пʼятниця, 6 липня 2012 р.

ТАЄМНИЦІ ПАНСЬКОГО ОСОБНЯКА

В Радомишлі по вулиці Малій Житомирській стоїть один з самих гарних в місті будинків. Таємничий і загадковий, прикрашений амурами, гіпсовим ліпленням і кількома башточками він і сьогодні зберігає свій неповторний, колорит. В місті і районі його знають всі жителі, багатьом з них по волі чи неволі його доводилось відвідувати.
До 2011 року в ньому знаходилися суд та адвокатська контора. Цей будинок з впевненістю можна назвати особняком. Особняк – назва для міського багатокімнатного будинку розрахованого на одну родину. Це слово спільне для української та російської мов. Принаймні іншого значення словники не дають.
Особняк був побудований паном Зеленко наприкінці 19 століття. В цьому своєрідному маєтку з другого боку була альтанка, оранжерея і великий фруктовий сад. Навпроти стоїть великий будинок, він теж належав пану Зеленко.Там знаходились господарські будівлі, а також кімнати для прислуги, каретний сарай і конюшня. До нашого часу під будинком зберігся великий погріб. Господарство вів його управляючий, а сам пан проживав у Варшаві й приїздив до Радомисля лише влітку на відпочинок. На початку 20 століття ці будинки, разом з усім господарством і прислугою придбав власник Чудинського ключа Роман Романович Вержбицький, їх було два брати Роман і Емануїл,вони були одними з найбагатших землевласників Радомисльського повіту. Вони володіли тисячами десятин орної землі та лісу. Головним заняттям більшості селян повіту було землеробство. Вони вирощували пшеницю, жито, гречку, овес, картоплю. Значний прибуток господарствам забезпечував продаж худоби. Цьому сприяла наявність великої кількості лугової землі. До складу Радомисльського повіту входило 8 містечок, 88 сіл, 282 села, 118 хуторів, 9 ферм, 5 заселків, 8 єврейських колоній, 73 німецьких колоній, 42 урочища,35 слобід, 12 фільварків (2 лісові сторожки і 1 лісова контора, всього 683 населені пункти  3 населенням 205567 чоловік.  Плеща повіту становила 3665 квадратих верств.
Братам Вержбицьким в межах сучасного Радомишльського району належала земля в таких населених пунктах:
1. хутір Нова Гребля (Вишевицька волость) – 600 десятин.
2. село Березці – 438 десятин
3. колонія Вербівка (Кичкирівська волость) – 156 десятин
4. село  Лтутівка - належала Роману Романовичу Вержбицькому, Анелі Романівні Ганській, Марії Броніславівні Куперницькій і Марії Романівні Камінській.  З 1105 десятин землі поміщикам належало 390 десятин і селянам 716 десятин.
5. село Мала Рача – 3 3151 десятини  землі селянам належало 70 десятин Вежбицькому 1900 десятин
6. село Микгород – Роману Вежбицькому належало 70 десятин
7. колонія Ведмежі (Кичкирівської волості) Роману Вежбицькому  70 десятин
8. колонія Філонівка - Роману Вежбицькому  195 десятин
Миньківка належала Вержбицькому і входила до їх Заболотського маєтку. В другій половині 19 століття тодішній власник села Р. Вержбицький оселив тут німців-колоністів. На його честь вони й назвали поселення розташоване неподалік Романдорф. У 1888 році воно належало до Потіївської волості, мешкало тут 535 лютеран-колоністів.
