Жіноча середня
освіта в місті Радомислі – одна з найменш досліджених проблем
історико-педагогічного краєзнавства. На початку ХХ століття середня жіноча
освіта в Радомисльському повіті стояла на порядку денному досить гостро.
Про проблеми
відкриття жіночої гімназії та навчання дівчаток повідомляла повітова газета
«Радомыслянинъ» у першому номері свого видання 1 червня 1912 року (Російська національна
історична бібліотека, м. Санкт-Петербург): «Помилуйте, –казали обивателю, – не
можна ж усе відразу: спершу виклопочемо чоловічу, а потім і до жіночої
недалеко». Але, видно, відстань значна, якщо її не можна було пройти впродовж
трьох років. ХочаМіська управа робила все, що від неї залежало, для того, щоб
питання було вирішено в позитивному сенсі і якнайшвидше,але всі її клопоти наразіне
увінчалися жодним успіхом.
Ще 1909 року
Міська дума, усвідомлюючи гостру потребу населення м. Радомисля та його
околиць у жіночій гімназії, постановила порушити клопотання перед п. Опікуном
про дозвіл. Зі свого боку Дума погодилася дати субсидію у вигляді 6 000 рублів на вісім років (перші чотири роки – по 1 тисячі рублів, а
наступні – по 500). Існування гімназії, на думку Думи, може бути забезпечено,
якщо євреїв буде допущено до гімназії в кількості 50%. Але ціла низка
клопотань, порушених у той і наступні роки, залишалася без руху. Головною
причиною незадоволення клопотань було переважання вмісті Радомислі єврейського
населення, завдяки чому в гімназії більшість учениць могли бути єврейками. А
тим часом, на думку п. Опікуна, «споконвічним і основним пунктом для відкриття
гімназії є питання про те, чи дійсно проєктована гімназія необхідна для
задоволення потреб християнського населення» (відношення від 31 грудня 1910 р.
за № 58272). Незважаючи на досить ґрунтовне заперечення п. Міського голови, що
«приносити в жертву потреби християнського населення тільки тому, що в гімназії
навчатимуться і євреї, не може виправдатися справедливістю» (відповідь на відношення
№ 58282 від 4 січня 1911 р.), питання про відкриттяжіночої гімназії в Радомислі
залишалося без відповіді. Дозвіл не отримувався, і відкриття гімназії все
відкладалося. На клопотання отримувалисявідношення на відношення, писалися
відповіді, але питання залишалося невирішеним.
І тільки з
початку 1912 року справа начебтозрушила з місця. Міська управа зробила анкетування
жителів, щоб з’ясувати, наскільки бажаним є відкриття гімназії та яким може
бути склад учнів. Анкета дала доволі втішні відповіді. Протягом десяти днів
відгукнулося 160 осіб з кількістю 302 дітей православного та інших віросповідань
– 107, та євреїв – 105. Усі ці дані було пересланоп. Опікуну 30 січня того року
за № 572. І, нарешті, від п. Опікуна отримали відношення за № 21223, з якого
можна зрозуміти, що питання про відкриття у м. Радомисль жіночої гімназії
принципово вирішено у позитивному сенсі, зупинка лише за дрібницями:
приміщенням, облаштуванням, встановленням плати Голові педагогічної ради,
начальниці, вчителькам тощо. Відповіді надіслано, але питання знову
гальмується, а час минає. Тим часом потреба в жіночому середньо-навчальному
закладі все зростає та зростає».
Постановою
Міської думи від 25 вересня 1912 року засновано жіночу гімназію. Велика проблема
жіночої гімназії – відсутність приміщення для навчання. Підготовчий та 1–3
класи розташовувалися у двох будинках, власником яких був голова Міської думи
Феодосій Костянтинович Гринцевич. Для навчання дівчаток у жіночому середньому
закладі він безоплатно надав два прибуткові будинки по вулиці Петрівській. Зі
спогадів випускника Радомисльської чоловічої гімназії Володимира Лобачевського:
«Домовласник Гринцевич надавав свої прибуткові будинки по вул. Міщанській
(зараз Петрівська.–Авт.) учням 1–4 класів чоловічої гімназії, коли йшло
будівництво чоловічої гімназії».
