ІНДІАНЕЦЬ У ВЕЛИКОМУ МІСТІ

Це була моя перша поїздка за кордон. Я подорожував в компанії своєї старшої доньки Насті. Вона вже досвідчений турист — побувала в багатьох країнах Європи й не тільки, володіє англійською мовою. Це гарні бонуси, які дають можливість самостійно мандрувати без туристичної групи. Головна мета подорожі — відвідати Рим із проміжними нетривалими зупинками у Братиславі та на зворотному шляху у Варшаві.

БРАТИСЛАВА

Аеропорт. Літак. Трап. Ще декілька кроків сходинками, і я на словацькій землі. Поруч зі мною Настя. Ми заходимо у величезне черево перонного автобуса, до нього ще хвилин з десять підтягуються пасажири з літака. Нарешті це довжелезне та широчезне, метрів зо три, чудо рушає. Пролетіла якась хвилина, я не встиг ще перем’ятися з ноги на ногу, як автобус повернув за ріг терміналу і зупинився перед входом до залу прибуття. Це транспортне чудо знадобилося лише для того, щоб перевезти людей не більше як на сто метрів. Поки скляні двері терміналу не зачинилися за останнім пасажиром, за нами спостерігав охоронець, який стояв на вулиці біля свого автомобіля і підозрілим поглядом промацував прибулих з України: не дай боже, чи не проноситься в наплічниках та валізах розібраний танк.

Черга… Паспортний контроль… Нарешті штамп у паспорт: дата в’їзду 12.09.2019, Братислава. Шенгенська зона для мене відкрита.

Вечоріє, сонце просвічує крізь верхівки крон дерев, ховається за будинками, ми йдемо на автобусну зупинку. На ній трапився перший курйозний випадок. Настя кинула в автомат з продажу автобусних квитків монету у два євро. Автомат їх не видавав, а розміняв двушку монетами по одному євро. Настя знову вкинула ці монети в монетоприймач — у відсік отримання решти дзвінко висипались тепер уже чотири п’ятдесятицентові монети. Декілька нових спроб знайти порозуміння з норовистим чудо-девайсом не увінчалися успіхом. Він наче знущався з досвідченої туристки і, замість квитків, повертав монети. На зупинку вже підрулив автобус, а ця вперта незговірливість місцевої «залізяки» починала дратувати індіанця в мені, виникало бажання дати цьому хитромудрому девайсу стусана в його залізний бік. Аж ось поряд звільнився ще один автомат, і Настя спробувала свою удачу на ньому. Нарешті, ми отримали квитки й з чистим сумлінням зайшли в автобус. Напевно, в першому автоматі закінчились десятицентові монети, й він не міг видати решту, а чайові за обслуговування не бере.

Чудова штука смартфон у подорожі, навіть і без Інтернету. GPS-навігатор показує на попередньо завантаженій мапі Братислави вибраний автобусний маршрут з назвами зупинок на ньому, а також наше місцеперебування. Можна поки що трохи розслабитись.

Завтра по обіді летимо до Риму, а сьогодні нам потрібно десь заночувати. Ми їдемо на хату до якогось чувака: Настя знайшла його декілька годин тому через мережу Каучсерфінгу. Він погодився нам надати ночівлю. Маю надію, що він не маніяк.

Каучсерфінг — це, якщо коротко, світова мережа з надання халявної ночівлі. Це вимір світу, де все тримається на довірі та гостинності. Працює це так: створюєш свій профіль на сайті, якщо збираєшся в якесь місто, шукаєш у мережі когось, хто живе в ньому та може надати тобі ночівлю. У профілі приймаючої сторони люди залишають свої відгуки. За якими можна оцінити рівень репутації особи. Ти сам, за бажанням, можеш бути стороною, що приймає.

В салоні автобуса лунає оголошення: «Дялшія заставка Сабіновська», — табло червоним рядком дублює її. Наша зупинка наступна — готуємось до виходу.

Двері під’їзду, домофон, клацання електрозамка, ліфт, четвертий поверх, кнопка дзвінка... За дверима чоловічий голос: «Настія-я?»

Перед нами господар квартири: чоловік приблизно мого віку, зросту, такий же квадроокий глипало, як я. Ми привіталися.

«Не маніяк», — подумав я.

«Nie maniak», — подумав квадроокий.

Через три секунди після того, як Настя представила мене, чолов’яга метнувся показувати свою квартиру, пропонувати морозиво, пиво, запитував нас, чи мо щось приготувати на вечерю. Ми не хотіли зловживати гостинністю, тож подякували та відмовились. Настя розмовляла з Каролом, дізнавалась, чи є у місті якесь кафе з національною кухнею. Я не брав участі у розмові, тільки мовчки кліпав, бо мої знання англійської лише давали змогу розрізняти окремі слова. Трохи згодом опрашєваємий назвав два слова: Slovak Pub. Настя забила координати цієї ресторації в смартфон, навігатор проклав маршрут, і ми відправилися прогулятись вечірнім містом.

Братислава — це невелике місто, за кількістю населення десь між Вінницею та Маріуполем. Воно нагадує, за винятком центральної стародавньої частини, українські міста своїм просторовим планом, будівлями, але відрізняється благоустроєм, охайністю та громадським транспортом. Це наче українське місто — тільки в майбутньому. Впала в око організація вулиць. Між проїжджою асфальтованою частиною вулиці та тротуарним бордюром викладено бруківку в три ряди. Схоже, що це додатковий дренаж, щоб під час дощів не утворювалися калюжі. В українських містах, взагалі, не скрізь у таких місцях прибирається накопичений пласт піску. На багатьох вулицях Братислави тротуар виглядає, неначе зібраний з плит різної конфігурації. Між плитами дотримуються рівні шви однієї ширини. За новими ділянками асфальту я зрозумів, що це просунутий варіант нашого «ямкового ремонту». Це можна пояснити таким чином: побите покриття вирізають геометричною фігурою і стелять нове на одному рівні з сусіднім, роблять його рівним, як поверхню стола. Якби мене привезли в Братиславу із закритими очима і вночі, то достатньо було б роздивитись рівень виконаних робіт на тротуарах, щоб здогадатися, що це не Україна.

Декілька кілометрів вулицями міста здолано непомітно — вся увага на спогляданні нового. Ось і «Slovak Pub». Зал ресторану оформлений у національному словацькому стилі. Дощаті старовинні столи, віденські гнуті стільці, лави з різьбленими спинками. Стіни імітовані під дерев’яний побілений вапном зруб з невеличкими вікнами на них, а поміж ними розвішені картини з зображеннями чоловіків та жінок у національному одязі. Вище на стінах, трохи під стелю, розвішані черепи з великими оленячими рогами. Вони підсилюють антураж старовини. Тут, за одним зі столів, розташувалися ми з Настею: смакуємо галушками з бринзою та беконом, запиваємо гарним пивом виробництва цього ж закладу. У мене якесь сюрреалістичне відчуття: ще сьогодні з ранку я прокинувся у своєму ліжку, а зараз десь за тисячу кілометрів від свого дому п`ю пиво серед людей, які спілкуються між собою незрозумілою мені мовою.

М’яким сонячним світлом наповнена кімната — на годиннику біля дев’ятої ранку. Карола немає: він поштар і пішов на роботу о п’ятій, коли ми ще подорожували своїми сновидіннями. Настя приготувала чай та бутерброди із сосисками, купленими для нас Каролом ще з вечора. Я зустрів чоловіка, який довіряє людям більше, ніж я, залишає квартиру незнайомцям, навіть про сніданок для нас потурбувався. Нещодавно у нього товклися декілька днів троє індусів. На дверцях холодильника Карола притиснуті магнітиками купи записок від подорожніх, яким він надавав притулок. Ми допиваємо чай — час продовжувати подорож. Цей чоловік, якого ми бачили за весь час хвилин десять-п’ятнадцять, розчулив мене. Захотілося виказати йому хоча б якусь маленьку вдячність. Я дістав зі свого наплічника пачку українського печива, взятого з собою в дорогу. Настя в записці подякувала за гостинність, вказавши, що печиво до кави — це маленький презент з України. Ключ від квартири був залишений на журнальному столику, як і було домовлено з господарем. Вхідні двері захлопнулись — ми залишили оселю гостинного чоловіка Карола.

До літака залишалося ще декілька годин, тож ми поїхали погуляти історичним центром міста. Автобус зупинився на південній частині гори, на якій знаходився замок «Братиславський град». Це нас влаштовувало, тож там і вийшли, і крутим схилом подерлися до замку — маленький ранковий екстрим.

Музеї замку ми не відвідували, покружляли навколо нього та по подвір’ї. Надзвичайного враження він на мене не справив. Звичайно, словаки турбуються за свою спадщину — «вилизали» «Братиславський град» зі всіх сторін: все гарно, світло, доглянуто, упорядковано та сучасно. Мені більше до вподоби середньовічні замки, дух часу в яких переповнений таємницями та містичністю.

З висоти замку відкриваються навколишні види міста та річка Дунай з мостами. За ними через три-чотири кілометри починається територія Австрії.

Спустившись вулицею з гори та перетнувши трамвайні колії, які виринали з тунелю, прокладеного просто під замком, ми продовжили прогулянку вузькими брущатими вулицями старого міста.

Справила враження площа Гвєздослава, хоча вона скоріше схожа на бульвар з великою кількістю зелені та поздовжніми фонтанами, через які перекинуті пішохідні містки. Периметр площі обрамлений архітектурними будинками, розфарбованими в пастельних тонах. Площа виглядає свіжою та легкою, приємною для прогулянок.

Хоча ми в Братиславі не були довго, але встигли пройти за вечір та ранок 13 кілометрів. Прийшов час вирушати до аеропорту.

В ПОЛЬОТІ ДО РИМУ

Боїнг 737 набирає висоту, через хвилин п’ять він робить крен на праве крило, змінюючи напрямок польоту. Поміж хмар проглядає насичено-зелений Дунай зі своїми змієподібними рукавами. Поряд з рікою звивається дивна дорога — зовсім пуста для своєї ширини. Насправді — це прикордонна смуга, яка вже у сьогоденні не розділяє, а тільки позначає території Словаччини та Угорщини.

Цього разу мені пощастило з місцем — 6F біля ілюмінатора, а Насті випало в іншому ряду. Система бронювання авіакомпанії «Ryanair» видає їх у випадковому порядку. Щоб сидіти поруч, потрібно доплачувати. Настя помінялася місцями з хлопцем, який сидів біля мене, але довго в нових координатах він не втримався — якась дівчина знову зробила рокіровку. Хлопець летів один, тому став розмінною монетою.

Літак вже набрав максимальної висоти — понад десять кілометрів. Світ змінився, неначе перейшов в інший вимір. З такої висоти людина не бачить звичних об’єктів: людей, автомобілів, окремих дерев… У цьому вимірі гори кілометрової висоти не сприймаються як гори, а видаються лише трохи шорсткою поверхнею. Погано розрізняються квартали міст, а самі міста сприймаються якимись пліснявими плямами, розкиданими на поверхні землі. Я ідентифікував за картами Google місцевості, відзняті на фото з літака. Разюче: на фото видно обриси землі на відстані до ста кілометрів! І це ще не горизонт! Він знаходиться далі, на двісті п’ятдесят кілометрів, але на тому проміжку вже нічого не розрізнити через непрозорість атмосфери та малий кут огляду.

Дивлячись в ілюмінатор, на якусь мить мені здалося, що маленькі поодинокі хмаринки внизу — то піна на поверхні водойми, а вода в ній така чиста та прозора, що видно дно, а гори вкриті лісами — то обросле водоростями невеличке каміння. Здавалося, якби кинути туди камінчик, то кола розійшлися б поверхнею цього «водного» простору.

Думаю, якби підняти на таку висоту людину з дикого племені, яка ніколи не бачила ні географічних карт, ні фільмування поверхні землі, а потім показати землю в ілюмінатор без горизонту, то ця людина не зрозуміла б, що це. Якби їй підказали, що бачить вона озеро, то та людина так і побачила б і вже вишукувала б рибу в ньому. Справді, висота — це неначе інший вимір, просто наш мозок вже підготовлений до її сприйняття.

