ДОІСТОРИЧНІ ЧАСИ РАДОМИШЛЯ

Період в історії людства до появи писемності називають доісторичними часами, тобто 5–6 тисяч років тому, до Шумерської цивілізації. На території ж України цей період тривав до VI ст. до н. е., поки вчений-мандрівник Геродот не побував у грецьких колоніях-полісах на узбережжі Чорного моря і зі слів мандрівників не описав землю, суспільство та звичаї скіфів.

Щодо Радомишля, то це давнє поселення отримало таку назву і вийшло з доісторичних часів тільки у XVI столітті. В той час воно стало власністю Києво-Печерського монастиря, і монахи збудували в ньому замок, паперову фабрику. Виникло якесь економічне та релігійно-політичне життя, що лишило свій слід у документах. До цього часу здебільшого не було ніякого руху, аби він виглядав як історичні події. Навіть якби жила у ньому династія літописців, то їх записи умовно мали б такий інформативний сенс:

«1289-й рік: Іван виорав поле — восени зібрав гарний урожай»;
через п’ятдесят років:
«1339-й рік: внук Івана, Степан, виорав старим дідовим плугом поле»;
запис ще через пів століття:
«1389-й рік: при оранці зламався плуг предків. Петро, Степанів внук, закінчив оранку, змайструвавши новий плуг з дуба».

Хіба може існувати історія, коли день бабака¹ тягнеться століттями?

 1. «День бабака» — фільм, у якому герой потрапив у часову петлю, де новий день ніколи не наставав, а повторював минулий.

Тож стосовно опису життя попередників радомишлян у часи за межею XVI століття, що простягнулися в глибину століть, можна назвати доісторичними. Звичайно, це не у прийнятому загальному історичному сенсі, а по факту до окресленого місця.

Проєкції подій та дат із загальної історії у дописі не розглядаються. Тут лише про те, що залишило свої сліди.

Отже, цей великий часовий період відображає всього лише п’ять епізодів, що документально і безпосередньо мають відношення до території, яку займає сучасне місто Радомишль.

У цьому дописі я маю намір описати ці епізоди якомога ширше, ніж зазвичай вони подаються у контексті історичних оповідей. На мій погляд, це надасть їм більшої виразності й цікавості та посприяє кращому розумінню того зовсім невеличкого історичного скарбу, що ми маємо.

Епізод перший. Радомишльська стоянка первісної людини.

Радомишль, північна околиця, 1956 рік. Учні школи №1 на полі місцевого колгоспу копають траншею під кагат для зимового зберігання овочів. У події з відбуванням панщини радянського зразка не було нічого незвичного. Незвичне сталося пізніше, коли копачі на глибині 0,8 метра натрапляють на давні, дивні кістки. Директор школи повідомляє про знахідку Академію наук України.

З 1957 по 1965 роки Інститут археології академії під керівництвом Івана Шовкопляса проводить дослідження цього місця та ще декількох ділянок на вищезгаданому колгоспному полі.

В результаті досліджень було виявлено чотири відокремлені місцезнаходження людей пізньопалеолітичної епохи, які знаходились недалеко один від одного та були ідентичні між собою за складом і характером культурних залишків. Мабуть, через це повністю було розкопане лише одне з них, що отримало позначення «Радомишль I», а можливо тому, що найбільше збереглося.

На цьому місцезнаходженні очам дослідників відкрились залишки шести невеликих скупчень кісток мамонтів. Загалом, у культурному шарі їх зібрано 1139 (від 39 особин). У невеликій кількості знайдено кістки зубра, коня та північного оленя (всього — 8); понад 11 тисяч крем’яних виробів.

Час існування пам’ятки, за більш сучасними дослідженнями специфіки виготовлення крем’яних знарядь та радіовуглецевими аналізами зуба мамонта та кісткового вугілля, становить близько 19 тисяч років ².

2. Початкове датування І. Шовкоплясом було в межах 30–35 тис. років.

Ось так коротко, без наукових описів та інтерпретацій, виглядають факти про Радомишльську стоянку. Проте, якщо їх включити в ширші відомості про ту давню епоху і застосувати трохи уяви, то можна побачити, як виглядав первісний «Радомишль».

Знайдені артефакти пам’ятки направляють нас в часи останнього льодовикового періоду, у третій холодний максимум Вюрмського зледеніння. Межі крижаного щита проходили на півночі Білорусі, а його товщина у Скандинавії досягала 2500 метрів. Багато води концентрувалося у вигляді льоду, від чого рівень Світового океану знизився щонайменше на 100 метрів, Чорне море перетворилося на невеличке озеро.

Радомишльська стоянка знаходилася в природній зоні тундростепу. Ця екосистема характеризується суворим кліматом з довгою, холодною зимою; великими відкритими просторами, де росло мало дерев, зате в літню пору буяло різнотрав’я, що сягало у висоту до двох метрів. Восени трава сохла, і зимою її неважко було дістати з-під снігу великим тваринам, що проживали тут.

Інша назва тундростепу, яка говорить сама за себе, — це мамонтові прерії. Мамонти — найбільші та найчисельніші в цій природній зоні тварини. Вони були більші за своїх родичів, слонів, та досягали у висоту 3,5 метра і мали у вазі до 10 тонн; від холоду їх захищала довга, до 60 см, шерсть. Вражає, тільки уявити собі, що були часи й по території майбутнього Радомишля бродили такі гіганти!

