МИХАЙЛО СОКОЛЬВАК – ПОДВИЖНИК УКРАЇНСЬКОГО КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ

Вулиця Велика Житомирська  – найстаріша в місті Радомишлі. Люблю свою вулицю, для мене і для всіх мешканців, які тут жили чи живуть нині – найрідніша. Кажуть, що добрий сусід – ближчий за родича.  Між сусідами завжди були тісні стосунки, а часто й дружба. А які добрі люди проживали на ній! Пройшовши через випробування війни і повоєнних років, люди ставали добрішими, податливішими, допомагали один одному, часто по-сусідськи ходили один до одного в гості, обмінювалися  новинами і, звісно, пліткували. Щось відремонтувати чи полагодити, підшити чи підказати – завжди  зверталися  до  сусідів. Якщо хтось занедужував, влаштовувалися цілі консиліуми, як людина має лікуватися. Поруч  завжди були добрі люди. З плином  часу іноді  спадає  на думку, що  то були  особливі  сусіди –  чужий біль  сприймали, як  свій власний. Було тоді до кого серце притулити! Зараз таких сусідів не має. Зате людей матеріальних не меншає. Важливе місце в житті займало живе спілкування з сусідами, обмін новинами і, звісно, плітками. Звичайно, не обходилося без сварок, проте доброзичливості і поваги було набагато більше.

Старовинний будинок по вул. В.Житомирська 78. Фото В. Оцалюка

По вулиці Великій Житомирській №78 (колишня вул. Ломоносова. – Авт.) стоїть «барський», одноповерховий будинок, побудований  в 1913 році. Не порівняти з сучасними особняками радомишльських чиновників і швидкорозбагатівших підприємців. На сучасному фото будівля не вражає величчю та архітектурними формами, проте справляє почуття простоти і художньої завершеності. Таким чином будинок є типовим зразком житлової архітектури періоду пізнього класицизму в Україні. Нажаль час впливає на цю архітектурну споруду.  Власниками будинку була сім’я українських патріотів,  вчителів Сокольвак. Більшовицька влада в літку 1919 року націоналізувала будинок і залишила господарям двокімнатну квартиру. Цей будинок знаходиться по сусідськи за два будинки від мого, де я мешкаю.

В 60-ті роки минулого століття на вулиці, навпроти цього будинку, сусідські дітлахи частенько, коли дозволяла погода, грали в «кльок», або в інших районах міста цю гру називали «пекар». Біля воріт завжди стояла з палицею в окулярах бабуся Надія, одягнута у вбрання чорного кольору. Часами уважно  спостерігала за грою дітей. Ми завжди з нею чемно віталися та ніколи не спілкувалися.

Могила Бориса Сокольвак на старому православному кладовищі.

Фото Сергія Галицького.

Кожного року,  після Великодня, перед проводами, у селах району ще кажуть «гробки», ходили з мамою прибирати могилу мого дідуся – Михайла Капранчука. Старе, запущене міське кладовище, над яким височать білі акації і сріблясті тополі, що вічно шелестять листям і, немовби виходячи з одного коріння, нагадують про те, що тут лежать поруч з їхнім корінням багато поколінь радомишлян. Теж майже одного коріння (батько, мати, сестрички, братики, бабусі, дідусі).   На центральній алеї кладовища мама зупинялась біля цього незвичайного пам’ятника і розповідала, що тут похований Борис Сокольвак – син  нашої сусідки Надії Сокольвак, який трагічно загинув на будівництві залізниці Туркмено-Сибірської магістралі. Як загинув – не уточнювала. Його тіло, в трагічні роки, привезли за тисячі кілометрів і поховали на центральній алеї кладовища. Поруч пам’ятна дошка, на дошці напис «У 1936 р. в останній раз відвідав могилу брата Бориса інженер Сокольвак Віталій Михайлович.  1906р.н. – загинув у 1937 р.» Пам’ятник і пам’ятну  дошку встановила на згадку про синів Надія Сокольвак. Сина Віталія у 1937 році репресували і розстріляли. Ще мама розповідала, що наша сусідка шановна вчителька і пропрацювала у різних школах міста п’ятдесят років.

