ПОЧАТОК ЕРИ СІНЕМАТОГРАФУ У РАДОМИСЛІ

Засновник сінематографу і фундатор театру у повітовому Радомислі – Василь Романович Подковинський, який був рідним братом Терези Романівни Подковинської – матері відомого нашого земляка Миколи Івановича Мацапури. Побудована у 1908 році, велична споруда з колонадою і привабливим порталом, в стилі пізнього неокласицизму, всередині театру інтер’єр в стилі віденського бароко. Перлина радомисльської культури заслуговує на більш розширену розповідь.

 

Будівля театру «Експрес» в Радомислі. Фото надала Ю.Ф. Тарасевич 

Зі спогадів старожила міста, юриста Максима Карбовського: «… Мав Радомисль свій кінематограф, де двічі-тричі на тиждень демонструвалися переважно французькі фільми з Максом Лінденом.     Для учнів вхід у кіно коштував 5 копійок. Перший кінозал влаштував кондитер Подковинський у дощатому сараї, а потім з’явився конкурент (прізвище вже забулося) і збудував більш просторе приміщення. Був у Радомислі й літній кінотеатр, де в теплу пору заїжджі мандрівні трупи ставили різноманітні п’єси. Перед приїздом артистів вивішувалися афіші. На них завжди стояв надпис: «вистава дозволена паном справником».

За переказами старожилів, що переходили з вуст в уста, за театром квітував  літній сад. На сцені виступали, як професійні актори так і місцеві  аматори. Декорації на сцені створювали місцеві художники: Іван Карбовський, Василь Поберезський, Володимир Сушицький.  В антрактах  спектаклю на півгодини  відчинялись  двері. Глядачі залюбки виходили відпочити і пройтись  доріжками  саду. Під час вистави театр завжди заповнювався до  вінця.  Місця в театрі були  на  любий  гаманець. Відвідувачі з захопленням спостерігали за  віртуозною  грою акторів.  Запам’ятались вистави  російської трупи Намуса, єврейська Глузмана. Ставились переважно  драматичні  спектаклі. Якщо йшла постановка  єврейської  трупи, російськомовні  глядачі займали  місця  між євреями, які  слугували  перекладачами. У трагічних сценах розчулені глядачі плакали  ридма всі.  Спектаклі закінчувалися  пізньої пори, тому розходилися  групами.

Історія життя Василя Подковинського, доволі цікавої і неординарної людини, як і його творчість мене вразила. Не маючи ніякої закінченої і спеціальної освіти, який почав кар’єру помічником в кондитерській, завдяки своїй наполегливості закінчив директором театру. Василь Романович Подковинський  ставився до мистецтва як людина з рішучим і практичним розумом. Спочатку за свої  кошти побудував сінематограф (тоді так називався кінотеатр.-Авт.) – вигідна інвестиція. На той час гарантувало швидке повернення коштів. Спочатку перед сеансами обов’язково грав оркестр радомисльської добровільної пожежної дружини. Існувала  культура відвідування сінематографа. В сінематографі демонстрували чорно-біле, беззвучне кіно. Місцеві музиканти на роялі озвучували фільми, тоді їх називали «таперами».

Радомишльський сінематограф та театр «Експрес» користувалися у мешканців неймовірною популярністю. Навіть була окрема ложа для Міського голови і його дружини, почесного громадянина міста Радомисля – Феодосія Костянтиновича Гринцевича, його дружини – почесної опікунки Радомисльської жіночої гімназії Марії-Елізи Христофорівни Гринцевич.  У партері, біля оркестру, у ложах, можна було бачити постійних театралів. Багато хто приїжджав до театру зі своїми численними родичами та запасався напоями і закусками. Купці у величезних шубах, валянках та галошах. Шубу підстилали під себе, а галоші ставили під крісло. Гриміла музика оркестру, влаштовувалися вистави, бали та маскаради.

На мої численні прохання, Тетяна Іванівна Мацапура - племінниця Подковинського, написала спогади про радомисльський родовід, особливо акцентуючи увагу на постаті Василя Романовича Подковинського. Нині Тетяна Миколаївна, незважаючи на свій поважний вік, працює технічним редактором в університетському виданні «Пульсари» в місті Київ.  У тексті збережено авторський  стиль та орфографічні  особливості  оригіналу.

