РАДОМИШЛЬ УЧОРА

Як швидко летить час... І як швидко ми все забуваємо. А все ж попередні десятиліття не так мало значили для нашого міста, щоб їх не пригадати. Отож, 60-80 роки XX століття – суміш правди, напівправди і відвертої брехні. Це була інша епоха, інші люди і абсолютно інше життя. Минуло півтора десятиліття по війні, в 1947-ому радомишляни пережили голод. Про нього якось не прийнято згадувати – не було для цього ніяких політичних причин, просто була страшна посуха... Проте у шістдесятих Радомишль практично залікував рани, завдані війною. Хоча в Малині і в Житомирі руїни залишалися страшним спогадом ще деякий час.

Для багатьох, народжених по війні, голодне і важке дитинство – не просто абстрактні слова, а реальне життя. Іграшок у продажу не було. Діти робили власноруч: рогатки, автомати, луки з стрілами. Збирали і здавали заготівельникам сировини метал, скло, черепашки. А ті давали їм натомість глиняні зліпки, свистульки. Малеча сама вигадувала десятки різних ігор, в які із захопленням гралася. Особливо популярною була гра в "клек" або "пекаря", у різних частинах міста її по-різному називали. Правила гри були простими: на цеглу виставлялася металева банка з-під фарби, від неї кроками вимірювалися різні відрізки відстаней, що відмічалися лініями. Довгими палицями намагалися збити банку, переходячи з лінії на лінію. Гра настільки подобалася дітворі, що інколи на кожній вулиці міста можна було побачити десятки команд, зайнятих "пекарем".

Усі побутові предмети, якими звикли користуватися нині в кожному будинку чи квартирі, вперше з'явилися саме тоді. Неповторними були запах асфальту, яким вимощували дороги в місті, смак свіжовидоєного молока, перша радіола, програвач, телевізор, холодильник.

Пройшовши через випробування війни і повоєнних років, люди ставали добрішими, подільчивішими: чим могли допомагали один одному, часто по-сусідству ходили одне до одного в гості. Щось відремонтувати чи полагодити, підшити чи підказати. Якщо хтось занедужував, влаштовувались цілі консиліуми, як він має лікуватися. Звичайно, не обходилося без сварок, проте доброзичливості і поваги було набагато більше.

Радомишляни того часу тяглися до культури, незважаючи на те, що ні коштів, ні часу на дозвілля не вистачало. Субота стала вихідним лише в 1967 році. Життя стало стабільнішим до початку 70-их. Вільні вечори родини проводили біля телевізора. Телеприймачі були рідкістю – не на всіх вулицях. Вечорами біля маленьких екранів збиралися сусіди. Дехто приходив зі своїм стільцем і не йшов, доки не закінчувався ефірний час. Це, звичайно, ускладнювало життя господарям, проте до сусідів тоді ставилися як до дорогих гостей. Ще однією всенародною розвагою були походи до кінотеатру, які перетворювалися на ритуал. Квитки продавалися "по блату". На другому поверсі кінотеатру був концертний зал, де проводилися різні виставки, працював буфет. Після кіносеансів прибиральниці вимітали з рядів гори лушпиння від полузаного насіння.

А все ж ми втратили щось важливе... По сірники, сіль, стільці і столи на весілля чи гостину та й на поминки вже ніхто не ходить. Але... Але жодний стільниковий зв'язок чи Інтернет не може замінити живого і теплого людського спілкування з родичами, друзями, сусідами.

60-80-ті роки – найоптимістичніші десятиліття не лише для нашого міста, а й для всієї країни. Радомишль будувався, ріс. Саме в ці роки були збудовані і реконструйовані швейна та меблева фабрики, капроновий, консервний, комбікормовий, цегельний заводи, автопідприємство, харчокомбінат, хлібозавод, маслозавод, машзавод, споруджено кінотеатр, міст через Тетерів, "білий дім", вузол зв'язку, "Дитячий світ", універмаг, готель, ресторан, лазню, два мікрорайони з п'ятиповерхівками, школу №2, професійно-технічне училище. Тисячі радомишлян трудилися, не шкодуючи сил, на будівництві, підприємствах і в установах, багато з них були удостоєні високих урядових нагород. Добру і незабутню пам'ять про себе лишили керівники С. С. Прищепа, О. Й. Цендровський, А. Д. Кравченко, А. І. Філіпович, В. П. Вітінський, Ш. Ю. Пресс та інші.

Нижче "каплички" була човнова станція, на Тетереві було облаштовано "дитячий пляж" з дерев'яними зонтами. Вище «каплички» була сифонна заправка. У лісі за Руднею було побудовано піонерський табір "Лісова пісня", в якому протягом кількох десятиліть у три зміни відпочивали діти району.

У футбол на той час грали всі: дорослі, підлітки, діти. Грали скрізь: на вулицях (машин тоді було мало), на шкільних спортивних майданчиках, на будь-якому пустирі, влітку – на берегах Мики і Тетерева. Спочатку м'ячі робили самі, набиваючи шматками зшитими із шкіри кулями. Пізніше з'явилися гумові м'ячі і тільки на початку 70-их – схожі на сучасні, наповнені повітрям. На стадіоні трибуни були з обох боків поля. Пригадуються випадки, коли для того, щоб потрапити в парк, а отже й на стадіон на якийсь особливий матч, треба було придбати квиток на 20 копійок. Любили у місті й своїх футбольних кумирів. Якось старшокласники та студенти з вулиць Ломоносова, Кірова, Ватутіна зібрали свою футбольну команду і назвали її "Водокачка". Грали з азартом, без тренера, за один сезон стали чемпіонами міста, обігравши десятки місцевих команд. Над стадіоном гриміли вигуки: "Водокачка виграє, значить місто воду п’є!" Саме в цей час незмінні футбольні болільники придумали гру в карти, яку назвали "храп", грали в неї прямо на трибунах, ухитряючись суміщати її із переглядом матчів. Ця примітивна, бандитська  гра на інтерес збирала на стадіоні десятки команд своїх учасників. Чому "бандитська"? Та тому, що особливим хистом вважалося вміння обдурити партнера.

На міському стадіоні пам'ятним став матч з дублерами київського "Динамо", сюди приїжджали відомі футболісти Воїнов, Біба. Зимою в місті не менш популярним був хокей. На Миці, скованій морозом, збиралися сотні хлопчиків, самі розчищали лід, готували ворота, розбивалися на команди і грали саморобними ключками та шайбами. Щорічно заливали каток у парку біля стадіону. "Снігури", "дутиші", "ножі" – найрозповсюдженіші ковзани того часу – були мрією кожного підлітка. Радомишляни часто ставали призерами обласних змагань із ковзанярського спорту. Дехто і нині зберігає футбольні та хокейні атрибути як особливі реліквії дитинства.

Для тих, хто жив у цей час у нашому місті, 60-80-ті роки, сповнені надій, залишаються все-таки гарним спогадом життя. Що б не говорили про них нині історики - вічні  угодники політики.

Не треба переписувати історію на догоду кожній новій владі, бо щоразу знайдуться ті, хто поставить "переписувачів" у смішне становище. Звичайно, з роками суспільство змінюється, та все ж остання крапка завжди залишається за правдою життя.

О. ПИРОГОВ,

м. Радомишль. Фото автора.

Будівництво магазину  "Дитячий світ"

Будівництво будинку Даржрайадміністрації