Із книги «Реабілітовані історією Житомирська обл. 6 т.»: Сокольвак Віталій Михайлович 1906 р.н., с.Трипілля, Київської губернії, українець, освіта вища, інженер-механік, проживав в місті Бердичів, Вінницької області. Заарештований 14 березня 1933 року за статтею 54-10 Карного кодексу 2КУСР, Бердичівським МЛ МВ ДПУ УСРР 5 го травня 1933 року справу припинено. Вдруге заарештований 2 жовтня 1937 року. Проживав в м. Бердичів. Викладач інституту. Обвинувачений за статтею 54-10 Карого кодексу УРСР. За постановою трійки при УНКВС по Житомирській області від 28 листопада 1937 р. – розстріляний 17 грудня 1937 року в місті Бердичіві. Віталій Михайлович Сокольвак реабілітований у 1956 році». Більшовицька влада  за любов до України вбила молодого патріота. Так, це сурова правда. На мою думку знищувався генофонд українського народу. В наш час, в криваву російсько-українську війну повторюється теж саме. Гинуть захищаючи Україну кращі патріотичні чоловіки і жінки. Хто ж залишиться? Діти «мажорів», батальйон «Монако», радомишльські багатії та чиновники у вишиванках.

Директор першої української школи №1.

Фото із фондів народно-краєзнавчого музею м. Радомишля.

4 лютого 1920 року по вулиці Великій Бульварній (зараз – вул. Т. Г. Шевченка. – Авт.) відкрили українську трудову школу №1 з семирічним терміном навчання. Школі присвоєно ім’я Т.Г. Шевченка, яке вона носить і нині. Засновником і першим директором призначили Михайла Семеновича Сокольвака. Дружина – вчителька Надія Леонтіївна Сокольвак викладала в школі українську мову та літературу. Михайло Сокольвак став організатором і керівником першого учнівського українського хору. Учні виконували українські народні пісні. На той час в місті існувало належне культурно-просвітницьке підґрунтя – чисельний учительсько-викладацький потенціал.

28 квітня 1920 року польсько-українські війська ввійшли в Радомисль. Після визволення в місті відновлюють діяльність органи влади УНР. Із книги Валерія Фісуна «Радомисль 1919-1923. Життя на межі смерті»,  видавництво Житомир, 2019 р., стр. 44: «12 травня в будинку союзу кооператорів, за участі коменданта та представників Радомисльського  повстанського комітету, відбулись організаційні збори громадських і освітніх організацій з питання організації влади в повіті. Представниками від української громади в тимчасову повітову раду у складі  І.М. Кущем, М.С.Сокольвака, М.М. Веселовзорова, Л.Ю.Савицького, П.Я. Колесника. 13 травня тимчасова  народна рада розпочала свою діяльність». Нажаль поляки показали себе не з кращого боку. В багатьох випадках вчинки польських жовнірів йшли в розріз з українсько-польськими домовленостями.

15 червня 1920 року Радомисль знов був окупований Червоною армією.  Відновлюється діяльність повітового ревкому, партійних та радянських організацій. Одночасно із встановленням органів влади в місті тривали пошуків прихильників УНР. Деякі заарештовані, за іншими влаштовано стеження.  20 грудня 1920 року більшовицька влада заарештувала директора школи №1 Михайла Сокольвака й запровадила до місцевої в’язниці. Мабуть його невдовзі й випустили. В 1924 році на подвір’ї школи №1 відкрили пам’ятник Т.Г.Шевченка. На фотографії відкриття пам’ятника разом з учнями є і Михайло Сокольвак.

1924 р. Михайло Сокольвак серед учнів школи №1.

Із книги «Реабілітовані історією. Житомирська область, 6 т.»: «Михайло Семенович Сокольвак 1884 року народження, село Сорокотяжинці Подільської губернії, зараз Вінницька область Немирівський р-н. Українець, освіта середня, вчитель. Проживав в місті Радомисль Волинського округу. Заарештований 28 березня 1928 року. Обвинувачувався за статтею 54-10 2 к.к. УСРР. За постановою ОН при колегії ОГНО від 8 червня 1928 року позбавлений права проживання в прикордонній смузі на 3 роки. Реабілітований в 1995 році». Вирок позбавлення права проживання в прикордонній смузі, означав, що Михайла Сокольвака відправили на поселення за межі України. Подальша доля патріота, невтомного борця за українську культуру, нажаль невідома. Далека минувшина повертається своїми забутими, а то й просто свідомо викресленими, сторінками-фактами в місті.