Мої роздуми миттєво щезли, увага була захоплена наближенням Адріатичного узбережжя. Я розглядав звивисті обриси берегової лінії — межу стихії води та землі, розтягнені ланцюжками та притиснутими до моря хорватські міста. Мій погляд ковзав по водній гладі, чіплявся за контури островів, вишукував кораблі за кільватерним слідом. Іще трохи польоту і перед моїми очима залишились: вгорі — безкрайнє синьо-голубе небо, внизу — безкрайнє синьо-голубе море, лише одна світла смужка горизонту тримала світ і не давала йому розчинитися в одноколірності. Але це тривало зовсім не довго — світ почав проявлятись довжелезною береговою лінією — то була Італія. GPS-навігатор, який працював лише біля ілюмінатора, де сигнали не екранувалися корпусом літака, показав, що ми рухаємось в напрямку міста Ріміні і зараз знаходимось за шістдесят кілометрів від нього, а це — середина Адріатичного моря. Я подумав, що якщо літак був би прозорим, то зараз можна було б одночасно бачити попереду берегову лінію Італії та позаду — Хорватії. Скільки того моря…

В районі міста Сан-Маріно Боїнг лягає на ліве крило, робить розворот, щоб взяти курс на римський аеропорт Чіампіно. Біля мого ряду проходить стюард та стюардеса з візочком. Вони пропонують пасажирам напої. Поміж ними, в ілюмінаторах лівого борту, пропливають тільки види землі без неба, по правому борту в моєму ілюмінаторі, — нічого, крім неба. Я в захваті, як точно збалансована сила тяжіння та сила відцентрового прискорення, адже бортпровідники ідуть по салону під кутом десь у сорок п’ять градусів, як по горизонтальній поверхні! Якщо додати швидкості літаку або зменшити радіус повороту, то відцентрове прискорення вдавить пасажирів у крісла, і ніхто не зможе піднятися, а якщо вийти з повороту, не вирівнявши літак, то пасажири правого борту посиплються на лівий, як горох. Гарний фокус. В цирку були б овації, а в літаку ніхто не помічає.

У салоні літака ожили динаміки і жіночим приємним голосом оголосили початок зниження. «Ой, вуха мої, вуха… — подумалося мені, — вони тільки сьогодні зранку відійшли». Вчора при підльоті до Братислави літак пішов на зниження, і в якусь мить звуковий світ змінився, гул турбін став тихішим і шиплячим. Я подумав, що в них зменшилась тяга… але ж і Настин голос чувся задавленим, неначе повітря не мало тієї густини, щоб розкачати мої барабанні перетинки. У результаті я весь вечір був напівглухим із закладеним вухом. Це сталося від перепаду тиску на різних висотах. Те саме почало відбуватися і сьогодні. Ілюстрацією перепаду тиску була напівпорожня зім’ята пластикова пляшка. Вона мала низький тиск повітря всередині, бо відкривалася на висоті, а тепер, коли літак знизився, її розчавив зовнішній збільшений тиск у салоні.

Через деякий час я вже не переймався грою тиску повітря в моїх вухах, а був прикутий до ілюмінатора, спостерігаючи за ландшафтними видами Італії. Літак наближався до Риму, і, коли його вулиці, щільно забудовані квартали, Тибр з мостами почали пропливати перед моїми очима, я почав відшукувати знайомі будівлі, місця…

Рим уже не був для мене чорною скринькою, хоча я ніколи не бував у цьому місті. Тиждень до подорожі я вивчав його за картами Google, прокладав піші екскурсійні та транспортні оптимальні маршрути, які планував залучити під час перебування у місті.

В ілюмінаторі з’явився головний римський вокзал Терміні — він відразу зорієнтував мене в просторі, налаштувавши біологічний компас у моїй голові. Ще трохи польоту, і передмістя Рима розсипалися між полями. Величні залишки кам'яних аркад двотисячолітнього акведука швидко прокреслились пунктиром — аеропорт наближався… Вже скоро шасі Боїнга торкнулися бетонного покриття, трохи спружинили й далі сильніше притиснулися до нього. Літак вже впевнено мчав по злітній смузі, скидаючи свою швидкість…

Аеропорт Чіампіно зустрів нас спекотним подихом яскравого сонячного дня.

НА ШЛЯХУ ДО ЛІДО-ДІ-ОСТІЯ

Бути в Римі, знати, що у двадцяти восьми кілометрах від головного вокзалу хлюпочуться хвилі Тірренського моря, і не з’їздити до нього, щоб помочити ноги, — тяжкий злочин! Ми з Настею — не злочинці, тому запланували дві ночівлі на узбережжі. Рим почекає, він же — Вічне Місто.

Найближче, найлегше і найдешевше дістатись до моря — це поїхати у Лідо-ді-Остія. Це місто знаходиться в міській транспортній зоні Рима. До нього можна доїхати на метро з пересадкою на електричку по тому ж квитку за 1,5 євро. Задача тільки в тому, як дістатись від аеропорту до метро. Я ще вдома нагуглив три варіанти. Перший — стандартний і простий: за 6 € автобусом до головного вокзалу Терміні. Другий варіант складніший, але дешевший: автобусом за 1,2 € поїхати з аеропорту Чіампіно в однойменне місто, звідти електричкою до Терміні за 1,5 €. Звичайно, я вибрав третій варіант — хитріший та найдешевший — 1,2 € та шість кілометрів автобусом до найближчої станції римського метро Ананьїна. Навіщо платити більше?

Аеропорт Чіампіно. Автобусну зупинку компанії «Atral» знайдено, автомата з продажу квитків на ній не виявлено. Нічого, у нас говорять: «Язик до Києва доведе». Настин англійський поводив нас по кутках терміналу та касах. Нарешті, ми ощасливилися квитками та, підстрибом побігли до автобуса, який вже прибув.

Все йшло по плану: автобус мчав у напрямку дорожньої розв’язки, але чомусь не доїхавши до неї, повернув вправо, об’їжджаючи аеропорт — ми напружилися. «Та пусте, можливо, у нього такий маршрут: спочатку круть — за злітку в місто Чіампіно, потім верть — назад до розв’язки і в Рим», — заспокоїв я себе та Настю. Ось ми вже крутимось вулицями міста, ще декілька хвилин і автобус зупинився на залізничній станції. Всі люди піднялися і почали виходити. Попереду нас сиділи хлопець з дівчиною, побачили, що ми не рипаємося на вихід і запитали: «Іт іс рейлуей-стейшн?». «О, єс!» — впевнено закивали головами ми. Молоді люди вийшли. «Дивись, вони нас за місцевих прийняли!» — сказала Настя. «Так, — відповів я, — але щось усі люди повиходили…»

Автобус рушив, з водієм залишився розмовляти якийсь чоловік. Його присутність додавала нам впевненості в тому, що є пасажир крім нас, отже, далі все ж таки поїдемо до метро. Ми виїхали з міста, проїхали знову по тій же дорозі біля аеропорту і тепер уже звернули до розв’язки. На мосту я задоволено сказав Насті, що зараз автобус зробить круть-верть під цей міст, а там ще кілометрів зо три — й ми на станції метро. Я знаю, бо у мене ж в голові навігатор.

Круть-верть з мосту — якісь кущі по боках… нічого не проглядається… автобус мчить… Настя крутить смартфон туди-сюди й каже: «Навігатор, мабуть, заглючив, показує, що назад до аеропорту під’їжджаємо». Через хвилину автобус дійсно зупинився там. Рвонули ми з гальорки вперед до водія — хотіли почути, про що він нам повідає. Водій: «Бас… но метро… но Ананьїна!» — крутить свій вініл і всьо. Пішли ми на вулицю чухати потилиці. Схоже з розгону не в той «Atral» заскочили. Тепер треба знову в касу за квитками, бо ці вже пройшли валідацію руками водія — він надірвав їх. Порадились з Настею швиденько, вирішили, що поїдемо в цьому ж автобусі на залізничну станцію, а бігти в касу за новими квитками та з’ясовувати, чи ходить щось до метро, чи мо наснилось, немає сенсу. Тож, ми заскочили в салон. Водій на нас вже не звертав уваги, напевно, подумав про тупих іноземців, які вирішили, що з другої спроби вони зможуть все-таки доїхати туди, куди автобус не їде.

Рейлуей-стейшн. Каси — анахронізм, «експонат рукамі нє троґать!». Поряд чудо-ящик. Настя робить спробу знайти порозуміння з цією «залізякою». Треба вказати: купити квиток, напрямок, тип, цінову категорію, час, кількість місць — сім кіл пекла для індіанця, який не знає мову. У нас в резервації, дав кілька гривень водію маршрутки — та й поїхали. Добре, що я не один у подорожі, а то поки умовляв би цього «залізного касира», зібралася б величезна зла черга.

Добрі люди підказали, дай їм Боже здоров’я, що потрібно зробити валідацію, тобто поставити дату та час на квитках в автоматах на пероні, бо в потязі їх немає. Що ми й зробили, а то б їхали зайцями.

Електричка мчала до Риму, ніяких звичних звуків «дудух-дудух» та розгойдування вліво-вправо, рівномірний рух неначе на одному подиху, як у гіперлупі Маска, а ми в зручних кріслах з високими спинками.

Головний вокзал Терміні — це місто у місті, біля восьмисот поїздів та близько чотириста двадцяти тисяч пасажирів щодоби — оце масштаб! Але наша ціль — не екскурсія вокзалом, а однойменна станція метро. Ми спускаємося по вказівниках під землю та йдемо довгенько траволаторами (рухомими горизонтальними доріжками) до станції.

Ось і зала станції. Автомат поміняв наші монети на квитки — вони дійсні протягом ста хвилин з моменту валідації. Ідучи до турнікета, я підгледів, що робить з квитком жінка по сусідству, і повторив собі її чарівне дійство: провів квитком по круглій площині датчика, який був зверху тумби… бар’єр не прибирався. Я знову крутонув квиток по датчику — немає реакції… перевірив магнітні смужки, вони знизу — все норм, крутонув в іншу сторону… нічого… Десь всередині мене прокинувся обурений індіанець і поліз за томагавком… Раптом за турнікетом з’явилася Настя: вона мені щось роз’яснювала, розмахуючи руками, але я був ще глухуватий після перельоту, тож нічого не міг розчути серед шуму. Нарешті, я помітив, що за датчиком нижче на стінці тумби є приймач квитків валідатора… Індіанець у мені заспокоївся, і я пройшов турнікет. Конфуз вийшов через ту жінку, яка очевидно провела маніпуляцію з безконтактною проїзною карткою, яку я сприйняв за квиток.

Римські потяги метро тихіші, ніж київські; можна навіть спокійно по мобільному говорити. Вагони видалися мені ширшими; вони не ізольовані між собою, а сконструйовані як один суцільний вагон-гармошка. У Києві такі вагони були б зручнішими для роботи нашим продавцям, музикантам та погорільцям різного роду: зайшли б собі в перший вагон і вийшли б тільки в останньому.

Потяг випірнув з тунелю подивитись на білий світ, щоб знову зануритися під землю через шість станцій. Паралельно лінії метро проходить залізниця, яка має з нею три спільні станції. Ми вийшли на станції «Піраміде» і перейшли на платформу, де вже стояла електричка до Лідо-Ді-Остія. Насправді в цій електричці були вагони метро і склалося враження, що ми перейшли лише з однієї гілки метрополітену на іншу.

Їхати до Лідо потрібно було хвилин з двадцять-тридцять, тому, щоб не нудьгувати, я почав непомітно розглядати людей у вагоні. Спонукали мене до цього заняття дві молоді жінки, які сиділи праворуч. Рідкісні профілі їхніх облич притягнули мою увагу. Такі профілі я бачив лише на зображеннях статуй Давньої Греції: рівна лінія носа, що прямо переходить в лоб практично без виділення перенісся. В той давній час такий профіль вважався еталоном краси. Древні греки мали смак — жінки біля мене були гарні та виглядали аристократично.

На одній зі станцій до вагона зайшов чоловік — то був викопаний Адріано Челентано, така неймовірна схожість! Було б прикольно сфоткатись з ним. Взагалі, у вагоні був зріз типових жителів Рима розбавлений трохи латиносами та неграми. Зробив для себе відкриття, що у класичних римлян такі ж великі носи з горбинками, які маємо ми з Настею. Під час перебування в Римі до нас декілька разів зверталися за допомогою туристи: напевно, наші шнобелі вводили їх в оману, і вони сприймали нас за місцевих. Не відрізнятись від аборигенів — це бути для туриста невидимим для продавців непотребу та різного роду ошуканців.

