і сильними кіньми, а іноді й трьома. Дорога від Радомисля до
Ірші була пісчаною. У деяких місцях віз грузнув у
глибокому піску, так що пасажири сходили з
балагули і йшли пішки, бо коні ледь
тягли важкого воза. На ньому
проте вміщувалось по чотири – шість пасажирів, що сиділи
на жорстких лавах. Для більш заможних
городян коні впрягалися у
фаетон зі шкіряним
верхом, у ньому були передбачені
місця для чотирьох
подорожніх».
На початку ХІХ століття Радомисль
дістає регулярне планування – прямі
впорядковані вулиці, ширина і протяжність яких прив’язувалися до
генерального містобудівного плану, складеного з урахуванням майбутнього
зростання і розбудови міста. Варто відзначити, що за генеральним планом
повітового міста Радомисля,
затвердженим в 1826 році, було розплановано і прокладено, з поміж інших, одну з
головних містоутворюючих магістралей – вулицю Велику Житомирську, яка визначила подальший розвиток міста в
західному напрямку. Назва вулиці «Велика
Житомирська» виникла на початку ХІХ століття – від групування людських
осель навколо шляху, який пролягав з Радомисля
до Житомира. В 1923 році
місто накрила хвиля перейменувань. Виписка із радомисльської газети «Серп і молот» від 10 січня 1923 року: «В честь празднования 4-й годовщины
Радомысльской организации КСМУ ввиду ходатайства Узкома КСМУ (уездного
исполкома): постановлено одну из улиц Радомысля
переименовать в улицу товарища Федоровского,
что поручено провести в жизнь УКОМЗУ. Товарищ Федоровский – первый организатор нашего союза, член первого состава
губкома и СМУ. Умер от тифа в 1919 году». Інший документ: «22 декабря 1922 год.
Протокол заседания Радомысльского УКОМА, ходатайство секретаря КСМУ товарища Эдельшейна о переименовани в честь 4
годовщины существования радомыслькой организации УСМУ одной из улиц Радомысля, не носящей революционного
названия имени товарища Федоровского».
Радомишльський історик
Руслан Майстренко поділився
спеціально для цього дослідження історичними документами із фондів
Житомирського облдержархіву. В 1923 році вул. Велику Житомирську було перейменовано на вул. Федоровського, на честь першого
керівника Радомисльського комітету Комуністичного Союзу молоді України,
який мав скорочену назву комсомол. Виявлені документи лише трохи проливають
світло на його особистість – жодних відомостей про його походження, діяльність
і обставини смерті віднайти не вдається. За однією версією Федоровський загинув під час
єврейського погрому петлюрівцями
в січні 1919 р., за
іншою – помер від епідемії тифу. Не відоме навіть
його ім’я. В 1949 році під час боротьби з космополізмом вулиці дали іншу назву
– Й. В. Сталіна, на честь вождя
Комуністичної партії. В грудні 1961 року,
після ХХІІ з’їзду КПРС, вулицю перейменували на честь видатного
російського вченого Михайла Ломоносова.
Рішенням Радомишльської міської ради 7 грудня 1995
року №261 вулиці було повернено її історичну
назву
Велика Житомирська.
Вулиця перетиналася з рядом інших більших і менших. Перша
від Торгової площі - вул. Лікарняна (нині вул. Міськради) отримала назву від
побудованої в кінці 1907 року єврейської лікарні (нині дитячий садок № 6). Вул.
Велика Київська (відповідно - від
дороги на Київ), що тоді починалася не від перехрестя з В.Ж., а від вул. Мала Житомирська (нині ця ділянка
забудована приватними і адміністративними будівлями). Цікаво, що на іншому
кінці дороги - в Києві були вул. Радомисльська та однойменний провулок (нині
забудований). В 1955 р. услід за перейменуванням м. Радомисля на Радомишль,
на Радомишльську було перейменовано
і вулицю. Під цим ім’ям вона і нині знаходиться в м. Києві поблизу вулиць Коперника і Рибалка. В 1923 році вул. Велика Київська переіменована на вул. 25-го Жовтня, а в 1996 - з ініціативи члена міськвиконкому
Володимира Молодика рішеням
міськради перейменована на Старокиївську.
