ПІДЗЕМЕЛЛЯ

Головне правило реальності — не заплутатися у своїх ілюзіях.

Сутеніло… Непомітно для діда, який ще не вгамувався від своїх господарчих справ і заклопотаний топтався на подвір’ї, я нишком виніс лом на вулицю, де мене вже очікували мої друзі: Серьога, Роман та Саня. Вони вже мали при собі «археологічний» інструмент: заступ, моток міцної мотузки, ліхтарик, який перемикався з жовтого на червоне та зелене світло; зелене — це те, шо нада, щоб бути непомітним у нашому ділі. Сутінки погустішали й ми вирушили в експедицію.

Нам було ніяково проходити з таким інвентарем довгим мостом перед зрідка зустрічними перехожими, тому ми зупинялись, ховаючи свої інструменти за перилами, удаючи, що милуємось красою літнього вечора.

Наш шлях лежав до будівлі районної бібліотеки, яка була розташована біля будинку культури. Це таємниче місце вабило нас легендами, бо ще підлітками ми були свідками, коли при прокладанні теплотраси ківш трактора розкрив давнє підземелля. З часом вхід до нього був засипаний сміттям, але зараз, коли ми вже були хлопцями після армійської служби, у нас виник план, як проникнути туди.

В середині сімдесятих, за років десять до «експедиції», Радомишль наповнився чутками про те, що біля районної бібліотеки при копанні траншеї теплотраси знайдено підземний хід. Давно забуті неймовірні легенди поширюються містом. Серед них — про хід під річкою Тетерів з утоплениками, яких затягнуло у вир, утворений через промоїну в склепінні підземного ходу; про хід до польського кладовища з виходом у склепі й навіть про таємний хід до Печерської лаври у Києві. Легенди доповнюються замурівкою у стіні підвалу будинку теперішньої поліклініки, провалами у парку, біля третьої школи, побуткомбінату; таємничими місцями на крутих схилах яру біля руїн старої бані, зараз похованої під сміттям.

Якщо скласти до купи всі чутки та легенди того часу про радомишльські підземелля, то Київський метрополітен в порівнянні з ними буде виглядати дитячими забавками!

Звичайно, це все не могло пройти непомітно повз нашу підліткову допитливість. І ось ми вже підходимо до траншеї теплотраси, стрибаємо до неї, чіпляємось за прокладені труби та спускаємось у перекопаний хід. В напрямку Тетерева проходу немає — завал. В нашій уяві десь там, за ним, криється продовження ходу під річкою, де вир і де покояться необачні купальники. Трохи проходимо у протилежному напрямку та потрапляємо у затемнене приміщення розмірами десь чотири на чотири метри, а висотою зо два з половиною. В кутку крізь цегляне склепіння пробивається та звисає коріння куща акації. Підземелля огортає нас своєю прохолодою, зовнішні звуки приглушуються. Ми в захваті від відчуття таємничості та споглядання старовини. Вже на горі, під сонцем Гуль робить своє припущення, що аркові ніші у стінах підземелля — це замуровані ходи. Його слова видаються нам аксіомою. Ну, він же старший за нас на рік, тож світ вже побачив життя! Гуль з упевненістю вченого розповідає нам про татаро-монгольську навалу, про переховування людей від поневолювачів у підземеллях. В моїй уяві вже чітко вимальовуються радомишляни, які тікають від переслідувачів цим таємним ходом, за ними муляри перекривають хід зводячи стіну… ось остання кельма розчину, остання покладена цеглина...

Сьогодні, десять років по тому, дитячі фантазії ведуть нас у це місце з намірами під покровом ночі розкопати за кущем старої акації склепіння та зробити отвір, щоб проникнути до підземного ходу по той бік стіни, що перегородила підземелля. Ось і будинок бібліотеки й потрібний кущ, але Серьога чомусь не зупиняється, а прямує далі — за ним і ми. Його маневр стає зрозумілим, коли я проходжу ліворуч від вхідних сходинок будинку, на яких сидить пара закоханих. Вони своєю присутністю стають на заваді наших намірів, тому ми проходимо повз них мовчки, проносячи на фоні перших зірок заступ, лом та моток мотузки.

Ми заходимо в поруч розташований громадський туалет; хтось ломом декілька разів вдаряє по бетонній підлозі — ми сміємося. Через декілька хвилин пара закоханих щезає: якось воно некомфортно крутити шури-мури поруч із такою дивною компанією.

Сторонній перехожий, якби з'явився тієї пори на Шкільному провулку, звернув би увагу на стукіт лому по цеглі та шкрябання лопати; відблиски зеленого світла ліхтаря та силуети чотирьох хлопаків, які щось довбали серед ночі біля районної бібліотеки. «Явно ж не читач», — подумав би він зі здивуванням та острахом.

Десь за пів години ми прокопали в шарі битої цегли шурф глибиною до пів метра. Поверхні склепіння так і не видно, хоча вона вже повинна була б бути, адже поряд за кущем на вищому рівні знаходилось засипане підземелля. У нас почали виникати сумніви щодо існування підземного ходу за його стіною. Спантеличені, в роздумах, перекуривши, ми поховали недопалки у шурфі та розчаровані розійшлися по домівках.

