З ГЛИБИНИ ІСТОРІЇ

Біля розбитої дороги, на вулиці Микульського, з похиленим парканом і розламаними залізними сітками, неподалік від центра міста знаходиться старе православне християнське кладовище. Вигляд цього безладдя, ще сумніше, що тут поховано не одне покоління радомишлян. Кладовище закрито у 1984 році і не просто закрито, а й дуже занедбане. З весни до осені воно заростає травою вище поясу. Одні з винахідників – заготовляють траву для тварин. З одного боку «законсервований» цвинтар став смітником, звалищем непотребу та розплідником шкідливих і бродячих тварин, а з іншого «притулком» для бомжів і нечестивців. Цю територію використовують як місце для інтимних побачень і як громадський туалет. Православне кладовище в Радомишлі – місце, за яке радомишлянам має бути соромно.

На другий тиждень Великодня починаються проводи – велике і святе християнське святе. По селах району ще кажуть «гробки». Це більше ніж свято. Можливість наблизитися до могил близьких для багатьох – дійсно свято. Можливо, самим особливим на все останнє життя. В якій ще день в одному місці можна зібрати всю рідню, знайомих і друзів. Впорядковані могили, пофарбовані хрести, огорожі, лавки і столи. Покладені пасхи, крашанки, квіти, віночки. Чи можна знайти такі слова від болі втрати, хоча пройшли роки і десятиріччя? Радомишляни, односельці, прах рідних яких покоїться на цвинтарі, кожен рік водять дітей і онуків, правнуків на могили, щоб пам’ятали і пишалися ними. Наші пращури прожили вік чесно та сумлінно, працюючи на рідній землі, чого хочеться побажати кожному. А як же десятки рідних могил на тутешньому цвинтарі. Могила, це в якомусь сенсі дім. Могили з хрестами, обнесені залізними огорожами зі столами з лавами нагадують селянську садибу з огорожею і лавою біля хати. Дбайливість одна і та ж. Кожне поховання є дійсним фактом свого існування та відповідає на головне запитання: чому та як навчали в школі, що первино матерія чи розум? Людина безсмертна не тому, що її пам’ятають люди, а тому що її пам’ятає Господь. 

Радомишль, як місто в історичному відрізку, ще зовсім молоде. Територія Радомишльського краю, як частина Правобережної України в XVII-XVIII столітті належала Польській державі (Речі Посполитої). Місто було забудовано поляками (уніатами). Радомишль розбудовувався, як резиденція уніатських митрополитів. З 1729 року по 1746 рік ченці та тисячі робітників з Польщі: будівельників, каменярів, теслярів збудували резиденцію митрополитів – зараз школа № 5, митрополичий будинок – зараз Будинок культури, духовну семінарію – зараз магазин «Оптика». Також мережу підземних ходів. Житлові будинки, гамарня, кузня, броварня на той час були дерев’яними і тому не збереглися. Перші паломники молилися з «радісною милю», тобто радісними, задоволеними і назвали митрополиче містечко Радомисль. Легенда про переселення «мичан», яким стало тісно на Микгороді, начебто зібралися на раду і вирішили заснувати нове поселення, звідси начебто і з’явився Радомисль – від мислі, яка прийшла на раду. Ненауковість такого припущення не потребує спеціальної аргументації. Людей, які помирали, ховали поруч митрополичої резиденції (школа №5) з початку вул. Присутственої до теперішньої музичної школи. З часом уніати побудували Свято-Троїцьку церкву вище «каплички», біля якої ховали небіжчиків греко-католицької віри. В церкві сталася пожежа і на її місці в 1763 році збудували нову.

Фото Свято-Троїцької церкви, розібраної в 1938 році

В той час спостерігається зростання єврейського населення в нашому краї. Євреї знайшли в тодішній Речі Посполитій притулок, так як у інших країнах їх переслідували. Були відкрити польське (католицьке) і єврейське (іудейське) кладовища. Слід відмітити, що в Радомислі і при Речі Посполитої, а потім і в Російській імперії ховали не по національній належності, а по віросповіданню. Православні християни ховали своїх небіжчиків на Микгороді, біля церкви Святого Миколая а також на Хуторі, Лутивці, Папірні.