Мої думки розігнав голос з динаміків, повідомивши про прибуття потягу на станцію «Лідо Центро». Десь там в кілометрі, від станції чекає нас вечірнє лагідне море, яке своєю водною прохолодою зніме накопичену втому дня. Вечеря в затишному кафе додасть сили, а трохи гарного вина підбадьорить. Прогулянка напівсонними кварталами міста з незвичними обрисами нової реальності оновить усвідомлення буття.

ЛІДО-ДІ-ОСТІЯ

Новий день будив мене світлом крізь повіки, звуками за вікном, і я прокинувся. Мій погляд ковзнув по рівній білій стелі кімнати хостелу, перейшов на стіну та зачепився за якусь картину. Звечора вона сприймалася як абстракціонізм: винні пари розширюють свідомість, а зранку — як каляки-маляки. Час вставати.

Litus Roma Hostel розташований в історичній будівлі. Напевно, це найбільший за площею будинок у місті. Новачку можна і заблукати у його довжелезних та широких коридорах. Зовні будівля з трохи облупленими стінами, а всередині все пристойно. Нас поселили на другому поверсі в сімейному номері на чотири місця: виходить по два ліжка кожному, але зайві ми вирішили в суборенду не здавати. Нова постільна білизна, великі білосніжні рушники, своя ванна кімната, в комплекті — шампуні, а в їдальні сніданки. Це все було неочікувано для формату хостела.

Я підійшов до вікна, відкрив його величезні стулки, які доходили до підлоги, та оперся на бильця у віконному прорізі — майже балкон. Переді мною у ранковому світлі розкинулася синя широчінь моря. Десь на обрії біліли цяточки яхт, а на пляжі вже перші відвідувачі приймали сонячні ванни. Між пляжем та будівлею хостела вулиця вже давно жила у своєму звичному ритмі. Вир звуків життя через відкрите вікно розбудив і Настю. Невдовзі ми пішли збадьоритись до моря. Пляж через дорогу, тож верхній одяг не потрібен — лише рушники. Після моря і не потрібний пляжний душ, його заміняє більш комфортний в номері.

Ранкове море мені сподобалося більше, ніж вчорашнє вечірнє. Через більшу висоту сонця вода здавалася більш прозорою, а світ веселішим. Ми поплили до залишку старого рибацького пірса, дерев’яна платформа якого розміщувалась на купі каміння. Вона і вціліла в штормах завдяки йому. Уподобали собі це місце краби, там їх досить багато, а на платформі хтось поставив статую жінки — Рибацьку Венеру. Ми видерлися на платформу, та завітали до богині в гості. Накупавшись вдосталь, пішли на сніданок.

Їдальня хостелу працювала в режимі шведського столу: береш, що хочеш, робиш собі якийсь гарячий напій та бутерброди. На тацях розкладені гори тонко нарізаної шинки, сиру, порційного масла, джему, печива, кексів і всяких таких інших смаколиків. Звичайно, зробити бутерброд з напівпрозорої, тонюсінької скибочки шинки можна, але я ж українець, і робити таке — то є гріх. Довелося ліпити його з трьох скибочок, наклеювати їх до хліба маслом та сиром. Винахідників слайсерів, мабуть, чекають у пеклі. Очевидно, що це не український винахід, бо не сумісний з нашим національним менталітетом. Приготувавши пару бутерів та кексів, я пішов закалапуцяти собі чаю. Знову якась «залізяка» з написами незрозумілою мовою та купою кнопок. Прямо як в пісні: «Нажмі на кнопку — палучішь в результат, і твая мєчта асущєствіца». Мій внутрішній індіанець підгледів на яку натискала дівчина попереду мене. Я взяв найбільшу скляну прозору чашку десь мілілітрів на триста, і палець потягнувся до чарівної кнопочки… Щось булькнуло, але дива не сталося — на дні чашки хлюпалося грамів п’ятдесят кави. Ну, раз сьорбнув і осушив її — внутрішній індіанець знітився й заховався. Мені довелося взяти справу в свої руки: я глянув на автомат і знайшов зрозумілий та потрібний напис «хот вотер» — все ж таки не зовсім йолоп. Натиснув кнопку — налилося півчашки; ще раз натиснув — ну от і якраз.

Після сніданку у нас була запланована авантюрно-пізнавальна програма — не валятись же нам весь день, як моржам, на пляжі — це не цікаво. Ми пішли оглядати археологічний комплекс «Остія Антика». До нього йти було недалеко — десь до трьох кілометрів, два перших — це екскурсія містом Лідо-ді-Остія. Цікаво, що воно за своїми розмірами таке ж, як і Радомишль, але з населенням, більшим у п’ять з половиною разів.

В Лідо, на такому невеличкому клаптику, проживає вісімдесят п'ять тисяч осіб. Це пояснюється тим, що квартали міста забудовані тільки багатоквартирними, у більшості своїй п’ятиповерховими будинками. Національні традиції проявлені у плануванні квартир, створюють незвичну для нашого ока архітектуру.

Будинки різноманітні та невеликі у декілька квартир на поверсі з відкритими великими балконами, часто прикрашеними різними декоративними рослинами та квітами. Наші українські будинки, особливо радянського спадку, сірі, однотипні, довгі бараки з маленькими квартирами. Ця вбогість створила народну традицію поліпшувати житлові умови за допомогою маленького балкона, який почали закривати та склити з усіх сторін, перетворюючи його на додаткову житлову площу або на комірку.

В Лідо, балкон — це не закуток у квартирі, а маленький озеленений особистий дворик. Можливо тому, що квартали міста забудовані щільно, а між будинками немає дворів — тільки проїзди. Цікаво, де ж тоді граються діти.

За відсутності цих же дворів сміттєві баки розташовані на вулицях, але вони не мозолять очі, бо закриті, а навколо них чисто.

В Лідо багато автомобілів: удень це не дуже впадає в очі, але стає помітним ближче до ночі. Вчора, коли пізно ввечері прогулювались містом, помітили незвичну для нас картину: хоча на вулицях мало зустрічалося людей та рідко проїздили автомобілі, але вони були не порожні, а перетворились на величезну автостоянку.

На кожній з них залежно від ширини у два або чотири ряди стояли притиснуті до тротуарів автомобілі. Цікаво, що виїхати з колони затиснутої між вузьким тротуаром і зовнішньою колоною, неможливо. Так ночують тисячі авто по всьому місту, а багато і днюють.

Напевно, елементом крутизни в Лідо-ді-Остія є не марка авто, а наявність гаража, особливо поблизу будинку. Хоча хтозна, можливо, для менталу мешканців міста мати гараж — недоцільність та дивакуватість.

Десь за хвилин двадцять ми пройшли кварталами Лідо та вийшли на його околицю. Міські види змінилися лісом із високих італійських сосен з парасолеподібними темно-зеленими густими кронами. До руїн стародавньої Остії залишалося вже небагато шляху.

Наш авантюрний план полягав у тому, щоб проникнути на територію археологічного комплексу без квитків, зекономивши на них двадцять чотири євро. Руїни Остії знаходились від нашого хостелу в трьох кілометрах, а вхід через касу — на півтора кілометра далі, і навіщо туди пертися? У мене була версія, що така велика площа навряд чи обнесена парканом. Кому ці руїни потрібні? Це ж не меблева фабрика й не крохмальний завод у Радомишлі, які жителі міста в тяжкі дев’яності розібрали під нуль заради безкоштовної цегли. Місцевим жителям-італійцям руїни Остії не потрібні, а туристи повз каси не підуть: вони під’їжджають до станції електричкою, яка майже при вході в археологічний комплекс. Та й для європейців правила, інструкції — то всьо: постав їм ворота в чистому полі без паркана, то вони будуть ходити тільки через них.

Крім нас, нікого з пішоходів на дорозі не було. Асфальт був злегка притрушений хвоєю сосен… Дивно, що місто закінчилось, а тротуар — ні. У нас у Радомишлі він закінчується в центрі відразу за церквою.

Прогулюючись, ми майже дійшли до археологічного комплексу, і тут подорож почала набирати ознаки квесту. Наш шлях перетинали з’їзди з автостради з інтенсивним рухом. Довгенько нам довелося вичікувати розриву потоку авто, щоб перебігти дорогу спочатку на одному з’їзді, потім на іншому. Нарешті, ми перетнули цю швидку «авторічку» і опинилися біля огорожі, зробленої з товстих та загострених зверху сталевих прутів, висотою у два з половиною метри. Такий паркан без спецзасобів, голіруч, може здолати хіба що ніндзя. Це вже була територія археологічного комплексу, не досліджена його ділянка, а потрібна нам брала початок всього за сто п’ятдесят метрів. До неї через зарості було складно дібратись: потім треба було б перетнути ще один широкий шляхопровід з інтенсивним рухом, а в результаті впертися у такий же паркан. Мій план зазнав фіаско — реальність виявилася більш прагматичною і не протоптаною. Тож ми вирішили не випробовувати долю, а відвідати археологічний комплекс легально через касу в напрямку якої і вирушили. Наша авантюра привела нас у світ, де поняття пішохода не існує: ніяких тобі переходів, натоптаних стежок, чи узбіч. Односмугова дорога, протилежні напрямки якої розділені кущами та деревами, і ми йшли її краєм назустріч транспорту. Звичного узбіччя просто не було: за асфальтовим покриттям відразу — непрохідні зарості та кущі, які часто нависали над ним. Коли авто з’являлося на шаленій швидкості, то доводилося час від часу пірнати між кущами. Ми були для водіїв на цій дорозі неочікуваними оленями, які невідомо звідки тут опинилися. За хвилин п’ятнадцять, нарешті, змогли полегшено зітхнути, ступивши на тротуар житлового кварталу.

Археологічний комплекс «Остія Антика» — квитки придбані, турнікет пройдено. Перед нами головна вулиця древнього міста. Перше враження: «Ну й бруківочка, тут, напевно, циклопи жили! Вперше бачу, щоб такими здоровенними каменюками вулиці вимощували».

Місто Остія засноване у гирлі Тибру двадцять сім віків тому. Воно було морським портом Риму. У дев’ятому столітті місто збезлюдніло і, від частих повеней, на тисячоліття було поховане під тонами мулу та піску. Це, у свою чергу, зробило його унікальним тому, що воно повністю належить античній цивілізації без нашарувань новіших епох. У минулому столітті дві третини міста розкопали — це територія завширшки до півкілометра, а в довжину півтора. В Остії, у найбільший період процвітання, кількість населення становило більш як п'ятдесят тисяч осіб. У місті збереглися фрагменти житлових кварталів, храмів, римського театру, форуму, складів, таверн, терм (громадських лазень).

Ми ступали бруківкою Декуманус Максимус, відшліфованою за багато віків мільйонами ніг. Вздовж вулиці залишки будівель з червоної цегли своїми обрисами позначали квартали античного міста. Воно було щільно забудоване будинками до п’яти поверхів, а вулиці в ширину, крім головної дев’ятиметрової, були не більші п’яти метрів. Я уявив собі, що якби зробити накриття цим вузьким вулицям, то вони перетворилися б на коридори, а Остія — на один величезний будинок-мурашник.

Роздивляючись місто, непомітно дібрались до його найбільшої споруди — амфітеатру, півколо якого вміщувало до чотирьох тисяч глядачів. Настя піднялась на його трибуни, а я побував оратором на сцені, жестикулюючи перед її фотокамерою. Потім піднявся на найвищий ряд. Далекувато до сцени, без мікрофонів та підсилювачів акторам для діалогів потрібно було мати міцне горло. Добре, що в ті часи попкорну не було, а то любителі драматургії зачавкали б репліки, а від цього і до справжнього поножів'я недалеко.

Проти театру, в затінку парасолеподібних сосен, знаходився Храм Церери — богині врожаю і родючості. Саме те місце, щоб на якийсь час заховатись від спекотного сонця. Щоправда, самої будівлі не було — тільки платформа зі східцями та двійка відреставрованих мармурових колон.

Чудово збереглися високі стіни Капітолію, головної релігійної споруди Остії. Храм збудований на великій цегляній платформі. І, щоб дібратися до нього, потрібно піднятися сходинками на п’ятиметрову висоту. Ідея задуму зрозуміла: боги живуть на небесах, або як мінімум на горі Олімп, тому звичайний смертний повинен з кожною сходинкою, з кожним ударом серця відчувати різницю між сіньми своєї хати і офісом божим.

