Про Великого Кобзаря, здавалось, вже чимало написано. Однак ніколи, мабуть, не вичерпається інтерес ні наших сучасників, ні прийдешніх поколінь до великого сина України. Він завжди з нами у наших діях і помислах. Чимало цікавого пов’язано з іменем Т.Г. Шевченка, є в місті Радомишлі та районі. Деякі дослідники життя Тараса Григоровича припускають, що в 1846 році, повертаючись з Житомира до Києва старим київським щляхом, він проїздив через Радомиcль та Білогородку. На жаль, документально це не підтверджено. Однак більшість шевченкознавців вважає, що поет їхав шляхом, який вів із Коростишева на Брусилів та Бишів, й тим більше, що в Брусилові в нього повинна була бути зустріч особистого характеру. Так чи інакше, а Радомисльщину в її повітових межах Кобзар оминути не міг.
У Петербурзі в 1840
році уперше видано «Кобзар» – збірку поетичних творів геніального поета України
Тараса Шевченка. Але в цьому виданні та й у наступних із цензурних причин було
опубліковано лише незначну кількість поезій. Царизм усіляко перешкоджав виходу
в світ Шевченкових творів. Раїса Кугно, провідний спеціаліст-археограф
Державного архіву Київської області, розповіла, що в архівах зберігається
багато документів царської Росії, які забороняли твори Шевченка. Серед таких
джерел – розпорядження Київського воєнного генерал-губернатора про заборону творів
Шевченка в губернії. У Державному архіві Київської області зберігається рапорт
Радомисльського земського ісправника про нагляд за появою в повіті заборонених
творів Шевченка. Так, архівні документи свідчать, що 1865 року у
Радомисльському повіті в суді розглядалася справа дворянина Мартина
Ільницького. Під час обшуку в нього вилучили уривок із поеми Т.Г. Шевченка
«Гайдамаки», який нині зберігається у фондах архіву.
Ймовірний портрет С.А. Незабитовського
1січня 1829 року у
місті Радомисль Київської губернії народився Незабитовський Степан Андрійович.
Він був сином Андрія Незабитовського і Параски Іванівни Гришкевич. Охрещений
того ж дня у Троїцькій Соборній церкві, «молитвовал и крестил и святіше миром
помазал священник и депутат Кондрат Завадский». В 2012 році у Києві вийшла
друком книга «Медицина в Україні», словник. Подані дані про колективний
медицинський портрет української нації. Серед видатних постатей ХІХ століття є
скупі відомості про нашого земляка – лікаря Незабитовського Степана Андрійовича
(1829-1902 рр.). Із книги «Медицина в Україні»: «Незабитовський Степан
Андрійович – морський лікар. Після закінчення навчання на медичному факультеті
Київського університету (1854 р.) направлений на театр бойових дій Кримської
війни. З 1857 р. – лікар флотських екіпажів Чорноморського та Каспійського
флотів. В 1868 році прикадрований до клініки Харківського університету,
невдовзі призначений старшим лікарем в Астраханський порт. З 1869 року –
старший лікар Ашур-Адашського лазарету, в 1876-1879 рр. – лікар у м. Баку. Був
знайомий з Т.Шевченком, який подарував лікарю свій «Кобзар».Згадка про дружні
зустрічі з Незабитовським є в листах Т.Шевченка до І.Клопотовського.
«Титулярний радник» Степан Незабитовський познайомився з Т.Г.Шевченком 5
верeсня 1857 року в Астрахані, коли поет повертався з десятирічного заслання.
Зустріч була радісною і щирою. С.А.Незабитовському належить власноручний запис
у щоденнику: «Я був ощасливлений зустріччю з улюбленим і шанованим поетом
Тарасом Григоровичем Шевченком, з яким я проводжу ці дні, що залишають в мені
глибокі спомини назавжди…». Поет присвятив Степанові автограф до вірша «Полякам
(ще, як були ми козаками)». 12 лютого 1861 року Т.Шевченко подарував йому
примірник «Кобзаря» з написом. Спадкоємці Степана Незабитовського зберегли
цінну реліквію. В 1935 році «Кобзар» і кілька листів Степана Андрійовича були
передані в Інститут української літератури, де зберігаються й нині.»
1840 р. уперше в
Петербурзі було видано «Кобзар» – збірку поетичних творів геніального поета
України Тараса Шевченка.Але в цьому виданні та й у наступних із цензурних
причин було опубліковано лише незначну кількість поезій. Царизм усіляко
перешкоджав виходу в світ Шевченкових творів. Раїса Кугно, провідний
спеціаліст-археограф Державного архіву Київської області, розповіла, що в
архівах зберігається багато документів царської Росії, які забороняли твори
Шевченка. Серед таких джерел – розпорядження Київського воєнного
генерал-губернатора про заборону творів Шевченка в губернії. У Державному
архіві Київської області зберігається рапорт Радомисльського земського
ісправника про нагляд за появою в повіті заборонених творів Шевченка. Так,
архівні документи свідчать, що 1865 р. у Радомисльському повіті в суді
розглядалася справа дворянина Мартина Ільницького. Під час обшуку в нього
вилучили уривок із поеми Т.Г. Шевченка «Гайдамаки», який нині зберігається у
фондах архіву.
В 1887 році в селі
Веприн Радомисльського повіту в родині волосного писаря, тобто людини
освідченої народилася українська поетеса Людмила Януарівна Морозова-Курек.
Літературний псевдонім “Волошка”. В 1908 році віддруковано вірш Волошки “Шевченкові”:
І за те, аж поки буде
Україна існувати
Не забудуть українці
Тебе, батьку шанувати
Вірші надруковані в альманасі “Перша ластівка”. В 1917 році в Житомирі вийшла збірка Людмили Волошки “Пісні волі”.