Після Третього поділу Польщі в 1795 році територія Радомишльщини, як і більшість території Правобережної України відійшла до Російської імперії. Уніатська митрополія та її резиденція в Радомислі була ліквідована. Радомисль стає повітовим містом Київської губернії. В Радомислі православіє тримається не тільки завдяки Волі Божій, а і вірі місцевих жителів. Загострення міжконфесійних відносин, що відбувається останнім часом на Україні в повній мірі відбувається і в Радомислі. На початку XIX століття була побудована і відкрита каплиця, як основа християнського кладовища. Каплиця – християнська культова споруда, яка призначена для релігійних відправ і молитов. Вона являє собою невеличку церкву без вівтаря. Споруджується каплиця на відзнаку якоїсь події, або як надгробний пам’ятник на площах і кладовищах міст і сіл, шляхах тощо. Над дверима напис російською мовою: «За твои труды Господи, моя же жертва тебе». Біля каплиці на центральних алеях ховали міську еліту, військових, інтелігенцію, поміщиків, купців та членів їх родин. Спочатку на могилах ставили дерев’яні чи залізні хрести. На території нашого краю були відкриті багатющі родовища лабродариту. Знайдені вони були спочатку в Радомисльському повіті на межі з Волинською губернією на річці Бистріївка поблизу Кам’яного Броду і села Сліпчинець. В кінці XIX століття розпочинаються розробки родовищ лабрадориту в Київській губернії. На межі XIX – XX століття в Радомислі діяла каменеобробна фабрика компанії «Ліва і Бузетті», яка переробляла лабрадори кеменоломень в селі Горбулеві, власником якої був італієць Ліва. До 1914 року велось добування лабродоритових брил в каменоломнях, які шли на продаж у необробленому вигляді. По вулиці Русанівській на місці меблевої фабрики стояла каменеобробна фабрика Севирина Фортунатовича Бузетті. Усі пам’ятники, які збереглися з чорного лабродариту в Радомишлі виготовлені саме там. 9 травня 1882 року був відкритий і освячений Свято–Миколаївській собор в місті Радомислі – духовна святиня і духовний оберіг Радомишльщини. У горі і радості, з великою надією і вірою звертаються люди до храму. З усього Радомишльського повіту приїздили і приходили прочани просили допомоги у різних життєвих ситуаціях. З відкриттям храму в місті відродилися церковні традиції, які мали давні корні. Небіжчиків після панахиди у Свято-Миколаївському соборі на катафалку запряженими кіньми або на підводі, а з середини ХХ століття машинами з відкритими бортами, встеленими килимами, на той час дорогими речами, везли на кладовище. Похорони збирали сотні, тисячі людей. Вулиця Присутственна була останнім шляхом, по якій радомишляни проводили померлих. Прощалися та ховали якось по-людські. Як не прикро, але такої традиції вже не буде.

Старе кладовище зберігає силу-силенну таємниць.

Цю дивну історію розповіла Олена Павлівна Свіца. Вона в останні роки жила в сина в Києві. Цікава була бабусенька. У 94 роки займалася йогою, курила цигарки. Пам'ять у неї була унікальною - гарно пам'ятала те, що було майже 80 років тому.

Там… де зараз податкова служба, раніше була пошта. Та й вулиця та довгий час називалася Поштовою. Навпроти пошти був ресторан під поетичною назвою «Синій птах». Біля ресторану жив лікар Толстоногов. Був дуже високим на зріст, носив білу, аж сріблясту бороду, проповідував ідеї Л.М.Толстого та й зовні був схожим на знаменитого письменника. Працював у лікарні, котра спочатку знаходилася на нинішній вулиці Шевченка (будинок містився в «глибинці», віддаленій від вулиці, там, де нині дитсадок №6).

У Толстоногова були дві красуні-дочки. Старша Маня виходила заміж. Природно, купили весільну сукню із флердоранжем, довгим шлейфом. Маня наділа сукню і вирішила показати батькові, що в сукні вона ще красивіша. Молодша дочка Даша, котра страждала фізичним недоліком (трохи накульгувала), сказала: «Тату, купи й мені таку сукню». Він, е подумавши добре, відповів: «Ти ще мала. Та й заплутаєшся в ній». Похваливши старшу дочку, лікар пішов на роботу. Через годину йому подзвонили і повідомили, що Даша... повісилася в підвалі. Толстоногов відповів, що негайно прийде додому. Але його не було зо дві години. Коли прийшли на роботу, він лежав у кабінеті. Отруївся. Ховали їх разом. Даші наділи білу весільну сукню. Похорони були велелюдні і сумні. Батька й дочку везли на підводах через усе місто. Минуло багато років. У 60-ті на старому кладовищі, до Олени Павлівни підійшли дві бабусі. Спитали, де могила лікаря Толстоногова. «А ви не Марії Толстоногової дочки?» - «Так». - відповіли ті. На жаль. Олена Павлівна не згадала, де було поховано батька й дочку. В статичних даних київської губернії за 1913 рік, в Радомислі повітовій земській лікарні працював Веніамін Євграфович Боголюбов.