В особняку, де зараз суд збереглись карнізи і бронзова ручка на дверях. Біля будинку якимось дивом збереглася тротуарна плитка нею були вимощені всі центральні вулиці міста. В Радомишлі центральні дороги називали раніше мостсвими.їх викладали з овального каміння. Це було єдиним видом покриття вулиць на той час. Їх перевагою була міцність і те, що завдяки нерівностям вони не були слизькими в дощ. Тротуари були досить широкими, складеними з кам'яних квадратних плит з візерунками. Коли наприкінці 60-х років 20 століття асфальтували вулиці Радомишля заасфальтували і тротуари, але деякі кмітливі радомишляни цими плитками зробили доріжки в своїх подвір'ях. Вони й нині збереглись в багатьох господарів. В Радомишлі залишилось не так багато модерних буржуазних особняків. Більшу їх частину становлять споруди 19-початку 20століття. Це і не дивно. Саме на цей період припадає будівельна лихоманка, яка охопила Радомисль. Масове спорудження в місті нових будинків було викликане пожвавленням економічно-комерційного життя. Радомисль став торговим осередком. Банки, ярмарки тощо, все це давало міській скарбниці солідні надходження. Нині мабуть важко уявити, як не маючи жодного карбованця з державного бюджету місто побудувало театр, лікарні, навчальні заклади, бібліотеку, брукувало дороги і тротуари. В місті був справжній господар, голова міської управи Гринцевич. Місто зобов'язано багато в чому саме йому.
Саме в цьому особняку збиралась вечорами вся польська інтелігенція не лише з міста а й приїздили з усього повіту. Це були поміщики, чиновники, вчителі, ксьондзи, багато з них були із своїми дітьми і жінками. Практично це було єдине місце з Радомислі,а можливо і повіті, де люди католицького віросповідання мали змогу проводити вільний час. Де нині знаходиться зал суду, стояв рояль. Цей маєток був справжнім музичним салоном Радсмисля. Тут завжди линули звуки скрипки та інших музичних інструментів, крутили грамофон. Присутніх зачаровували своїми голосами солісти. За спогадами старожила під час концертів під вікнами збирались слухачі. Вони навіть кидали записочки у поштову скриньку з проханням виконати той чи інший твір. Одного разу господарі знайшли зовсім чудернацьку записку Б якій просили поставити під вікнами ослінчик. Це було не просто виконання музики, а особливою формою спілкування друзів. Важко уявити розмаїття та розмах культурно-музичного житгя «тихого» провінційного міста, яким вважався повітовий Радомисль на початку 20 століття. Поєднував незвичайну затишність з ознаками великого міста і сінематограф в якому демонструвались фільми двічі на тиждень і театр з навколишніми кварталами, що потопали в садах, близькість до міста річок Тетерів, Мики, Черчі і лісів, що фактично вклинювались у забудову. Ставилися спектаклі, різноманітні п'єси, симфонічні концерти, камерні вечори. Чи не найголовніше - існувала музично обдарована інтелігенція, що була здатна належним чином оцінити виконання твору. З 1918 році в часи Центральної Ради Роман Вержбицький вступив до партії «Союз Хліборобів». До її складу входили поміщики і заможні селяни. Її філії були в Малині і Коростишеві. Очолював її Новицький, якому в Привороті Волотийської волості належало 245 десятин орної землі. В містечку Брусилів 4365 десятин землі належало Олексію Миколайовичу Синельникову, господарство якого вів орендар Олексій Миколайович Новицький по трипільній системі, як і селяни. Романа Вержбицького обрали міським старостою. Ці великі землевласники мріяли повернути свої землі. Але селяни вже почали їх розподіл, стали виникати так звані «хлібні бунти». Роман Вержбицький разом з загоном гайдамаків жорстоко придушував будь-які виступи. За кругу вдачу в народі називали його «дурним паном». В 1918 році разом з німцями він втік до Польщі і його сліди губляться крізь товщу десятиріч.
Сьогодні після стількох перебудов важко оцінити, яким оригінальним був особняк в минулому. Але навіть інтер'єр, що зберігся становить велику мистецьку цінність і повинен належним чином доглядатись і охоронятись.

Олександр Пирогов,
  м. Радомишль
6 липня 2012 р.

Немає коментарів:

Дописати коментар