Засновник і власник театру Василь Подковинський, як і театральні митці, прекрасно розуміли, що доброту рухає величезна сила мистецтва. Велика заслуга у справі встановлення і розвитку театральних традицій Радомисля, цілком справедливо можна вважати Василя Романовича Подковинського в побудові стаціонарного театру і продовження театрального мистецтва міста. Вивчаючи історію Радомисля, можна переконатися, що розвиток культури в місті завжди відбувався через еліту.
.jpg)
Афіша спектаклю «Наталка-Полтавка». Надав
Еллі Кислюк (Ізраель)
В театрі «Експрес» в вівторок 4 вересня 1912 року, були поставлені спектаклі «Наталка-Полтавка» і «Медвідь». Рецензія на спектакль «Наталка-Полтавка» надрукована в газеті «Радомыслянинъ» № 43, 9 вересня 1912 року (Національна наукова бібліотека ім. В. І. Вернадського м. Київ): «Театр «Експрес». «Наталка-Полтавка» і «Ведмідь»: «Фабула не нова і неймовірно цікава. Старий пан Возний загорівся пристрастю до Наталки, першої красуні і майстрині всього села, але бідної, що живе зі своєю матір’ю, літньою вдовою. Але Наталка любить колишнього працівника будинку, коли вони ще жили в Полтаві, Петра, який вже чотири роки, як в воду канув. Час проходить, вдова бідує і Наталка поступається проханням матері: погоджується вийти заміж за пана Возного. Але... вчасно є Петро і... розв'язка дещо несподівана. Справді: як можна було очікувати від пана Возного, що бере з заможних і незаможних, що він розм'якшиться і сам благословить молодих. Але тим ефектніше. При цьому необхідні сільські блазні в особі гуляки Бобиря Миколи і «хитрої лисиці» Виборного.
Хороша була пані Терновець – Наталка. В її грі відчувалася легкість,
свобода дій. Тільки часом вона бувала вже дуже холодна, та голос раптом
обривався. Г. Калиниченко, видно, що не освоївся з роллю Петра: невдалий грим,
невідповідний голос, відсутність рухів.
Чудові були Т. Г. Рейській і Скоромнов. Перший представив нам яскравий образ
«хитрої лисиці», вміє обробляти справи нечесні, а також, де потрібно
«дипломатичний розум».
У Т. Скоромного приваблива манера гри. У всіх його рухах, в усій його
кремезної постаті проглядається комічна сторона. Образ, який він представив,
був до точності вірний і чарівний. Головне, що вражає в Т. Г. Рейському і
Скоромнові, це вміння тримати себе на сцені. Пані Корнієнко трохи неприродно
грала вдову.
Спектакль пройшов дуже жваво і успіх пані Терновець розділили майже всі
виконавці. Панувала святкова атмосфера, глядачі довго аплодували стоячи. Було
піднесено багато квітів. Правду кажучи, нічого подібного Радомисль ще не бачив.
«Наталка-Полтавка» мала успіх у публіки. Спектакль ніколи не втратить свого
значення. Тому, що являє собою абстраговану від випадкових особистостей тему,
яка вічна і однаково звучить.
«Ведмідь» поставлений на закінчення, був зіграний місцевими аматорами: пані
Балицькою, Т. Г. Сахновекім і Томаровим. Всі вони добре провели свої ролі.
Публіка залишилася задоволена вечором».
Рекламна театральна афіша того часу, – яскраве документальне свідоцтво минулого культурного життя міста. Як повідомляється в афіші, в театрі після вистави проводились танці до третьої години ночі. На танцях грав оркестр, який складався: одна або дві скрипки, контрабас, флейта, труба та ударник. Міський оркестр мав обмежений танцювальний репертуар: вальс, польку, кадриль. Звичайний склад оркестру включав дванадцять музикантів. Грали здебільшого без нот.
Акторка Марія Терновець в ролі
Наталки-Полтавки.
Художня фотографія Владіслава
Бориславовича Гржибовського.
