В історії Радомишля багато славетних імен не згадуються, а за радянських часів з ідеологічних міркувань свідомо замовчувалися. У городян є кого згадати і ким гордитися. Лев Шулькевич народився 18 лютого 1865 р. в селі Пиріжки Малинської волості Радомисльського повіту. Його хрестили у сільській Миколаївській церкві, де його батько служив дияконом. Його дід – священик Петро Шулькевич правив у селі Чудин, мати – Олександра Федорівна походила з роду священнослужителів Кошиців. Лев Шулькевич у 1887 році закінчив Київську духовну семінарію. Був направлений у волосне містечко Хабно Радомисльського повіту настоятелем Преображенської церкви. У 1912 році переведений до Свято-Миколаївської церкви. Після смерті Петра Івановича Робаковського зведений у сан протоієрея і поставлений настоятелем Миколаївського собору в Радомислі. Слово Господнє доносив не лише під час служби у Соборі, а й через друковані статті у різних єпархіальних виданнях. Лев Шулькевич співпрацював з газетами: «Радомисльський Листок Оголошень. Взаємна Користь», «Радомыслянинъ», «Київські Єпархіальні Відомості». Входив до складу редакційної комісії газети «Радомисльська газета» у 1917 році. Також працював правоучителем, викладав Закон Божий у чоловічій та жіночій гімназіях міста.
%20%D0%B1%D1%96%D0%BB%D1%8F%20%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%82%D0%BE%D1%96%D1%94%D1%80%D0%B5%D1%8F%20%D0%9B%D1%8C%D0%B2%D0%B0%20%D0%A8%D1%83%D0%BB%D1%8C%D0%BA%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87%D0%B0.jpg)
Надія Ілющенко-Пушкар (у білому) біля протоієрея Льва Шулькевича
Фото надала Зінаїда Рибаченко-Целованська.
Тут буде доречно згадати, що мені довелося в 1994 році зустрітися в місті Житомирі з колишньою ученицею Радомисльської жіночої гімназії Катериною Трохимівною Пашковською (1904 року народження, по чоловіку – Черкасова). Катерина Трохимівна – живий свідок тієї епохи, з добрими почуттями розповідала про викладачів, учениць і навчання. Ось як вона згадувала роки навчання: «У гімназії була дисципліна, як в армії. Фізично доводилося дуже важко. Перше моє враження, що вранці треба було вмиватися крижаною водою до пояса. За цим спостерігала класна дама Олександра Терентіївна Молчанова. Потім усі одягалися і разом із законовчителем Львом Шулькевичем йшли до Миколаївського собору, який знаходився недалеко – на Базарній площі. Під час молитви слід було стояти нерухомо, дивлячись уперед. Не можна повернути голову, переступити з ноги на ногу. Святкова служба тривала довго, і дівчатка іноді непритомніли. Законовчитель Лев Шулькевич вирізнявся найбільшою доброзичливістю, і його любили всі. Дуже цікава людина, не героїчної зовнішності, але з якимись сумними очима. Священики і вчителі користувались беззаперечним авторитетом городян. Вірили їм на слово і в разі потреби йшли за ними…»
Газета «Радомыслянинъ» №167, 22 грудня 1914 р.: «Народні читання. 7-го грудня о 6 годині вечора в Радомисльській народній чайній запропоновані були народу священником собору о. Львом Шулькевичем читання релігійно-морального і патріотичного змісту на наступні теми: 1) війна по вченню слова Божого; 2) Пізнайте свою батьківщину ; 3) Самовіддана любов і молитовні сльози матері. Читання закінчувалась співом всіма присутніми загальновживаних молитов».
За розповідями Валентини Дмитрівни Панченко (77 років), яка пропрацювала у «Сільгосптехніці» та «Сільгоспхімії» десятки років, її дідусь Савелій та бабуся Марія Музичук у Дворянському клубі тримали диєтичну їдальню. У їдальні на все місто Радомисль харчувалися 16 людей. Як стверджував Гіпократ: "Нехай їжа буде вашими ліками, а не ліки стануть вашою їжею". Бабуся довірливо розповідала своїй онуці про Дворянський клуб. Тоді була унікальна доба, не життя, а казка. Здавалося, що немає кращого місця у світі, ніж у Радомислі. Багато дворян були молодими людьми і сподівалися, що ці маленькі радомисльські радощі будуть їм аж до старості. Простим людям вхід було заборонено. Навіть Благочинний священик, протоієрей Свято-Миколаївського собору Лев Шулькевич заходив у Дворянський клуб із чорного ходу. Щоб не дай Господь, хтось із сторонніх його побачив. У підвалі дідусь Савелій пригощав священика радомисльським пивом. А яке смачне було пиво!
Будинок на вулиці Купальній №13, у якому жив Лев Шулькевич із родиною.
Фото Григорія Шкідченка.
На долю протоієрея випало довге, повне драматизму життя. Після встановлення більшовицької влади 8 березня 1919 року життя городян перетворилося на жахіття. Ставлення до релігії безбожної влади було ворожим. Свято-Миколаївський собор нещадно пограбований, вилучені церковні цінності, богослужебну літературу, ікони, що частково розчинилися по кишенях комуністичних активістів і чекістів, незважаючи на їх історичну та мистецьку цінність. Стараннями комуністичної місцевої влади започатковано огидну антирелігійну істерію.
