РОВЕР

Мрії народжуються у дитинстві, зростають разом із нами.

Якщо вони захоплюють і є справжніми, то збуваються.

Десь у віці шести років мама з дідом купили мені дитячий двоколісний велосипед. Підозрюю, що це була ідея діда, бо він сам мав справжнього залізного коня, на якому інколи мене катав. Отже, тепер і у мене був свій маленький педальний коник, а безмежжя моєї радості та завзяття посприяли швидкому навчанню в його керуванні.

Одного разу я вправно вскочив у сідло та помчав відкривати нові землі до сусіднього провулку. Мій всесвіт розширився до його меж. Як виявилося, там існувало життя, і якийсь абориген швидко крутив педалі мені назустріч на дивному, раніше небаченому пристрої. Я теж пришвидшився, і незабаром ми зупинилися один проти одного — око в око, перекинулися примруженими поглядами, знайшли спільну мову й через декілька хвилин обмінялися роверами.

На породистому залізному коні Василя, зробленому на підшипниках та з широкими накачаними шинами, було легко і приємно їздити. У мене ж, у порівнянні з його рисаком, була звичайна шкапа: каретка та колеса без підшипників, склепані нехитрим способом, як у старому сільському возі, а шини імітувала вузька суцільна гума. Проте у тому віці мене не бентежили такі дрібниці — я просто радів життю.

Пройшло років зо три. Мій залізний кінь став для мого зросту іграшковим осликом: коліна в сидячому положенні сягали вже вище руля. Проте це не стало великим горем, бо у моєму житті трапився дядько, який мав велосипед. Він став моїм вітчимом, тож проблема була вирішена. Тепер я вчився їздити на справжньому велосипеді для дорослих. Спочатку крутив педалі тільки під рамою, натираючи собі бік. Іноді падав невдало, натикаючись на руль, забивав дихання. Згодом я підкорив цього велетня і для комфортної їзди призвичаївся заскакувати поверх рами — не чекати ж поки підростеш.

Через декілька років «мій» велосипед пропав разом із вітчимом, і я став піхотинцем — тим, хто ходить пішки серед своїх ровесників на роверах. Тоді я поклав око на дідового велика, який, на мій погляд, зачекався мене у сараї. Проте старий усе запевняв, що то мені привиділось і «всьо не так», і що він їм користується, а я ж його вгроблю. Тож я попрохав матір купити мені свого. Вона відмовила, бо, напевно, не розуміла значення ровера для світу підлітка та помилково вважала його за дорогу непотрібну іграшку.

Отже, життя стимулювало мене стати психологом, і я вирішив попрацювати з психікою матері: провести експеримент із навіювання їй своєї ідеї. Озброївшись звичайною авторучкою, на десятку невеличких папірців я намалював по красивому велосипеду з відповідними малюнкам чіткими друкованими надписами.

Тепер, коли матінка щоранку розплющувала очі, перше, що вона бачила на столику біля себе, — це мій тематичний малюнок. Коли вона підходила до дзеркала — її знову зустрічав папірець із велосипедом. І так, де б вона не ходила по хаті, скрізь її чекала ідея, яка потребувала матеріалізації.

«Всьо пропало!» — сказав я собі, коли пройшло декілька днів, а матінка ніяк не реагувала на малюнки, неначе вони були невидимі й не мозолили очі. Жодне слово на цю тему не злетіло з її уст — повний ігнор! Ще через кілька днів я й сам уже не помічав їх та сприймав у фоновому режимі як частину звичного інтер’єру.

Згодом, не знаю як, бо дід мешкав у іншій частині будинку й не був у зоні моїх психологічних експериментів, проте моє навіювання запрограмувало його. Щоправда, якимось дивним чином, бо він не побіг із натхненням у магазин купувати мені ровера, а дістав з горища велосипедну раму і почав нишпорити по інших закутках садиби й стягувати до двору старе велозалізяччя. З’ясувалося, що дідові сімдесят років життя пройшли недаремно, адже він і раніше мав велика — попередника, цього табуйованого для мене, що томився зараз без діла у сараї.

Декілька днів старий копирсався у механічному організмі: крутив гайки, мудрував, чухав потилицю, хапався за молоток…

Я ж був звичайним учнем реаніматора, осягав основи сопромату і просто мату. На останнє не слід зважати — просто гарно лягло в речення, як цеглина в кладку. Заради справедливості й світлої пам’яті мого діда, він був стриманою людиною: навіть молоток по пальцях не виводив його з рівноваги.

Невдовзі настав той щасливий момент — моя мрія нарешті збулася, і я вперше виїхав за подвір’я протестувати вже свій велосипед. Мої ноги жваво натискали на педалі, у вухах свистів приємний вітерець, а в грудях серце завмирало від захвату!

За рогом двоповерхового будинку, під вербою, покидавши свої ровери на землю, на лавочці нудьгували місцеві пацани. Вони офігіли, коли я підкрутив до них і спішився. А було від чого, бо ніхто з них і гадки не мав, що така лайба взагалі може існувати! Хлопці перебували на межі когнітивного дисонансу: істеричного гигикання й одночасного подиву. Бо цей механізм та їзда видавалися несумісними:

колеса збиралися докупи іржавими шпицями, натягнутими плоскогубцями у формі зет-літер;

порвані покришки в декількох місцях світили швами з капронових ниток;

педалі заміняли дерев’яні бруски — вже натруджені й від цього розколоті вздовж осі, тому стягнуті докупи дротом;

рамка багажника очевидно була вигнута з обруча від діжки, всередині якої була вирізана й прикріплена дошка;

сідло з порваною шкіряною поверхнею, обмотане ганчіркою, скромно тулилося до рами невизначеного кольору;

і, нарешті, на кермі з облізлого місцями нікелю, картину вінчав цілком робочий дзвіночок!

Не зважаючи на ці невеличкі незручності та архаїку, ровер їздив і був моїм!

Через кілька днів ковзання по умовному сидінню, з висоти якого я ледь дотягувався до педалей, мати, напевно, щоб я не порвав собі гепа́ку, видала мені п’ять карбованців на купівлю нового.

Новеньке сідло було зручним та гарним, проте тепер воно створювало естетичний дисонанс із моєю напівдерев’яною лайбою. На моє щастя, саме в той час піонери нашої школи виконали п’ятирічку по заготівлі металолому. Я довго перебирав його велику купу, шукаючи потрібні запчастини — дещо знаходив, а дещо вимінював у хлопців.

А ще через якийсь час дід виділив мені зі своєї пенсії сім карбованців на нові шини, бо набридло йому зашивати розриви на старих. Через декілька років я вже був достатньо дорослим і вже сам розбирав-збирав, змащував, фарбував свій ровер. Він поступово набрав серйозного, стильного вигляду, і від первинної збірки в нього залишився автентичним лише корпус втулки заднього колеса.

Павло Тужик, травень 2023