Рівно 61 рік тому, в 1963-му році, свято 1-го вересня теж припало на неділю, як і в 2024-му. Правда, нікому не спадало на думку роздувати з цього проблему – просто діти пішли на перший дзвоник у понеділок, 2-го вересня. В 1962-му році мама відвела мене на навчання в російськомовну школу №6, що знаходилася на вулиці 19-го Партз’їзду, №9 (зараз - вул. Присутственна. – Авт.). Будинок зведений купцем 1-ї гільдії Нафталі Горенштейном в 1887 році.
Будинок на вул. Присутственній №9,
де розташовувалася школа №6.
В наш час – районна поліклініка.
Фото автора.
Неподалік знаходилась одноповерхова будівля, в якій до жовтневого
перевороту розташовувалась єврейська школа для хлопчиків: Талмуд-Тора. В будинку
наш клас навчався з 1 по 4 клас. Зараз на цьому місці знаходиться житловий
двоповерховий будинок. За довгі роки пошуків матеріалів, що стосуються
минувшини Радомишля, так і не вдалося знайти фотографії цього приміщення.
Можливо, допоможуть читачі.
В 1960-х роках зібрати дитину в перший клас не складало проблеми. Основні речі,
необхідні до навчального року – шкільна форма і портфель – були цілком
доступними. Так, заробітна платня прибиральниці в школі на початку 60-х
складала 70 карбованців, 120-140 крб. отримував учитель. Разом з тим шкільну
форму можна було придбати за 15-20 карбованців. Портфель коштував приблизно 6-7
крб. Вигляд вони мали, звичайно, не такий, як сучасні.
У мене була темно-синя суконна форма: кітель і штани. Кітель справжній, з
металевими ґудзиками в один ряд. На нього мама пришивала білий комірець. Пасок
був шкіряний, з пряжкою. Ще й картуз виблискував білою металевою кокардою. Все
по-дорослому, по-військовому. Дівчатка носили коричневі платтячка з фартухами:
білий – для урочистостей, чорний або коричневий – для щоденних занять. Головна
прикраса – нашивні білі комірці, прості або з мереживом. Вони швидко
забруднювались, тому їх доводилося міняти практично щотижня. В школі були
чергові, які при вході у клас щодня перевіряли, чи свіжий комірець.
1963 рік. 2-й клас загальноосвітньої
школи №6.
Нас, першокласників, назбиралося двадцять шестеро. Кількість учнів у класі не
була постійною, вона то збільшувалася, то зменшувалась. Головним чином – через
міграцію дітей місцевих військових. В Радомишлі розташовувався окремий 532-й інженерно-понтонний
полк, командував ним Василь Комаров. Полк перебував на місці ще донедавна
діючої школи №5. Інколи до військової частини переводили нових офіцерів. Вони
могли бути з будь-якого куточка Радянського Союзу. Відповідно, діти військовослужбовців
поповнювали класи школи №6. А бувало і навпаки – батьки залишали місце служби в
Радомишлі, а з ними від’їздили й діти. Наш клас тут не був виключенням. Моя перша
вчителька – Ганна Дмитрівна Циндровська. Під час другої світової війни – учасниця
Коростишівського партизанського загону, мала багато бойових нагород. На жаль,
Ганна Дмитрівна в роки тієї війни пережила й особисту трагедію – її маленьку
доньку німецькі загарбники замордували. Вчителька з великою турботою та увагою
ставилась до учнів. Починаючи з першого класу, розвивала природні здібності та
нахили дітей. В 1963-му році мені
зробили складну операцію на нозі. Пів року довелося лежати вдома в гіпсу. Ганна
Дмитрівна майже щодня приходила до мене і навчала читанню, письму, математиці, аби
я не відстав від однокласників. Добра і світла людина залишилася в моєму серці
на все життя.
Ми самі йшли до школи, самі поверталися вечорами великою веселою компанією.