При будівництві
у 1973 році Радомишльської середньої школи № 2 (зараз гімназія.–Авт.) дві
будівлі було знесено. За великим рахунком, Феодосія Костянтиновича Гринцевича
можна вважати подвижником радомисльськоїпросвіти. Опікунство жіночою гімназією
лягало на Ф.К. Гринцевича, почесний опікун – його дружина Марія-Еліза
Христофорівна Гринцевич, голова опікунської ради – барон В.В. Ургерн-Штернберг,
голова педагогічної ради – директор чоловічої гімназії Н.Л. Сеферовський.
Також частина учениць навчалася в деяких класах у чоловічій гімназії по вулиці
Бульварній (зараз вулиця Шевченка. – Авт.). Щорічні виплати утримання гімназії
взяла на себе Міська дума.
1916 рік. Учениці Радомисльської жіночої гімназії у шкільній формі.
Охочі віддати
своїх дітей на навчання до гімназії зобов’язані були подати заяву на ім’я директора з такими документами:
свідоцтво про народження, про звання за сімейними списками, письмове зобов’язання та
свідоцтво про щеплення від віспи. Дівчатка із заможних сімей здобували гарну
домашню освіту, чудово музикували й танцювали. До першого класу приймалися
дівчатка віком від 9 до 12 років, одночасно проводився набір до всіх класів.
Вступні іспити із Закону Божого, російської мови, природознавства, географії,
арифметики, алгебри, історії складалися залежно від обраного класу як усно, так
і письмово. Вчителі суворо оцінювали знання дівчаток і рідко ставили «відмінно»
(найвища оцінка тоді називалася «дуже задовільно». – Авт.).
Навчальний рік,
як і зараз, починався восени, а закінчувався наприкінці весни. Плату за
навчання було встановлено 60 рублів на рік, не враховуючи за кожен необов’язковий предмет
(нові мови, гімнастика, танці). Вступні іспити проводились двічі на рік. Ті
дівчатка, які отримали незадовільні бали у травні, могли знову екзаменуватись у
серпні. Викладалися такі предмети: Закон Божий, математика, географія,
природознавство, малювання, рукоділля, російська, німецька та французька мови,
за окрему плату – гра на різних інструментах: фортепіано, скрипці, арфі. У
Радомисльській жіночій гімназії було шість класів та один підготовчий.
Рік навчання в
гімназії міг коштувати від 40 до 100 рублів. Для сім’ї робітників 100 рублів
були бюджетом на 2–3 місяці. Крім того, у 1887 році вийшов «Циркуляр про
кухарчиних дітей», який містив рекомендації не приймати до гімназій дітей
малозабезпечених батьків. Проте траплялися випадки, коли обдарованих дітей
приймали навіть на пільгових умовах. Якщо до чоловічої гімназії приймалися
хлопчики з православних забезпечених сімей, здатних оплатити навчання своїх
дітей, то Радомисльська жіноча гімназія давала можливість здобути середню
освіту представницям усіх без винятку віросповідань та незалежно від фінансового
стану батьків.
Велика увага приділялася
поведінці учениць не лише під час занять, а й у вільний від уроків час. У зв’язку з цим було
затверджено Правила не тільки для вихованок. Обов’язок наглядати за позашкільною
поведінкою покладався на сім’ю учениць, поліцію, начальником якої був
Аполлінарій Миколайович Сольський. Зайнятість радомисльських поліцейських
повністю залежала від соціально-політичної ситуації країни, стану війни чи
миру. Ученицям гімназії суворо заборонялося з’являтися у будь-яких громадських
місцях без супроводу батьків чи дозволу керівництва гімназії.
Надія Ілющенко-Пушкар
(у білому) біля протоієрея Льва Шулькевича.
Оголошення
в газеті «Радомыслянинъ»,
№99, 1913 рік (Народно-краєзнавчий музей, м. Радомишль): «Постановою
Педагогічної ради Радомисльської жіночої гімназії від 21 серпня приймальні
випробування для підготовчого класу призначено на 3 вересня і для всіх інших
класів з 4 по 13 вересня включно. Подробиці розкладу днів та предметів будуть
вивішені у приміщенні жіночої гімназії по Петрівській вулиців будинку
Ф.К.Гринцевича в будівлі чоловічої гімназії. Член Ради, Міський голова Ф.К.Гринцевич».
У газеті «РадомыслянинъПро відкриття
та освячення жіночої гімназії повідомила газета «Радомыслянинъ», № 109,
вересень 1913 року (Російська національна історична бібліотека, м.