Звісно, де травоїдні тварини — там хижаки та люди. На Радомишльській стоянці знайдено кістки 39 мамонтів! Постає питання: як можна вполювати таку велику кількість великих і сильних тварин? Це ж не зайці. Згадується картинка зі шкільного підручника, де з десяток чоловіків камінням у влаштованій ямі-пастці забивають мамонта. Якщо трохи подумати, то це сумнівний і нереальний спосіб полювання для тундростепу. Достатньо лише уявити один елемент з багатьох: як у вічній мерзлоті, яка в літню пору розмерзається всього на декілька десятків сантиметрів, викопати яму-пастку для такої величезної тварини, та ще й інструментами кам’яного віку! До того ж це непродуктивно, бо за літо яма перетвориться на болото. Вчені нашого часу ламають мізки, висуваючи інші версії способів полювання.

Аналіз колекції крем’яних знахідок стоянки Радомишль I та археологічних даних, що дає нову інтерпретацію комплексу, опублікувала вчена Інституту археології Олеся Кононенко³.

3. Наукова серія «Археологія і давня історія України», випуск № 3 (16) за 2015 рік, стаття «Крем’яні знаряддя верхньопалеолітичної стоянки Радомишль І: типологічна специфіка та її інтерпретація» О.М. Кононенко.

Ємка, фахова, зі скрупульозним підходом, по-справжньому детективна робота викладена на тридцяти сторінках наукового видання.

З неї стає зрозуміло, що стоянка не була поселенням ні постійним зимовим, ні тимчасовим літнім мисливським. Шість можливих жител у І. Шовкопляса за версією О. Кононенко — лише скупчення попередньо відсортованих кісток. Відсутність виробів, що пов’язуються з мисливською зброєю, а також певних частин скелета мамонта та анатомічних груп, інші деталі та виявлені особливості, які описані в роботі, не свідчать про табір мисливців.

На думку приходить, що локація Радомишль I схожа на виробничий цех та склад «господарників», які з кременю виготовляли інструменти для обробки кісток, збирали їх на природних «кладовищах» та місцях полювання. Адже кістки були цінним матеріалом. За браком дерев кістки великих тварин використовували для побудови житла, з бивнів виготовляли наконечники для списів, якись слугували за посуд, а деякі навіть були паливом тощо.

Саме так і підсумовує своє дослідження Олеся Кононенко:

«Вказана специфіка складу крем'яних артефактів Радомишля І пояснюється вузькою, яскраво вираженою господарською спеціалізацією людності. Склад крем'яних і фауністичних знахідок свідчить, що основною діяльністю мешканців стоянки було накопичення, сортування та обробка кісток мамонта».

І остання цитата розширює попередню:

«Відтак, найімовірнішим є припущення про багаторазові відвідини цієї місцини в теплу пору року групою людей, які збирали сухі кістки мамонта й обробляли їх виготовленими тут же крем'яними знаряддями».

І на закінчення: відкриття стоянки первісної людини та археологічні розкопки викликали у багатьох радомишлян інтерес до історії, що, зі свого боку, стимулювало розвиток місцевого краєзнавства. Напевно, ці події були не останнім чинником і в заснуванні 1959 року краєзнавчого музею в Радомишлі. Перший зал у ньому займає саме експозиція, представлена знахідками палеолітичної епохи. А на місці розкопок у 1963 році був встановлений пам’ятний знак, який у 2005 році було замінено на новий.

Епізод другий. Перша письмова згадка поселення Мичськ (Радомишль) 1150 рік.

«Літопис руський» (або Іпатіївський, за назвою монастиря, де зберігався) — це переписане у 1420-х роках зведення трьох документів: «Повісті времінних літ», Київського та Галицько-Волинського літописів. Оповідь починається міфами й легендами без дат, з часів після потопу, і далі з 852 по 1292 роки відображає хронологію подій, які претендують на реальність.

Попередник Радомишля, Мичськ, у цьому зведенні має лише одну згадку 1150 роком, яку описує Київський літопис.

Мичськ згадується в контексті подій міжусобної війни на Русі 1146–1154 років, що розпочалася за владу в Київському та інших князівствах по смерті Великого Київського князя Всеволода Ольговича. Міжусобні війни в княжі часи — це звичайне буденне явище. Якщо поставити запитання, про що пишуть літописи протягом декількох століть, то головною темою будуть розбірки за владу між феодалами. Учасниками цих розбірок були декілька правнуків та праправнуків Ярослава Мудрого. Ім’я цієї широковідомої особистості я використав як прив’язку для розуміння часу та родинних зв’язків. Сторони конфлікту, щоб мати перевагу над суперниками, заручалися зовнішньою підтримкою. В міжусобиці брали участь: чехи, поляки, угри, половці та чорні клобуки⁴

4. Чо́рні клобу́ки (дав.-рус. чернии клобуци[1]; тюрк. kara-kalpak, qara-papaqlar каракалпа́KI[2] — «чорні ковпаки/шапки») — у ХІ — ХІІ століттях російського об'єднання тюркських родів. печенігів, торків, берендеїв та ковуїв, які з дозволу київських князів осіли у лісостеповій частині Київської Русі.

Тепер, після подачі загального історичного фону, звужу часовий період до весни 1150 року — саме тоді у літописі згадується Мичськ. А для ясності сприйняття розповіді акцентуюсь тільки на трьох головних учасниках цього епізоду.

Ізяслав Мстиславович — Великий князь київський, яким став після смерті Всеволода і три роки княжив у Києві, поки не вигнав його дядько Юрій Долгорукий.

Юрій Долгорукий — початково, за волею свого батька Володимира Мономаха сидів на болотах та приглядав за Ростово-Суздальською землею, а після його смерті став незалежним володарем цієї землі. Проте, видно, князю не сиділося на Заліссі, бо все своє життя він втручався із загарбницькою метою у справи Київського князівства: за це, подейкують, літописці й дали йому прізвисько «Долгорукий».

Володимир Галицький (по батькові Володаревич) — племінник і союзник у цій війні Долгорукого, засновник першої галицької княжої династії.