У ті давні часи у місті діяло вісімнадцять язичницьких культових споруд, синагога та християнська базиліка. Якщо звернути увагу на кількісну належність храмів за віросповіданням, то можна помітити цікаву деталь: хоча християнство у триста двадцять четвертому році було оголошено державною релігією Римської імперії, але воно не стало наймасовішим і через п’ятсот років після цього. Християнство набрало сили лише тоді, коли запалали вогнища інквізиції, почалися гоніння на відьом та хрестові походи. Така природа людей — з усього робити зброю: чи то з наукових відкриттів, чи то з релігійних концепцій. Зброя — то сила, а сила — то влада.

В археологічному комплексі було проведено біля п’яти годин, хоча можна було ще ходити та й ходити, дивитися та й дивитися, але вже ноги підкошувались, очі все частіше і частіше вишукували затінку серед руїн, щоб трохи посидіти та відпочити. Було прийнято рішення — ми попленталися до виходу.

Незабаром наші ноги причовгали до невеличкого замку Папи Юлія II. Обігнувши його, ми опинилися на невеличкій площі, де, поряд із замковими воотами, знаходився собор Санта Лауреа та декілька старовинних будиночків, критих черепицею. Біля них, на бруківці перед вхідними дверима, у великих горщиках росло багато різноманітних рослин. Доповнювали цю мальовничу картину двоє кошаків, які розтягнулися на нагрітому спекотним днем камінні.

Наш шлях лежав далі, ми прямували до піцерії відміченої на мапі навігатора — час підкріпитись. Житлові квартали цього передмістя Рима — це невеличкі одноквартирні або у декілька квартир будиночки. Вони мають два-три поверхи та обов’язкові атрибути: балкони та тераси. Будиночки огороджені невеликими естетичними парканами, у дворах — дерева та квіти.

Ось і потрібна нам піцерія. Це триповерховий будинок на одну сім’ю. Він зовсім невеликий: на третьому — взагалі не більше двох спалень, другий — з балконом та терасою, на першому — частина будинку під торговою точкою. На дверях напис — італійською: «Пшениця та хміль». Назва незвична для нас, хоча ці слова для українців прописані на генетичному рівні.

У невеличкому приміщенні за прилавком — молода симпатична італійка, яка намагається втокмачити щось двом англомовним жінкам. Вони ізощряюца в розпальцовках, дублюючи англійську — напевно, сурдоперекладачки. Поки жінки шукають підмет та присудок, ми ледь стримуємо слину: великими голодними очима розглядаємо у вітрині здоровенні шматки піци, досліджуючи вміст їх видового різноманіття. На стіні — дошка з написаним крейдою прейскурантом. Напевно, для оперативного показу цінової динаміки: від свіжої гарячої піци до холодної вже з грибами. Я перемикаюся на вивчення змісту холодильника з пивом.

Нарешті, жінки порозумілися. Настя звернулася до покупців і дізналась, що ціна піци вказується за одну лопатку. Саме це вони й з’ясовували, бо не можна було второпати за написами на дошці. Тож нам швиденько відміряли два види італійського національного пирога, і ми вмостилися обідати на літньому майданчику.

Ідилія: чудова погода, свіже повітря, затишна місцина, центр Всесвіту сповз до нашого столу з дерев’яними лавками, і все закрутилося навколо нього — ми наминали піцу та запивали її «Пероні».

Коли містерія обіду закінчилася, я пішов у зал попрощатися із хазяйкою. Пиво зробило прорив у моїх лінгвістичних здібностях, і я заговорив відразу трьома мовами:

 — Піца із ділішес… біер із ґуд… ґрація, дякую… аріведерчі!

 — Чао! — відповіла усміхаючись, молода симпатична італійка.

Автобусна зупинка за пів кілометра від піцерії. Наші голови задерті на стовпа: вивчаємо розклад автобусів. А в ньому чорт роги зламає: різноколірні колонки, букви, цифри, букви з цифрами, індекси, правила, винятки… Орієнтуємось на час та знайоме словосполучення «Лідо-ді-Остія». З квитками не зрозуміло: навколо стовпа із розкладом ніяких «розумних залізяк» не виявлено. Будемо діяти за схемою «Україна»: гроші — водію. Чекаємо хвилин двадцять: людей на зупинці немає, надіємось...

Автобус гальмує біля стовпа, у салоні тільки бабця про щось базікає до водія. Ми заходимо, вітаємось:

 — Бонджорно!

 — Бонджорно! — відповідають нам.

Я тичу водію монету на два євро.

 — Но, но, но! — замахав руками він.

Наполягаю.

Бабця підключається:

 — Но, но, но!

Настя:

 — Зер ар ноу тікетс…

Водій вказує пальцем на зелений підсвічений хрест аптеки, мовляв, там продаються квитки — схема «Україна» не працює. Я знизую плечима, бабця люб’язно усміхається і щось лепече водію. Напевно, на кшталт: «Це тупі іноземці, що з них візьмеш. Поїхали».

Двері зачиняються, автобус рушає.

Проїжджаємо біля древньої Остії, бабця повертається до мене вказує рукою на руїни і щось говорить. Я в лінгвістичному прориві:

 — Остія Антіка ґуд… ми… вже… сьо-год-ні… бу-ли… там! — відповідаю їй голосно, виразно і майже по складах.

Вона усміхається до мене, а в очах — нерозуміння.

Згодом усвідомив, що відповів у манері, як до людей, які не дочувають — це стереотипна реакція. Вона спрацювала як заміщення за відсутності досвіду у спілкуванні з іноземцями.

Автобус в’їжджає в Лідо-ді-Остія, сонце віддзеркалюється жовто-червоними спалахами на шибках верхніх поверхів будинків, сповіщаючи про закінчення дня. «Ґрація!» — говоримо водію, і виходимо на зупинці поблизу хостела.

ВІЧНЕ МІСТО

Хвилі накочуються на ноги, хлюпочуть, пестячи своєю ранковою прохолодою. Я вже скупався та стою на лінії прибою: споглядаю безкрайню синю широчінь, вбираю в себе відчуття, запам’ятовую, прощаюся з морем.

До від’їзду з міста маємо ще декілька годин, тож вирішили прогулятись набережною до туристичного порту. Нічого особливого на нашому шляху не траплялось — все майже одноманітне на кілометри: ліворуч від пішохідної та велосипедної доріжок пляжі зі своєю атрибутикою, кафе із зазивними написами; праворуч — вулиця, а уздовж неї невеличкі чотири- чи п’ятиповерхові будиночки з видом на море. Ряд пальм на набережній не створює затінку, прогулюватись спекотно. Середина вересня, але ж тут субтропіки, сорок перша паралель, і сонце на небі вище на дев’ять градусів, ніж у нас вдома. Трохи заховались у тінь за стінами якоїсь споруди в порту, подивились на рибу, яка просто кишить біля причалів, на ліс, створений щоглами яхт… трохи відпочили та й пішли.

Потяг рушив, будинки міста попливли у вікнах вагона через декілька хвилин перед очима вже знайомий нам лісопарк із італійських сосен. Прощавай, Лідо-ді-Остія!

Сьогодні наш шлях лежить до Рима — одного із стародавніх міст на землі, прародителю європейської, а в сьогоденні вже світової цивілізації. У місті ми пробудемо декілька днів. Я змасштабував Рим та Київ. Вони співрозмірні між собою за кількістю населення, площею, мають по три лінії метро приблизно такої ж загальної довжини. На цьому порівняння можна закінчити: у всьому іншому Київ значно менший світ, і це можна вже помітити за пасажиропотоками центральних вокзалів та кількості туристів за рік. Вони у шість-сім разів більші на користь Риму.

Близько години у дорозі, дві пересадки й ми на станції метро «Лібія». Слідуємо за групою людей на вихід і опиняємось у ліфті на мінус шостому поверсі, якась хвилина — і ми вже на поверхні. Неочікувано… ніколи не приходила думка, що у метро можуть бути ліфти.

В кілометрі від станції нас чекає заброньований номер готелю з поетичною назвою «Amico Del Sole», що з італійської перекладається як «Друг сонця». Насправді, це не готель у класичному розумінні, а квартира, обладнана під номери — таких у Римі тисячі.

Прогулюючись вулицями міста, швидко дісталися за адресою. Перед нами семиповерховий будинок, де на першому поверсі серед вітрин магазинів скляні вхідні двері під’їзду, праворуч на стіні — домофон із зазначеними номерами квартир та прізвищами мешканців. Потрібний напис «Аmico Del Sole» теж у цьому списку. Настя вже подумки потирає долоні та тисне кнопку… у відповідь з динаміка ні шереху. Декілька безрезультатних спроб — і «Друг сонця» вже нам не друг. Пройшли навколо будинку — інших під’їздів немає. Сіли та сторожимо двері, кумекаємо, що за підстава. Ось у будинок хтось заходить, ми прошмигуємо за ним… такий нічого собі під’їзд: мозаїка на стінах, сходинки з мармурових плит, природне освітлення з обох боків через вікна з матовим склом.

Сунемося на вихід: на дзвінок у двері ніхто не зреагував, тож ми не стали поки що їх виносити. Зметикували, що у квартирі рецепції немає, а на запит адміністратора в листуванні Настя повідомила, що сподіваємося прибути до четвертої вечора. Зараз пів на третю, і чекати півтори години не хотілося, та й для впевненості не завадило б зв’язатися з хазяйкою квартири. Можна було піти в кафе, там вай-фай має бути, але тут у будинок почав заходити імпозантний, із сивиною на скронях, італієць… Ми не стали його гамселити ногами у під’їзді за те, що він не розуміє українську і про англійську не чув. Я зобразив мізинцем і великим пальцем біля вуха телефонну трубку та тицьнув біля кнопки домофона напис «Друг сонця». Добродій зрозумів, дістав мобільний та набрав номер, але виявилося, що наш адміністратор англійську теж ні в зуб ногою. Тож Настя повернула девайс італійцю і жестами втокмачила, щоб він повідомив «Сонце», що його з нетерпінням чекають збуджені друзі. Згодом ми дізналися, шо всьо окей і хазяйка буде через годину. Подякували синьйору та пішли глянути на район — зробити пару зарубок: тепер він наш на три дні.

Коли ми повернулися до будинку, на нас вже чекали. Жінка років за сорок переписала в журнал дані паспортів, показала наші володіння, видала ключі та й щезла за вхідними дверима.

Я почав вивчати надану в наше розпорядження територію. Взагалі, італійські будинки та квартири — це незвичне для мого «індіанського» ока планування. Їх важко описати словами: це не простий уніфікований совдепівський фіг-вам із прямокутничків — тут широкий політ фантазії архітекторів. Будинок, де ми поселилися, в горизонтальному плані — це п’ятикутник з одним прямим кутом, по периметру якого розташовані п’ять квартир, а в середині внутрішній двір розділяється навпіл сходовою кліткою з вікнами на дві сторони. В утворені маленькі дворики виходять кухні та ванні кімнати, а житлові — на зовнішній периметр. Наш готель на два номери влаштовано у чотирикімнатній квартирі. Кожний номер має свій санвузол з душем. Загальний — тільки великий коридор з холодильником та буфетом. В наявності — електрочайник з посудом, на додачу — чай, кава, цукор та цукерки.

На годиннику п’ять вечора, туристичні об’єкти вже закриваються, тож залишається тільки прогулянка містом. У мене, крім маршруту номер один на цілий день, був запасний — на декілька годин. Ним і вирішили сьогодні скористатися.

Станція метро «Лібія». Настя впевнено натискає кнопку мінус шостого поверху — логіка попереднього досвіду підйому. Двері ліфта відчиняються… на цьому поверсі в цьому закутку людей немає… Написи вказують, що лінія, яка нам потрібна, знаходиться вище, на мінус четвертому поверсі. Пішли ми по вказівниках вивчати будову ескалаторних підйомів. Виявляється, на станції спуск в метро влаштований у вертикальній шахті, ескалатори та поряд зроблені звичайні сходи розташовані прольотами зигзагоподібно, як у під’їзді будинку. Звідси й поверхи.

Вагон, станція, підйом… Овва! Перед очима разюча велич Колізею! Навколо нього безліч туристів: вештаються, сидять, фоткаються… Колізей — це найбільший амфітеатр Стародавнього Риму. Споруда за розмірами сучасних стадіонів! Стіни еліпсу мають довжину у п’ятсот двадцять чотири метри, а у висоту — сорок вісім. Вони побудовані з цегли та каміння арками в чотири яруси й були облицьовані білим мармуром. Дивишся на цей архітектурний витвір, інженерну думку, застиглий у камені слід волі та й дивуєшся збудованому майже дві тисячі років тому без потужної техніки — тільки фізичною силою людей та тварин.