Із книги Валерія Фісуна, Руслана Майстренка «Радомисль. Життя на межі смерті» : «Під галом допомоги голодуючим проведено вилучення церковних цінностей. Здійснили цю акцію в межах всього повіту протягом травня 1922 року. 5 травня було скликоно повітову комісію з вилучення церковних цінностей. З 6 по 11 травня згадана комісія провела вилучення у всіх культових спорудах Радомисля. Друкований орган Радомисльського виконкому і парткому «Серп і молот», що вийшов у світ напередодні, повідомив по певну неприязнь до цієї акції з боку радомисльського жіноцтва. Ця ж газета повідомила про підсумки акції. З двох православних церков Радомисля вилучено 10 фунтів 30 золотників 85 долей срібла та 101 дорогоцінний камінь. Крім цього православним духовенством було добровільно пожертвувано срібний ланцюжок вагою 28 золотників, 1 рубль 55 копійок сріблом, 2 рубля міддю і 1002 рубля різними кредитками не радянського випуску. Доля вилучених цінностей була невідомою: після передачі їх в комісію допомоги голодуючим сліди їх загубилися».
У житомирському обласному державному архіві зберігається метрична книга Свято-Миколаївського собору міста Радомисля. Документи свідчать, що 25 червня 1919 року радомисльський повітовий очільник дворянства, відставний генерал-майор Віктор Вікторович Унгерн-Штернберг (75 років) разом з жителями міста Радомисля, відставним генерал-майором Миколою Петровичем Стефановичем (68 років), Фіогеном Трохимовичем Гордієнком (48 років) були розстріляні у радомисльській повітовій в'язниці комуністичним ЧК (зараз – у колишньому приміщенні повітової тюрми Радомишльський суд -Авт.) Відповідно до метричної книги обряд поховання на православному цвинтарі засвідчений протоієреєм Львом Шулькевичем та дияконом Симоном Дворецьким.
Свято-Миколаївський собор з кам’яною огорожею і брамою.
Поштова листівка. Початок XX ст.
Саме таким і був Свято-Миколаївський собор впродовж тих років, що судилося проіснувати. Собор можна побачити на численних старих світлинах і поштових листівках. В давніх панорамах радомисльських околиць дзвіниця була дуже потужним орієнтиром і привертала увагу більше ніж сама церква. Впродовж свого тривалого існування Свято-Миколаївський собор зазнав неабиякого піднесення, та перебував у занепаді, оточений мурованою стіною та брамою з проїздом.
В кінці 30-х років в радомисльському повіті розгорнулася активна компанія за знищення культових споруд. Це була поширена практика по всій державі. Комсомольці – активісти розібрали Свято-Троїцьку церкву, черга дійшла до Свято-Миколаївського собору, який побудований і освячений 9 травня 1882 року на честь Святого Миколая. За художнім вирішенням Свято-Миколаївський собор був яскравим зразком українського бароко. Настоятель храму Лев Шулькевич доклав відчайдушних зусиль задля порятунку пам’ятника архітектури, звертався до міськради, міської прокуратури. Проте його зусилля виявилися марними. Наймані робітники скинули великого позолоченого хреста, встигли розібрати тільки високу дзвіницю з кількома дзвонами. Серед дзвонів – один дуже великий, в який дзвонили тільки по престольним святам. За пролетарської влади в межах сучасного радомишльського району більшість богоугодних закладів було знищенно.
Німці біля зруйнованого собору. Фото з інтернету.
19 липня 1941 року німецько-фашистські загарбники остаточно окупували місто. Німці дозволили новоутвореній радомишльській окупаційній Управі відкрити для служіння собор, в якому безбожна комуністична влада розмістила зерновий склад.
Могила протоієрея Льва Шулькевича біля Миколаївського собору.
Фото автора.
В квітні 1942 року протоієрей Лев Шулькевич єдиний із священників радомишльського району відмовився проводити молебень в честь дня народження фюрера. Класична українська приказка стверджує: «Страшні часи створюють цінних людей». Доля окремої людини, особливо подвижника православної віри, може стати віддзеркалюванням тієї епохи в якій він жив. Дочекався визволення Радомишля від німецьких загарбників. Після довготривалої хвороби відійшов в інші світи весною 1944 року. Похований біля Миколаївського собору з правої сторони. Священник був хрещеним батьком вчителя фізкультури школи №2 – Миколи Євгеновича Павлова. Все життя вчитель доглядав за могилою. Протоієрей Лев Шулькевич не був радомишлянинем за народженням – та став справжнім радомишлянинем за справами своїми. Священник залишив про себе добру пам’ять.
Коли говоримо про безпрецедентні в новітній історії
культурні втрати, що їх зазнав Радомишль за часів комуністичної влади, гостро
постає проблема моральної припустимості відбудови архітектурних шедеврів. Може й
справді слід змиритися з плюндруванням міста – така наша доля? А чи
маємо право спокутувати найстрашніші сторінки української історії і відновити
бодай «опорні точки» національного духу,
своєрідні наріжні камені нашого зодчества – такі, як Свято-Миколаївський собор,
Свято-Троїцька церква. Повага до культових споруд у «старій» Європі здавна
сприймається як ознака цивілізованої держави.
Олександр Пирогов
м. Радомишль
Немає коментарів:
Дописати коментар