У театрі місцеві актори в спектаклях
говорили російською мовою, а ось у виставі «Наталка-Полтавка» відбувалося диво
і артисти «розмовляли чудовою українською мовою», навіть без єврейського
акценту. На початку листопада 1912 року київський генерал-губернатор Трепов –
закрив «Київський Український клуб», раду старійшин на чолі з учителем музики
Миколою Лисенком притягнули до кримінальної відповідальності – за протиурядову
діяльність. Через чотири дні після оголошення цієї постанови батько української
класичної професійної музики Микола Лисенко помер від серцевого нападу – це
було 6 листопада. Єдине, що було не в
силах чиновників царського режиму – неможливо заборонити усяку українську музику. Гетьман Павло Скоропадський говорив:
«В Російській імперії все було під впливом
російської культури, один театр давав можливість українству».
Театр «Експрес» був доступний не тільки заможним городянам, а й робітничим сім’ям – які заповнювали гальорку. Спектаклі
були важливою частиною культурного життя Радомисля: публіка від дітей до
дорослих знала весь репертуар і бурхливо його обговорювали. Василь
Подковинський робив все, щоб театр залишався загальнодоступним, не завищував
ціни на квитки. В основному спектаклі
проводилися з благодійною ціллю. У приміщенні літнього буфету-ресторану
офіціанти ввічливо обслуговували городян і гостей міста. Відвідувачі проводили приємне дозвілля за філіжанкою кави
з тістечками та здобними булками, за читанням свіжих газет і дружньою бесідою.
Варто зауважити, що на відміну від губернського Києва, кава в повітовому
Радомислі не така популярна – городяни
надавали перевагу гарячому шоколаду і
чаю. Здобу доставляли з кондитерської В. Подковинського, де булка до обідньої
перерви коштувала 1 копійку, а після
обіду півкопійки, рахувалась черствою.
Солодке життя не закінчувалось навіть з початком Першої світової
війни. Всі воєнні роки в театрі
«Експрес» демонструвалися фільми і
ставилися спектаклі. Творча атмосфера міста сприяла розвитку талантів місцевих акторів, які завзято
виконували ролі в постановках.
В газеті «Радомыслянинъ» №43, 9
вересня 1912 року (Національна наукова
бібліотека ім. В. І. Вернадського м. Київ) надрукований: «Отчёт По
спектаклю и танцевальному вечеру, состоявшемуся 4 сентября с.г. в г. Радомысле
в пользу библиотеки и развития труда местной тюрьмы. Приход: выручено из
продажи билетов – 97 р. 5к., поступило бенефиции: от г. Григоровича-Барского –
21 р. 50к., г. доктора Городецкого – 2 р. Всего прихода – 120 р. 55 к. Расход:
за помещение для спектакля – 25 р., музыка – 15 р., труппе артистов
вознаграждение – 21 р., благотворительные марки на билет – 6 р. 60 к., афиши,
билеты и программы – 5 р., авторские – 1 р., разные расходы по устройству
спектакля и танцевального вечера, как-то: плата рабочим, чаевые, извозчики,
гвозди, гримёрные принадлежности пр. 14 р. 32 к. Итого расходы 87 р. 92 к.». Звіт
свідчить, що актори своїми благодійними спектаклями допомагали нужденним – на
збільшення фондів бібліотеки і розвиток
праці засуджених Радомисльської тюрми.
Повітова Радомисльська в'язниця побудована у 1900 році по проекту
київського архітектора Безсмертного. (Зараз в цій будівлі розміщується
Радомишльський суд.-Авт.). Радомисльську в’язницю можна назвати типовим проектом.
Цікаво, що будували нову в'язницю ув'язнені міської в'язниці (яка перебувала на
першому поверсі, де донедавна знаходилась школа №5.-Авт.). З 1908 року у
в’язниці були задіяні всі технологічні можливості та проектні рішення.
Проведено водопровід, електричне освітлення від Радомисльської електростанції
(зараз в цьому приміщенні РЕМ, вул. Присуственна №15.-Авт.), побудована
пральня. Як це не здається дивним царський уряд, особливо з початку XX століття
поступово прагнув поліпшити утримання ув'язнених, дотримуючись європейських
стандартів. Середній термін ув'язнення в дореволюційній Росії складався два з
половиною місяці, а в сьогоднішній Україні три з половиною роки. Арештанти в
Радомисльській в’язниці отримували непогане харчування, пожертвування від благодійних
організацій.
Згодом колишні арештанти з задоволенням згадували, як їм комфортно сиділося «при царе Николашке». Радомисльські в'язниці, як важка царська спадщина, в порівнянні з радянськими в'язницями (напевно і нинішніми), здаються просто санаторіями.