Я доторкнувся до древніх стін, усвідомлюючи, що цеглина під моєю долонею була покладена конкретною людиною. Таке відчуття, що вона десь поряд в іншій реальності, а не розлетілась на атоми в безодні часу.

Хліба і видовищ вимагає народ від правителів. Для задоволення таких потреб і був збудований Колізей. На арені кожен день проводилися бої гладіаторів та битви з тваринами: левами, тиграми, ведмедями. Вона була також місцем покарання засуджених до смерті. Тут страчували й перших християн — послідовників на той час ще нової релігії.

Древність та велич споруди захоплює, але одночасно я розумію, що Колізей по суті, — це театр смерті. За декілька століть безліч людей та тварин було вбито на його арені. Можна уявити собі, як п’ятдесят тисяч глядачів в амфітеатрі збуджено горлає у захваті, а в цей час через Ворота Лібітини — богині мертвих — виносять знівечені, скривавлені тіла загиблих. Розвага одних людей через жорстоку смерть інших у свідомості тієї епохи була нормою.

Обігнувши півколом символ величі Древнього Риму, ми вийшли до грандіозної Арки Констянтина та, полюбувавшись нею, попрямували далі по Віа ді Сан Григоріо. Вздовж вулиці праворуч знаходиться Палатин — один із семи римських пагорбів, на якому за переказами й виникло місто. На цій території є залишки античних споруд, але навіть руїни вражають своєю величчю і розбурхують уяву. Трохи далі за пагорбом Палатин знаходиться Римський Форум — це все один археологічний комплекс, який огороджено вже знайомим для нас з Остії парканом з металевих прутів. Крокуємо далі — і ось перед нами посеред вулиці з’являється фрагмент акведука Клавдія — ми проходимо тротуаром під його височенною аркою.

Сонце наближається до горизонту — вечоріє. Ми вийшли до річки Тибр, маємо намір оглянути найдревніші мости Риму. До речі, мостів у місті тільки в межах кільцевої дороги я нарахував на мапі тридцять вісім.

Береги у цьому районі Тибру височенні, укріплені кам’яними набережними метрів по десять. Сходами вздовж стіни ми спустилися до річки, щоб знизу подивитись фрагмент мосту Емілія. Від нього залишилась одна кам’яна арка. Міст був побудований у другому столітті до нашої ери, слугував півтори тисячі років і лише чотириста років тому був зруйнований повінню. А от мости Фабрічіо та Честіо, недалечко від Емілія, діють і дотепер: зв’язують острів Тіберіна з берегами річки. Подумати тільки — люди послуговуються ними вже більше ніж дві тисячі років! Як тут не згадаєш «…не злим тихим словом» наш півстолітній юний та старий одночасно радомишльський міст та його надсучасну технологію — дайошь три тисячі років експлуатації!

Пройшовши дугастими поверхнями мостів, потім набережною правого берега і вже через інший новий міст Гарібальді, якому ще немає двісті п'ятдесяти років, повернулися в історичний центр міста.

По дорозі нам трапилася піцерія, і ми не змогли оминути спокуси вітрин. Вони зазивали нас величезними шматками піци з різноманітною начинкою: «З’їж мене!». Передчуття насолоди розпалювало апетит. Для впевненості, що це правильний заклад, я очима промацував холодильник, вишукуючи у ньому вже знайоме пиво «Пероні». Так, воно тут є — святу бути!

Після вечері гуляти Вічним Містом стало значно веселіше. Два квартали й Площа Торре Арджентіна зустріла нас нічною підсвіткою залишків древніх храмів. Насправді, це не зовсім площа: сто років тому тут був забудований квартал, який знесли. Зараз це котлован розкопок глибиною до трьох метрів від рівня вулиці. Ця місцина відома ще тим, що тут проживає колонія котів — їх тут більше сотні. В одному із підвалів цього археологічного комплексу двоє жінок організували котячий притулок. Він фінансується бюджетом міста та пожертвами. Біля котловану табличка з проханням не годувати тварин, бо вони тут нагодовані, доглянуті, стерилізовані. Найкомунікабельніші коти не ховаються від людей, а навпаки — вилежуються на східцях в зоні доступності до них. Я підійшов погладити величезного кошака. Він був не проти, але навіть вухом не поворухнув і не муркнув, виказуючи незворушним спокоєм до мене свою царську поблажливість. Наче мовив: «Ходять тут усілякі блаженні, погладити хочуть… ну добре… зроби це вже та йди собі…»

Залишивши котячий рай, ми продовжили прогулянку історичною частиною міста. Це для мене зовсім незвичний світ. З однієї сторони архітектурні форми не дають нудьгувати, є чим помилуватись, очі весь час щось вихвачують цікаве, а з іншої — за межами туристичного виміру відчувається контекст кам’яної пастки. Ми йдемо вузькими вимощеними бруківкою вулицями затиснутими щільно будинками: зліва-справа стіни, попереду, трохи далі за метрів сто, знову стіни; якщо подивитись в небо, то його там лише вузька смужка між будинками. На вулицях немає дерев: просто їм там фізично ніде рости, трапляються тільки рослини деінде, висаджені в горщиках. І так квартал за кварталом. Гуляти у цьому історично-архітектурному музеї чудово, а от жити мені в такому тісному місці-лабіринті без неба, дерев, простору, напевно, було б важкувато.

Ми повернули на Віа деллє Муратте, ведучу до знаменитого фонтану Треві. Велика кількість туристів проходить цією вулицею кожного дня, тому на ній повно торгівців сувенірами, витворами мистецтва та різним фабричним крамом. Через три квартали перед очима постає і сам фонтан. Перше враження не від нього, а від людей. Дев’ята година вечора, а простір перед фонтаном ущент наповнений туристами. Складається враження, що вони тут днюють і ночують.

Фонтан ді Треві одночасно є фасадом палацу Полі. Невелика площа з широкими сходами перед ним нагадує заповнений глядачами амфітеатр, а сам фонтан — сцену, в центрі якої Нептун, що стоїть на колісниці у вигляді раковини, запряженої парою морських коней. Шлях між скелями їм вказують тритони. Шум від води, що стікає по каменях, асоціюється з океаном. Дно чаші фонтану встелене монетами, які за традицією кидають туристи, щоб знову повернутися до Риму.

Глянули одним оком та й пішли. Щоб по-справжньому побачити поглиблено та осмислено такий грандіозний витвір мистецтва, потрібно багато часу, а в нас його немає. Вічне Місто — це безмежність, яка пропонує безліч речей на будь-який смак. Насправді це обмежує, бо не дає заглиблюватись у конкретне творіння, а спокушає йти далі — там, десь попереду, ще багато небаченого. Режим подорожі «Метелик» — це перебіг з об’єкта на об’єкт, як порхання цієї комахи з однієї квіточки на іншу.

На сьогодні наша подорож закінчується на П'яцца Барберіні. На ній знаходиться однойменна станція метро, але зарано нам розслаблятися — ліміт наших пригод ще не вичерпано. Трохи помоталися по периметру площі від одного входу метро до іншого — всі вони виявилися закритими. Буває... Тож попленталися в напрямку нашого готелю до наступної станції.

«Републіка» працювала, людей було небагато, і ми поїхали вниз присівши трохи відпочити на сходи ескалатора.

На станції «Терміні» потрібно було перейти на іншу гілку метро, але всі переходи були перекриті. Охоронці розвертали окремих людей, які туди рвались, мов пастухи — корів, і направляли всіх пасажирів на вихід — непонятка якась… Нас несе у людському потоці, і ось помічаємо, що пасажири валідують квитки — зазвичай так робиться на вході. Що за чортівня! Ми відчуваємо себе загнаними в пастку зайцями, притискаємо вуха та робимо на ходу петлі — то вліво, то вправо… а-а-а! Ніт виходу! Покоряємося долі — пливемо за натовпом до турнікетів, повторно пропускаємо через валідатор квитки…

Нічого не сталося: сирена не завила, нас не пов’язали, турнікет розблокувався, а на квитках надрукувався час виходу. Напевно, іноді таким способом роблять профілактику, щоб не розводилися «транспортні зайці».

Ми на поверхні, час наближається до двадцять третьої години, до готелю п’ять кілометрів, а йти пішки не хочеться: ноги за день ледь волочаться. Від станції метро вирішуємо рухатись до вулиці, яка веде у напрямку готелю. Там мають бути автобусні зупинки з потрібною нам інформацією, заодно проходячи поряд з будинками намагаємось знайти вільний доступ до мережі вай-фай, щоб завантажити на мапу автобусні маршрути. Так ми допленталися до чергової станції метро «Кастро Преторіо». Вона виявилася відкритою.

Римське метро не вписувалося в мій київський стереотип незвичним лівостороннім рухом, багатоваріантними посадковими платформами, які можуть бути між потягами, а потяги між ними. На цій станції до всього цього електропоїзд прибув не з тієї сторони, з якої потрібно, і потім пірнув назад в той тунель, звідки прибув. Це ще не все: ця лінія метро далі розходиться на дві гілки, то куди ж він поїхав.

Люди на платформі збуджено метушаться, купчаться, розпитують про щось один одного. Мій індіанець дістав свою видрукувану схему метро та почав тицяти пальцем у себе, потім у папірець з позначкою «Лібія», звертаючись таким способом за допомогою до синьйори поряд. Вона у відповідь залопотала італійською і почала про щось запитувати своїх сусідів. Аж тут прибув знову потяг. Ми знаходилися поблизу локомотива і Настя стрімко кинулася до машиніста, напевно, щоб взяти його в заручники, а захоплений потяг спрямувати на потрібну нам гілку Б-1. Та нє — то так привиділося мені. Рулєвой, у сяючій уніформі, зійшов на платформу, наче метробог, і англійською сповістив Настю, що центральна частина гілки метро перекрита, а потяги курсують тільки від цієї станції по черзі гілками Б та Б-1 — наступний буде її.

Пригоди на цьому закінчилися, і вже скоро ми добралися до готелю. Цього дня був встановлений наш новий рекорд — крокомір показував пройдений шлях у двадцять п’ять кілометрів.

ВАТИКАН

Сьогодні в наших планах відвідати теократичну міні-державу, яка знаходиться у західній частині Вічного Міста. Там ми проведемо весь день, і, щоб підтримати наші сили, знадобляться харчі, тож на шляху до метро заходимо в супермаркет купити бутерброди та фрукти.

Ватикан — це найменша країна на планеті, площею всього сорок чотири гектари. Для порівняння, підходить трохи більший, добре візуально окреслений, мікрорайон Рудня в Радомишлі. Ця міні-держава, незважаючи на свій розмір, контролює понад мільярд людей по всьому світу, притому, що її постійне населення не перевищує семи сотень жителів. У володіннях Папи Римського знаходиться найбільший у світі католицький собор, найменша система національних залізниць довжиною в триста метрів; є своя армія, радіостанція, пошта, супермаркет; одна з найбагатших колекцій світового мистецтва, величезна бібліотека з близько двома мільйонами друкованих та рукописних стародавніх книг.

Хвилин п’ять ходьби від станції метро «Оттавіано» і перед нами на розі вулиць постала височенна стіна держави-міста. Якщо піти прямо, уздовж її південної ділянки, то можна потрапити до собору Святого Петра, але спочатку ми маємо намір побувати у знаменитих музеях Святішого Престолу, тому за вказівником звертаємо вправо.

Далі наш шлях проходить зі східної сторони Ватиканського пагорба, схили якого під кутом укріплені міцними мурованими підпірними стінами та на рівні його поверхні переходять у вертикальні. Їх висота конкурує з п’ятиповерховими будинками, розташованими з протилежної сторони вулиці.

До входу в музеї від рогу вулиць, ми пройшли майже півкілометра і весь час обходили чергу з туристів. Щоб не нудьгувати в ній, витрачаючи даремно час, ми ще з вечора потурбувалися про квитки, придбавши їх через інтернет за трохи вищою ціною. Тепер у нас своя черга із таких же, як ми, але вона не така велика: декілька хвилин і охоронець пропускає нас попередньо просканувавши QR-коди квитків на смартфоні.