І нехай у нас буде браття
Завдання і мета єдина
Між народами-братами
Горда й вільна Україна.
Вірші засвідчують високу
громадську свідомість поетеси.
Велику подвижницьку
працю з вивчення та збереження творчого спадку великого Кобзаря зробив наш
земляк, видатний шевченкознавець, мистецтвознавець і музеєзнавець Микола
Іванович Мацапура, який був засновником і першим директором музею Т.Г. Шевченка
в Києві. Народився М.І.Мацапура 10 серпня 1910 року в Радомислі в сім’ї
робітника лісництва. Закінчив в 1919 році місцеву гімназію. Після бурхливих
подій громадянської війни стає завідуючим меморіальним відділом
науково-дослідного інституту Т.Г.Шевченка у Харкові. З 1934 по 1941 роки
завідуючим фондами, а потім заступником директора з наукової частини державної
галереї у Харкові. На початку Великої Вітчизняної війни здійснив евакуацію на
Схід фондів оригіналів галереї. В період війни М.І.Мацапура був заступником
директора державного літературно-художнього музею Т.Г.Шевченка в Уфі. В цей час
виявив місцезнаходження евакуйованих шевченківських раритетів в Новосибірську,
де вони зберігалися разом з колекціями Третьяковської галереї. Після відкриття
в Києві Державного музею Т.Г.Шевченка в 1949 році М.І.Мацапура став директором
меморіального будинку-музею Кобзаря. Він багато працював над дослідженням
творчості Т.Г.Шевченка. Був одним із упорядників та автором коментарів до
академічного видання «Тарас Шевченко. Повне зібрання творів в десяти томах». У
1965 році прийнятий у члени Спілки художників України (секція мистецтвознавство).
Усе своє свідоме життя М.І.Мацапура був у творчих пошуках. Перелік його
статтей, опублікованих у газетах, журналах, збірниках, зайняв би не одну
сторінку.
В 1913 році земство
побудувало в місті Радомислі будівлю залізничного вокзалу на вулиці Великій
Бульварній. На вулиці Шевченка №15 нині стоїть двоповерховий будинок
“хрущовського типу”, саме на цьому місці і розташовувався залізничний вокзал.
Із книги «Весь Юго-Западный край. 1913 год» (Історична бібліотека. м.Київ): «Как
известно, в настоящем году сооружается железнодорожная ветка от ст.. Ирши до
Радомысля, которая должна быть совершенно готова, по принятому концессионерами
обязательству, к 1 сентября с.г.. По крайней мере, Управление Ю.-З дорог уже
ввело на зимнее расписание на 1914-1915 гг. пару поездов прямого сообщения Киев
– Радомысль». Нажаль, здійсненню цих планів завадила Перша світова війна.
Споруди були з червоної цегли, мурування міцне, надійне і оригінальне, з
високими, широкими вікнами. 4 лютого 1920 року в приміщенні вокзалу залізниці
відкрили першу українську трудову школу №1 з семирічним строком навчання,
директором назначили Михайла Степановича Сокольвака. Школа отримала ім’я
Т.Г. Шевченка, яке вона носить і нині. То були тяжкі часи. Часто в одному класі
вчилися діти різного віку. Але і в тій скруті знаходили вихід з різних
ситуацій. Зимою в морози, коли не було чим топити, кожен учень брав з собою на
заняття по поліну. Таким чином вирішувалась проблема палива. На подвір’ї школи
в 1924 році було відкрито пам’ятник Т.Г. Шевченку, скульптор Бредт. Це був
невеликий бюст поета. На постаменті напис – «Учітесь, брати мої, учітесь,
чужому навчайтесь й свого не цурайтесь».
Якось на одному з
урочистих зібрань Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка очільник закладу
академік М. Жулинський з болем констатував, що йому і колегам, на жаль, нічого
не відомо про долю тих співробітників, які попрацювали не так багато в
інституті, але були репресовані.
– Прикро, – зазначив
Жулинський, – що ми не маємо навіть бібліографії їхніх праць.
Мовлене стосується й
Юрія Йосипчука, літературознавця, чиє життя і наукова діяльність обірвалися в
пору нищівних репресій проти української інтелігенції в лиховісні 30-ті роки
минулого століття.
Краєзнавець Володимир
Молодико віднайшов біографічні дані нашого видатного земляка Юрія Йосипчука. В
газеті «Зоря Полісся» №20 за 19 травня 2017 року було надруковане історичне
дослідження Володимира Молодика «За відхилення від інтернаціонального курсу ВКП
(б)».
«Народився Юрій
Демидович Йосипчук 5 травня 1906 року в селі Нова Буда Потіївської волості
Радомисльського повіту. Закінчивши вчительську семінарію, вступив на
філологічний факультет Київського державного університету. Після закінчення
вишу навчався в аспірантурі, затим очолив одну з кафедр рідного факультету.
Згодом працював співробітником Київської філії науково-дослідного інституту
Тараса Шевченка.
Шевченкознавство
стало одним з найголовніших напрямків наукових досліджень молодого вченого. У
1935-1937 рр. були зокрема опубліковані праці, статті та дослідження
«Особливості творчості Шевченка», «Поема селянського повстання» (про поему
«Гайдамаки»), «Реалізм Шевченка», «Шевченко і Добролюбов», «Геній народний»,
«Етапи поетичної творчості Шевченка», «Пушкін і Шевченко», «Шевченко і народна
творчість.» Ю. Йосипчук входив до когорти авторів та укладачів приміток до
ювілейного видання «Повного зібрання творів Т. Шевченка.», що вийшло до 120-ї
річниці від дня народження поета. Примітно, що його колегою на Шевченківській
ниві та в інституті був земляк-радомишлянин, шевченкознавець М.Мацапура.