Далі Велику Житомирську перетинала вул. Петрівська. Звідки виникла її назва достеменно невідомо. З 1923 р. вона – Комуністична. Рішенням Радомишльської міської ради від 14.02.
1995 р. №48 повернуто історичну назву вул. Петрівська.
Вулиця Борщагівська, по народному - Борщівська - від шляху, що вів до с. Борщів. В 1946 році перейменована на
честь Михайла Калініна («Всесоюзного
старости» СРСР). Рішенням Радомишльської міської ради від 14.02. 1995 р. №48 було повернено історичну назву Борщагівська. Вулиця Микська – утворилась вздовж шляху, що
йшов до перїзду на р. Мала Мика, як
її повністю називали в той час. Цей переїзд існував біля Микгорода. Зараз неподалік цього місця знаходиться невеликий
залізний пішохідний місток через річку Мика. В 1946 році вул. Микська перейменована на честь
генерал-лейтенанта М. Ф. Ватутіна,
під командуванням якого війська 1-го Українського фронту в кінці 1943 року
двічі звільняли Радомисльський район і місто від німецько-фашистських
загарбників. В 2016 р. з ініціативи і за
поданням членів топонімічної комісії (В. Молодико,
Г. Цвік, П. Сергієнко, Р. Майстренко,
С. Галицький) рішенням міськради
вулицю було перейменовано у вул. Героїв
Майдану. Вулиця Цегельна, назву
отримала від цегельного заводу, що знаходився в кінці вулиці. Радомисльщина
здавна вважалась придатною для розвитку
різних промислів. Тут споконвіку
добували місцеві копалини: піскок, глину, що традиційно застосовуються у будівництві. Більшість будинків в місті і
Свято-Миколаївська церква побудовані з цегли місцевого цегельного заводу. Також
місцеві жителі виготовляли простий посуд з
глини. В 1953 році вулицю перейменовали на вул. Сергія Кірова, діяча Комуністичної партії
Радянського Союзу. В 2016 році їй повернуто історичну назву вулиця Цегельна. В той
час вулиця Велика Житомирська
закінчувалась біля річки Черча, яка тоді була значно
повноводнішою. Після річки Черча
дорога йшла селом
Папірня.
Нині нам важко уявити
центральну вулицю міста Радомисля
такою, якою вона була зображена на фотолистівці сто років тому. Забудовувалась вулиця
нерівномірно. Поряд з новими кам’яними будівлями тулилися маленькі старі
дерев’яні та глиняні будиночки. Біля будинків знаходилися городи, а то й поля з
луками, на яких випасали худобу. В кінці ХІХ – на початку ХХ століть Велику Житомирську перетинали Велика Київська і кілька менших вулиць
з хатками, покритими соломою, що різко контрастувало з респектабельними будинками Великої Житомирської. Після сильного дощу вулиця
мала непривабливий вигляд. Громадяни ходили по ній стежками обабіч дороги в
чоботях, інтелігенція носила калоші для захисту взуття від бруду. Житлову забудову
початку ХІХ століття складали одноповерхові, переважно дерев’яні, будинки.
Протягом першої половини ХІХ століття у місті активізується будівництво
приватних і казенних будівель та надвірних приміщень. За зведеннями 1848 року в
місті Радомислі було 563 будинки, із
них 558 побудовані з дерева. Після скасування кріпосного права 1861 року
повітове місто Радомисль поступово
перетворилося на один з передових промислово-торгівельних центрів Полісся.