Радомисльські акторки Анна і Літова
Савицькі.
Художня фотографія Владіслава
Бориславовича Гржибовського.
Засновник театру «Експрес» Василь Романович Подковинський гостро відчував негативні риси багатьох підприємців, власників заводів, фабрик, млинів у місті. Їхнє духовне зубожіння, користолюбство, брехливу мораль. Ці людські вади заважали культурному розвитку Радомисля, та й у будь-якому суспільстві вони є надто великим гальмом міського прогресу. Василь Подковинський побудував сцену у приміщенні сінематографу і організував самодіяльну театральну трупу. Щоб театр завжди залишався живим, створив студію, – щоб молоді актори під керівництвом досвідчених ставили спектаклі нових режисерів. Актори працювали, не з меркантильних міркувань, а як говорять на совість. Проходили роки, змінювався час, а охочих виступати на сцені самодіяльних акторів і акторок не зменшувалося. Театр «Експрес», що створив Василь Подковинський, якому присвятив чимало часу і зусиль, хоч і був великим, та грошових прибутків не давав. Самодіяльний театр в провінції – майбуть самий непростий хліб із всіх можливих. Але користь і потреба театру були очевидні. Це була велика культурна місія. В театрі постановки зробили значні зусилля для того, щоб спектаклі стали сміливішими і глибоким засобом пізнавання людського життя. Та при цьому слід зазначити, що емоції і оцінка не завжди співпадають із реальними характеристиками героїв, а також їхніми вчинками. В мистецтві двох правд не буває – є тільки одна правда.
Самодіяльна акторка театру «Експрес».
Художня фотографія Владіслава Бориславовича Гржибовського.
Переважна більшість населення повіту – селянство було малоосвіченим. Блиск
міста і знедолене життя селян з навколишніх сіл було дуже помітним. Заможні селяни з сіл: Папірні, Лутівки,
Микгорода, хутора Кельвіча, Березців й інших, регулярно приїздили на ярмарки.
Після торгів відвідували службу Божу у церкві Святої Трійці. Вечорами, при
можливості, намагались з дітьми потрапити на чергову виставу у світлий світ театру. Білети придбати було
важко. Шанувальники кіно і театру приїздили до Радомисля з усього
повіту. Зараз, неможливо уявити, що в
містечках Малині, Коростишеві, Брусилові більш-ніж сто років тому не було
сінематографу та театру. Із історичних джерел
відомо, що при театрі «Експрес»
існувала балетна школа, яку нібито закрили у 1926 році. Нажаль
документів існування балетної школи виявити поки не вдалося.
Самодіяльна акторка театру «Експрес»
Ліля Кільдчак.
Художня фотографія Владіслава
Бориславовича Гржибовського.
Радомишль – не тільки мешканці, які живуть чи проживали в минулому. Повноправними
жителями міста є також його вулиці, пам’ятники і будинки. Місто Радомишль на
поч. XX ст. став невід’ємною складовою краси і величі. Режими, що змінювалися
один за одним протягом минулого століття та і в наші часи, завдали місту чимало
ран. Що залишилось від минулого? Письменник М.П. Погодін якось сказав: «Місто є
книга, в якій кожна вулиця і будинок займає свою сторінку». Скільки вирваних
листів із книги історії Радомишля – сотні, тисячі? Що зроблено, чи робиться,
щоб повернути ті сторінки?
З болем у душі приходиться
констатувати ганебне явище занепаду радомишльської культури. На початку XXI ст. в місті не
існує театру і навіть не працює
кінотеатр. В наші часи, радомишльська культура здається «театрам абсурду». З
давніх-давен в нашому народі існували святі поняття про не розірвання зі своїм
минулим. Перервати цей зв'язок було б рівносильно втрати пам'яті. А
безолаберність пам'яті рівносильна невдячності. Міська культурна еліта, замість
розвитку культурного простору, пішла в тепле, комфортне життєве середовище.
Радомишляни мають те, що заслужили. Тому що більшість городян мало що робить
для того, щоб було інакше, або не робить нічого. Як говорив один персонаж із
твору Антона Чехова: «Діло потрібно робити пані і панове!»
Олександр Пирогов
м. Радомишль
Фото із
архіву автора
Немає коментарів:
Дописати коментар