Санкт-Петербург): «УРОЧИСТІСТЬ ВІДКРИТТЯ ЖІНОЧОЇ ГІМНАЗІЇ В М. РАДОМИСЛЬ. 16-го
вересня ц. р. о 10 годині ранку після освячення будівлі місцевої жіночої
гімназії в гімнастичній залі було здійснено законовчителем о. Шулькевичем
молебень перед початком класних занять. З промовою дітям відповідного повчального
слова. На молебні були присутні, крім вихованок та всього наявного складу
учнів, директор гімназії Н.Л. Сеферовський, повітовий предводитель дворянства
барон Унгерн-Штернберг, законовчитель чоловічої гімназії О. Коломацький та
деякі з батьків вихованок. Належні за чином піснеспіви при молебні виконано було
досить злагоджено учнівським хором чоловічої гімназії під керівництвом вчителя
Соколовського. Після молебня паном предводителем дворянства проголошено було
здоровицю на честь Государя Імператора, у відповідь на яку вибухнуло потужне
«Ура» з боку всіх присутніх і проспівано було хором російський народний гімн.
Скромнаурочистість офіційного відкриття в нашому місті жіночої гімназії
закінчилася коротким доброзичливим привітанням з боку п. директора
Сеферовського, зверненим до дітей, батьків та вихователів, з побажанням новому
розсаднику освіти процвітання та блискучого майбутнього».
Будівля колишньої
жіночої гімназії, 1970 р.
Фото
з фондів Народно-краєзнавчого музею м. Радомишля
Неподалік від будівлі
гімназії знаходилися флігель, пральня з сушаркою і стайня. У самому приміщенні всюди
виблискували дзеркала, бронза, дорогі меблі, було розстелено дорогі килими. Всю
цю красу оточував фруктовий сад із доріжками та альтанка. Відкриття нового
середнього навчального закладу для дівчаток стало неоднозначною подією в житті
міста, що породила багато галасу та міжнаціональних проблем. Жіночий
середньо-навчальний заклад був один на весь Радомисльський повіт. Якщо сім’я дівчинки жила
не в місті, то для того щоб віддати дитину до гімназії, доводилося переїжджати або
відправляти жити до дядька, тітки чи інших родичів. У самій гімназії найчастіше
був повний пансіон, тобто дівчинка постійно жила при гімназії, отримуючи
харчування. Звісно, така послуга збільшувала вартість навчання в рази. Для
бідних учениць нижніх чинів, які навчалися в гімназії не менше року і виявилися
найкращими в навчанні та поведінці, могли призначатись приватні стипендії.
Батьки підписували зобов’язання постачати дитину всім необхідним
(підручниками, посібниками, приладдям для письма. – Авт.). У Радомисльській
друкарні Е.Й. Заїздного виготовлялися класні журнали та фірмові зошити для
гімназисток. У жіночій гімназії писали виключно залізними перами, якізавдавали
ученицям багато неприємностей – з’являлися плями в зошитах і на одязі. Гімназисткам
видавалися булавки, гребінці, шпильки, пудра та рукавички. У дівчаток була своя
форма, яка, до речі, на вигляд не дуже відрізнялася від прийнятої пізніше в
СРСР – ну хіба що, звісно, довжиною спідниці. Тоді на дітей багато грошей не
витрачали навіть у багатих сім’ях. Усього купувалося по одній штуці. Уніформу
дівчинки носили постійно, як у гімназії, так і поза нею. Все було дуже
естетично.
Начальниця жіночої гімназії Валентина Василівна Годованюк
(Нар.22.12.1881 р.– пом. 27.07.1961 р.)
Зі збірника
«Пам’ятна книга
Київського навчального округу. 1916 р.» (Національна історична бібліотека
України,м. Київ): «У Радомисльській жіночій гімназії навчалися 220 дівчаток.
Склад учителів гімназії: начальниця гімназії В.В. Годованюк, законовчитель –
священик Л. Шулькевич. Викладачки: А.П. Доманіцька, З.Т. Ісаєвич, А.І.
Конакевич, М.П. Сертомай, С.П. Ліцицька. Класні наглядачки: П.А. Бадаєва, М.М.