Старанне піклування міської влади про стан вулиць бере початок від
запровадження так званого міського положення, розробленого в процесі втілення
реформ Олександра ІІ. В 1870 році згідно з цим положенням було вперше обрано
Радомисльську Думу та її виконавчий орган - Міську управу. Територію всіх
вулиць і Торгівельну площу оголосили
міською власністю. Промислове виробництво в місті продовжувало стрімко
зростати, заводів і фабрик налічувалося вже десятки. Почався бурхливий
розвиток міста. Завдяки припливу селян
зросла кількість населення. Були у місті: муляри, столяри, токарі, маклери, комерсанти, іконописці,
візники. У місті працювало багато кравців. Найбільш кваліфіковані брали
замовлення у міської знаті, бо
кожен чиновник вищого рангу,
вчителі та учні гімназій
і училищ, окрім службового одягу визначеної форми, повинні були
мати форму для свят
та урочистостей. Ті кравці,
що не
мали постійних клієнтів, виїжджали на села
для підробітків. Радомисль кінця XIX початку XX століть – місто майстрів.
В кінці XIX
ст. в Радомислі склався доволі
строкатий національний склад. Жили, багатіли, множилися і
вкорінювалися люди різних національностей: євреї, поляки, росіяни (чи як тоді
казали - великороси), німці, італійці, чехи. Це не зручна спадщина, українці (по тодішньому – малороси,
українцями селяни почали називатись тільки
на початку XX ст.-Авт.) проживали здебільшого в передмістях
Звіринці, Рудні та навколишніх селах – в Микгороді, Лутівці, Папірні. Нині всі
ці «географічні місцевості», стали невід’ємними
складовими міста Радомишля.
Таким чином Радомисль на початку XX століття був містом з
переважно єврейським населенням,
що було
характернодля всього
Радомісльського повіту (український етнічний
елемент переважав в
основному на селі.-Авт.). Головним заняттям жителів було
землеробство. Мешканці Радомисля, як
міщани, так і євреї, брали за угодою
на 8 років ділянки
міської землі, найчастіше у двох
різних місцях, і сіяли зернові
культури. Засівали угіддя через
рік, а рік одне поле «відпочивало» і на ньому випасали
худобу. Скотина городян,
селян Рудні, Папірні, Микгорода, хуторів випасалась у лісах без
будь-яких територіальних
обмежень і безоплатно. За
володіннями орної і сінокісної землі
Радомисль вважався одним з
найбагатших міст Київської губернії. Значний прибуток
господарствам забезпечував продаж худоби.
Вирощували пшеницю і жито, гречку, овес, картоплю. Купці скуповували зерно, смолу, дьоготь, і вивозили на ярмарки не
тільки в місті Радомислі, й по багатьом містам Київської і Волинської губерній. В 1897 році
кількість жителів у Радомислі
складала 11154 душі. Місто продовжувало забудовуватись переважно дерев’яними
будинками, із загальної кількості 1186, тільки 135 будинків були кам’яними, із
них 6 – двоповерхових. В кінці ХІХ - на початку ХХ століття Велика Житомирська була вибрукувана,
озеленена – посаджені тоді каштани, акації, в’язи та платани прикрашають вулицю
і сьогодні. Обабіч дороги прокладено тротуари вимощені декоративними плитами з
базальтової крихти і бетону. З настанням сутінок вулиці міста освітлювалися
гасовими ліхтарями. Вікна в будинках закривалися ставнями, крізь щілини яких на
вулицю пробивалося неяскраве світло гасових ламп чи саморобних каганців.
Типовий будинок в
кінці вулиці В. Житомирської, який
знаходився до поч.80-х. років XXст. Фото автора.