Того ж літа, якось у розмовах згадали про склеп на покинутому польському кладовищі. Коли звечоріло, наш клуб пошуку пригод поплентався до нього, щоб вгамувати свербіж від своєї розпаленої допитливості та уяви. На розі цвинтаря знаходилась хатинка-сторожка, і ми зайшли трохи далі за нею, щоб не нарватись на непотрібний можливий галас наглядачки. У сутінках на фоні світлішого неба вирізнялись силуети старих високих дерев та могильні скульптурні пам’ятники, що надавало таємничості та містичності навколишньому світу. Металеві двері склепу не були замкнені, тож ми ввімкнули ліхтар та зійшли східцями в його глибоке нутро. Перед нашими очима постало велике подовгувате приміщення з закопченим сажею склепінням. Підлітком чув розповіді про домовини з покійниками, але тут їх вже не було — тільки голі металеві швелери від стіни до стіни, на яких очевидно, колись була зроблена полиця для гробів, під ними вирізнялись цегляні розбиті залишки ніш. Світло від ліхтаря торкнулось пролому у стіні, за ним була замурована колись інша частина склепу, там теж було порожньо. На підлозі — скрізь бита цегла та сміття. Нічна пора, занепад, сліди варварства, прохолода, звукова ізоляція від зовнішнього світу — це все пригнічувало. Ми покинули дім мерців, в якому вони не отримали спокою.

Середина сімдесятих років. Гуль сказав нам, що має точняк інформацію про підземний хід, який виходить за містом. Розігріті міфами та баченим підземеллям біля бібліотеки, споряджаємось у велосипедну експедицію та крутимо педалі по дорозі на Верлок до річки Черча. На узліссі лівого високого обривистого берега дійсно було декілька розкопів, з яких виглядали, висотою з пів метра, цегляні аркові закопчені ходи. Вони були замаленькими для підземного ходу, бо пролізти ними можна було лише рачки. Гуля це не збентежило, і він висунув гіпотезу, що це просто лаз, який веде вже до основного великого ходу. Слово «лаз» було гарним і нам сподобалось, адже Гуль був старшим за нас на рік — він знав життя! Ми завзято та впевнено почали возитись у смітті, розчищаючи лаз всередині, відволікаючись на «філософські» бесіди ледь не кожні п’ять хвилин. Гуль дістав привезений хитрий інструмент — штир зроблений із круглої арматури. Ходив він з ним навкруги, тикав його у землю, шукаючи таким способом чи то порожнини, чи то постійний твердий рівень ґрунту — хтозна, він знав життя! Прокопавши, точніше очистивши метрів зо два тунелю, ми сіли підкріпитись бутербродами. По цьому все і закінчиль — ми розслабились, ентузіазм згас, ще через годину роз’їхались по домівках. Вдома я похвалився діду, що з хлопцями знайшов підземний хід на Черчі. Старий знецінив наше відкриття сказавши, що на тому місці, де ми копались у смітті, була колись цегельня, і що наш «лаз», напевно, то частина димоходу заводської печі. Й справді, з приходом епохи інтернету я знайшов мапу триверстівку 1868 року, на якій у тій місцевості позначений цегельний завод. Цікаво, що торік бродив там і серед заростів натрапив на свіжий розкоп «лазу»! Через сорок п’ять років після нас нове покоління «археологів» шукало в залишках димоходів печі підземний хід.

Літо 2006 рік. Проходячи поряд з будівельним майданчиком майбутнього кафе «Фулл Хауз», помітив невеличке провалля, яке утворилось після нічної зливи. Склепіння з цегли манило своєю таємничістю та інтригувало думкою про підземний хід. Я запропонував одному з будівельників скористатися драбиною з будівництва та оглянути підземелля. Воно виявилося стародавнім приміщенням площею близько десяти квадратних метрів з заваленим бічним входом. Аркові протилежні стіни викладені з нішами глибиною в одну цеглину. В їх боках через кожні кілька рядів цегли по висоті були помітні заглибини з залишками зотлілого дерева — очевидно полиць. Всередині ніш розбиті стіни оголили щільний шар глини, яка слугувала гідроізоляцією. З цього всього було видно, що колись у стародавній підвал для зберігання продуктів попали юні «археологи». І тут я згадав про «підземний хід» біля бібліотеки, в якому бував підлітком, а потім про нічні розкопки з друзями у юні роки й зрозумів, що ми теж були у такій ролі й у подібному місці.

Чергове підземелля такого плану було виявлено у 2008 році. Навколо нього навіть відбулась якась мутна історія. Влітку біля кінотеатру поставили вагончик та огородили невелику ділянку щільним високим парканом. Одного разу, проходячи повз нього зі своїм знайомим, я напівжартома сказав, що напевно тут підземний хід відкопують, бо конфігурація і логіка цієї споруди не вписувалась у навколишній ландшафт. Пам’ятав ще й те, що років зо два тому тут з’явився невеличкий провал, якого згодом засипали сміттям. А в листопаді я був шокований від прочитаного у місцевій газеті, де повідомлялось, що й справді там велися нелегальні розкопки й за парканом було виявлено 107 мішків землі, витягнутої з підземелля. Звісно, місцева влада прикрила цю лавочку, і провалля засипали знову. Проте не можна не визнати, що було досить сміливо та зухвало робити такі речі в центрі міста декілька місяців підряд не маючи дозволу. Це не те, що наш нічний «шурф» під кущем у часи юнацької наївності. Хоча судячи з фотографій чорні археологи вовтузились не у підземному ході, а у давньому черговому радомишльському погребі.

Минуло вже багато років від моїх з друзями «експедицій», накопичена інформація і досвід дали осмислення того, що свідомість з природною підлітковою тягою до таємниць та слабкістю критичного мислення легко купляється міфами. Виховання, бажання та уява створюють наше світосприйняття, яке іноді не відповідає реальності. Проте від цього таємниць у нашому житті не зменшується, бо з часом ми відкриваємо для себе нові виміри буття з безліччю нових загадок.

Павло Тужик, листопад 2021