Отже, коли причина та учасники конфлікту з’ясовані, переповім літописний епізод з Мичськом. Для цитат скористаюсь «Літописом руським»⁵.

5. Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич — К.: Дніпро, 1989. — 591 с.

Кінець березня 1150 року (за уточненим датуванням 1151 року), Ізяслав Мстиславович рухається з Волині на Київ помститися своєму кривдникові Юрію Долгорукому. Його військо підсилене десятьма тисячами угрів, яких на поміч привів з собою брат Володимир від свого зятя, угорського короля. Щоб унеможливити реалізацію цього наміру, Ізяслава переслідує Володимир Галицький, а трохи згодом до нього приєднується син Долгорукого — Андрій. Літописець говорить, що коли князь з військом ночував біля річки Корчик (це поблизу міста Корець):

«Ізяславу ж прийшла вість, що Володимир Галицький, і Андрій Юрійович, і Володимир Андрійович прийшли до Дорогобужа з силою великою і переправляються через Горину. (Переправа противника відбувалася приблизно за сорок кілометрів від місця ночівлі князя). І на другий день, уставши, Ізяслав перейшов Случ, а звідти пішов через Чортів ліс до [города] Ушеська і перейшов ріку Ушу під Ушеськом»⁶.

6. Вірогідно, що Ізяслав перейшов р. Случ десь поблизу сучасного міста Звягеля, а Ушеськ і річка Ушу, як стверджують історики, зараз мають назву відповідно Ушомир (розташований на 15 км південно-західніше від Коростеня) і Уж.

Володимир настигає тут Ізяслава, і через річку проходить битва з його передовим загоном. Ізяслав радиться з братом і дружиною (княжим військом). Вони радять йому не вступати в бій з основними силами противника, а йти на річку Тетерів до Мичська. Про це і повідомляє літопис:

«Нині ж, княже, не барись, а поїдь. А як ти будеш на Тетереві, то туди до тебе дружина твоя вся приїде. А як тобі бог дасть і ти до Білгорода [зараз місто Білогородка під Києвом] дійдеш раніше од нього, то ще більше дружини до тебе приїде і більша тобі сила». І, отож, послухавши браття свого, Ізяслав пішов. Рушивши ж звідти, Ізяслав став коло [річки] Святославової Криниці⁷. А Володимир, перейшовши Ушу, тут також став. І так стояли вони одні проти одних, що Ізяславовим сторожам було навіть видно вогні галичан, а галицьким сторожам видно було Ізяславові огні. І надумав Ізяслав з дружиною своєю піти вночі до [города] Мичська, і повелів він усім воям своїм вогні великі класти».

7. Святославова Криниця — десь на шляху між Ушомиром і Мичськом, вважається місце між селами Лісовщина і Ковалі.

Тут князь придумав тактичну хитрість, бо багаття, які, очевидно, підтримувала всю ніч залишена невеличка група людей, вводило в оману переслідувачів. Вони сподівались, що Ізяслав ночує поблизу, і на світанку вони з ним розберуться.

«І так, розіклавши вогні, самі вони пішли вночі до Мичська. І тут зустріла його дружина, многе-множество, ті, що сиділи по Тетереву⁸. І тут вони поклонилися Ізяславу і мичани з ними, кажучи: “Ти — наш князь”. Ізяслав же, перейшовши звідти на Тетерів, ізсів тут із коней, щоб їм одпочити. Пообідавши тут і [давши] коням одпочити, він рушив до [города] Здвиженя⁹».

8. «…ті, що сиділи по Тетереву» — можливо мається на увазі про місцевих людей дружини, що мешкали в поселеннях уздовж Тетерева.

9. Де знаходився літописний город Здвижень — достеменно невідомо. Існує декілька версій. Схиляюсь до думки, що попередником був Рожів, хоча під підозрою залишив би й Макарів.

До Здвижня Ізяслав прибув під вечір. І знову він постає перед вибором: залишатись тут на ніч чи рухатись на Білгород, попри втому від попереднього нічного переходу. Порадившись з братом та дружиною, князь вирішує, що краще все ж таки йти, бо, якщо Володимир його тут настигне, а ще попереду рать Юрія, то трудно їм буде.

Долгорукий дізнався про Ізяслава з військом лише тоді, коли той уже був під Києвом. Тож Юрій (швиденько зайняв більш вигідні позиції) дременув за Дніпро в Остерський Городок (нині Остер — 60 км від Києва).

«Кияни ж, почувши [про] Ізяслава, вийшли назустріч йому з радістю. І сів Ізяслав у Києві на столі діда свойого і отця свойого з честю великою, [і] багато захопили вони дружини Юрієвої по Києву».

Тим часом Володимир Галицький та Андрій Юрійович, коли стояли коло Мичська, отримали вість, що Ізяслав вже в Києві, а Юрій Долгорукий втік.

Від цієї новини Володимир Галицький розгнівився і звинувачує у недолугості свого дядька та свата в одній особі, Долгорукого, який княжив у Києві й не відав, що твориться навколо; його сина Андрія, що сидів у городі Пересопниці, а у нього під носом проскочив Ізяслав; його сина Бориса, що пиячив з монахами та дружиною у Білгороді, і вус не дув, та ледь встиг п’ятами накивати.

Володимир зрозумів, що з цими мужами справи вершити неможливо, тож краще йти додому в Галич. А щоб мати якусь втіху та не повертатись з пустими руками:

«І сказав він мичанам: “Дайте мені серебра, скільки я од вас вимагаю, а то візьму вас на добичу”. Але вони не мали [того], чого од них вимагали дати. І вони, знімаючи срібло із ушей і з шиї [і] переливаючи, оддавали те срібло Володимиру. Володимир же, побравши срібло, пішов, так само беручи срібло по всіх городах, аж до своєї землі. Андрієві ж і Володимиру він сказав: “А ви обидва поїдьте до свойого отця”. І поїхали Андрій та Володимир туди, на устя [ріки] Прип'яті, на [город] Давидову Боженку, а звідти удвох поїхали в Остерський Городок до отця свого Юрія».

