Веду щиру і довірливу розмову з сусідкою Людмилою Сергіївною. Це було до війни… Відтепер так буде завжди: це було до народної війни. Жінка завжди вважала свою родину найкращою, незважаючи на відсутність чоловічої статі. Над бабусею Василиною все життя знущався завжди п’яний чоловік, а перед мамою Галиною стояла дилема: чи робити аборт, чи виховувати дитину без батька. Вона любила жартувати, що доньку знайшла в капусті, а чоловіка не вдалось. Мама, однак, заміж виходила, та це було, як то кажуть: давно і неправда. «Без чоловіків спокійніше!», – стверджували представниці жіночого царства. Хоча мама Галина до глибокої старості зберігала струнку поставу. Особисте життя кожної з жінок не склалося. Образу безбатченка (в народі таких дітей називають байстрюками) перемогла любов до бабусі і мами. Рідні називали Людмилу ласкаво Люсею. І це її ім’я закріпилося на все життя.
Подруг у Люсі було багато – сусідські дівчата, однокласниці в школі N 5, де
вона навчалася, а от хлопців… Вона не уявляла, про що розмовляти з хлопцями, і
тому уникала їх. Закохавшись, як Люсі здавалося, в однокласника, на перервах
знімала окуляри з товстими лінзами і ходила по коридорах школи – колишнього
замку уніатських митрополитів. Подружка слідкувала за об’єктом, на уроці
розповідала: подивився – три рази… Все рівно дівчині здавалося, що жоден
парубок не зверне на неї уваги.
Влітку Люся відпочивала у бабусі Василини. Недалеко від Радомишля, біля
річки Мики, розкинулося село Кичкирі. Назва села досить незвичайна для Полісся.
Юний сусід Артем, схожий на казкового героя, майже не спілкувався з сільськими
однолітками. Страждав хлопець та й годі! Вчився, казали, зранку до вечора. Аж
змарнів. Носа з книжок не показував. Мріяв поступити на навчання до Київської
духовної семінарії. Хлопець з сільським розумом – це від природи. Він мабуть
знає, що гарний, подумала дівчина. В парубка Люся серйозно закохалася. Якось
ввечері, в спокусливій сукні дівчина зайшла до будинку Артема і сповістила, що
до нього є справа. «Пройдемося –
поговоримо!» – запропонувала вона. Пішли по дорозі до конюшинного поля, на
якому височіли копці свіжоскошеної трави. Дівчина знала, що після танців у
будинку культури молодь займала майже всі копиці. Вночі, при яскравому
місячному світлі, це виглядало кумедно і здавалося справжньою любовною
романтикою.
Люся дуже емоційно розповідала смішні історії про подружок у місті,
домашнього кота Барсика. Кирпатий ніс парубка, рясно покритий повстяним
ластовинням, так і дерся догори… Усмішка була по-доброму щира…
Сусідко, ти про що поговорити хотіла? А то мені потрібно кілька рівнянь
розв’язати. – На обличчя хлопця шкода було дивитися.
Гаразд, пішли присядемо, я тобі життєве рівняння підкажу, – багатообіцяюче
промовила Люся і попрямувала до ближньої копиці.
Я люблю тебе, Артеме! – Урочисто заявила дівчина, щойно присіли на м’яку
траву.
Хлопець збентежився, розгубився, до такого повороту подій він не був
готовий. Люся все давно вирішила, обняла його за шию. Артем намагався
відсторонитися руками і поцілував її в чоло. Та дівчина міцно тримала його в
обіймах. Шансів у хлопця не було – Люся перевищувала його в фізичній силі. Дівчина
дихала на повні груди і пригорнулась до Артема. Вона була щаслива.
В неділю зранку, коли білий, як молоко, туман клубочився над мирським ставом,
розходились по домівках. Бабуся Василина дізналася одразу. Зрозуміла з її
поведінки. Коли дівчина повернулася додому, то не знала, де знайти собі місце. Розгублено
ходила кімнатами, не чула про що говорила старенька. Бабуся подивилася в очі
Люсі і запитала: «Онуко, ти що, з чоловіком була, ох, бідося і що мені з тобою
робити?» Ніби Люся могла відповісти. Василина вийшла тихенько, зачинивши двері.