Спогади про батька і рідню: «Оскільки я народилася, коли батькові було же 45 років, то не можу оцінювати найяскравіші роки його життя. Багато чого не пам’ятаю, але дещо з його розповідей у пам’яті закарбувалось…

 

Засновник сінематографа і театру в Радомислі В. Р. Подковинський. 

Художня  фотографія Владислава Бориславовича Гржибовського.

Фото із сімейного альбому  надала Т.М. Мацапура. 

Я пам’ятаю зі слів батька, що Василь Романович Подковинський рано почав працювати у пекарні, був здібним, наполегливим, досконало освоїв спеціальність. Власник був задоволений його роботою і нарешті сказав, що Василю настав час розпочати свою справу і допоміг грошима. Василь Романович одружився з дівчиною, яка теж там працювала. Вітя Брізе згадує зі слів мого батька, що Василій Романович розпочав працювати в Києві офіціантом в ресторані (я в цьому сумніваюся). Я пам’ятаю зі слів батька, що завдяки наполегливості і організаторським здібностям через деякий час мав уже свою кондитерську. В ті часи, коли відкривали булочні, кондитерські, приміщення освячувалися православними священиками і тоді покупці мали змогу купувати продукцію. Інші булочні освячували рабини і там мали право купляти євреї. Василь Романович вирішив для збільшення покупців у своїй кондитерській, а Радомисль був багатонаціональним містом, запросити для освячення приміщення і священика і рабина. Щоб зацікавити дівчат, які працювали хатніми робітницями у хазяїв, купувати вироби у нього, він перед входом в магазині іноді пригощав тістечками і здобними  булочками. У Василя Романовича своїх дітей не було, з дружиною  виховували  дівчинку, дуже красиву, здається родичку.

 

Фойє театру «Експрес».  Фото надала Ю.Ф. Тарасевич. 

Я пам’ятаю зі слів батька, що Василь Романович одержав дозвіл в міській управі на будівництво власного будинку. Неподалік оригінального, затишного власного будинку, за власні кошти збудував розкішний сінематограф, де показували нові німі фільми, закордонні та російські. Озвучували піаністи на роялі. Перед фільмами показували кіножурнали. Кіноплівки розвозили з Києва по сінематографам, і коли доставка затримувалася, тоді Василій Романович переодягався і розважав публіку. 

Неподалік сінематографу Подковинський створив парк, який назвав сад «Ельдорадо» – країна казкових багатств і чудес. (Для саду «Ельдорадо» Василь Подковинський використовував простір від сучасного двоповерхового будинку по вул. Міськради №13 до Будинку дитячої творчості. Зараз ця місцевість  забудована сараями і гаражами. – Авт.).

На цьому місці знаходився літній сад «Ельдорадо». Фото автора.

Важливою метою було приємне дозвілля місцевих жителів. Найяскравішим свідченням подвижницької діяльності Василя Подковинського стало створення справжнього містечка культурного відпочинку і  розваг. І треба віддати належне Василю Романовичу, він ставився до саду «Ельдорадо» вельми відповідально. На деревах розвісив лампочки, які ввечері горіли і було дуже красиво. За садом розташовувався смітник. І щоб його затулити, розмістив великого розмальованого павича з величезним розпущеним хвостом. І приміщенням літнього буфет-ресторану, увінчаного ефектним куполом. Його називали ще «вокзал», або «воксал» – тепер уже не всі пам’ятають, що таким словом окрім станційних пасажирських приміщень позначали ще й будівлі для проведення концертів, танцювальних вечорів та інших розваг. У глибині саду було збудовано літній клуб з концертним майданчиком.

В місті існувала відома єврейська  клезмерська капела. Хор і оркестр виконував зворушливі мелодії на святах, весільних бенкетах і в синагогах. Батько з теплотою згадував канторів Великої синагоги – Шалома Мормотера та Янкеля Ейдеймана. Радомисльська  клезмерська  капела також виступала на концертному майданчику в саду «Ельдорадо». На визначні події і великі  свята дирекція театру запрошувала  виступати оркестр і хор міського єврейського училища. Публіка  оплесками приймала  молодих музик, спів яких захоплював своєю  душевністю.  У Радомислі в ті часи можна було почути багато доброї музики. Порівняно часто місто відвідували артисти, в тому числі і досить відомі, які прямували з Києва в Житомир і в зворотному напрямку. Влітку такі концерти тривали майже безперервно. В дитинстві і юності батько встиг передивитися багато спектаклів російської драми і вистави передвижників «заїжджих», як тоді їх називали, і прослуховував знаменитих концертантів. Чимало прекрасних хвилин пережив батько разом з глядачами на гастрольних спектаклях українського  театру у Радомислі.  У літньому театрі нерідко виступали українські драматичні трупи за участю уславлених корифеїв.