Ось за таких подій згадується Мичськ. Цікаво звернути увагу на особистості переслідувачів Ізяслава. Рекетнув мичан, попередників радомишлян, не хто-небудь, а прадід короля Русі Данила Галицького. Проте такі відносини між феодалами та простим людом у ті часи скоріше сприймались подібно до звичайного метеоявища і не найбільшим злом. Найбільше було перед очима мичан в особі сина Юрія Долгорукого — Андрія. Через 18 років, у 1169 році він повернеться до Русі зі своєї резиденції в селі Боголюбово вже як Андрій Боголюбський та спалить Київ, буде творити безчинства, пограбує церкви, до цього ще в 1155 році вкраде святиню — ікону Вишгородської Богородиці, яка і до тепер знаходиться на Заліссі. За вчинками та ментальністю його впевнено можна вважати «пєрвим руськім».

Ще одну цікаву деталь можна помітити в цій історії, а саме те, що через Мичеськ проходив шлях з Києва до Володимира — центру Волинського князівства — і далі на захід. На мапах Шуберта XIX ст. та Речі Посполитої XVI–XVII ст. показано дорогу з Києва через Білогородку (Білгород), Рожів, Гуту Забілоцьку до Радомисля (Мичеська). Вірогідно, що на цьому відрізку вона співпадає з шляхом XII ст. Далі на мапах ця ж дорога проходить від Радомисля на Кичкирі, Студенницю, Житомир, Звягель. Проте в Іпатівському літописі не згадуються поселення і події на вказаній ділянці дороги, можливо, тому, що єдиний шлях у той час за тим же літописом продовжувався з Мичеська (в напрямку Потіївки) до Ушеська на р. Уж (Ушомир біля Коростеня), потім через р. Случ (вірогідно біля Звягеля) і далі на захід. На цих же мапах в напрямку Київ — Коростень (Іскорость) ніякого шляху не показано — суцільна дорожня глухомань. Тож з впевненістю можна сказати, що у давні часи Мичеськ стояв на «автобані», по якому ще князь Ігор невдало їздив за даниною в Іскоростень, а потім княгиня Ольга — палити його, щоб помститися за чоловіка.

Епізод третій. Мицько, 1390 рік — друга письмова згадка про поселення в межах сучасного Радомишля.

Історичні дописи про Радомишль спираються на начебто документ, що існує, в якому згадується поселення Мицько як варіант назви літописного Мичьска (літоп. ориг. написання). Цей документ датується 1390 роком і має умовну назву «Грамота Юрію Івантичу Половцю зі Сквири».

Мій намір знайти електронну копію оригінала не увінчався успіхом: ні інтернет-ресурси Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, ні інші тематичні сайти не допомогли. Щоправда, у різних історичних дописах присутня велика кількість копій цієї грамоти. Це можна пояснити тим, що вона цікава і має історичну цінність для дослідників зі всіх перерахованих в ній населених пунктів, а також для дослідників княжого роду Половців.

Текст грамоти:

«Владиміръ Олъгердовичъ Князь Киевский ознаймуемъ то: Юрій Ивантычъ зе Сквира, ижъ его ойчизны бардзо спустошалы отъ непріятелей нашихъ Татаръ, гды воевала орда заволгска, просилъ насъ абысъ мы ему то ствердили и осѣдлость при замку дали: Дворъ Соломецъ въ Кіевѣ и землю Святошицку съ данію и зе вшисткимъ обапулъ Сырца. Писанъ въ Кіевѣ 19 Января, индикта 4 (1390 года). Мы теды то вшистко, цо предкове дали, ему ствердзами: Славовъ зе вшисткимъ надбрестыньцемъ и Мыцко при Тетеревѣ (Радомысль) Рудню и Кочеровъ зе вшисткимъ, Велицу, Охотовъ, яко ся то ма и землю Святошицку, яко предокъ его трималъ Романъ. А въ Сѣверу: Рожны зе вшисткимь, Крехово, Осово, Свѣтильново, Бердово, Островецъ, Буковъ, Варно, Волозовъ, Нѣжин, Дорогинъ, зе вшисткими инными урочистыми пущами въ тымъ отдѣлѣ, почавши отъ Десны по Удай и по Остеръ, и Сосновскій отдѣлъ также зе вшисткими, и Высогоръ, также то опустить въ цудзе реньце зостать ся нема. А отдѣл его предковскій Сквирскій, яко предки его Тугорханъ Кариманъ и иные по нихъ одержали на Роси, по Раставицѣ и Каменицѣ, который звано Сквира, а теразъ Повѣтщизна, по предкахъ зе вшисткими иными пожитечными мѣстами: Сквира, Ягнятинъ, Трилѣсы, Фущово (Хвастовъ) и инными, то ма, яко своё держать и тымъ вшисткимъ, жона и потомство ихъ вѣчными часы держа, тымъ шафовать, яко сами бендо хтѣли уживать. Въ Кіевѣ писанъ».

Відсутність слідів оригіналу документа перенаправили мою увагу на пошук першоджерела походження копії, що привело до книги широковідомого краєзнавця Лаврентія Похилевича «Сказанія о населенныхъ мѣстностях Кіевской губерніи» (видав. 1864 р., стор. 190). Там він вказує, що текст грамоти запозичив у польського історика Руліковського Едварда Леопольда з книги «Опис повіту Васильківського з історичного, звичаєвого і статистичного погляду» (видав.1853 р., стор. 33).