Гарбарєва, М.І. Кубицька, О.П. Туражанська, А.Ф. Костецька». Добір
педагогічного колективу повністю залежав від піклувальника Київського
навчального округу. Усі вчителі мали атестати гімназій, учительських інститутів
або вищих жіночих курсів. Про те, що вчителі могли отримати «лівий» гонорар за
«успішне» складання іспитів, ніхто навіть не думав – оплата викладачів була
цілком солідною. Зарплата в жіночій гімназії була досить високою, від 1 200
до 1 800 рублів на рік,тоді як у вчителів міського 2-класного училища
становила 500–700 рублів. Газета «Радомыслянинъ», № 98, субота, 29 квітня 1917
року (Російська національна історична бібліотека, м. Санкт-Петербург):
«Оголошення. Початок приймальних іспитів у чоловічій та жіночій гімназіях 3
травня. Затверджено прибутковий кошторис жіночої гімназії за 1916 –17 навчальний
рік у сумі 21 739 руб.».
У полі уваги вчителів завжди були питання виховання гімназисток та їх влаштування
в майбутньому житті. Випускниці могли викладати різні предмети у школах та
училищах Радомисля та повіту. Повідомляла газета «Радомыслянинъ», № 99, 25
серпня 1913 р. (Народно-краєзнавчий музей, м. Радомишль): «16 серпня відбулося
засідання повітової земської управи за участю інспектора народних училищ М.Г.
Липовецького, на якому обговорювалися питання про переміщення та призначення
осіб учительського персоналу та розглядалися прохання осіб, які клопочуть про
надання їм посад учительок у Радомисльському повіті. Серед цих осіб помічається
значна частина із середньою освітою, більшість – вчительки, які закінчили
жіночу гімназію». Забезпеченим радомисльським гімназисткам після закінчення
жіночої гімназії можна було здобути вищу освіту в одному навчальному закладі –
Вищих жіночих курсах у Києві. Набір факультетів там був такий самий, як у
Київському університеті, не було лише медицини. Якість освіти була такою самою,
як і в чоловічих вишах, проте влаштуватися інженером у приватну компанію чи
чиновником до держустанови випускницям курсів було неможливо. Дівчата, які
хотіли стати лікарями, навчалися у Києві на Вищих медичних курсах. Як правило,
після закінчення курсів жінки ставали викладачками гімназій або акушерками.
Систему виховання та освіти в жіночій гімназії міста Радомисля прийнято вважати
зразковою. Дуже примітивні та стереотипні наші уявлення про навчання в жіночій
гімназії. А виявляється, все просто: навчання дівчаток було поставлено на
рівень освіти передових європейських країн. Як у такій провінційній глушині
дівчата могли здобувати європейську освіту? Просто диво якесь.
1916 р. Учителька Любов Костянтинівна Таргоні з гімназистками
Таргоні Любов Костянтинівна (народилася в 1897 р. – померла в 1987 р.). У 1914 р. закінчила зі срібною медаллю 7-й клас, а в 1915 р.– 8-й (педагогічний) клас Аккерманської жіночої гімназії Бессарабської губернії з присвоєнням їй звання домашньої вчительки. У 1918 р. закінчила Київський жіночий медичний інститут. У 1918 році викладала російську мову та літературу в Радомисльській жіночій гімназії, згодому Радомисльській єврейській школі та у 2-й Радомисльській трудовій школі імені В.І. Леніна до 1941 р., а після закінчення війни –в одній зі шкіл м. Ужгорода Закарпатської області. Була нагороджена найвищою державною нагородою СРСР –орденом Леніна. Була одним із найактивніших учасників ініціативної групи з організації Радомишльського народного краєзнавчого музею та Радомишльського педагогічного музею. Була у шлюбі з Таргоні Григорієм Миколайовичем (1889 р. – 1944 р.), сином потомственого священника Російської православної церкви. У 1914 році закінчив Імператорський С.-Петербурзький історико-філологічний інститут. У період 1914–1941рр. Г.М. Таргоні працював учителем російської словесності в Радомисльській чоловічій гімназії, а згодом – учителем російської мови та літератури у 2-й Радомисльській трудовій школі імені В.І. Леніна. У період німецької окупації м. Радомисля у 1941–1943рр. служив священником.
Книга протоколів Радомисльської жіночої гімназії
Радомишльський народно-краєзнавчий музей
Книга
протоколів засідання Педагогічної ради Радомисльської жіночої гімназії.