Йосипчук працював
поруч з такими велетнями українського літературознавства і мовознавства, як Є.
Шабліовський, М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Філіпович, М. Русанівський. З
багатьма з них його поєднала не лише наукова діяльність, а й сумна доля жертв
державної репресивної машини.
Заарештували Юрія
Йосипчука 12 червня 1937 року співробітники Управління Держбезпеки НКВС УРСР. І
відразу ревно заходилися «шити справу». Слідчі вибили з нього потрібні
зізнання. І вже 23 жовтня «За підготування контрреволюційних злочинів та
терористичних актів» у відповідності до ст. 54-8 та 54-11 Карного кодексу
Військова колегія Верховного суду СРСР засудила Юрія Демидовича Йосипчука до
найвищої міри покарання. На судилищі вчений відмовився від своїх свідчень,
заявив, що під тортурами змушений був оговорити себе. Що ні в чому не винен,
наголосив і в останньому слові. Втім суд не зважив на жодні заперечення чи
суперечності. Вирок виконали без затримок і зволікань уже наступного дня.
Останнім притулком Ю. Д. Йосипчука і багатьох тисяч українських патріотів,
учених, митців став сумнозвісний Биківнянський ліс».
Герой історичного
дослідження Володимира Молодика, хоч і творив українську культуру, втім про
нього не почуєш по радіо чи телебаченню. Повертається із забуття славетний син
Радомишльського краю.
25 грудня 1915 року в місті Радомислі народився Євген Васильович Цюра – бандурист. Будинок де народився і провів юнацькі роки зберігся по вулиці Великій Житомирській №116. Євген навчався в трудовій українській семирічній школі №1, ім. Т.Г.Шевченка. Мама - Варвара Сидорівна, неписьменна, щонеділі вертаючись з церкви змушувала школяра Євгена читати Шевченка. Вона знала на пам’ять «Катерину», «Наймичку», «І мертвим і живим». Закінчив Київську політехніку. Працював геологом та розробляв топографію для залізничних колій. Після військової служби вступив до Київської консерваторії, де вивчав диригентуру на спів (у Олени Муравйової). Там вивчав гру на бандурі і згодом вступив до ансамблю бандуристів при державному радіо в 1935 році. Учасник Капели бандуристів при Державному радіо з 1935 р. Вивчав гру на бандурі у М. Опришкі. Під час німецької окупації капелу бандуристів відновлюють, об’єднують бандуристів – співаків і називають ім’ям Т.Г. Шевченка. Очолив капелу бандурист Григорій Китастий. У 1942 р. Євген Цюра став учасником Української капели бандуристів ім. Т.Г. Шевченка, згодом хормейстером. З капелою пройшов всі лихоліття війни
Євген Васильович Цюра – хормейстер капели бандуристів ім. Т.Г.Шевченка.
В кінці 1941 року
Євген одружився зі своєю сусідкою Марією Шкідченко. Вона працювала лікарем в
місцевій лікарні, в неї була дочка Олімпіада
від першого шлюбу. На початку 1942 року в родині народився син Віктор. В
кінці вересня 1943 року Євген підводою приїхав з Києва, забрав дружину з дочкою
і поїхав на Захід. Сина-немовля залишив матері. Варвара Сидорівна виховала
онука , як рідного сина.
У 1944 р. разом з
капелою опинився в таборі остарбайтерів в
Німеччині. Відтак – у таборі переселенців. У 1949 році емігрує до Детройту, США. Капела бандуристів
ім. Тараса Шевченка стала одним з найбільших, найвизначніших та улюблених мистецьких колективів українців
закордоння.
У 1950 р. Євген Цюра разом з капелою здійснив перше
турне по Америці, проведено 65 концертів, зокрема, для сенаторів Конгресу у
Вашингтоні.
Підчас так званої
«хрущовської відлиги», Варвара Сидорівна
отримала листа від сина з Америки. Євген
писав: «Кинув би усе мамо, та пішов би додому, до Радомисля, через моря плив
би, на колінах повз би. Та неможна мені – життя пройшло». Напевне є в цьому твердженні своя гірка
правда.
У 1958 р. капела здійснила успішні гастролі в Європі, у 1973 р. в Австралії, а в
1991 р – в Україні. У 1984 р. Євгена Васильовича Цюру призначено мистецьким
керівником капели бандуристів ім. Тараса Шевченка. Також керував підлітковою капелою бандуристів
у Вінзорі в Канаді і видав 2 платівки. Працював церковним диригентом у
Вінзорі з 1966 до 1996 р.р. У 1992 р.
капелі присвоюють звання лауреата Національної премії України ім. Т.Г.
Шевченка. Про малу батьківщину і
співвітчизників пам'ятав завжди. Помер 13 березня 2001 р.
В повітовій газеті
«Радомислянинъ» від 5 квітня 1917 року, надруковано святкування Українського
народу в місті. Невідомий досі,
унікальний документ, що всі радянські
роки зберігався в Національній бібліотеці міста С-Петербург. Варто
звернути увагу, що урочиста подія
відбулася 4 квітня, а наступного дня вже оперативно висвітлено в місцевій газеті.
Текст збережений мовою газетного
оригіналу, без скорочень, виправлень та змін.