А дівчина лежала і знала, що зараз заплаче, і заплакала… Після того ганебного
випадку, зустрівшись на вулиці, Артем страшенно червонів і поспішав скоріше
піти геть.
Я уважно слухав Людмилу Сергіївну і хотів їй дещо сказати, та промовчав. Є
багато речей про які згодом соромно згадувати. Моя улюблена вчителька, Юлія
Пилипівна Тарасевич, до якої тягнулася молодь, з нею радилися навіть вчителі з
багаторічним педагогічним стажем, якось мені сказала: «Наші дівчата занадто емансиповані.
Я не знаю, коли їм говорити про це: у восьмому класі ще рано, у 10-му – вже
пізно».
Затяжна депресія не минала, та життя тривало. Збігали роки. Люся надіялась,
що не зможе знайти своє щастя і залишиться одна. Парубки й чоловіки обходили її
стороною, не звертаючи уваги на рідкісну красу – висока, чорноброва, з очима
танучого снігу, м’яка і жіноча. Дівчина дивилась на чоловіків з тривогою і
сумом, як безхатні собаки на морозиво, яким смакують перехожі. Вона любила
фантазувати, мріяла, що вийде заміж за порядного чоловіка, народить йому дітей
і життя буде довгим та щасливим.
І все ж – доля усміхнулася красуні. З Ігорем познайомилася у
Коростишівському педагогічному училищі, де навчалася. Здобувши попередній
печальний досвід, Люся подумала, що нехай буде некрасивий, але надійний
чоловік. Хлопець живий, веселий, без комплексів, навіть сумні очі не
відштовхнули його. Можна сказати – дівчині пощастило. Потайки зустрічалися, щоб
в училищі не пліткували. Ігор дарував коштовні подарунки, часто повторював:
«Люся, я боюся, що в тебе влюблюся». Він називав дівчину «моя пані». Ніжна і
шляхетна. Минули місяці зустрічей, хлопець запросив її у кафе, подарував квіти
і провів до будинку, де Люся квартирувала. Вона запросила його на чашечку кави
і залишила до ранку.
Ігор запропонував руку і серце, що здавалося неймовірним. Прийняла
пропозицію, не задумуючись ні на хвилинку. Чи була то любов? Люся покохала
Ігоря відразу, коли він проявив до неї зацікавленість. Усі друзі Ігоря казали,
що з Люсею йому пощастило.
В сімейному житті чоловік виявився жадібним і сварливим. Не міг сидіти на
одному місці, його постійно тягло у подорожі. Найбільше його цікавили риболовля
та мисливство, де він проводив значну частину свого вільного часу. Дружина тихо
страждала, що чоловік мало приділяє їй уваги. Та не подавала вигляду, бажаючи
оточити Ігоря увагою та любов’ю. Але почуття Ігоря до неї згасали. Не дивлячись
на всі зусилля дружини, а також, незважаючи на їхніх двох діток, чоловік пішов
до іншої жінки, набагато молодшої. Ні сльози дружини, ані її запевнення кохати
до домовини не заставили його змінити своє рішення. Чому дивуватися – сказала
Люся. Чоловік був невживчивий і що страшніше за все жадібним.
З погляду сивоволосої мудрості, я їй сказав:
Важко без чоловічої підтримки. Можливо, варто звернути увагу на інших
чоловіків?
Та що Ви? – Відповіла Людмила Сергіївна. При цьому надзвичайно округлила
очі. – Кому я потрібна з двома дітьми? Боюся, що після нового випробовування
долі знову залишуся одна. – Посміхається сама до себе жінка у власній хаті, і
зморшки на обличчі розгладжуються.
І все ж – доля людини завжди повна несподіванок. І хто з покинутих жінок
скаже, що всі чоловіки – не негідники? Звичайно, не кожен розлучений чоловік
має прокляття. Людмила Сергіївна – справжня жінка: майстерно водить авто,
цікавиться новинками моди, має вишуканий смак. Незважаючи на такий непростий
час, головна надія жінки на краще майбутнє – її дві підростаючі доньки. У неї
власний рецепт щастя: вона щаслива, що для дітей робить добру справу. Бабуся
Василина, мама Галина і Людмила Сергіївна щиро вірять в Перемогу і щасливу долю
для дітей.
Олександр Пирогов
м.Радомишль
Немає коментарів:
Дописати коментар