Музеї Ватикану розміщуються у довжелезних галереях. Їх сумарна довжина становить до двох кілометрів, а петляння залами множить пройдений шлях. Кількість виставлених на огляд експонатів рахується десятками тисяч. За рік через музеї проходять чотири мільйони туристів. Можна уявити, скільки заробляє ця маленька країна на туризмі. Але, проходячи довжелезною галереєю з численною кількістю мармурових статуй, барельєфів, порфірових масивних саркофагів, я уявив собі і жахнувся, скільки праці та часу потрібно, щоб протерти хоча б тільки від пилу весь цей багатодеталізований рельєф!

Цікаво було побувати в Єгипетському музеї. В його залах представлені експонати стародавньої культури — деякі з них мають вік у три з половиною тисячі років. Усипані ієрогліфами древні стели приваблюють мою увагу. За цими незвичними знаками та символічними фігурами криються тексти, а в них незрозумілі та незбагненні мені смисли. Ми заходимо в зал з приглушеним світлом. В ньому виставлені розписані дерев’яні саркофаги, канопи (посудини, в яких при муміфікації тіла окремо зберігалися внутрішні органи), інструменти для муміфікації і навіть мумія тут є. Вона покоїться у відкритому саркофазі запеленена смугами тканини. Поверх тіла, донизу долонями, покладені висохлі кисті рук. Під почорнілим покровом того, що колись було шкірою, випинають звивисті утворення. Тисячі років тому вони були венами, й у них пульсувала гаряча кров. Чорно-коричнева голова мумії зі зламаним від часу носом, проваленими очницями та тріщинами від них на чоло вказує на те, що плоть вже перетворилась на крихку субстанцію та готова розламатись, як перепалений глиняний глечик на черепки.

Уявляю, як моторошно було б прогулятись одному вночі єгипетськими залами, заповненими цими всіма культовими речами, між чорними базальтовими фігурами фараонів та богів; відчути хвилю холоду у спині, неочікувано побачивши у тьмяному світлі людське тіло, увінчане головою шакала — бога мертвих, охоронця могил та мумій Анубіса.

Культура давньоєгипетської цивілізації видається якоюсь фантастично-інопланетною та одночасно відчутною земною реальністю, якщо не споглядати її на картинках, а безпосередньо перебувати серед великої кількості речей тієї епохи. Напевно, енерго-інформаційні поля минулого залишаються за межами часу, і з ними можлива взаємодія.

Проходячи скрізь Галерею гобеленів: «Нічого собі так килимочки!». Відразу привертають увагу їхні розміри площею у велику кімнату або навіть в однокімнатну квартиру. Вони зроблені за ескізами знаменитого Рафаеля п’ятсот років тому. Сюжети на релігійні теми виконані кольоровими нитками так майстерно, що видаються картинами, написаними фарбами. Люди, які створювали ці шедевральні килими вручну, були не просто ткачами, а високопрофесійними художниками, а ще дуже терплячими, бо за один місяць один майстер міг створити не більше квадратного метра полотна.

За багато століть римські папи назбирали величезну кількість витворів мистецтв, і для того, щоб хоч на мить звернути увагу на кожен окремий експонат цієї скарбниці, потрібні дні, щоб роздивитись детально — роки, а на осмислення не вистачить і життя. Таку кількість речей неможливо сприйняти одразу; це як дивитись на цегляну стіну: наче бачиш все, а насправді — нічого, жодної цеглини. Спочатку ходиш залами, щось розглядаєш, якісь речі притягують увагу — трохи затримуєшся біля них, а через багато годин вже перенасичений, втрачаєш сприйняття і просто проходиш крізь менш цікаві зали, ліниво крутиш головою навсібіч.

Після чотиригодинного блукання музеями, перекусу на лаві у парадному дворі та розігріву неймовірними фресками Рафаеля в палацовому комплексі ми добралися до Сікстинської капели — папської каплиці, спорудженої у п’ятнадцятому столітті на замовлення Папи Сікста ΙV. Вона для мене була особливо цікавою, тому що розписи стелі й фреска на вівтарній стіні були виконані Мікеланджело Буонарроті — людиною, про життя і творчість, якої я читав ще зовсім недавно у біографічному романі Ірвінга Стоуна «Муки та радості».

Папа Юлій ІІ доручає на той час вже відомому художнику Мікеланджело прикрасити фресками з зображенням дванадцяти апостолів стелю Сікстинської капели. Буонарроті від цього не в захваті й пручається, тому що його любов — це скульптура, а не живопис. Але ж замовник сам Папа, і непокора його волі може створити багато проблем у житті. Художник починає роботу, освоюючи водночас техніку фрески. Мікеланджело творець, а не ремісник, який повинен відтворювати убогі замисли, нічого нетямущого у мистецтві Юлія. Врешті-решт його терпіння надовго не вистачає, він кидає розпис і покидає Рим. Згодом емоційно охоловши, з одного боку Буонарроті розуміє, що його втеча не зійде просто так йому з рук, з іншого — він дуже гордий, щоб не прийняти виклик. Мікеланджело повертається до Рима і пропонує свій грандіозний проект розпису стелі. Папа задоволений і надає йому повну свободу в реалізації свого задуму.

Створення фресок тривало чотири роки. Важко уявити собі таку титанічну працю, як написання картини з сюжетами площею в п’ять з половиною соток, або понад тринадцять метрів у ширину і сорок один у довжину! До уваги треба взяти, що розписувати потрібно було стелю ще й на двадцятиметровій висоті — це важко та незручно. До цього всього ще й були зими — це багато холоду та мало світла.

Стеля капели зроблена у вигляді склепіння по периметру оформленого трикутними нішами, вершини яких направлені до центральної її частини, а основи створюють арки на стінах. Геометрія складна для сюжетного розпису, але художник знайшов геніальне рішення і зумів її підкорити. Він розбив простір стелі між нішами на сектори, а їх межі розписав у вигляді об’ємних ребер та карнизів, оздобивши малюнками статуй. Фактично було створено 3D зображення сітки вишуканих нервюр склепіння. В утворених таким чином секторах через своє бачення і відчуття релігійних ідей Мікеланджело зобразив у зорових живописних образах сюжети книги «Буття».

Роботу робили майстерні руки та вірне око, воля тримала ціль, розум творив, любов надихала. Бог створив світ, а геній — цикл фресок під назвою «Створення світу».

Сікстинська капела має ще один стінопис майстра, виконаний через двадцять дев’ять років після розпису стелі. Це епічна картина «Страшний суд» — візуалізація сюжету біблійної теми. Цікаво, що дослідники стверджують: персонажі фрески впізнавані. Деякі з них: лице Христа — улюбленого учня Томмазо, в образі Діви Марії упізнається близька подруга і шанувальниця Вітторіо Колонна, в руках Святого Варфоломія зідрана шкіра з автопортретом самого Мікеланджело.

Зал капели був заповнений сотнями людей. Вони задирали голови та захоплено розглядали «Створення світу». Приглушений гомін їх голосів відбивався від склепіння і звучав підсиленим з висоти. Здавалося, що це голоси не глядачів, а персонажів створених майстром. Звільнились місця на лаві уздовж стіни, ми присіли й далі насолоджувались атмосферою буття.

Все-таки, яка доля людини… Творити магію над каменем — це те, чого найбільше бажала душа, чим загорявся розум Мікеланджело. Але так складалося життя, що роками не доводилося тримати у руках різця і молота — головних інструментів майстра. Часто зовнішня воля примушувала його займатися тією роботою, яку він спочатку не хотів, але з часом захоплювався нею та перетворював це для себе у виклик. Так було і з фресками Сікстинської капели.

Потік відвідувачів був невичерпним: до каплиці безперервно заходили, а з протилежного боку виходили люди. Від цього зал не переповнювався, та не був пустим, і так — щодня ріка із тисяч людей, за рік — мільйони, але цього майстер ніколи не побачить.

Сікстінська капела була останньою в огляді музеїв. Вона знаходиться поряд із собором Святого Петра, але перейти прямо до нього не було можливості — вказівники розвертали назад до входу. Тож довелося обходити за стінами Ватикану півтора кілометра.

По дорозі до собору Настя запитала мене, чи я не маю якихось українських монет, вказавши, що попереду нас іде молода пара й у хлопця на рюкзаку табличка з надписом, що він колекціонує монети різних країн світу і буде вдячний за їх дарунок. У мене знайшлася двогривнева, і ми запропонували її симпатичним молодим людям. Вони дуже зраділи подарунку, подякували та зробили спільне селфі з нами. Тепер у туристів з Аргентини буде в колекції монета з далекої загадкової країни та фото з її аборигенами.

Перед собором Святого Петра зібралося чимало туристів. Довелося трохи постояти в черзі й пройти рамки металошукача.

Головний католицький собор — це грандіозна архітектурна споруда, що вражає масштабами, але цього на фото чи відео не помітити. Якщо вказати його розміри: 138 метрів у ширину, 211 — у довжину і 136 — у висоту — то цифри теж дають мало уявлення. Краще за все зробити порівняння з чимось знайомим. Наприклад, чотири п’ятиповерхові будинки, які розташовані хрестом по вулиці Воїнів-Інтернаціоналістів, вільно розмістяться в середині собору. А по висоті — то що ті п’ять поверхів, коли він рівняється сорока п’яти? Три будинки цієї ж вулиці: поставлені один на одного, знадобляться, щоб закрити зовнішній розмір купола! Він викладений з цегли, має подвійну конструкцію. Між внутрішньою його напівсферою та зовнішньою влаштовані сходи, які ведуть на оглядовий майданчик над банею. У соборі вільно розміщується п’ятнадцять тисяч парафіян. Кількісно це все населення Радомишля.

Розкішні фасади й інтер'єри базиліки багато прикрашені мармуровим різьбленням, розписами та мозаїками. Тут зберігається безліч скульптурних шедеврів, зокрема знаменита скульптура Мікеланджело «Оплакування Христа». Вона зображує скорботний образ Діви Марії, що утримує на своїх колінах мертве тіло Ісуса, тільки що знятого з хреста. Фігури були висічені з мармуру у натуральну величину двадцятичотирирічним майстром. Мене вражає, що людина у такому молодому віці може так глибоко відчувати життя. Напевно, я вже трохи підзабув цей вік. Вражає і те, як тонко Мікеланджело зміг відтворити з каменя фактуру тіла, його пластику та красу, передати смерть і життя. На жаль, у 1972 році якийсь божевільний накинувся на скульптуру з молотком і завдав їй серйозних пошкоджень. Після реставрації зблизька полюбуватися нею вже неможливо — вона знаходиться за броньованим склом у глибокій ніші.

Перебуваючи в базиліці Святого Петра, я схилив коліна: попросив миру Україні, прочитав молитву «Отче наш» та подякував Господу за все те, що він мені дарував.

Ми залишили собор і не поспішаючи, вирушили в напрямку станції метро «Фламініо». На шляху до неї у світлі дня, що догорав, ми ще помилувалися замком Святого Ангела, скульптурами ангелів однойменного мосту та набережною Тибру.

РИМ. МАРШРУТОМ №1

Рим за площею та кількістю жителів такий же, як і Київ. При цьому загальна довжина його вулиць складає п’ять з половиною тисяч кілометрів, що більше, ніж у три рази за довжину київських. Це можна пояснити специфікою забудови міста. Римляни продовжують традицію своїх давніх попередників і будують у більшості невеликі чотири- або п’ятиповерхові будинки, які щільно розміщені у маленьких кварталах. У сучасних районах майже немає широких багаторядних вулиць та проспектів, як у Києві, а будинки в десять поверхів — рідкість. Така компактна забудова кварталів характеризує суто міський культурний генезис. У давні часи на невеликих відстанях легше та дешевше було проводити господарчу комунікацію, та й компактне місто простіше огородити муром та обороняти. Якщо порівняти Київ, то він видається проекцією сільського менталітету на місто. Великі квартали, вільно, без тісняви, заповнені будинками, а між ними просторі двори засаджені деревами — чим не проекція сільського стилю поселення. У цьому випадку це тільки позитив, і я не уявляю, де в Римі граються діти, прогулюються мами з дитячими візками. Там, вийшовши з будинку, відразу опиняєшся в тісняві вулиць. У римлян інший уклад життя, тому такі речі для них звичні й непомітні.

Сьогодні у нас запланований похід історичною центральною частиною Рима за основним маршрутом, який я склав ще вдома. У цій частині міста велика кількість археологічних об’єктів, тому метро не охоплює сам історичний центр, і старт нашої пішої прогулянки починається зі станції метро «Колізео» на лінії Б і з фінішем на «Спанья» лінії А. Маршрут дає змогу перетнути історичний Рим з півдня на північ, оптимально петляючи вулицями серед відомих архітектурних об’єктів.