НАРОДНЫЙ УКРАИНСКИЙ ПРАЗДНИК
Украинский праздник
свободы, устроенный в нашем городе 4-го апреля, прошел блестяще. Как истинно
набожный и религиозный народ, Украинцы
начали свое торжество с молитвой и благословения
Божия, веря, что без Бога не до порога. Соборный храм, в котором совершались
несколькими священниками при участии
хора торжественная Пасхальная литургия, до тесноты переполнен был
народом, явившихся на торжество из окрестных сел и деревень. На литургии прочитано было Евангелие на трех
языках, славянском, украинском и русском. В конце литургии священником
Грищинским произнесено было на украинском языке краткое прочувственное слово о
значении торжества. Затем состоялся
Крестный ход на площади, где на особенном возвышении, украшенном елками,
национальными украинскими флагами и портретом «рідного батька» - народного
украинского поэта Шевченка, 9-тю священниками при двух дьяконах и церковном хоре совершено было
молебствие о даровании победы над врагом с возглашением многолетия Державы Российской Временному Правительству
воинству украинскому народу и всем свободным гражданам России а так же
возглашена была вечная память борцам за свободу Т.Г. Шевченку и проч…
Закончились
приветствия и речи; пропет был народным хором Украинский гимн и Завет Шевченка
и затем двинулось шествие с флагами и пением национальных Украинских песен по
улицах города при тысячных толпах народа. Во время шествия наблюдался порядок: не было чрезмерной сутолоки и давки
и все торжество как началось так и
закончилось вполне благополучно и
можно сказать даже образцово
блестяще. Погода благоприятствовала празднику: на чистом фоне неба солнце как бы
улыбалось, радуясь возрождению народа, каждый так любить волю, природу что даже цвета своего флага выбраны голубой и желтый,
символ неба и солнца.
Публікацію написав
справжній духовний подвижник - протоієрей Лев Шулькевич, від своєї щирої
души й доброго серця. Якого сміливо можна
назвати майстром вишуканого писаного слова. Безумовно, що не всім
прошаркам населення подобалась громадянська позиція священника. Дисципліна і
порядок підкреслювалось в публікації.
Якщо замінити слово «література» на «історію», отримаємо нестандартне
вивчення цивілізованої місії останньої.
За останні роки, видано багато книг з історії Радомисля і повіту. В жодній
книзі навіть не згадується ця історична
і доленосна подія в місті. Заради справедливості треба сказати, що завдяки
публікації в повітовій газеті «Радомыслянинъ» святу українського народу пощастило уникнути забуття.
9 березня 1919 року в
день святкування пам’яті Тараса Шевченка загін отамана Дмитра Соколовського
несподівано для більшовиків захопив місто Радомисль. Втекти вдалось не всім.
Було знищено кілька відомих комуністів та бундівців. Через кілька днів комуністична
преса підтвердила, що серед жертв опинились «видные революционные деятели».
Незважаючи на активну допомогу місцевих, повстанці Соколовського утриматись в
місті не змогли і під тиском червоної армії залишили місто.
22 липня 1919 року
більшовицька влада здійснила націоналізацію сінематографа і театру «Експрес»
Василя Подковинського. Власник театру марно намагався отримати відшкодування
збитків. Театр «Експрес» комсомольці-активісти перейменували на Т.Г. Шевченка.
Більше року відбувалися ремонтні роботи в середині театру. Радомислька газета
«Ехо комуніста» 1920 р. 2 вересня №6: «Вчера,
1 сентября состоялось открытие новоотремонтированого театра имени
Шевченко. Собралось много публики. Перед открытием театра выступили товарищи
Шулькевич, Пронин и Томошевский, которые объяснили значение театра и
театральной культуры. В день открытия театра ставилась новая пьеса из
революционной жизни: «Жертви в підвалі».
відбувається політизація духовного життя міста. Літературні і танцювальні
вечори, театральні вистави, що не несли якоїсь революційної пропаганди,
розглядалися, як ворожі, шкідливі, або ж такими, що не приносять ніякої
користі. Сам театр ім. Тараса Шевченка продовжував діяти, став більше схожим на
агітпункт, аніж на заклад культури. Повністю вигорів внаслідок жахливої пожежі
улітку 1963 року.
Театр-кінотеатр
ім. Т.Г.Шевченка по вул. Міськради 13.
Фото
із фондів радомишльського народно-краєзнавчого музею.
Після встановлення радянської влади в 20-х роках XX ст.
Радомисль накрила хвиля перейменувань. Вулиці Великій
Житомирській, м’яко кажучи, за радянської влади не надто щастило. У 1921 році
місцеві радянські ідеологи завбачливо поміняли назви вулиць міста на
комуністичні, прагнучи таким чином стерти з пам’яті місцевих мешканців про
дореволюційне минуле. В той час багато
місцян, були комсомольцями і безбожниками.
Комсомольці і комуністи з міської Ради
перейменували вулиці не звертаючи увагу на історичні назви. «12 липня 1921 року на засіданні колегії
Радомисльського комхоза вулиця Велика
Житомирська отримала назву вул. Шевченківська» (ДАХО.-Ф.Р.25-29,оп 2 спр 40,
арк.83). 20 березня 1923 року наказом Радомисльського повітового виконкому усі
власники будинків зобов’язувались за власний рахунок виготовити і вивісити
таблички з номерами будинків та новими назвами вулиць. Вулиця Шевченківська
стала вулицею Федоровського, вулиця Велика Бульварна – Шевченка. Ця назва
зберіглася й донині.
4 лютого 1920 року по вулиці Великій Бульварній (зараз- вул. Т. Г. Шевченка .-Авт.) відкрили українську трудову школу №1 I-го ступеня з семирічним терміном навчання. Школі присвоєно ім’я Т.Г. Шевченка, яке вона носить і нині. Засновником і першим директором призначили Михайла Семеновича Сокольвака. Дружина – вчителька Надія Леонтіївна Сокольвак викладала в школі українську мову та літературу. Михайло Сокольвак став організатором і керівником першого учнівського українського хору. Учні виконували українські народні пісні. На той час в місті існувало належне культурно-просвітницьке підґрунтя – чисельний учительсько-викладацький потенціал. Утримувалась школа в значній мірі за рахунок міського населення для чого у радомисильській міській раді запроваджено шкільний податок.
Відкриття памʼятника Т.Г.Шевченка в 1924 році.