В історії майже не залишилось біографічних даних педагогічно-просвітницького життя першої в місті вчительки української мови та літератури – Надії Леонтіївни Сокольвак. Цікаво, що вчителька була однією з засновників Української Автокефальної Православної Церкви.

Із книги Валерія Фісуна «Радомисль 1919-1923. Життя на межі смерті» Видавництво «Житомир» 2019 р.: «Влітку 1922 року в місті  утворюється громада Української Автокефальної Православної Церкви. Серед її фундаторів – службовці Никон Іваненко-Чопівський, Володимир Шевелів, Степан Несененко, Олександр Буйда, Іван Буцаленко, Саватій Краснопольський, Олександр Яроцький, Олександр Іваненко-Чопівський, Петро та Василь Марчуки, Євген Томашевський, Марія Шкідченко, Петро Рибаченко, Петро Шваб, Дмитро Фінатієв. Вчителі: Борис Загоровський, Сергій Хруленко, дружина директора школи ім. Тараса Шевченка – Надія Сокольвак, художник Іван Садовський, домогосподарки – Марія Бородич, Надія Васільєва-Марчук, господарі – Дмитро Соколовський, Володимир Лотоцький, Харитон Яницький». Становлення національної церкви відбувається попри шалену протидію і супротив громади російської Православної церкви, яку очолювали священники Робаковський, Каплуненко та Шулькевич.

Проте власником храму була вже не релігійна громада, а держава. Відповідно для того, щоб користуватися храмом, громада мала заключити  договір з повітовою ліквідаційною комісією. Так, в серпні 1922 року отримуючи в безкоштовне користування Свято-Троїцьку церкву з богослужебними предметами, її громада зобов’язалась берегти отримане майно, не допускати в храмі антирадянських політичних зборів, роздачі літератури антирадянського спрямування, антирадянських проповідей, набатних тривог для скликання населення з метою підняття їх проти влади, із своїх коштів проводити всі поточні виплати на утримання храму. (ДАЖО-с.р.2529, оп.2., спр.232.)

В 20-ті роки минулого століття релігійне життя міста перебувало під пильним оком партійних та правоохоронних органів. Під гаслом допомоги голодуючим проведено і вилучено церковні цінності. З двох православних церков Радомисля вилучено 10 фунтів 30 золотників в 85 долей срібла  та 101 дорогоцінний камінь.

Свято-Троїцька церква. Фото з фондів краєзнавчого музею м. Радомишля

 Свято-Троїцька церква знаходилась в урочищі «Капличка». Відкрита і освячена, як уніатська Пилипом Волотковичем, на той час каод’ютором Митрополії  й всієї Русі у 1763 році. Після третього поділу Польщі (1795 р.) митрополит Теодосій Ростоцький відмовився приймати присягу на вірність російській цариці. Росія ліквідувала уніатську митрополію та її резиденцію в Радомислі. Останнім уніатським парохом церкви Св. Трійці був о. Петро Шалунський. Церква відійшла до православної російської церкви. 19 липня 1921 року Свято-Троїцький храм був переданий місцевій громаді  УАПЦ. Парафій Святої Трійці належали православні християни Рудні, Микгорода, Папірні і Лутівки.   Нарешті українці після стількох років приниження отримували можливість відправляти богослужіння рідною мовою. В 30-ті роки безбожники комсомольці-активісти розібрали церкву.

Початок і розвиток УАПЦ донедавна залишалася «білою плямою» в історії міста. В умовах незалежності інтерес до релігії та  віри в Радомишлі поступово зростає. Сьогодні віруючим стало бути модно. Майже всі релігії в світі існують для того, щоб позбавити людину від страху смерті і придати її життю сенсу.   Проте людині, яка проживала в умовах пострадянського релігійного вакууму, дуже непросто вирішити, на яку релігію слід орієнтуватися. В наш час в Радомишлі 12 релігійних конфесій. Тому в історії міста УФПЦ займає надзвичайно важливе місце. Зараз доволі складно поновити картину епохи, з того часу пройшло більше ста років. Та не все потонуло в часі.

З мороку безпам’ятства перед сучасниками постають несправедливо забуті імена видатних людей міста Радомишля. Сім’я Сокольвак поклала на вівтар найдорожче – життя заради щастя своєї Батьківщини. В невеликому історичному дослідженні лише мала частка життя праведників сім’ї Сокольвак, які творили українську культуру. Історія рідко  переймається  долями простих громадян, та твориться історія  саме простими  людьми. Жителі міста, радомишляни, – творці історії в минулому і сьогоденні. Іноді я думаю: адже за історією Радомишля – трагічна доля цілого народу-трудівника, який мріє отримати за свою важку роботу хоч трохи життєвих благ. Змінюється низка подій, а люди стурбовані все тим же.