Знайшовши цю книгу відразу зрозумів, чому текст грамоти здавався мені написаним дивною мовою. Причина проста — Похилевич подав його польською, переписавши кирилицею за орфографією російської мови того часу. Вище поданий текст грамоти надрукований у книзі краєзнавця. Для мене, не знавця польської, такий запис сприймався як давній діалект з полонізмами, напевно, тому що більшість слів зрозуміла.

Тож, повертаючись до пошуку оригіналу грамоти, Руліковський у книзі зазначив: «У мене є документ, в якому згадується, що Тугоркан уже володів маєтками на Русі. Цей документ виглядає наступним чином».

Розшукуючи, звідки у нього ця грамота і куди вона поділась, натрапив на ціле детективне дослідження, в якому говориться, що Руліковський імовірніше мав лише копію грамоти, яка потрапила йому від людини «А», і він передав її в архів людині «Б», там — ще один архів, його пожежа, багато дійових осіб, дослідників і гіллясте дерево версій.

Отже, можемо спиратися лише на копію «Грамоти Юрію Івантичу Половцю зі Сквири», переписану Руліковським, вірогідно, теж з копії та надруковану у вище згаданій книзі. За нею Володимир Ольгердович, князь київський, дарує Юрію Івантичу, князю зі Сквири, маєтки у Києві, а також підтверджує численну його спадщину — інші маєтки, в тому числі й Мичеськ:

«My tedy, to wszystko co przodkowie dali jemu zatwierdzamy: …Micko pry Teterewi, Rudnie i Kocorow ze wszystkim…»

Дослівний переклад виглядає так: «Ми тоді, те все, що предки дали йому затверджуємо: …Мицько при Тетереві, Рудню і Кочерів з усім…»

З цього виходить, що Мицько, або літописний Мичьск, у 1390 році (за іншим датуванням грамоти 1381 році) продовжував існувати. Сама логіка підтвердження спадщини вказує, що і до цього року містечко було у власності князівського роду Половців-Рожиновських щонайменше одне покоління. Цікаво, що якщо заглибитись у родовід власника Мичеська — Юрія Івантовича — то він може бути нащадком Тугоркана (хана половців, що в билинах фігурує під прізвиськом Тугарін Змій, який, щоб виділити себе серед інших, перед кожним походом одягав крила з паперу і наносив на обличчя зеленуватий відтінок). Якщо піти до верху по генеалогічному дереву, то можна побачити, що до середини XVI століття рід князів Половців згасає. Відомо, що Київщина наприкінці XV століття зазнала великого спустошення і руйнування від монголів. Вірогідно, що у цьому часовому проміжку останні представники роду стають слабкими, втрачають маєтки. Відповідно ті, хто, сильні й поблизу, їх набувають. Напевно, сильними й поблизу Мичеська були Печерські монахи, бо вони набули у власність містечко.

На завершення епізоду викладу думку, чому у двох згадках про містечко фігурують дві різні назви. Досить лише поставити поряд Мичьск та Мицьк(о), проговорити їх без закінчення «о», щоб відчути незначну різницю у вимові. Тож, якщо взяти до уваги, що у ті давні часи не було прописано мовного стандарту, то зовнішні «туристи», тобто не мичани, могли передавати назви писарям так, як почули та як язик повертається. Хоча назва з часом могла трансформуватись і самими жителями. Сьогодні ці дві назви в історичних оповіданнях замінюються на одну сучасну, більш легковимовну та милозвучну форму — Мичеськ. У мене від заморочок цих назв та з використанням широковідомого сучасного мема склався на польсько-українському суржику такий жарт:

Лінгвістичне відкриття причини трансформації назви літописного Мичеська.

— Пане, як запісач то село в ктором вчорай побирали ми данину — Мичьск чи Мицьк?

— Длячего тобі та «паляниця», Мицько пиши, кто його зна, вікіпедію єще не придумали.

Епізод четвертий. Легенда та археологічні знахідки слідів ранньослов’янського поселення на території Радомишля.

Вся ця історія почалася з літописної згадки Мичеська. А туди він потрапив завдяки шляху, що проходив через нього зі стольного града Києва на захід, яким роками їздили у своїх справах князі з умовною назвою династії — Рюриковичі (і не тільки). Одного разу, а саме навесні 1151 року, декілька з них під цим містечком потрапили в історію, яку й переповів літописець.

Літописна підсвітка Мичеська викликала цікавість в істориків та краєзнавців. Перед ними постало питання про його місце розташування. Сама назва поселення, річки Мики; згадка про Мицько при Тетереві з Руднею та Кочеровом 1390 р., городища у гирлі Мики у дозвільному документі Хребтовичу 1579 р. — все це вказувало, що розшукувана локація містечка повинна бути в межах Радомишля. Донедавна під підозрою був мікрорайон Микгород. Укоріненню цій підозрі посприяв народний місцевий переказ. Мені стало цікаво перечитати його в первинному записі. Я з’ясував, що він належить Івану Фундуклею — Київському губернатору, меценату, краєзнавцю та, щонайменше, активному учаснику у видавництві декількох історичних книг. Переказ був надрукований в книзі під його авторством.¹⁰

10. «Статистическое описаніе Кіевской Губерніи», ч.1 «Обозрение уездніх городов», издател. 1852 г., стр. 402.

Текст з книги в оригіналі:

«Первоначально, но неизвѣстно въ какое именно время, Радомысль занималъ другое мѣсто, между рѣками Мыкою и Тетеревымъ и назывался Мык-гродомъ, это названіе до сих пор удержало означенное место. Когда въ старомъ городе жителямъ стало тесно, а распространить тогда было невозможно, потому, что окрестности были неизменыя, затопляемыя весенними разливами, тогда Мычане собрали Раду или совѣт и положили заложить на надречныхъ висотахъ новый городъ, назвав его Радомыслемъ.