З дня нагоди
110-річчя народження Т.Г.Шевченка у 1924 році було відкрито пам’ятник Кобзарю. Учні
дбайливо доглядали пам’ятник і сквер уздовж багатьох років. Біля пам’ятника
проходили лінійки, збори, шевченківські вечори. В 1932 році семирічка була
реорганізована в десятирічку. Трагічна доля чекала на вчителів і учнів, на
будинок школи і на пам’ятник. Багатьох учителів і учнів було репресовано в роки
сталінського терору. Багато не повернулось з фронтів Великої Вітчизняної війни.
В роки окупації фашисти розмістили в школі свій гарнізон, викинувши з
приміщення парти, шафи, книги, зошити. В грудні 1943 року, перед звільненням
міста через несправність димоходу, школа загорілась і згоріла вщент. Будинок
горів всю ніч. Вдень розлючені німці із гвинтівок і автоматів розстрілювати
пам’ятник Кобзареві. Бюст зроблений з міцного матеріалу, і кулі тільки
відскакували. Окупанти облили бензином і підпалили – пам′ятник горів, як свіча, в ту зимову ніч. А на ранок
німці побачили, що нічого не згоріло.
Пам’ятник стояв як і раніше, тільки почорнів від копоті і виділявся на білому
снігу. Роздратовані вороги закидали пам’ятник гранатами. Про трагічну долю
першого в місті пам’ятка Т. Г. Шевченка
розповідала Зінаїда Савелівна Хаблюк, в окупований період працювала в міській
лікарні. Будинок №18 по вул. Шевченка, де вона мешкала, знаходився напроти школи,
через дорогу. Також Юрій Григорович Шкідченко, учень школи №1, який в той час з
батьками мешкав неподалік. Свого часу доводилось сперечатися з Володимиром
Макаровичем Яцюком, відомим дослідником творчості Т. Г. Шевченка, який не
повірив, що німці зруйнували пам’ятник кобзарю у Радомишлі. Згодом він передав
фотографії радомишльського пам’ятника до музею Т.Г. Шевченка у Каневі.
Розповідає заслужена вчителька України Юлія Федосівна Герасько: «Відлік створення міської школи № 1 бере початок з далекого 1920 року. Йшли роки, зростала матеріально-технічна база навчального закладу, школа набувала авторитету та поваги. Тут працювали сильні вчителі, звані і заслужені спеціалісти. Серед них – заслужена учителька УРСР Олена Максимівна Мельничук, яка була депутатом Верховної Ради УРСР першого скликання (1938 рік). А керував школою заслужений вчитель України Сергій Овсентійович Олексієнко. Служили справі навчання і виховання Надія Микитівна Руденко, Дар’я Михайлівна Ткаченко, Ганна Макарівна Роговченко, Ольга Олександрівна Тітенко, Ольга Антонівна Назаренко, Марія Федорівна Коробська, Олена Дмитрівна Сачок, Володимир Володимирович Бакуємський та багато інших талановитих вчителів. Тому наш навчальний заклад упродовж десятиліть був опорним в районі та області. Послідовниками старшого покоління ставли молоді вчителі, а нині – аси вчительської професії: В.В. Назаренко, В.О. Шутка, Н.О. Безсудна, Н.І. Кузьменко, Л.Ю. Зінченко. Їхня сумлінна праця гідно оцінена державою, любов’ю учнів, повагою вчителів. Вони мають кваліфікацію старших вчителів, вчителів-методистів, спеціалістів першої категорії.
Директор Радомишльського ліцею №1 Є.Ф. Орехівський.
Душею школи,
організатором навчальної, методичної та виховної роботи є її директор Євгеній
Федорович Орехівський. Ось вже майже 40 років ця чесна, надзвичайно скромна і
талановита людина керує колективом однодумців – справжніх професіоналів, котрі
душею й серцем вболівають за свою школу. Неодноразово обирався депутатом
міської ради, нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України, вчитель –
методист, відмінник народної освіти України. Євгеній Федорович живе школою,
радіє і пишається успіхами вчителів та вихованців. А його самого люблять і
поважають діти, колеги по роботі та батьки. Йдуть роки… Школа живе цікавим,
насиченим життям, має великі здобутки в педагогічній та науково-практичній
роботі. За вагомий внесок у розвиток освіти та науки України в лютому 2010 року
Академією педагогічних наук України ліцей №1 ім. Т.Г. Шевченка визнано
лауреатом громадської акції «Флагман сучасної освіти України – 2009». Вчитель
української мови та літератури Радомишльського ліцею № 1 Г.П. Тітенко
розповіла: «З відомим і славним іменем Шевченка ліцей наш почесно живе…»
Памʼятна дошка на приміщенні ліцею №1.
Ці слова – з гімну
навчального закладу, який із 1924 року і донині
гідно носить ім’я Т.Г. Шевченка. Колектив ліцею береже й примножує свої
давні та славні традиції. В організації навчально-виховного процесу значна
увага приділяється зокрема збереженню пам’яті про Великого Кобзаря. На
прикладах життя і творчості нашого національного генія та патріота, його любові
до України-неньки, рідної землі, свого народу виховуються гідні громадяни
української держави. В ліцеї створена Шевченкова галерея, що розповідає про
етапи життя і творчості митця. Ліцеїсти вивчають життєвий шлях поета, беруть
активну участь у районному конкурсі «Шевченко в моєму серці». Неодноразово
ставали його переможцями та призерами в номінаціях: поезія, проза, малюнок,
декоративно-прикладне мистецтво. Поетичний доробок учнів узагальнений в збірках
«У вінок Кобзареві», «Безсмертний дотик до душі».