Колізей постав перед нами вже вдруге, тільки цього разу в ранковому світлі. Трохи полюбувавшись цією грандіозною спорудою, ми вирушили Віа дей Форі Імперіалі, яка з північного сходу, проходить уздовж двотисячолітніх руїн Римського форуму. Його і Колізей вирішили не відвідувати, бо на це потрібно витратити весь день — на жаль, у нас не було такої розкоші. До того ж, ми вже провели день серед руїн античної Остії і не хотіли жертвувати оглядом історичної центральної частини Рима.

Римський форум багато віків був головною площею, центром ділового, релігійного та суспільного життя стародавнього міста. У п’ятому столітті, в період занепаду Римської імперії, нашестя варварів, готів і вандалів завдали великої шкоди форуму. З часом він був повністю покинутий, будівлі обвалилися, а у середньовіччі на цьому місці пасли худобу. Лише на початку дев’ятнадцятого століття розпочалися перші розкопки форуму. І те, що зараз можемо бачити — це багато десятиліть праці археологів, архітекторів та реставраторів.

Ми розглядаємо Римський форум з оглядових майданчиків: спочатку з боку Віа дей Форі Імперіалі, потім змінюємо кут огляду, розчинившись серед сотень туристів на Капітолійському пагорбі. Мовне різноманіття оточує нас… залишки величі минулої цивілізації: колони античних храмів, тріумфальна арка Септімія Севера спокушають зробити на їх фоні декілька особистих фото в стилі напису «Я тут був». За декілька сотень метрів від нас, праворуч від форуму, вищий пагорб Палатин зі своїм оглядовим майданчиком і юрбою туристів. Там десь за його вершиною та стіною зелені ховаються руїни гігантських палаців, які досі вражають своєю суворою величчю. Ми обходили їх з південної й західної сторін під час прогулянки позаминулого вечора. Багато поколінь римлян народжувалося та вмирало в могутній імперії, а вона століттями продовжувала існування. Напевно, людям, що жили в тій епохи могло здаватися, що такий порядок речей незмінний, але нічого немає вічного — навіть зірки згасають. І тепер ми споглядаємо лише руїни минулої царственості, сили та слави.

Сходами Кордоната, прикрашеними фігурними мармуровими балюстрадами та статуями, ми зійшли з Капітолійського пагорба, щоб знову піднятися на нього з північної сторони — сторони Меморіального комплексу Вітторіано. Ця величезна неймовірна споруда з білосніжного мармуру за римськими часовими масштабами ще зовсім нова, можна сказати сама сучасність — їй всього трохи за сто років. Спочатку здається, що це архітектурно розкішний будинок із широкими сходами, які чергуються з просторими терасами; прикрашений колонами, статуями, барельєфами, а коли проходиш його поверхами, то приходить здогадка, що все навпаки — сам будинок вписується у пам’ятник. Я відкрив для себе Америку, що Вітторіано — це ніби італійський аналог меморіального комплексу Національного музею історії України у Другій світовій війні, того, що зі скульптурою «Батьківщина-Мати». Побачив Вітторіано, символічною кам’яною книгою, яка розповідає про широкий часовий період в історії Італії. У ній представлені перший король після об’єднання країни Віктор Емануїл ІІ, шістнадцять сучасних регіонів, чотирнадцять столиць ранніх італійських держав, традиції, символи держави, ще тут є Вівтар Вітчизни з прахом Невідомого солдата, який загинув на Першій світовій війні. Перед могилою завжди стоїть почесна варта і горить Вічний вогонь, який символізує вічну пам'ять про жертви солдатів. Але щось не склалося у римлян з королем: вони його не долюблюють і цей грандіозний комплекс іронічно називають «Друкарська машинка» або «Вставна щелепа».

Накрутивши майже кілометр, розглядаючи комплекс Вітторіано, ми перетнули площу Венеції, звернули ліворуч у вузьку затінену вулицю і попрямували до церкви Іль Джезу.

Повна назва з італійської — Церква Святого Імені Ісуса. Це головний храм католицького чернечого ордена єзуїтів. Він створювався на зразок військових з жорсткою дисципліною. Єзуїти не афішували себе серед звичайного населення, їм дозволялося вести світський спосіб життя і не носити чернечий одяг. Це було таємне військо Святійшого Престолу.

Зовні храм нічим не вражає й особливо не виділяється серед навколишніх будинків, повз нього можна і пройти, не звернувши уваги. Ми зайшли всередину… це щось неймовірне… дух захоплює від краси! Недалеко від входу під кутом до стелі розташоване велике дзеркало, щоб через нього можна було роздивлятись, не задираючи голови, надзвичайну фреску. Я та Настя — люди гнучкі, тож не мали страху скрутити собі в’язи й не скористалися цим чудовим пристроєм, а пішли в глибину храму та присіли на лавах.

Внутрішнє оздоблення Іль Джезу контрастує своєю розкішшю з аскетичним фасадом. Вражає велика кількість позолоти на склепіннях, стінах і вівтарі. Однією з основних художніх особливостей храму є унікальна фреска на плафоні. Написані особливим чином фігури створюють ілюзію, що вони парять під стелею і навіть відкидають на неї тінь. Робота була виконана художником декілька століть тому, як зараз говорять, у 3D форматі. Витонченість фрески, об’ємність, загальна кольорова гама дають відчуття тепла і спокою.

Розім’явши трохи шиї та відпочивши на лавах у прохолоді храму, по дорозі натрапили на крамницю з морозивом, пара порцій якого врівноважила нас прохолодою внутрішньо.

Ось і знайома площа Торре Арджентіна — рай для котів. Ми раніше тут проходили у вечірньому світлі ліхтарів. Заглянули у притулок тварин: стерилізовані коти на оздоровленні під наглядом у клітках, поряд з ними якийсь котяра смачно хрумкав з великої миски сухий корм — аж за вухами лящало. Настя поспілкувалася з жінкою — я покивав головою, тупо посміхаючись, та й пішли з богом.

На площі нам трапився фонтанчик з питною водою. Він має вигляд колонки, з якої безперервно тече вода, якщо пальцем прикрити знизу вихід труби, то вода починає фонтанити, через отвір зроблений у верхній її частині — зручно пити. Цей нехитрий корисний девайс тут називають «назон». Маю підозру, що це іронічна назва з’явилася через схожість з носом давньоримського поета з таким прізвищем. У Римі питних фонтанчиків близько двох з половиною тисяч, вони зустрічалися нам і в Лідо-ді-Остія. Там я ледь не звихнув мізки, гадаючи, чому колонки без кранів — це ж не може бути просто марнотратством, то у чому ж секрет. Помолився я всезнаючому Гуглу та глас його у відповідь почув: «Не парся, чувак, пий воду і не хвилюйся. Вона подається з гірських джерел акведуками, схема відпрацьована тисячоліттями, а відтік води збирається через дощову каналізацію і використовується для поливу зелені міста».

За набутими тут умовними рефлексами ми освіжилися водичкою з гір та поновили її у своїй дорожній півлітровій пляшці. Коли на шляху нам траплялися Макдональдзи, повз них ми теж не проходили, ну, звичайно, чергу за біг-маками не займали, а от у вбиральню іноді доводилося.

У Римі громадських туалетів мало, а безкоштовних ще менше, до того ж вони мають свій розклад і не завжди відкриті, та й без карти їх не знайдеш. Звичайно, при крайній потребі можна зайти в будь-яке кафе, тут їх як грибів у гарний сезон, але так просто з вулиці та в чоботах у вбиральню не попрешся — треба хоча б якоїсь кави купити. Тож древнім будівельникам акведуків слава і тричі слава Макдональдзу!

Трохи попетлявши містом ми пропхалися через вузьку, чотириметрової ширини вулицю на П'яцца Навона… неочікуваний спалах — яскраве сонце ледь не випалило нам очі. Значить це справді площа, а то римляни часто називають дві сотки простору між стінами будинків — п'яцца-а-а! До середньовіччя на цьому місці був стадіон Доміціана, потім його розібрали, а територію навколо нього забудували будинками. Згодом Папа Інокентій Х побудував собі тут палац, чим і дав поштовх розвитку площі. На ній збудували два чудових фонтани зі статуями. Тому тут завжди товчуться туристи, художники й просто випадкові ґави.

Після П'яцца Навона ноги нас понесли до знаменитого Пантеону — храму, збудованому на початку другого століття, присвяченому всім давньоримським богам.

Будова вражає своїми розмірами та потужністю стосовно тих же параметрів людини. Щоб збагнути це, треба подивитись лише на одну з шістнадцяти колон портика храму. Уявити, як вручну вирізати такий багатотонний гранітний блок, потім витесати з нього гладку колону довжиною понад десять метрів і діаметром півтора, а ще потрібно її доставити на будівництво та встановити. Сам Пантеон — це сорокадвометрова у висоту споруда, зроблена з суцільного бетону. Його стіни облицьовані цеглою і мають товщину шість метрів! Моя кімната довжиною у п’ять легко заховається у такій стіні. Купол храму має сорок три метри в діаметрі. Основною його особливістю є дев’ятиметровий отвір по центру, званий «Око Пантеону». Через нього всередину храму потрапляє повітря і світло. Вражає якість бетону, купол не має арматури й не розвалився майже за два тисячоліття свого існування.

Споглядаєш давні, потужні споруди, їх високий рівень виконання без сучасних засобів і техніки, і розумієш, що насправді таке лише під силу високорозвиненій цивілізації; і вона існувала ще тоді, коли не було ні Києва, ні навіть наших пращурів — слов’янських племен.

За маршрутом ми вийшли до Фонтану ді Треві, ще раз полюбувалися ним у денному світлі, оглянули Колону Марка Аврелія на П'яцца Колона та попрямували по Віа дель Корсо. Ця вулиця вважається найбільшою торговою у місті, щоправда, тоді я цього не знав. Шопінг мене не цікавив, і я проходив повз елегантні вітрини магазинів та споглядав їх без трепету серця. У Римі немає головної вулиці та площі, де проходять всі важливі тусовки; немає центру у звичному для нас розумінні. Якщо, наприклад, навколо Пантеону провести коло радіусом в один кілометр, то у ньому опиниться багато площ, вулиць та об’єктів, рівноцінних між собою, і скрізь там будуть натовпи народу.

Неспішно прогулюючись вулицею Корсо, ми потім звернули на Віа Кондотті, де розташовані магазини найвідоміших модних брендів, ми дійшли до площі Іспанії. Сама по собі площа нічим особливо не вражає: трикутник, вимощений бруківкою по периметру, оточений стіною будинків; три пальми нудьгують в одному з кутків, є ще, правда, фонтан Баркачча, але він такий же простий і не оживляє тутешню пустоту. Єдиний ракурс, який притягує погляд, — це вид на Іспанські сходи, які ведуть з площі до церкви Триніта деї Монті, прилеглі до неї будинки й одинока пальма в цьому кадрі. Навколо фонтану, який зображає напівзатоплений човен, та на східцях відпочивають люди: вони, немов ящірки, повилазили з вулиць-щілин на відкритий простір, наче погрітись на сонці. Ми піднялися Іспанськими сходами на пагорб, полюбувалися прилеглими кварталами міста та заглянули всередину Триніта деї Монті.

Запланований маршрут на цьому і закінчився, ми спустилися в метро і через годину вже були в готелі. Настя підшукувала через інтернет у нашому районі кафе, щоб повечеряти, а я, лежачи на ліжку в наукових цілях клацав телевізор. Про потужність країни можна скласти уявлення і за телевізійними каналами. Їх у Римі дев’ятсот, щоправда більшість з них — це телемагазини, але і класичних в рази більше ніж в Україні. Серед сотень каналів, які я погортав, телевізор звучить італійською. Я позаздрив італійцям — вони мають свою державу.

Ще через годину ми вже йшли вулицями вечірнього міста до ресторації, де голод втамуємо популярним у Римі національним стравою — пастою Карбонара, а спрагу — гарним вином.

ШЛЯХ ДОДОМУ

Вулиця у затінку дерев… перехрестя зі світлофором, в якого зелений світиться бірюзовим… довгий підземний перехід під залізницею зі стінами, розмальованими графіті… вітрини супермаркету на першому поверсі житлового будинку… Ми йшли востаннє вже знайомим і звичним шляхом — Рим згортався за нами…

У нас лишилось ще трохи часу до від’їзду в аеропорт, а за плечима рюкзаки. Особливо з ними нікуди й не попрешся, тож вирішили наостанок прогулятись у ландшафтному парку Вілла Борґезе.