Мене зацікавив цей випадок. І днів два походивши по кладовищу, я зрозумів, що ніякого захоронення нема. Самовбивць раніше не відспівували у церкві, хоронили їх за цвинтарем на пустирі. Це якраз на розі, де стоїть постамент для прощання.

Якщо заходити від парку з лівої сторони – стоїть незвичайний пам’ятник. У цій частині цвинтаря він один – страшнуватий, оточений сучасними пам’ятниками та хрестами. З першого погляду, нічого незвичайного нема. Висота в людський зріст, колір буровато-коричневий. Хрест відбитий. Напис: «Василь Антонович Горбачевський» - ні про що не говорить. Але якщо подивитися пильніше, то видно, що пам’ятник ніби надщербнутий в десяти місцях. То сліди від куль. В кінці 30-х років минулого століття начальником міліції в Радомишлі був Ренек Шейнблат. Як розповідають, середнього зросту чоловік, кучерявий. Про його очі ніхто вже нічого не згадує. Майже в усіх вбивць очі з вигляду бувають добрими. В лихих 30-х біля того пам’ятника були суцільні зарості. Начальник Ренек зі своїми поплічниками приводили туди того чи іншого приреченого. Прив’язували до пам’ятника, знущалися з жертви, мордували, а потім розстрілювали. Жінок також приводили туди, ґвалтували і вбивали. Трупи закопували поблизу. Важко сказати скільки людей там закопано. Жив Ренек, де зараз дитячий садок №1, що на вулиці Горького. До революції в цій споруді мешкав багатий зубний лікар Пекар. Не знати вже, чи були родичами лікар і начальник міліції, але достеменно відомо Ренек був патологічним вбивцею. Не можна зрозуміти, чому саме в ночі і чому біля того пам’ятника проводили страти. Невже нелюдові було мало затінків? Хоча правду кажучи, були і інші місця.

Багато людей поховано в страшний голод 1932-1933 років. Найважливіше, що відомо від свідків страшного голодомору, що люди мерли як мухи, а ховали їх у довгому висохлому рівчаку сім’ями в одну могилу, в кінці цвинтаря, який межує з людськими городами.

Неподалік від залізобетонного забору РЕМу знаходиться братська могила радянських воїнів, що загинули при визволені міста від німецько-фашистських загарбників. В братській могилі більш ніж 1500 чоловік. Багато безіменних могил в охайному стані. 9 травня на могилах завжди лежать живі квіти. Догляд і прибирання за могилами проводять учні та вчителі школи №5. За 30 метрів до плоту сімнадцять могил німецьких військовополонених. З 1944 по 1947 роки в будинку школи №5 був табір німецьких військовополонених. Сімнадцять померло від хвороб і ран, їх ховали саме тут.

Багато трагічного і драматичного пережило кладовище на своєму віку. Витримавши руйнівний вплив часу і войовничого атеїзму комуністичної доби, можна констатувати, що кладовище помирає. Нашим кладовищам, в чому вся трагедія, не дають померти своєю смертю. Їх знищують на очах дітей і онуків. Все почалося в кінці тридцятих років минулого століття. Безбожники від влади знищили на кладовищі каплицю, високу дзвіницю на Свято-Миколаївському Соборі, розібрали Свято-Троїцьку церкву і осквернили могили. Після закриття кладовища в 1984 році почалася і не закінчується справжня вакханалія вандалізму. Позбивали всі таблиці з нержавіючого металу. Поздавали на залізо все, що можна зірвати і виламати: огорожі, хрести. Розбивають пам’ятники і надгробки. Їх би можна назвати нелюдами. Звідки вони взялися, оті бездушні невігласи? Багатьох знаємо з дитинства і юності. Були вони колись звичайними хлопцями. Матері і бабусі співали їм ніжних колисанок, розповідали на рідній українській мові казки, давали в дорогу далеку вишитий рушник. Люди, які зневажають і руйнують цвинтарі, зазнають неповторної втрати, стають на шлях найбільшого злочину. Хто захистить від глумління вандалізму та безпам’янства. Глухим стогоном і тяжким прокляттям в народній гущі віддається злодіям і гробокопачам. Прости Господи!

Олександр Пирогов,

м. Радомишль