У закладі проводять
конкурси ілюстрації творів Кобзаря, на краще виконання його поезій, знавців
творчості народного співця, тематичні інформації, радіогазети, читацькі
конференції, літературно-мистецькі свята, дитячі літературні ранки, тематичні
виховні години, інсценізації творів поета, влаштовуються екскурсії
шевченківськими місцями – поїздки до Києва та Канева. Колектив ліцею є
ініціатором та активним учасником районних урочистостей з ушанування пам’яті
Т.Г. Шевченка, тематичних вечорів та концертів. У репертуарі шкільного
народного (зразкового) хорового колективу – українські народні пісні, які любив
поет, пісні на його слова і про нього. Урочисті свята у нас завжди проходять
під прапором ліцею, що являє собою блакитно-синє полотнище із вишитим портретом
Кобзаря та його словами: «Учітеся, брати мої, думайте, читайте». Прапор
подарував школі її випускник О.Огороднійчук. Безсмертний Кобзар повсякчас
присутній у житті закладу, його учнів, педагогів. Ми вшановуємо великого генія щороку,
щодня, щоуроку. Глибоко переконані, що Т.Г. Шевченко – живий, реальний символ
нашого народу. Полум’яне слово поета вчить розуму й мудрості, дає уроки історії
та культури, духовності, гуманізму, милосердя. Заповітом для нас стало його
бажання – зберегти мову народу, його звичаї, традиції, пісні й пронести через
віки у майбуття.»
В 1962 році в місті
відкрили новозбудований кінотеатр, який отримав назву Т. Г. Шевченка. Гарна,
сучасна споруда на той час. Глядацький зал розрахований на 500 місць. В фойє
кінотеатру висіла велика картина з портретом Т. Г. Шевченка. Картина на
полотні, намальована кольоровими фарбами невідомим художником.
Першим директором
призначено Володимира Івановича Журбенка, який працював десятки років, а
кіномеханіком – Георгія Павловича Бількевича. Пропрацював він чотири десятиліття. Художник – Володимир
Іванович Максимчук. Касир-контролер –
Ганна Юхимівна Журбенко. Хто із старшого покоління радомишлян не пам’ятає
контролера Смуклера, який багато років перевіряв квитки в кінотеатрі?
В кінотеатрі ім.
Т.Г. Шевченка щоденно демонструвалися
вітчизняні та іноземні чорно-білі, кольорові художні та документальні
кінофільми. Для дорослих сеанси проводилися: о 17, 19, 21 годині. Вхідний
квиток коштував 20 коп. Перші три ряди – 10 коп. Для дітей демонструвались
вітчизняні художні фільми. Білет для дітей коштував 10 коп.
Кінотеатр
ім.. Т.Г. Шевченка в місті Радомишлі.
Поштова
листівка. Фото О. Сахневича.
На фасаді кінотеатру знаходились дві глибокі ніші. З правого боку, вивіска «Сьогодні». В нішу вставляли рекламну картину, яку на полотні кольоровими фарбами малював штатний художник кінотеатру. З лівого боку – вивіска «Скоро». В ніші знаходилась картина, яка рекламувала кінофільм, який буде демонструватися найближчим часом.
1984
рік. Рекламна картина-афіша на фасаді кінотеатру.
Фото Миколи Сичевського.
Надзвичайно популярні фільми демонструвалися протягом
цілого тижня, по всіх сеансах. Першочергово – індійські про любов; американські
пригодницькі «Золота куля», «Лимонадний Джо», про індіанців; французькі:
«Фанфан-тюльпан», «Анжеліка й король», «Анжеліка, маркіза янголів»; польський
фільм «Знахар»; з вітчизняних – «Тіні забутих предків», «Вавилон». Гарна
підтримка у вихованні молоді – демонстрація цікавих кінофільмів. Велика кількість
глядачів ставали кіноманами, не пропускали жодного фільму.
Доволі часто при
демонстрації фільму в залі гасло світло. Неподалік кінотеатру встановлений
дизель-генератор, який вмикали у випадку перебоїв у міські електромережі.
Стабільність зі світлом настала в 1966 році, коли була введена в експлуатацію
підстанція «Радомишль»/110/10кв.
На другому поверсі
кінотеатру, в естетично облаштованому, просторому залі працював буфет, де можна
було придбати морозиво місцевого молокозаводу: «Пломбір» за 13 копійок,
«Вершкове» за 11 копійок. А також різноманітні смаколики, натуральні соки:
березовий за 8 копійок, томатний і яблучний – за 10 копійок. Газовані солодкі
напої у пляшках місцевого хлібокомбінату: «Крем-сода» за 11 копійок, «Малятко»,
«Буратіно», «Тархун» за 15 копійок. Морозиво «Каштан», «Вершкове», «Пломбір» за
15 копійок, яке відрізнялося високою щільністю, без рослинних домішок,
державний стандарт. Морозиво виготовляли працівниці радомишльського
молокозаводу, який знаходився по вулиці Покровського (зараз - вул.Покровська.-Авт.). Сучасне морозиво – заморожений лід чи льодяник з рослинними
добавками. А які були смачні цукерки-подушечки за 11 копійок! А ви пам’ятаєте
такий цукор-рафінад бердичівського виробництва! Ті кому нині за 40-50 добре
пам’ятають упаковки цукру-рафінаду.
В просторому залі на
стінах висіли великі картини самобутнього місцевого художника Анатолія Політа.
Особливо зачаровувала картина «Визволення партизанами Радомишля». Також тут
проводилися різноманітні збори, конференції, щорічні виставки квітів місцевих
флористів, виставки талановитих майстринь народної вишивки. Сьогодні – в воєнну
пору – сакральне призначення рушника, як оберега, особливо актуально.