Удобство мѣстоположенія новаго селенія привлекло туда почти всѣхъ жителей изъ стараго города, обратившагося въ пустое городище, на которомъ нынѣ осталось только нѣсколько домиковъ».

Цікаво, що в поданій Фундуклеєм інформації не зазначено, що це запис переказу. Можливо при створенні книги він не помітив цього, бо підсвідомо сприймалось, що все саме собою зрозуміло. Цілком можлива ситуація, якщо це не його або чиєсь припущення. Як би там не було, через 12 років краєзнавець Лаврентій Похилевич майже слово в слово подає цей текст у своїй книзі та додає фразу: «…по сохранившемуся между жителями преданію…»¹¹.

11. «Сказанія о населенніхъ мѣстностяхъ Кіевской губерніи», «Радомысльскій уѣздъ», издат. 1864 г., стр. 108.

Не секрет, що люди не знають навіть імен своїх предків далі, ніж на три-чотири покоління. Від перебігу подій, пов’язаних з темою переказу, до часу Фундуклея минуло не більше трьох століть, щоправда, у вимірах поколінь це багато, тому, звісно, забули, як воно було насправді. Проте свідомість людини не може перебувати в ментальному просторі з білими плямами. Нестачу знань розум відразу компенсує фантазіями, віруваннями, легендами. На мій погляд, поданий текст по суті більше схожий на створену легенду, ніж на переказ реальних подій.

Отже, є задача для мозку: треба пояснити, де був Мичеськ і куди подівся, і звідки взявся Радомисль. Відомі вхідні дані: існує літописна згадка про Мичеськ, існує поселення Микгород на маленькому клаптику землі між річками — одна з них називається Мика, поряд є поселення Радомисль (без великого напруження в цій назві можна помітити два слова «рада» і «мисль»).

Хіба не зрозуміло, яке мозок, а тим паче колективний розум, з часом може створити оповідання, заміщуючи білу пляму у свідомості. Адже сама легенда за формою не противиться логіці, бо не порушує причинно-наслідкові зв’язки. А якщо розглянути її по суті й у часі, то вийде, що мичани віками тіснилися на маленькому клаптику землі, а потім у XVI столітті, коли Київщина неодноразово потерпала від набігів монгол і знелюднювалася, у них стався демографічний вибух. Тож вони вирішили переселитись на просторіший лівий берег річки й від такої потужної ідеї заодно назву поселення змінили, увіковічивши у ній свою раду і геніальну мисль. Така собі легенда — виглядає як за вуха притягнута.

Якби ж то лише вона одна була, а так до думки про існування давнього городища на Микгороді схиляли залишки (загадкового походження) давнього рову і валу, які з південно-західної сторони відмежовували старе кладовище — найменш захищений напрямок на плато в міжріччі. Так історик і археолог Володимир Антонович у своєму довіднику і написав:

«Въ передмѣстіи города, называемомъ Мыргородъ, в углу у впадения р. Мыки в Тетеревъ, обширное городище, отдѣленное от поля глубокимъ рвомъ»¹².

12. «Археологическая карта Киевской губерніи», прил. к XV т. "Древности" издат. 1895 г. стр. 9

Антонович без археологічного дослідження, напевно, під впливом місцевої легенди, назвав «обширным городищем» місце, яке на той час використовувалося під кладовище. Михайло Грушевський та інші історики теж були такої думки. Складається враження, що дослідники другої половини XIX століття потрапили в оману через неусвідомлену упередженість, бо у своєму баченні цього питанні наче спиралися по колу на фаховий авторитет один одного (argumentum ad verecundiam).

Дослідження «Микгородського городища» в 40-х роках минулого століття в режимі «вихідного дня» провів археолог Петро Третьяков. В 1973 році була археологічна експедиція під керівництвом Михайла Кучері. Очевидно, ці дослідження остаточно нічого не прояснили, бо документів з виразною інформацією в електронному вигляді, крім допущень, не зустрічаються. Напевно, тому, що їх не існує і в паперовому вигляді. Це побічно підтверджується ще і тим, що легенда про локалізацію літописного Мичеська на Микгороді через 127 років після первинної публікації Фундуклеєм вже у 1979 році стала сприйматися майже як факт, бо на «городищі» був встановлений охоронний знак і на пам’ятку створений охоронний паспорт. До того, пам’ятаю, що десь після цієї дати на підйомі вулиці від мосту до автостанції встановили бігборд «Радомишлю 1300 років».

Проте все ж сумніви залишились, бо у 1985 році знову під керівництвом Михайла Кучері проводилися роботи у відповідь на звернення голови Радомишльського райвиконкому з метою підтвердити чи спростувати таку історичну дату. У результаті археологічних досліджень було отримано чітку наукову відповідь:

«Проведеними розвідками місцезнаходження літописного Мичеська виявлено не було, що не виключало можливість знаходження давньоруського міста в іншій частині сучасного Радомишля»¹³.

13. З історії археологічного вивчення території Житомирщини в рамках підготовки «Зводу пам’яток історії та культури народів СРСР» 1985 — 1990 рр. / І. С. Вітрик // Археологія і давня історія України. — 2017. — Вип. 4. - С. 216

З цього виходить, що якщо Мичеськ не існував на правому березі ріки Мика, то такого явища, як переселення мичан на лівий берег, просто не могло бути фізично. Тобто, легенда є чисто вербальною конструкцією. Щодо загадкового рову в південно-західній частині кладовища, то Кучеря у вище згаданому звіті висунув припущення, що це:

«…пізньосередньовічна садиба (очевидно церковище з залишками старого кладовища) обкопана з найбільш доступного боку — від поля — ровом та валом».