 По-сусідству, по вулиці Великій Житомирській 84, мешкала Ганна Іванівна Гончаренко – працьовита і щедра жінка. Всі сусіди її чомусь називали тьотя Нюра. Мені пощастило знати тьотю Нюру вподовж тривалого часу. Якось на початку 90-х довелось ремонтувати чорно-білий телевізор «Весна  304». Після ремонту жінка подарувала мені альбом з поштовими дореволюційними листівками. Звідки у вас цей альбом? Тьотя Нюра розповіла, що шість років доглядала бабусю – Надію Сокольвак, яка на схилі літ була вже немічна і ледь ходила. Скромно жила пані Надія. Час немов зупинився в її квартирі. В невеликій кімнаті декілька стільців, стіл покритий скатертиною рішельє – модною ще в царські часи, етажерка з такою ж скатертиною, простенька  фіранка на вікні, на стінах родинні фотознімки. От і все. Нічого зайвого.

 Колись неподалік будинку був великий фруктовий сад.  Город тягнувся далеко – аж до тихоплавної  річки Мика. В середині 60-х років половину городу відібрали. На людських городах побудували дві вулиці: вул. Герцена (рішенням міської ради від 04.08.2022 р., №466 «Про перейменування вулиць та провулків» вулицю Гецена перейменовано на вулицю Зарічна. – Авт.) та вулицю Короленка. Син непідкупного судді – русина і дочки польського поміщика Володимир Короленко створив класичну російську прозу і публіцистику. Парадокс долі.  В своєму житті Володимир Короленко, незважаючи що народився  в Житомирі, не надрукував ні одного свого твору українською мовою. В роки Незалежності Володимира Короленка визнали класиком української літератури. А патріота України Михайла Сокольвака не має в назвах   вулиць.

Сусідка розповідала, що Михайло Сокольвак служив прапорщиком у Першу світову війну. Хоробро воював, нагороджений двома Георгіївськими хрестами. Також, що в минулу війну знаходився в якомусь таборі в Сибіру. Добровільно пішов на фронт – його взяли в штрафний батальйон. В бою тяжко поранений і лікувався в госпіталі у місті  Воронежі. Михайло заборонив дружині приїхати до нього. Надія Леонідівна кілька років переписувалась з чоловіком. На підставі згаданих свідчень вважаю, що Михайла Сокольвака не  могли взяти в армію за похилий вік.

Людська пам’ять далека від досконалості, але здатна зберегти найважливіше, найсуттєвіше. Надія Сокольвак прохала поховати її біля сина Бориса на православному кладовищі. Жінка померла у 1982 році. По яких причинах я не знаю, тьотя Нюра поховала небіжчицю неподалік свого чоловіка, ветерана минулої війни – Григорія Гончаренка. Перед смертю, Надія Леонтіївна попросила спалити всі документи, фотографії, листи. Їх було багато, мабуть сотні. Тьотя Нюра виконала прохання – все в печі спалила. А альбом, який її сподобався з кольоровими листівками відклала.

Альбом з поштовими листівками був незвичайний. Продовгуватий, на одній сторінці розміщувалось п’ять листівок. В більшості привітальні, з Різдвом Христовим, та видами міст, переважно російських. Згодиться для обміну – майнула думка.  Старий альбом розсипався в руках. Вирішив спалити. Тільки підніс до грубки, палітурка альбому розклеїлась і випали дві листівки періоду Центральної Ради 1917 року. Виготовлені з низькоякісного, сіруватого відтінку паперу, але добре збереглись. Михайло Сокольвак надійно сховав ці листівки, якщо уявити скільки обшуків було проведено в садибі. Радість опанувала моє серце, пізніше я зрозумів чому. Поштові листівки з портретами гетьманів – реліквії в історії України.

 За довгі роки пошуку вдалось віднайти скупі історичні факти.