Неподалік кінотеатру,
між плакучих верб, розташовувався кіоск, в якому продавали газовану воду за
смішною ціною: стакан чистої газованої води коштував одну копійку, з сиропом на
вибір – 3 копійки, з подвійним сиропом – 5 копійок. В спекотні дні виникала
чимала черга. За смаковими якостями та склянка газованої води не йде в ніяке
порівняння з сучасними вітчизняними та заморськими напоями.
Кінотеатр ім. Т.Г.
Шевченка в 60-80-ті роки став осередком культурного відпочину радомишлян.
Городяни приходили на кіносеанси, як на яскраве свято. Вишукані жінки з модними
зачісками одягалися у найкраще вбрання.
Варто згадати
господарські та організаційні здібності людини з досвідом – Володимира
Івановича Журбенка. Він працював директором кінотеатру до 1986 року. Значною
мірою саме його невтомною працею створювалась атмосфера
культурно-просвітницького незабутнього свята. Той період – один із найбільш
захоплюючих в історії культури міста.
Будівля кінотеатру
для місцевих стала цінною історичною реліквією, своєрідною пам’яткою епохи.
Більша частина старожилів донині з певною ностальгією згадує ті часи. Час був
інший, і не потрібно критично оцінювати той період. В суспільній свідомості в
теперішній час планомірно стирається пам’ять про минуле. Видається – більшого
абсурду годі було й вигадати, але на жаль, так воно нині і є. Життя триває... У
нинішній трагічний період історії України радомишляни, як ніколи, потребують
духовної та інтелектуальної підтримки.
8 березня 1964 року з
нагоди 150-річчя від дня народження, на міській площі, неподалік кінотеатру в
місті було відкрито пам’ятник Т.Г.Шевченку. Виготовив бюст київський скульптор
Фесенко. Погруддя Кобзаря виготовили з мармурової крихти в Житомирському
художньо-виробничому комбінаті. Пам’ятка культурної спадщини, охоронний номер №
1167 від 06.03.2006 року. Напис на пам’ятнику «Т.Г. Шевченко 1814 – 1861. І
мене в сім’ї великій новій, не забудьте пам’янути не злим тихим словом».
Вся Червона площа (зараз-Соборна.-Авт.) залилась людським морем. Скільки там були тисяч людей -нині точно ніхто не назве. Потім був концерт від міської влади із гопаком, веселою музикою і піснями з денаціоналізованим Шевченком і переконанням усіх присутніх у тому, що ніби то нащадки Тараса живуть за його заповітом у незалежній і щасливій країні «в сім’ї вольній новій».
Памятник
Т. Г.Шевченку в м. Радомишлі.
Фото
Віктора Маркова.
Пам′ятник Т. Г.Шевченку в с. Пилиповичі.
На відстані 18 км. на
Захід від Радомишля, на березі річки Бистріївка розкинулось мальовниче село
Пилиповичі – зі своїми неповторними краєвидами, лісами, галявинами та
водоймами. Пилипчани творили історію села потом, кров’ю крізь революції і
війни, голодні роки, своїм життям і наполегливою працею.
В 1928 році в селі
Пилиповичі створено трудову артіль. В 1931 році організували радгосп. В 1932 році реорганізували в колгосп, який отримав
ім’я Т.Г.Шевченка. 9 березня 1964 року з нагоди 150- річчя з дня народження в с. Пилиповичі відкрито пам’ятник
Т.Г.Шевченку з написом на ньому:
«Любітеся брати мої
Україну любіте
І за неї, безталанну
Господа Любіте
Т.Г. Шевченко
1964
р. Пам’ятник Кобзарю в селі Пилиповичі.
Фото
із фондів народно-краєзнавчого музею м. Радомишля.
Сотні людей прийшли вшанувати пам’ять кобзаря. Ініціатором створення пам’ятнику виступила громада села. Пам’ятник знаходився біля дороги, що вела до села Переміжжя, де знаходився центр трудової діяльності села: тракторна бригада, комора, вівцеферма, свиноферма, робітнича столова, баня. В 1966 році пам’ятник перенесено в центр села Пилиповичі, неподалік сільської ради, де він знаходиться і нині. Охоронний номер пам’ятнику 1760.
У 1974 році по вулиці Комуністичній (зараз - Петрівська.- Авт.) за сприяння майстра педагогічної справи, народного вчителя України Петра Васильовича Жудри побудовано нову, сучасну по міркам того часу школу №2.(зараз ліцей №2.- Авт.). Неподалік школи побудували кілька двоповерхових будинків. Рішенням радомишльської міської ради провулок назвали імені Т.Г.Шевченка.
Пам′ятник Т. Г.Шевченку в с. Потіївка.
В наш час важко
уявити, що в недалекому минулому в селі Потіївка Радомишльсько району знаходились три
пам’ятники Леніну. Місцевий скульптор-реставратор Петро Володимирович Лантух за
свої кошти виготовив з міді погруддя Кобзаря. Потіївська сільська Рада
відмовилася встановити пам’ятник в центрі села. 9 - го березня 2004 року до 190-річчя від дня народження Т.
Г. Шевченка, на території школи-інтернату урочисто відкрито пам’ятник. На
відкритті були присутні: голова сільської ради, від району - Орест Максімів,
громада села, учні місцевої школи, учні і вчителі школи-інтернату. До нашого
часу погруддя Кобзаря знаходиться в закутку школи-інтернату. Мабуть голові
Потіївської сільської ради Марині Борисівні Плечко не начасі питання, щоб
перенести унікальний витвір мистецтва в центр села. Невдячні нащадки
Т.Г. Шевченка, не розуміють який безцінний подарунок зробив односельцям патріот
України Петро Лантух. У Європі, куди ми прямуємо, вміють цінувати своїх героїв і
плекати свою культуру.
В 2006 році в
приміщені районної державної адміністрації було встановлено бюст Т.Г. Шевченка,
автор і виконавець – вже
згадуваний П.В. Лантух.