Заможним купцям та інтелігенції, яка з’їжджалась зі всього повіту, вистави і музика дуже подобалась.  Публіка охоче розкуповувала квитки на їхні вистави. Та простому люду вистави були просто не по кишені, а верткі хлопчаки обходились без квитків – їм було досить щілин у дощатих стінах. Для всіх охочих була відкрита літня естрада посередині саду (доплачувати слід було за місця на лавах біля неї). Розкішні жінки з вишуканими манерами і солідні чоловіки відвідували сад «Ельдорадо» не лише під час вистав. Темними вечорами найкращі музики міста давали тут концерти, надзвичайно популярні в колі радомисльських меломанів. Музика нерідко компонувалась з того пісенного матеріалу, який завжди можна було почути серед українських дівчат, які збиралися біля криниці,  чи вітряка, на околицях міста. 

Характерним орієнтиром посеред саду «Ельдорадо» був фонтан. Він став немов би символом культурної місії, яку взяв на себе Василь Романович Подковинський. Навкруги фонтану власноруч посадив  квітник. Насіння, розсаду їздив купувати в Київський ботанічний сад.  У квітнику були рослини понад двадцяти найменувань, - він підібрав  таким чином, що коли відцвітали одні, саме розпускалися  інші. Проліски, конвалії, крокуси, жоржини, люпин, петунії, ромашки, троянди, бузок та багато інших  милували відвідувачів з ранньої весни до пізньої осені. Сад потопав в червоно-фіолетових хвилях й наповнювався веселим  запахом  бузку, якого не було більше навкруги. Єдине, чого не вистачало  квітнику,- це огорожі. Відвідувачам навіть на думку  не  спадало зірвати цю красу, навіть вночі.    В ті години, коли концертів не було, навколо фонтану залюбки гралися дітки. Вдень всі охочі могли гуляти безкоштовно. Ввечері ж, коли тут лунала музика, відвідувачі сплачували по 20 копійок. Городяни незмінно рекомендували це місце всім гостям Радомисля. Чарівність літніх вечорів охороняли розставлені «для порядку» постаті городових».       

Читаю рукопис Тетяни Миколаївни Мацапури про родовід Подковинських і радію. А потім розумію, в чому причина моєї радості. Може в тому, що в рукописі знайомі радомишльські місця? Так! Але ще я радію за жанр біографічних споминів, який в місті занедбаний. Українці, на відміну від людей на Заході, не ведуть щоденників, неохоче розповідають свої біографії (а часом категорично не хочуть їх писати), не люблять писати спогадів. Ось у чому, на мій погляд, полягає бідність радомишльської  мемуарної й бібліографічної літератури.

Повідомлялось в повітовій газеті «Радомыслянинъ» № 160, 18.07.1916 р. Дозволено воєнною цензурою: «Сад «Ельдорадо» відомий, як найбільш пристойне й, можливо, навіть сказати, аристократичне місце дозвілля радомислян, приречених долею проводити літо в місті. Треба віддати належне п. В.Р. Подковинському – він не перетворив сад на брудний кафе-ресторанчик, а навпаки – зробив з нього чудовий куточок, облаштувавши красивий майданчик, широкі алеї, квітник. Добре там пізно ввечері. А вуличне освітлення саду нагадує ходу якоїсь велетенської процесії із запаленими ліхтарями. Усе це є настільки привабливим для городян і гостей міста, розпещених красотами, але не розніжених благоустроєм, що кожен городянин вважає за свій священний обов’язок бувати й тут коли не щодня, то у всякому разі – кілька разів на тиждень. Щоправда, є зауваження і деякі недоліки, так би мовити – зворотній бік переваг. Йдеться зокрема про надзвичайну тисняву внаслідок величезного напливу публіки, особливо у святкові і недільні дні».

 

Невідома акторка радомисльського театру.

Художня фотографія Владіслава Бориславовича Гржибовського.