У дивному і різнобарвному світі колекціонерів є й філокартисти. Філокартія – колекціонування поштових листівок. Старих і нових, з ідеологічним відбитком і без нього. Але в будь-якій листівці віддзеркалюється час, доба, в яку вона з’явилася на світ. І нерідко саме завдяки таким невеличким реліквіям тримається зв'язок поколінь. Наприкінці 1917 року в Києві, в період Центральної Ради було надруковано на обгортковому папері поштові листівки з портретами українських гетьманів і поруч тексти. На звороті листівок напис – Видавництво «Вершигора», Київ, вул. Львівська, 33, помешкання 28. Листівок випустили 10 типів, їх видавали під номерами, наклад кожної з листівок невідомий. Адже біля портрета Богдана Хмельницького (№5) на листівці надруковано статті історичного переяславського трактату, на умовах якого року 1654 січня 8 дня Гетьман України «пристав до спілки з Московщиною».

Ось ці статті:

«1) Україна має самоуправу і незалежність до Московщини.

2) Має право власного законодавства і судівництва.

3) Право вибирати вільними голосами Гетьмана і всю старшину.

4) Приймати послів і умовлятися з чужими державами.

5) Москва не сміє ламати давніх прав селян, козаків, міст, міщан та духовенства; Українська Церква незалежна од Московської.

6) Україна має своє власне військо.

7) Україна й Московщина допомагають одна одній під час війни».

Під умовами напис – «Українці! Головами ляжемо, а вернемо беззаконно забрані у нас права і вольності». Умови ці, як зазначається, вже через століття зламала Московщина. Беззаконно, але не остаточно. Бо була УНР. Є нова незалежна Україна, свій вибір на користь якої зробив увесь український народ. Отож невипадково та перекликаються Переяславські статті з сучасністю. Мусимо повертатися до Європи, від якої нас так нерозсудливо відірвав Богдан Хмельницький 1654 року, без слідів перебування в Московії. Яких тільки поневірянь не зазнала Україна при битій дорозі! В наш час Україна обливається кров’ю. Але ж все таки Україна є! Боже, нам допоможи!

 

На другій листівці – портрет Гетьмана Івана Мазепи (№9).

Цю умову склав року 1708 зі Швецією Гетьман Іван Мазепа, бо добре бачив, що віроломна Московщина на всей час од самого прилучення України (року 1654) ніколи не шанувала Переяславського Трактату.

«1) Уся Україна: Правобічна, Лівобічна та Запорожжа сполучуються в єдину, неподільну Українську республіку.

2) Україною править Гетьман та Генеральна Рада (Укр. Сойм); при Гетьмані мають Генеральні радники з козацької старшини, послів от Запорожжа та по одному з кожного полку.

3) На Україні має панувати цілковита воля й усі Українці стають рівними козаками».

Знизу заклик: «Українці! Пам’ятайте, як славні предки наші боронили свій рідний край!»

Таких листівок із портретами українських гетьманів видавали в різні часи чимало. Але в нашій країні за радянського періоду їхня доля, як і доля їхніх власників, була трагічною. Листівки, присвячені історії козацтва і справжній історії України, й надалі друкували. Щоправда, вже за кордоном у Варшаві, Відні, Торонто, Нью-Йорку.

У 1993 році звернувся в Національний музей історії України в місті Києві. Завідувач музею Іванченко, виразив жаль, що в музею немає таких листівок. До речі, у відділі паперових грошей всього світу, теж не має радомисльських контрамарок випуску 1917 року. В антикварному клубі міста Києва я познайомився з видатною людиною - Володимиром Макаровичем Яцюком.  Він працював в Національному музеї Тараса Шевченка. Якому віддав 36 років життя. Окрема тема – дослідження Шевченківських світлин.  Володимир Яцюк зібрав шевченківську листівку у такому обсязі, на мою думку немає не лише в Україні , а й у світі. Часто зустрічався з ним. Спілкування завжди приносило радість.  З Володимиром Яцюком я обміняв ці дві раритетні листівки на види Радомишля «Чоловіча гімназія» та «Вулиця Ругалівська». Мені здавалось, що листівки потрапили в надійні руки.  Нажаль після тяжкої хвороби у 2012 році Володимир Яцюк помер. Подальша доля листівок з портретами гетьманів мені не відома.

Попри спроби Росії знищити Українську культуру, ми не просто її зберегли, а й продовжуємо її творити під час війни. Адже ні бомбами, ні ракетами неможливо знищити культуру.

Олександр Пирогов

м. Радомишль

 

Автор щиро вдячний Сергію Францовичу Галицькому за надання деяких історичних матеріалів.