Останніми роками
жителі звикли до
безсніжних зим. Розповіді про
тривалі морози та високі
кучугури посіли чільне
місце серед давнішніх
міських легенд, які бабусі
розповідають онукам. В той час радомисльські
землі потерпали від сильних морозів. В засніжені зимові
дні місцеві жителі любили відпочивати на свіжому повітрі. На Масляниці (нині це свято називають зустріч
з весною.-Авт.) весь Радомисль
катався на санях. Величезні дерев’яні сані з залізними полозами вміщали 5-7 осіб. Сповіщала газета
«Радомыслянинъ» №166, 5 грудня 1914 року (Российская
Национальная библиотека г. Санкт-Петербург.):«Чуть ли не
несчастный случай. Проезжавший 4-го декабря по Большой
Житомирской улице перед вечером на извощике местный врач г. Поляк, обратился к
ведшему его парню, желая, должно быть его остановить. Поворот был крут, и
лошадь сразу повалилась, сбросив извощика с козел и тащила за собой легкую
пролетку. Седок, к счастью, отделался лишь легким испугом. Нечего и говорить,
что тут была вина только в прекрасно вымощенных мостовых наших». Та на початку ХХ століття
випадали безсніжні зими. Про ці явища часто згадували старожили міста. В наш
час це явище називають глобальним потеплінням. Бували роки, що відлига була настільки
сильною, що мостові на вулицях міста оголялись. І замість саней екіпажі й
підводи гриміли залізними шипами по промерзлому камінню – гумових шин тоді не
знали. Центральні вулиці міста і вулиця Велика
Житомирська, були ретельно вкриті товстим шаром соломи. І з-під соломи не
було видно навіть поперечної лінії з великого каміння. Зимові
сюрпризи можуть бути
приємними і недуже.
В 1908 році рішенням
міської управи в місті побудована електростанція на 120 кіловат (нині
приміщення РЕМ). Напередодні 1917 року гасові
ліхтарі по вулиці замінили на електричні. В цей час було
проведено електричний струм до всіх кам’яних будинків вулиці Великої Житомирської. В 1900 – 1910-х рр. на підприємствах міста
було встановлено парових машин, двигунів та електромоторів загальною потужністю
500 к.с. У 1911 році Варшавське товариство Зелинського
побудувало міський водогін на річці Черча
та на водонапірну башту. Відтоді в кам’яних будинках по Великій Житомирській з’явилася і вода. Зі збільшенням транспортних потоків
міжміських сполучень вулиця почала нести основне навантаження. На північ від
неї між Торговельною площею і річкою
Черчею виросли нові міські райони.
Після бурхливого розвитку другої половини ХІХ – початку ХХ століть Радомисль перетворився на один із
значних економічних центрів Київської губернії і почав нагадувати типове
провінційне місто Російської імперії із характерними рисами в архітектурі і
побуті. З культурно-освітніх закладів діяв дворянський клуб, три бібліотеки,
театр, кінотеатр, народна чайна. В той
час місто переживало період найбільшого свого розвитку. І хоча повітовий
Радомисль знаходився в 100 верстах від
губернського Києва, здобутки цивілізації приходили занадто
запізно. Цікаво, що вздовж вулиці не було побудовано жодного
промислового підприємства. В 1913 році в
Радомислі налічувалося 15005
жителів, які мешкали в 1054 будинках, з яких 53 були кам’яні.
Деякі з них збереглися
і служать, не дивлячись на свій вік, добротною і надійною оселею для багатьох
радомишлян і сьогодні – колись уміли будувати навіки. Це були одні із перших
власних житлових будинків середнього прошарку міського населення. Споруджувалися вони не аби як,
кожним забудовником на свій смак і розсуд, а за типовими «проектами фасадів
житлових будинків по затвердженим зразкам дозволеним для будівництва у
повітових містах Київської губернії», які розроблялись вченими архітекторами
спеціально для того, аби міста будувались у єдиному архітектурному ансамблі.