Засідання Педагогічної ради Радомисльської жіночої гімназії 20 серпня 1918
року. Під головуванням пана Директора Радомисльської чоловічої гімназії Н.Ф.
Даденкова, на засіданні були присутні: пані Начальниця гімназії В.В. Годованюк;
законовчитель священик отець Л.Шулькевич; викладачки О.П. Доманіцька,
З.Г.Ісаєвич, Н.І.Конакевич, М.П.Гертонан, В.П. Гертонан, С.П.Лісовицька; класні
наглядачки: Т.А.Бадаєва, М.Н.Гарбарєва, А.І.Кубицька, О.П. Туржанська, А.С.
Костецька. Слухали прохання пана Коганського про відстрочку іспитів його дочки
Хани, учениці IV класу, яка в теперішній час хвора і на осінні іспити (з
російської мови та географії), призначені їй Педагогічною радою, з’явитися не
може. Ухвалили: дозволити Коганській Хані – через її хворобу – екзаменуватися післяодужання.
Варто зазначити, що місто Радомисль і повіт з 9 травня по 29 жовтня 1918 року
було окуповано німецькими військами. При цьому в жіночій гімназії тривало
навчання; важко уявити, в яких нестерпних умовах проводилися заняття. Проте
гімназисткам вчитися довелося недовго.
У протоколі
збереглася постанова про зарахування дев’ятирічної Ріви Наумівни Балясної до
першого гімназійного класу. Відома єврейська поетеса Р.Н.Балясна (1910–1980),
авторка багатьох поетичних збірок, народилася в місті Радомислі. Виховувалась у
дитячому будинку, працювала робітницею взуттєвої фабрики. Закінчила відділ
профосвіти Київського ІНО та аспірантуру в тому ж інституті. Окремими виданнями
вийшли збірки віршів та поем «Світлі доріжки» (1940), «Вірші» (1943), «Дівчинка
з Іванкова» (1947), «Юність моя», «Світло і тиша» (1961), «У серці невгамовні»
(1967), «Вітри крилаті» (1971), «Чверть століття» (1973); ряд збірок нарисів. У
жіночій гімназії навчалася Елза Матусівна Ситняковська – мати відомого
радянського артиста і режисера Ролана Бикова. Ученицею гімназії була Галина
Олександрівна Новицька, 1909 року народження,безневинна жертва сталінських
репресій: постановою НКВС СРСР та Прокуратури СРСР 20 грудня 1937 року за
протоколом її засуджено до вищої міри покарання – розстрілу.
1917 р. Учениці жіночої гімназії.
Верхній ряд, 7-а: Сивко (Шкідченко) Ольга Оксентіївна. Другий ряд, 7-а:
Куликовська Раїса Костянтинівна – класна дама, викладачка домоводства
Тут буде доречно
згадати, що мені довелося в 1994 році зустрітися в місті Житомирі з колишньою
ученицею Радомисльської жіночої гімназії Катериною Трохимівною Пашковською
(1904 року народження, по чоловіку – Черкасова). Дивовижна жінка, що прожила
довге і дуже важке життя, зберегла і ясність розуму, і властивий, напевно, лише
радомислянкам оптимізм і бадьорість духу. Всюрешту довгого-довгого життя несла
пам’ять про місто і навчання в жіночій гімназії. Катерина
Трохимівна – живий свідок тієї епохи, з добрими почуттями розповідала про
викладачів, учениць і навчання. Ось як вона згадувала роки навчання: «У
гімназії була дисципліна, як в армії. Фізично доводилося дуже важко. Перше моє
враження, що вранці треба було вмиватися крижаною водою до пояса. За цим
спостерігала класна дама Олександра Терентіївна Молчанова. Потім усі одягалися
і разом із законовчителем Львом Шулькевичем йшли до Миколаївського собору, який
знаходився недалеко – на Базарній площі. Під час молитви слід було стояти
нерухомо, дивлячись уперед. Не можна повернути голову, переступити з ноги на
ногу. Святкова служба тривала довго, і дівчатка іноді непритомніли.
Законовчитель Лев Шулькевич вирізнявся найбільшою доброзичливістю, і його любиливсі.
Дуже цікава людина, не героїчної зовнішності, але з якимись сумними очима.