Портфелі носили в руках, за ручку, ранців практично не було. Деякі діти мали більш
рідкісний варіант портфеля, який можна було взяти на плече або ж одягти на
плечі, а можна і в руках нести. Такі ранці виробництва НДР діставали виключно
«по блату». Звичайні портфелі виготовлялися із жорсткого дермантину, який практично
не гнувся на морозі.
Як і всі учні, першачки вчилися писати пір’яними ручками. Це були дерев’яні
палички, на які насаджувалось металеве перо. Для школи використовувалось перо
№4. В процесі письма перо опускали в чорнильницю, після чого учень акуратно, за
зразком із пропису, виводив літери, щедро приправляючи свій текст плямами. В
1-му класі багато уваги приділялося каліграфії. Потрібно було враховувати не
лише форму букви, але й притиск, від якого залежала товщина лінії. Парти і
руки першокласників були, зазвичай,
вимащені чорнилом. Аби якось боротися із цією проблемою – користувалися
перочистками. Їх шили дівчата. Перочистки складалися з клаптиків тканини, що
з’єднувалися посередині, були круглі або квадратні. Після письма ми вставляли
перо між цих шматочків тканини і протирали від чорнила. Пера часто ламалися,
так що їх доводилося міняти. Сама ручка коштувала 4-6 копійок, перо – 2
копійки. Потім, в кінці 60-х, з’явилися кулькові ручки, спочатку імпортні. Їх
привозили радомишльські хлопці, які служили за кордоном, в країнах Варшавського
договору. Справжній фурор у 1967 році викликав різнокольоровий фломастер. Але
він мав один недолік – часто висихав. Але, як то кажуть: «ішла голота на видумки».
Ми заливали фломастери одеколоном або духами «Красная Москва», аби їх оживити.
Багато речей, необхідних для школи, учні виготовляли самостійно. Зокрема –
обкладинки для книг. У продажу їх тоді не було. То ж книги й зошити обгортали тим,
що у кого було під рукою: шпалери, газети. На уроках праці в молодших класах ми
робили закладки з паперу, а коли стали старшими, то плели косички з ниток та
прив’язували до корінців книги.
З матеріального боку у шкільному товаристві зазвичай ніхто ні перед ким не
виділявся. Похвалитися один перед одним було нічим: речі були однотипними. В
1-му класі я не знав, хто батьки моїх однокласників – ніякої майнової різниці
не відчувалося. Бутерброди з ікрою до школи ніхто не носив, а кукурудзяний
«хрущовський» хліб з маслом у всіх був однаковий. В школі працював буфет.
Пам’ятаю свіжі, пахучі пончики з повидлом по 5 копійок.
Радомишльська школа №6 була на високому рівні, тоді казали «прогресивна». Очолювала
її директорка Олена Дмитрівна Зініна – майстер педагогічної справи.
Фронтовичка, відзначена багатьма бойовими нагородами. В старших класах у нас
викладала історію. Коли мене запитують, звідки я знаю про
ті чи інші речі – завжди відповідаю: вчителі були справжніми, вони навчили нас
усьому, а особливо – любити батьківщину. Хочу також згадати кількох своїх однокласниць.
Ольга В’ячеславівна Варламова – кандидат історичних наук, заступниця завідувача
Музею міста Києва. Директорка школи в с. Мала Рача – Алла Павлівна Руденко.
Учителька історії Радомишльської школи №3 – Ірина Олександрівна Шерстова.
Багато років у районній газеті «Зоря Полісся» працювала Лариса Василівна
Дерев’янко.
Відтоді минуло багато років. Відбулося чимало змін в суспільно-політичному
житті нашої країни та й у світі загалом. Сьогодні радомишляни старшого
покоління іноді згадують, як було кілька десятиліть тому. В минулому багато
чого здається більш легким і привабливим, ніж нині. Заради справедливості
скажу, що зараз, під час війни, для такого відчуття є підстави. Нехитру фразу
«Миру – мир» покоління батьків і вчителів повторювало сто мільйонів разів і
стільки ж її було почуто дітьми. Зараз російські окупанти «пояснили». Дякуємо.
Олександр Пирогов
м. Радомишль
Немає коментарів:
Дописати коментар