Будинки, як люди, мають свої життєписи, тільки що трохи довші і багатші бо ж
довше тримаються і по кілька багатодітних поколінь, як правило встигають
постаріти під одним дахом. Ці елегантні, респектабельні будинки були колись
оточені розкішними садибами з фруктовими і декоративними насадженнями,
«службами» – допоміжними і господарськими приміщеннями: стайнями, каретними,
пекарнями, куховарнями і т. п. . Час стер пам’ять
про їх мешканців, побут, про саму епоху, німими свідками минулого залишились
самі їх стіни. Кожен з них має свою біографію, свої спогади і таємниці – свою
власну історію. Ось одна з них. Із книги радомишлянки Людмили Долгополової «Заушська шляхта з
Ходаків. Славний рід Меленевських»
(видавництво ТоВ «Чізе» м. Київ 2013р.): «Михайло Іванович Петров працював слідчим 1-ї дільниці
Радомисльського повіту, куди він, будучи ще колезьким секретарем, отримав
призначення в 1893 р. на місце колезького асесора, тобто - слідчого 16 квітня
1898 р. він придбав у Родзянко в Радомислі будинок по Великій Житомирській. «4 березня 1900
р. колезький асесор Петров позичив у дружини колезького радника Євгенії
Миколаївни Судакової 3 тис. крб. на
3 роки під садибне місце з одноповерховим дерев’яним будинком по Великій Житомирській». «Михайло
Іванович Петров працював слідчим 1-ї
дільниці Радомисльського повіту, куди він, будучи ще колезьким секретарем,
отримав призначення в 1893 р. на місце колезького асесора, тобто, слідчого. 16
квітня 1898 р. він придбав у Родзянко
в Радомислі будинок по Великій Житомирській. «4 березня 1900
р. колезький асесор Петров позичив у дружини колезького радника Євгенії
Миколаївни Судакової 3 тис. крб. на
3 роки під садибне місце з одноповерховим дерев’яним будинком по Великій Житомирській». Вексель Петров не погасив, тобто гроші не
повернув, і будинок пішов з молотка. Петров прослужив слідчим у Радомислі до 1904 р. У 1905 р. його
призначили слідчим 3-ї дільниці Луцького окружного суду». Достаменно не
вдалося встановити
місцезнаходження цього будинку. Об′ява в повітовій газеті «Радомыслянинъ»
: «Гараж А. Иванковского. Радомысль, Большая Житомирская ул. соб. дом.
Автомобильное сообщение между Радомыслем и Иршей». Об′ява в повітовій газеті «Радомысльская
газета»
4 липня 1917 рік: «Утерян 29
июня по дороге в лес с Житомирской к Марьяновке, черный драповый жилет и книга Л.Н. Толстого
«Анна Каренина». Нашедших просят
возвратить за вознаграждение, А.И. Александровской, Б. Житомирская №45». Відомо, що
поміщик А. Александровський
був великим землевласником,
йому належало 675 десятин землі біля Рудні.
Аптека Владислава Матковського в м
Радомислі. На порозі будинку - господар, навколо водовозних підвод - робітники і хлопчики-помічники. Фото з фондів Радомишльського народного краєзнавчого музею.
Будинок, що на фотолистівці і на сучасному фото справа. В кінці XIX століття провізор Франц Коленбах (підданий
Австрійської імперії) відкрив першу аптеку в Радомислі. Керуючим служив Владислав Матковський, уродженець
села Горбулів, Радомисльського повіту. Після раптової смерті господаря,
Владислав Матковський став одноосібним власником аптеки. Людина освічена і
всебічно розвинений, крім ботаніки, хімії, фармакології займався виготовленням
барометрів і термометрів. Йому вдалося розширити виробництво. В цьому будинку
знаходилася аптека і лабораторія, також жив господар з родиною. За будинком,
вниз по схилу він висадив город з лікарськими травами. Аптекаря Владиславу
Алдроновічу Матковського доводилося не тільки змішувати і продавати готові
цілющі засоби, а й отримувати компоненти з первинних матеріалів, вирощених на
власному городі. Процес цей копіткий і дорогий. Роботу аптекаря того часу можна
по праву зарахувати до інтелектуального, і одночасно важкої фізичної праці.