Крім отримання відповідей в межах цільових задач у звіті зазначено нове відкриття:

«…по західному краю на городах вздовж правого берега р. Мики були зібрані уламки ліпної кераміки епохи бронзи, раннього заліза та середини І тис. н. е., а в 350 м на захід від земляної огорожі виявлено селище з різночасовим матеріалом: ліпною керамікою епохи бронзи, середини І тис. н. е., окремими уламками ранньогончарної кераміки Х ст. та численної кераміки пізньосередньовічного часу».

До пошуку давньоруського міста повернулися у 2011 році. На території Микгорода повторне археологічне дослідження не виявило ознак його існування, тому пошуки були перенесені на лівий берег в історичний центр Радомишля. На території саду школи № 3 та прилеглих городах, північніше школи та в районі місця каплички Свято-Троїцької церкви було знайдено потужні культурні шари та матеріали Х–XIII ст. Такі знахідки вказують на те, що нарешті місце розташування літописного Мичеська було знайдено!

Відкриття було підтверджено і в 2019 році. При виконанні земляних робіт на території школи № 3 були проведені науково-рятівні дослідження на розкопах траншей водопровідних труб та колекторів, що додало знахідок. Особливо цікаво, що серед них були знайдені фрагменти плінфи (такі ж, що у 2011 р.) — широкої та плоскої плитоподібної цегли, яка використовувалася у давньоруській храмовій архітектурі X ст. — початку XIII ст.

«Знахідки фрагментів плінфи в різних частинах майданчика, як на поверхні так і в об’єктах, на нашу думку, не є випадковістю. Вони можуть свідчити про існування на території цієї частини літописного Мичеська мурованої давньоруської церкви»¹⁴.

14. Дослідження літописного Мичеська / С.В. Павленко, А.П. Томашевський, Г.В. Цвік, С.Ф. Галицький // Археологія і давня історія України: Зб. наук. пр. — К.: ІА НАН України, 2020. — Вип. 2 (35). — С. 142-159

І на завершення підсумковий висновок у цій же статті археологічних досліджень:

«Отже, питання про локалізацію літописного Мичеська можна вважати принципово вирішеним. Для формування повноцінного уявлення про давньоруський Мичеськ необхідне планування та проведення подальших спеціальних додаткових історико-археологічних досліджень із метою детального вивчення давньоруського міста».

Епізод п’ятий. Між Мичеськом і Радомислем.

«Доісторичні часи» на території Радомишля закінчуються 10 квітня 1579 року наданням Печерському архімандриту Метелію Хребтовичу дозволу на будівництво замку і міста королем Польським Стефаном Баторієм (на той час українські землі були складовою держави Речі Посполитої). З побудовою замку зростає активність життя, що відображається в історичних документах. Одночасно цей дозвільний документ є останньою згадкою про Мичеськ, а точніше про безіменне городище, яке від нього залишилось. Постає запитання: чи справді на той час уже не існувало містечка, що його назва навіть не мала значення, чи Хребтович із якихось причин у своєму проханні до короля лише вдавав, що його немає. На сьогодні на це немає однозначної відповіді.

У реєстровій книзі Руської канцелярії (структурного підрозділу королівської канцелярії Речі Посполитої) існує короткий запис зареєстрованого документа (дослівний переклад з польської):

«10.IV.1579. Вільно.

Дозвіл Мелентію Хребтовичу, архімандриту Печерському, на власній землі Печерській церковній в землі Київській, між селищами Вишевичі, Чудином за Білими Росохами¹⁵, Чоповичами, Вороб’євичами, маєтком в Раковому, двором Заринським та іншими порожніми селищами і селами (по) Тетереві лежачими, тобто саме над рікою Тетерев’ю на городищі, під тим городищем ріка називається Мика в ріку Тетерів гирлом впадає, замок і місто осадить (заселити)»¹⁶.

15. «За Білими Росохами» - очевидно помилка, яка виникла за важкості прочитання з реєстру, бо в самому документі церковнослов’янською це написано як перелік двох назв «Забелочемъ, Росохами».

16. Руська (Волинська) метрика: регести документів Коронної канцелярії для українських земель (Волинське, Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства) 1569-1673 // Довідник, видавництво 2002 р., стор. 290

Завершуючи допис згадкою про реєстрацію дозвільного документа в реєстровій книзі, слід сказати, що історик Леонід Тимошенко відшукав основний, повний документ(!) — «Локаційну грамоту короля Стефана Баторія Києво-Печерському архімандриту Мелетію Хребтовичу (Богуринському) на заснування замку і міста на незаселеній території при впадінні річки Мики в Тетерів (Радомишля)»¹⁷.

17. Литовська метрика. — Кн. 216. — Арк. 136–136 зв. –137

Текст грамоти був опублікований в газеті «Зоря Полісся» 2 червня 2023 р.

***

Окремо від описаних п’яти епізодів «доісторичних часів Радомишля» слід згадати ще одну дату, яка часто відображається в хронології, — це 1159 рік. Начебто цього року була дарована Печерському монастирю велика кількість маєтків, в тому числі містечко Мичеськ, князем Андрієм Боголюбським з виконання заповіту його батька Юрія Долгорукого. Як стверджують дослідники, документ був сфальсифікованим у 1592 році архімандритом Мелетієм Хребтовичем. Існує думка, що таким способом він хотів підтвердити у короля монастирські документи, які згоріли під час пожежі у Василькові. Напевно, що це так і було, проте у нові документи можна вписати для легалізації і те, чого не було у втрачених. Підозри «о подложной грамотѣ Андрея Боголюбскага» виникли ще у XIX столітті. На сьогодні існує ціле фахове дослідження фальсифікації цього документу обґрунтоване на двадцяти сторінках і опубліковане в альманасі НАН України «Ruthenica»¹⁸.