Сінематограф і театр «Експрес» були доступні не тільки заможним громадянам, також селянам і робітникам – вони заповнювали гальорку. Кінофільми і вистави були важливою частиною культурного життя Радомисля: публіка від малого до дорослого знала весь репертуар і жваво його обговорювала. За довгі роки пошуків радомисльської минувшини, вдалось відновити деякі дані про фільми, які демонструвались в дореволюційний період. Суспільно-літературна повітова газета  «Радомыслянинъ» №18, 9 червня 1912 р. (Національна історична бібліотека м. С-Петербург) : « З 11-14  липня  в театрі В. Подковинського  гастролює відома  танцівниця Титанія, яка буде  виконувати східні  та  грецькі танці.  Після танців  сінематограф.  Нова велика  програма з чотирьох відділень. 1). Хроніка Томон 2). В горах Каталонії (видова).  3) Доля грає людину (сучасна драма у 2-х відділеннях).  4). Три дружини  султана 5) Муза і Орфей, сваряться. Віртуоз В.М. Климов залишиться на всі дні цієї програми.

Суспільно-літературна повітова газета  «Радомыслянинъ» №99, 25 серпня 1913 р. (Краєзнавчий музей м. Радомишль) : «Театр і музика.  Сьогодні 25 серпня має  відбутися сеанс на користь суспільної допомоги бідним. В понеділок 26  і у вівторок  27  серпня  нова програма картини «Лебедина пісня проспівана» - драма у 2-х частинах; рідкісна марка- фарс, кокетка або героїня – драматичний етюд і л. кер. журнал».

Суспільно-літературна повітова газета  «Радомыслянинъ»  28 жовтня 1914 р.: « Театр і музика. З 30-го жовтня в «Експрес» буде демонструватися художня картина «Як смерть прекрасна». За участю артистів імператорських театрів Якушева і Максимова ».

Суспільно-літературна повітова газета  «Радомыслянинъ» №100,  13 серпня 1915 р. (Національна історична бібліотека м. С-Петербург) : «Театр і музика. Дирекція театру «Експрес» придбала, незважаючи на витрати, прекрасну, велику в трьох частинах картину «Танго смерті», яка пройде 15,16, і 17 ц.м. Картина, як по художньому задуму, так і по виконанню артистами паризької драми та балету не залишає бажати кращого».

Суспільно-літературна повітова газета  «Радомыслянинъ» №164,  24 жовтня 1915 р. (Національна історична бібліотека м. С-Петербург) : « Театр «Експрес» з 24 жовтня демонструється 5-та серія картини «Фантомас» і «Важливе  послання», комедія».

Театр-кінотеатр ім. Т.Г.Шевченка по вул. Міськради №13.

Фото із фондів радомишльського народно-краєзнавчого музею.

Ідеалістична атмосфера відпочинку панувала в літньому саду «Ельдорадо» аж до настання буремних років громадянської війни. Тієї пори політичні режими завдали місту чимало ран.  22 липня 1919 року більшовики здійснили націоналізацію промислових підприємств Радомисля. Націоналізували також театр «Експрес» і літній сад «Ельдорадо». Хоча власник Василь Підковинський марно намагався отримати відшкодування у червоних грабіжників за відібраний театр, бо залишився на межі виживання. Комсомольці-активісти у 1919 році перейменували театр «Експрес» на імені Т.Г.Шевченка. У своїй пролетарській простоті літній сад «Ельдорадо» перейменували на «Пролетарський сад» та над сценою вивісили гасло: «Мистецтво – знаряддя боротьби за соціалізм». Відтоді ці заклади слугували для відпочинку представників класу-гегемона.

На початку XX  століття Радомисль пропонував святкуючим городянам і гостям чимало можливостей витратити вільний час і кошти. Варто відзначити, що, починаючи з ХІХ століття, повітовий Радомисль стає своєрідним центром культури краю. Історично зумовлено, у культурному розвитку міста тісно поєдналися своїми віковими традиціями польська, російська, єврейська та українська культури, які своєрідно об’єднуючись, надавали місту Радомислю неповторного колориту. Радомисляни творили свою культуру. З того часу в місті почалася ера кінематографу, нажаль проіснувала недовго.  Цей факт із історії не викреслити. Він є, з цим нічого не вдієш. Театр «Експрес» з постановкою спектаклів за участю відомих артистів, сінематограф з показом нових фільмів, літній сад «Ельдорадо» з приємним дозвіллям городян, хіба це не чудо культурного життя Радомисля? В наш час це виглядає, як фантастика. Розбухавши власну фантазію, можна уявити, що в недалекому майбутньому в місті Радомишлі запрацює кінотеатр і побудують театр. Без надії сподіваємося на краще життя після Перемоги у російсько-українській війні.

Олександр Пирогов

м. Радомишль

Фото із архіву автора