Крім того, працювати доводилося стоячи - такий аптечний статут. У другій
половині ХIХ на початку XX століття фармація складалася в основному з ліків
рослинного походження, в меншій мірі з хімікатів і ліків тваринного походження.
Воду для аптеки доставляли з джерела «Капличка», знайомому кожному
радомишляніну. Привозили на водовозних возах у великих дубових бочках,
обтягнутих залізними обручами.
У ті часи в аптеках
працювали тільки чоловіки, а жінкам в Російській імперії не дозволялося
фармацевтичну освіту. За спогадами старожилів, аптекар Владислав Матковський,
випещений джентльмен з пухнастими вусами, мріяв вивчити своїх дочок фармації,
коли дівчатка виростуть, він відправить їх вчитися до Швейцарії. Для цього
наймав репетиторів для посилених занять французькою мовою і музикою, зрозуміло
купив фортепіано, в той час нечувана розкіш.
Аптекар Владислав Алдроновівіч Матковський.
Фото з фондів народного- краєзнавчого музею
м Радомишля.
Асортимент аптеки Матковського досить широкий: згідно з висновками
комісії XІХ століття, тут продавалися пігулки, масла, мікстури - всього більше
250 найменувань. Жителі Радомисль і повіту могли придбати в аптеці
найрізноманітніші бальзами, масла, порошки, свічки, настої і пластирі. Існувало
два окремих реєстру лікарських засобів - для заможних городян і бідноти. Серед
селян поширене лікування травами, в той час коли в аптеках виготовляли і
продавали досить дорогі пігулки, які показують в ті часи не тільки ліками, а й
елементом престижу. Купити їх могли далеко не всі: одна таблетка могла
коштувати 3 карбованці. Як відомо, тоді це були великі гроші. Ціни, і,
відповідно матеріали відрізнялися. Так, наприклад, мило для селян виготовлялося
з собачого жиру, а заможним громадянам пропонувалися засоби особистої гігієни з
пальмового або оливкової олії. У 1741 році француз Жульєн Луї Жоффруа винайшов
мило. Його стали різати брусками. До цього мило продавалося бочками і просто
намазувати на тіло або тканину. І трохи статистики. У Російській імперії в 1913
році кожен житель в середньому споживав більше кілограма мила в рік. У той же
час в Західній Європі споживання мила в 8-10 разів більше. Тож не дивно, що на
Україні з тих часів вціліла жарт: «А де ви миєтесь? Літом - у ставку! А зимою?
А скільки тієї зими !? ».
Аптекар Владислав Матковський прилаштував до будинку-аптеці окреме
приміщення, і створив завод з виробництва газованої води, і солодких напоїв (
«Фіалка» і «Маринка»). Завод складався з великого колеса-сатуратора (так
називається пристрій, який під надлишковим тиском насичує воду вуглекислим
газом (СО2.-Авт.). Колесо крутили спочатку вручну, а потім пізніше,
електродвигуном, коли в місті Радомислі в 1908 році була побудована
електростанція, на 120 кВт. (нині приміщення РЕМ) і в місті почалася
електрифікація. у 1911 році Варшавське товариство Зелінського побудувало в
Радомислі водонапірну вежу, провели водопровід в місті протяжністю 5,5
кілометрів. По вулиці Великій Житомирській водопровід провели в тому ж році. З
цього часу доставка води з «Капличкі» відпала. В аптеці працювало чотири
людини, також на сезонні роботи наймали хлопчиків-помічників. зельтерська вода,
як все її називали, мала широкий попит, і господар зі своєю сім'єю жив
безбідно. зельтерська вода (вірніше зельтерською) випливає з німецького
мінерального джерела Зельтерс, відомого з XVI століття. Звідти поставлялася і
поставляється нині в пляшках (колись це були керамічні посудини). Насичена
вуглекислим газом, газована вода заправлялася в мідні сифони різної ємності по
відру і більш. Призначену для продажу зельтерською воду розвозили на
спеціальних візках в готелі-ресторани міста ( «Берлін», «Гранд-Готель»,
«Малинські номера», «Синій птах»), магазини, театр «Експрес», в лікарні міста.