18. Грамота Андрія Боголюбського Києво-Печерському монастирю / Я. Затилюк // Ruthenica. — 2008. — Т. 7. — С. 215-235. — Бібліогр.: 77 назв. — укр.

Микгород. Декілька роздумів.

Під час читання документів та написання допису виникали думки, які сформувалися в окремі тематичні роздуми.

Роздум № 1. З археологічних досліджень відомо, що літописний Мичеськ знаходився на місці центральної частини сучасного Радомишля, а поселення в міжріччі Мики та Тетерева виникло у пізньому середньовіччі. Тільки у XX столітті Миргород, Рудня та Папірня увійшли до складу міста Радомишля. До цього вони були окремими населеними пунктами та належали Чудинському маєтку Вержбицьких. Тобто топонім Микгород виник окремо і не є трансформацією назви Мичеськ (за док. Мичьск, Мицько).

Отже, постає запитання: як сформувалася назва поселення? Щоб спробувати з’ясувати це, я уявив, як жителі (тоді ще безіменного у декілька хатинок Микгорода), перебуваючи у справах в замку (городі) Радомисль, на запитання: «Де ви живете?», — відповідали б: «за Микою», що є цілком точно, вичерпно і зрозуміло. Поза городом, щоб відповісти на це саме питання, вже знадобилося б уточнення, що їх будиночок можна знайти за Мик(ою) при город(і) Радомислю. З часом таке позначення локації набуло б простішої скороченої форми — на Микгороді.

Роздум № 2. У книзі «Сказаніє…», 1864 р. Лаврентій Похилевич інформує: «Мыкгородъ отдѣляется от Радомысля рѣкой Мыкой, а Рудня Тетеревомъ. Въ первомъ селеніи въ настоящее время остается только пять убогихъ хижинъ и 20 обитателей; в Руднѣ — 50 хатъ и 319 жителей обоего пола». В цій же книзі таку невелику кількість населення Микгорода він пояснює відомою легендою, за якою кількість жителів зменшилася у зв’язку з переселенням їх на нове місце. Як вже відомо, археологічні дослідження спростували таку версію.

Мапа триверстівка 1868 року показує територію Микгорода, яка обмежується із заходу умовною лінією від першого місточка через Мику (за ставом біля пивзаводу) і до точки повороту річки Тетерева в південно-східному напрямку. Майже вся площа цієї території показана під сільськогосподарськими угіддями, які перерізані дорогою на Кичкирі. Уздовж цієї дороги, на окресленій ділянці, в наш час розташовано (щільно по-міськи) близько 60 будинків. Враховуючи, що в минулому життя було в інших економічних та соціальних умовах, площа орної землі мала життєзабезпечуюче значення, а якщо ще зважити на те, що Микгород був приватним маєтком, тоді навіть існування у цьому місці 30 садиб виглядало б фантастично.

Тепер можна зауважити, ну і що у тому такого незвичайного, адже на Микгороді завжди проживало мало людей. А незвичайне тут у питанні: чому маленьке поселення, яке навіть на статус села не тягнуло, мало свою церкву і кладовище? Моє пояснення буде простим, бо воно могло бути руднянським(!) Адже Рудня була повноцінним великим селом, проте не мала на своїй території кладовища за близькості до поверхні ґрунтових вод. Дорога в Радомисль, як відомо, в ті часи проходила через Рудню і Микгород, тобто з околиці Рудні було всього 600 метрів до кладовища. Церкву ж можна пояснити як звичайну цвинтарну каплицю.

Роздум № 3. Неначе все вище сказане просто та логічно, тільки як пояснити присутність там ще загадкового рову? Як відомо, археолог Павло Кучера вважав укріплення Микгорода залишками пізньосередньовічної церковної садиби, зміцненої з найбільш вразливого південно-західного напрямку валом та ровом. Цікаво, а чи не могла б бути ця церковна садиба монастирем?

 «Синопсис» в розділі «Про князювання Мстислава Ізяславича в Києві та про інших князів, що Києвом володіли» відтворює текст з грамоти архімандрита Хребтовича про дарування Боголюбським Печерському монастирю маєтків, серед них: «і містечко Мичеськ над рікою Микою, і іншою — Тетеревою, і монастир святителя Христового Миколая Чудотворця, що там знаходиться»¹⁹.

19. Синопсис Київський (1674). Упорядкування та адаптація українською мовою Ірини Жиленко.

Чи слід звертати увагу на інформацію, взяту зі сфальшованої грамоти? В цьому випадку так, адже фальсифікація відбулась не в існуванні цих маєтків, а у способі й часі їх набуття у власність Печерським монастирем.

Звичайно, два останні роздуми не суперечать одне одному, їх можна навіть об’єднати у часову послідовність за існуванням. Проте № 3 — чистий роздум, створений на слабкому підґрунті, а № 2 спирається та пояснює відомі факти.

Хронологічна таблиця «Доісторичних часів Радомишля».

Ця хронологія відображає лише ті дати, які безпосередньо і документально пов’язані з територією міста Радомишля.

19 тис. років тому — Стоянки первісної людини (за археологічними дослідженнями).

III–I тис. до н.е. — Місця поселень людей епохи бронзи та раннього залізного віку (за археологічними дослідженнями).

X–XIII ст. — Давньоруське поселення (потужний культурний шар за археологічними дослідженнями).

1150 р. (1151) — Письмова згадка Мичеська (Мичьск) в Іпатієвському літописі.

1390 р. — Письмова згадка Мичеська (Мицько) в грамоті Київського князя Володимира Ольгердовича.

1579 р. — Згадка безіменного городища у гирлі річки Мики (Дозвільна грамота архімандриту Ментелію Хребтовичу на побудову замку та міста).

Павло Тужик, липень 2023 р.