В 2006 році встановлено погруддя Т.Г. Шевченка в фойє приміщення
райдержадміністрації. Власним коштом
погруддя з гіпсу виготовив скульптор-реставратор Петро Лантух. Мармурова
підставка теж його роботи.
Відомий
радомишльський поет Михайло Михальченко присвятив Т.Г. Шевченку вірш, який був
надрукований в районній газеті «Зоря Полісся» 8 березня 1995 року.
«Кобзар»
Я ріс з Шевченком ранках
ранніх,
в лісах пастуших курс минав.
Штани, як в нього,
полотняні,
сорочка груба з полотна.
Оббігши череду від лісу
зігнавши залишки від хмар,
веселе сонечко із висі
мені світило на «Кобзар».
Завжди книжиночка при боці,
від того радісно мені.
Я на сімнадцятому році
його читав на цілині.
В далекім, чистім Забайкаллі
коли у армії служив
біля Чити на сопках дальніх
«Кобзар» добром мені платив.
Його й тепер я на долоні тримаю
–
долі Божий дар.
Поета бачу сиві скроні
і книгу зі святим – «Кобзар».
В червні 2015 року в центрі села Леніно (зараз – с.
Ставки - Авт.) відбулося урочисте відкриття пам’ятника
Т.Г. Шевченку. На відкриття пам’ятника зібралися: творча інтелігенція
району, представники громадськості та учні місцевої школи. Присутні поклали
квіти до пам’ятника.
Урочисте
відкриття пам’ятника Т.Г. Шевченку.
Фото Володимира Молодико.
Звертаючись до громади, сільський голова Віктор Волинець
зокрема сказав: «Висловлюю щиру подяку директору ТОВ “Радомишльське овочеве
підприємство” Віталію Литвину, котрий виділив кошти на спорудження пам’ятника».
На мітингу також виступили: член правління Спілки скульпторів України Олександр
Дяченко, директор школи Орест Максимів, Віталій Литвин. Настоятель сільської
церкви отець Василій звершив чин освячення пам’ятника.
Пам’ятник Т.Г. Шевченку в с.Ставки. Фото Володимира Молодико.
Автор пам’ятника –
київський скульптор Влад Волосенко розповів, що працював над погруддям Шевченка
в буремні дні Майдану, і що саме ці події в Україні стали основою кобзарського
образу – гордого, вольового й нескореного поета. Для виготовлення пам’ятника
були використані вітчизняні матеріали – габро та лабрадорит.
Т.Г. Шевченко
у шапці й кожусі. Фото
Сергія Галицького.
Вражають
розміри картини 97х73 см.. Намальована масляними фарбами на великих дубових
дошках. Невідомий художник використав
сюжет з офорту Т. Г. Шевченка «Автопортрет у шапці й кожусі» 1860 рік. Оригінал
картини зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка в місті Києві,
Бульвар Т.Г. Шевченка 12. У техніці офорту художник досяг надзвичайних успіхів
і заслужено здобув славу визначного офортиста. У 60-х роках, XIX століття у
петербурзьких громадських і літературних колах Шевченко був вже досить відомим
як поет і художник. Митець на офорті «Автопортрет» навмисно зобразив себе у
шапці й кожусі, цим підкреслюючи своє селянське, народне походження,
засвідчивши давнім українським традиціям.
Картина,
що експонується в Народно-краєзнавчому музеї, має давню й цікаву історію. Хто
автор цього твору – достеменно невідомо. На початку ХХ ст. картина належала
сім’ї Ольшевських, яка мешкала в селі Петрівці Черкаської області. Ганна
Василівна Ольшевська закінчила університет ім. Т.Г. Шевченка в Києві. За
розподілом направлена в село Кичкирі. Згодом вийшла заміж за Микиту Михайловича
Мельника, який працював водієм в радомишльському автопарку. Батьки на весілля
подарували картину Ганні Василівні. Згодом подружжя переїхало в м. Радомишль.
Ганна Василівна викладала географію, потім працювала учителькою початкових
класів у школі №2. Під час другої світової війни неподалік хати подружжя
Мельників розірвався снаряд. Осколок, розбивши вікно, потрапив в дерев’яну
раму. Відмітина в пораненій картині залишилася. Багато десятиліть картина
знаходилася в родині Мельників. Після смерті власників витвір мистецтва
перейшов у спадок сину Віктору. Віктор Микитович Мельник працював директором
станції технічного обслуговування в місті Радомишлі. Коли ж він відійшов у інші
світи – картина дісталася дочці Ірині Вікторівні Іщенко. На сімейній раді
Іщенки вирішили подарувати родинну реліквію до місцевого музею. В наш час син
Ірини – Сергій Іванович Іщенко героїчно боронить Україну на передовій. Серед
експонатів музею картина «Т.Г. Шевченко у шапці й кожусі» займає достойне
місце. До цих пір, радомишляни не усвідомлюють, який безцінний скарб подарувала
музею Ірина Іщенко. В воєнну пору, знайдіть час – і відвідайте музей, щоб
помилуватися картиною.
Слово Тараса: «В
своїй хаті своя правда, і сила, і воля» стала головним складником національної
ідеї суверенної України. Задумливо
дивиться Тарас на світ Божий. Не було у його народу щасливої долі. Мільйони
українців віддали життя за збереження рідних земель. Тарас Шевченко
повертається до сучасників світлим образом, безмежною любов’ю до предковічної
землі. Пізнавайте правду, і правда зробить вас вільними.
Олександр
Пирогов
м.
Радомишль
Фото
із архіву автора
Автор висловлює щиру
подяку директору ліцею №1 Олександру Васильовичу Бугаю, завідуючому народно
краєзнавчого музею Сергію Францовичу Галицькому за надані додаткові історичні
дані.
Немає коментарів:
Дописати коментар