У дворі будинку №23 по вулиці Великій
Житомирській знаходився завод з виробництва газованої води. Фото
автора.
На початку ХХ
століття винайшли скляний сифон для індивідуального користування.
З'явився попит на зельтерську газовану воду для домашнього вжитку, також на
скляні посудини або сифони. Їх ємність становила від одного до трьох літрів. Які були у вільному продажу в аптеці, користувалися
неймовірним попитом у населення. Також сифони індивідуального користування
можна було заправити зельтерською водою в одній з будок на Торговій площі (нині
Соборна). Про що повідомила повітова газета «Радомислянін'» 1 січня 1913 рік «Російська Національна бібліотека м
Санкт-Петербург»: «Відкритий водопровід для подачі жителям міста будок. На
Торговій площі таких будок чотири ». Одна з будок, де продавали зельтерську
воду, перебувала на місці Меморіалу Слави, на розі де пізніше були поховані
революціонери. В Радомишльському народному історико-краєзнавчому музеї
збереглося кілька екземплярів фірмових сифонів з
клеймом аптеки Владислава Матковського.
Сифон для індивідуального корис
тування, з фірмовим клеймом «Аптека
В.Матковского. г.Радомисль ». Народний краєзнавчий музей Радомишль
Після встановлення
радянської влади в місті восени 1919 року аптека-завод ще продовжував працювати
кілька років. За однією з легенд, після скасування НЕПу в середині двадцятих
років ХХ століття податки так задавили господаря, що Матковський закрив його і
покинув місто з сім'єю. На старому польському кладовищі збереглася могила з
написом Владислав Матковський, на могилі немає хреста і епітафії. Цілком
можливо, це і є могила власника аптеки. Відомо тільки, що приватна аптека
Владислава Матковського припинила своє існування. А заправку сифонів газованої
водою стала виробляти якась артіль і торгівля продолжадась до початку Великої
Вітчизняної війни. Після закінчення війни виявилося, що сифони зникли. Тридцять
років тому, в цьому приміщенні, де знаходився завод з виробництва газованої
води, жив учитель англійської мови М. П. Воронцов. При капітальному ремонті в будинку, робітники,
розібравши дерев'яну підлогу, виявили більше двох десятків великих мідних сосудин. Робітники
здали ці судини на кольоровий металобрухт. На вулиці Велика Житомирська будинок
№23, в якому знаходилася аптека, збереглося. У наш час - багатоквартирний
житловий будинок.
Будинок №23 вул. В. Житомирська, колишня
аптека В. Матковського.
Фото Павла Тужика.
Такі
будинки акумулюють у собі ауру, атмосферу минулих епох, доносячи їх неповторний дух до нас. Саме через це
вони не лише милують око, а й ніби тихо говорять нам щось із глибини століть.
Як стверджував класик літератури Микола Васильович Гоголь: «Архітектура – також літопис світу, вона говорить тоді,
коли змовкає поезія». Воєнні лихоліття, ідеологічний тоталітаризм та і кризи років незалежності
приводили до насильницьких змін та фальсифікції історичної памяті,
супроводжувалися руйнуванням культурної спадщини. Так у 1960-90 роки було
знесено численні маєтки, побудовані в так званому «цегляному стилі». Час не
пожалів багатьох пам’ятників і будинків. Кількість пам’ятних споруд у Радомишлі неухильно меншає. Деякі з них
зникли буквально перед нашими очима. Раніше пам’ятники і пам’ятки старовини
страждали від рук палких революціонерів, нині - від вандалізму, або просто
байдужості і неосвіченості забудовників, ремонтників і мешканців.
Сучасний вигляд вул. Велика Житомирська з того ж ракурсу,
що на фотолистівці поч. ХХ ст.
Фото автора.