Цей великий парк розташований на півночі центральної частини міста. У ньому знаходяться декілька музеїв та галерея, багато пам’ятників і фонтанів, зоопарк, атракціони; здаються напрокат велосипеди та сеґвейі.

Приємна прогулянка тінистими алеями Борґезе зайняла у нас декілька годин і склалася у чотири кілометри шляху. Чудово було посидіти моєму індіанцю в спокої серед екзотичних дерев на березі мальовничого озера після багатоденного перебування в гущі людської суєти та в обмежених кам’яних просторах великого міста. Цей куточок світу нікуди не квапиться, розміреність його життя присипляє, але час вирушати до аеропорту. З оглядового майданчика пагорба Пінчу, розташованого на межі парку, я обвів прощальним поглядом простори Вічного міста: на обрії — пізнаваний обрис купола базиліки Святого Петра, у підніжжі — великий овал П'яцца дель Пополо, і через п’ять хвилин підземний світ метрополітену поглинув нас.

Наш намір потрапити в аеропорт Чіампіно з кінцевої станції метро «Ананьїна» — тієї самої, до якої ми вже їхали з нього по прильоту, але тоді не склалося, бо доля двома колами вивела нас на залізничний вокзал. Цього разу на зворотному шляху лінія долі жорстко прописана сталевими рейками підземки.

Нарешті наша дев’ятнадцята станція Ананьїна-Нефортова. На поверхні бас стейшн, знаходимо потрібну платформу — там голяк. Повертаємось до кас: на автоматі для продажу квитків табличка «Квитки до аеропорту продаються у водія». Чи то Настя не довіряє своїй англійській, чи то набутий недавній досвід у Лідо підштовхує її зарядити чудо-девайс монетами і обміняти їх на гарні, цупкі паперові прямокутнички.

Справа зроблена, і ми задоволені вже на платформі. Незабаром до нас підходить дівчина і запитує про тікетс. Настя розказує їй теорію відносності та екстраполює кота Шредінгера на квитки. Тепер ми вже втрьох топчемось на порожній платформі. Проходить п’ятнадцять… двадцять хвилин — автобуса немає. Наша попутниця нервує — у неї квиток до Парижа, і час підходить до критичної межі. На платформі броунівський рух посилюється…

На автостанції навколо нас знаходяться десятків зо два автобусів, і всі вони розфарбовані в синій колір перевізника «Котрал». І тут на територію цієї колірної монотонності вривається червоний автобус «Атрал» -- компанії, що конкурує. Він лихвацьки вписується в поворот і різко зупиняється біля нашої платформи, двері відчиняються… за лобовим склом висвічується рядок «Аеропорт Чіампіно».

Моє серце завмирає, коли біля водія Настя збирається провести квиток через валідатор. Вона ще не зрозуміла, що цей проїзний документ іншого перевізника. Водій махає рукою, щоб не затримувалась і проходила в салон, я прошмигую за нею, а за мною парижанка… Дуже швидко фактично троє «зайців» прибули до аеропорту.

У літаку до Варшави Насті випало місце у хвості в останньому ряду, мені — ближче до крила. Поряд зі мною біля ілюмінатора, місце зайняв чоловік моїх років. У польоті він томився від нудьги, час від часу заплющував очі, наче збирався кімарнути, то копався у смартфоні, шукаючи щось, то поглядав за борт, але там нічого не приваблювало його ока — простір був заповнений наполовину голубим небом і наполовину білою пустелею з хмар.

З часом ми зачепилися розмовою. Моїм попутником виявився поляк, який живе на дві країни. Він вже тридцять років працює у Римі, має там квартиру і ще дві — у Варшаві. Цікаво було порозмовляти з ним. Він говорив до мене польською, а я до нього українською — і перекладача не потрібно. Відомо, що українська мова має більшу лексичну подібність з польською, ніж з російською. Весь фокус у тому, що українці з народження перебувають у зросійщеному середовищі: якби не воно, то російська видавалася б менш зрозумілою, ніж польська.

Літак почав зниження, пустеля із хмар поступово наближалась і вже скоро перетворилась на подобу гір. Сонце на горизонті то ховалося за густі темні силуети, неначе за гірські хребти, то, яскраво підсвічуючи їх верхній тонкий контур, виринало, розфарбовуючи сусідні хмари жовто-червоними тонами. Внизу іноді проглядали павутини із вогнів — на землі вже володарювали сутінки.

Боїнг, з’їхавши зі злітної смуги, підрулив до термінала та завмер. У салоні заметушилися пасажири, збираючись на вихід. Попутник-поляк зателефонував комусь та повідомив, що він вже в аеропорту Модлін, потім показав мені екран смартфона з погодним рядком «Warszawa +9°С». «Що ж, будемо загартовуватись!» — сказав я, вказуючи на короткі рукави наших футболок. Каплі води виписували свої доріжки по склу ілюмінатора.

Наступний наш переліт з Варшави до Києва має відбутись ранковим авіарейсом з аеропорту імені Фридерика Шопена. За ночівлю Настя домовилася з одним знайомим українцем, з яким вже раніше перетиналась туристичними стежками. Зараз він працює і проживає у Варшаві. Польща не в зоні євро, тому, щоб не купувати злоти лише «на трамвай», квитки для проїзду з аеропорту до міста були оплачені через інтернет.

На східцях трапу нас зустрічала осінь. Вона взяла мене у свої холодні обійми і, побачивши, що я в одній футболці, тихо заплакала дрібним дощем. «Фі!» — сказала Настя і прикинулась, що не знає цю тітку, адже сорок футболок під светром надавали їй впевненості. Ще дві години тому я був серед літа, і бетон злітки Чіампіно дихав жаром, немов піч у сільській хаті…

Автобус підвіз нас до вокзалу селища Модлін. Там довелося трохи побігати, коли наштовхнулись на закритий вихід на перехідному мості та пошукати, як дібратися на потрібну нам платформу, а поїзд знизу вже здавілося от-от відправиться. З адреналіновим викидом квест швидко був пройдений, і ми щасливі відхекувалися у вагоні, відкинувшись на високі спинки зручних крісел.

Електричка мчала до Варшави: монітори показували список станцій і час прибуття, система опалення працювала і підтримувала комфортну температуру, вай-фай надавав можливість користуватись інтернетом.

На Центральному вокзалі нас зустрів Роман — господар оселі, в якій ми маємо заночувати. Він запропонував нам на вибір або відразу їхати на квартиру, або прогулятись Варшавою. «Прогулянка — це чудово, — сказав я, — але не впевнений, що через півгодини не посинію». Роман запропонував мені свою куртку, мовляв, у нього під нею купа теплого шмаття. Тож, у нас намітилась мікроекскурсія Варшавою з особистим гідом.

Піднявшись з вокзалу на поверхню (залізниця в центрі міста проходить під землею), перед очима постав найвищий у Польщі будинок — Палац культури і науки. Цей хмарочос ефектно і навіть якось зловісно виглядав у фіолетовому підсвічуванні на фоні чорного неба. Його контури нагадували мені головний корпус Московського державного університету. Роман повідомив, що цей будинок був побудований за проектом радянського архітектора з радянської ініціативи, і зараз у народі його називають «Шприц Сталіна» або просто «Сталінкою».

Високо на епохальному хмарочосі стрілки годинника показували трохи за дев’яту. Обігнувши цю мітку червоної імперії, ми пішли вулицями Варшави. Помітив, що у місті не бракує простору: широкі вулиці та площі, будинки не тісняться у кварталах і багато зелених насаджень. Більше різноманітності ландшафту надають вкраплені висотні будівлі. Їх видно на значній відстані, що полегшує орієнтування та створює ще більше відчуття простору. Незабаром ми вже прогулювалися вимощеними бруківкою вузькими вуличками Старого міста. Ринкова площа по периметру забудована кам’яницями, що нагадало мені однойменну площу та кам’яниці Львова. Роман розказав нам, що насправді це вже не первинне середньовічне місто. Воно було зруйноване в роки Другої світової війни, але поляки дуже поважно відносяться до своєї історії та за старими фотографіями, малюнками, планами, відбудували ці квартали з дев’яностовідсотковою точністю. Тож, можна позаздрити полякам, що пам’ятають, хто вони є.

Після невеличкої екскурсії спілкування з Романом було продовжено до першої години ночі у його квартирі за смачними бутербродами та гарячим чаєм. А вже о напівп’ятій ранку ми йшли на автобусну зупинку. На вулиці було +6°С і я натягнув на себе три футболки — добре, хоч вони не виглядали одна попід одною. Дібратися з північної околиці Варшави до південної, де розташований аеропорт Шопена, виявилося зовсім нескладно, навіть у такий ранній час тут ходять багато автобусів і чітко за розкладом.

Ранкове хвилювання, суєта та холод залишилися поза бортом літака. Заревли потужні двигуни, сповіщаючи пасажирів, що потрібно пристебнути ремені безпеки. Стюардеса вийшла у салон для вже звичної процедури проведення інструктажу. Голос з динаміків привернув мою увагу — він вперше на четвертому перельоті зазвучав українською мовою. Це було приємно, я відчував, що повертаюся додому.

Цього разу ми летіли рейсом авіакомпанії «WizzAir». Місця нам з Настею випали поряд, а ще з лівого борту і біля ілюмінатора! Я відразу зрозумів, що такий розкла̀д нам може принести від польоту додатковий бонус і перевірив своє припущення на карті. Воно підтвердилось: авіамаршрут Варшава — Київ проходив над нашим рідним Радомишлем. Інверсійні сліди від літаків цього напрямку можна бачити над містом кожного дня. Тож я «потер долоні» у передчутті, що цього разу випадала мені можливість бути глядачем з протилежного боку.

GPS-навігатор показав, що літак перетнув кордон і вже знаходиться над територією України. Якихось пів години й ми вже пролітали в районі міста Новоград-Волинського. Потім на нашій убогій карті майже не залишилося орієнтирів: лише позначені автомагістралі Київ — Ковель і Київ — Львів, а об’їзний коростишівський вигін останньої приблизно вказував, де міг би знаходитися Радомишль. Ми з Настею не втрачали надію, хоча можливість побачити місто була малоймовірною, адже хмари закривали землю. І ось, чудо: у потрібний момент — невеличкий розрив у них! У нижній частині ілюмінатора Настя помітила великий окремо розташований цех «СТС Конструкція» та річку Черчу зі ставком. Я підтвердив знайомі обриси місцевості, і через лічені секунди перед нашими очима розкинувся Радомишль. З десятикілометрової висоти місто здавалося таким маленьким, що його можна було б затулити на ілюмінаторі дитячою долонею. Але, попри ці розміри, все було впізнаване і рідне. Я знайшов і свій будинок. Це були захоплюючі відчуття. Не маю сумніву, що чимало радомишлян літали цим маршрутом, але навряд чи хтось із них міг побачити місто. Тож ми з Настею стали свого роду єдиними місцевими першовідкривачами-космонавтами.

Не встигли ми відійти від отриманих вражень, як нові почали наповнювати нас — літак летів вже над Києвом. Будинки міста потопали серед великої кількості зелені; широкий Дніпро зі звивистими рукавами, затоками, островами, його довгими мостами; розв’язки автодоріг — все це перепліталося з хмарами, утворюючи дивовижні ракурси та незвичний для ока краєвид.

Літак зробив розворот десь над Бортничами й почав заходити на посадку…

Вже зовсім скоро я йшов вулицями Києва, і, щоб дібратися додому, мені потрібна буде ще поїздка автобусом та метро, а потім ще понад годину — маршруткою. Після повернення в Україну зі мною сталася метаморфоза: до подорожі я відчував себе вдома будь-де в межах околиць Радомишля, а тепер моє сприйняття дому розширилося і мій індіанець в цьому великому місті почувався вільно і комфортно.

ПІСЛЯМОВА

Ось і закінчилась моя невеличка подорож, але я встиг побувати у чотирьох країнах, покупатися у Тірренському морі, зробити чотири перельоти між шістьма аеропортами, находити тільки у одному Римі близько сімдесяти кілометрів. Я подорожував не тільки фізично, а й у історичному, культурному, національному вимірах. Написати цю розповідь — це була теж своєрідна подорож, і нарешті я її завершив і можу поставити крапку.

Павло Тужик, квітень 2020

Трохи фото і відео з коментарями