На початку 2007 року відома українська родина Шереметьєвих-Богомолець придбала у Радомишлі будівлю колишнього парового млина, побудованого інженером
Казиміром Євстафовичем Пекарським в
1902 році в с. Папірня. Спроектував
Папірянський млин відомий київський архітектор Констянтин Тарасов. Було
установлено два парових двигуни потужністю 76 к.с. У 1913 році в млині виробили
120 тис. пудів муки. Нові власники зробили капітальну реконструкцію приміщення
і прилеглої території. Споруда перетворилась на виставково-культурний центр. Побудовано трапезну з каміном, конференц-зал на 150 місць. Створено єдиний у світі музей української
домашньої ікони,
колекція якого нараховує
5 тисяч експонатів. Власники відновили і вдихнули нове життя в пам’ятку
промислової архітектури початку ХХ століття. Відтепер тут розташовується музей «Замок Радомисль», що притягує до себе тисячі українців та закордонних гостей. Туристи
приїжджають до музею Великою
Житомирською – найкращою дорогою міста. Сучасна протяжність вулиці від Соборного майдану до музею «Замок Радомисль» - 3 км 200 м. Кількість будинків по обидві сторони
вулиці складає 314 будівель, серед них 10 двоповерхових.
Будинок №
42 по вулиці Великій Житомирській належав Елліац (Іллі) Богуславському,
дивізійному полковнику, оборонцю Севастополя 1853-1855 рр.
Фото
автора, 1986 р.
В Радомишлі багато історичних місць, і
треба цінувати кожне. Вулицю Велику
Житомирську цілком справедливо можна вважати, якщо не найкрасивішою в
місті, то принаймні, однією із найкращих. Куди б не вели нас життєві дороги, а
перед очима завжди виникає рідний дім і краєвиди з дитинства. Варто згадати
відомі слова Максима Рильського: «Мало
любити свій край, треба його ще знати». Для кожного радомишлянина Радомишль – улюблене місто з неповторним колоритом і красою. Тихе,
спокійне, домашнє,
яке має давню історію, але ніхто не
знає, що чекає його в майбутньому. Місто, напревеликий жаль, з кожним роком
втрачає той історичний, естетичний і культурний спадок, що залишили в ньому
минулі епохи. Кажуть, що людина на все життя прив′язана до місця де
закопана її пуповина. Кожній інтелігентній людині притаманна любов до рідного
краю, «малої Батьківщини», як ми часто величаємо цю непримітну цяточку на
карті, де з’явилися на світ. Чуття Вітчизни супроводжує нас все життя. Це
почуття є одним із найсвітліших і найсвятіших. …Одна мудра людина сказала: «Колись і ми помремо, а що ж
людям залишимо?». Революції, перевороти, війни й інші соціально-політичні
катаклізми завдали тяжких втрат історії міста, його культурі, духовності його
жителів. Часом люди забувають смак до розміреного міського життя,
благополучного господарювання у своєму
особистому помешканні та колективному домі – на своїй вулиці, в рідному
місті, втрачають життєві орієнтири, ясність у розумінні майбутнього, знаходять втіху у докорах один-одному і суперечках що
до політики та ідеології. Але впевнений, що запорукою благополуччя і розквіту
нашого міста є і буде любов радомишлян до нього і один до одного. Наше місто має
бути красивим. Але без
реконструкції об′єктів, які формують
красу Радомишля, цього неможливо
досягнути.
Олександр
Пирогов
м.
Радомишль
Автор щиро вдячний за морольну та матеріальну допомогу в дослідженні радомишльської старовини Володимиру Романовичу Тетерському – голові
Радомишльської ОТГ, Миколі Станіславовичу Григоровичу – депутату обласної
ради, Віталію Романовичу Щавлінському – президенту Міжнародної
Громадської організації «Землячество Житомирян», Олександру Васильовичу Бугай –
директору ЗОШ №5, отцю Андрію ( А.А. Співак) с.Велика Рача.
Немає коментарів:
Дописати коментар