Наглядачки гімназії дуже стежили за поставою, за зачіскою. Треба було бути
абсолютно «зализаною», щоб жодна волосинка не висіла. Має бути одна кіска, дві
не дозволялося. У неї вплітали чорну стрічку. Будь-яке кокетство, бажання
виділитися переслідувалося дуже суворо. Ходили завжди парами, мовчки. Усміхатися
не можна, за усмішку одразу знімали кілька балів з поведінки. У гімнастичній
залі проводили літературні вечори, де дівчата декламували вірші, ставили
вистави. Наприкінці – танці за участю хлопчиків із чоловічої гімназії. Однак за
пристойною поведінкою дівчаток суворо стежили класні наглядачки. Освіта була
гарною. Згадую, як написала історичний реферат «Про освіту за Петра I». Мови ми
засвоїли багато в чому завдяки тому, що нам не дозволялося розмовляти
російською мовою в місцях відпочинку. Тільки німецькою та французькою. Вчили
нас куховарити, шити, вишивати, танцювати, грати на музичних інструментах.
Можна було вибрати один із трьох: скрипку, рояль чи арфу. Мені важко було
витримати цей режим. Зате в мене виробилось величезне терпіння,яке мені в житті
дуже стало у пригоді».
Катерина
Трохимівна Пашковська з 1932 по 1941 роки викладала хімію, фізику у школі № 2.
Вечорами керувала тракторним гуртком (три роки навчання). Вчителька з
колосальною відповідальністю просто фанатично ставилася до педагогічної роботи.
З теплотою розповідала про свою подругу Анастасію Онуфріївну Кучерівську, яка
працювала вчителькою у школі № 1, її чоловіка чекісти заарештували під час
уроку фізкультури та розстріляли у 1938 році. Згадувала своїх учнів: Юлію Пилипівну
Тарасевич, Владиславу Михайлівну Сидоренко, Галину Сичевську (медсестра,
загинула під час війни), Володимира Занозіна (льотчик, загинув під час війни).
Захоплена людина з визначеною громадянською позицією, зуміла зберегти дивовижну
чистоту душі. Я поцікавився: «Ви прожили майже все криваве ХХ століття, в який
період було краще?» Лаконічно відповіла: «За царя». Євгенія Трохимівна
Пашковська мала чітку орієнтацію і суворість в оцінках, причому в першу чергу
до самої себе.
Будівля колишньої
жіночої гімназії. Фото автора, 1984 р.
Наприкінці 1918
року місто Радомисль і повіт накрила хвиля червоних безбожників – гімназію
закрили та реформували. З документів Радомишльського народно-краєзнавчого
музею: «У лютому 1919 року при Радомисльському повіткомітеті було створено
культосвітню колегію, на чолі комуни Бялика, до якої увійшли вчителі
С.А.Ходорковський, М.А.Макаренко, О.С. Марченко, А.Ф.Меленевський, завідувач
школи Т.Ф.Кривоглаз (пізніше голова профспілки освітян«РОБОС»). У травні 1919
року культосвітню колегію було реорганізовано у відділ народної просвіти. Було
проведено облік учителів міста і повіту, дітей шкільного віку, шкільних
приміщень і майна. Під школи культосвітніх закладів було передано 23 церковні
житлові будинки та адміністративні приміщення. У місті Радомислі чоловічі та
жіночі гімназії реорганізованов семирічну школу, при ній було відкрито 4 класи
для хлопчиків та 4 класи для дівчаток. Також працювала початкова школа та
єврейська з 4 класів. У них навчалося 1 404 учні».
До трагічних
наслідків громадянської війни можна віднести і шкільну освіту. Діти «кухарок»
сіли за парти чарівних учениць колишньої жіночої гімназії. Повідомляла
радомисльська газета «Вісті», № 259, 30 листопада 1920 р. (Національна
наукова бібліотека ім. В.І. Вернадського, м. Київ): «УЧНІВСЬКА МОЛОДЬ МІСТА
РАДОМИСЛЯ – ПІДТЯГНИСЬ. Сумна картина спостерігається серед нашої молоді, яка
навчається. У той час коли робітничо-селянський уряд відчинив широкі двері
знання та науки для всіх, не виключаючи навіть дітей буржуазії, говорячи їм, ідіть
же до нас, у нашу працьовиту сім’ю, спостерігається таке. Замість того
щоб учнівська молодь міста була б революційною, влилася в середовище робітників
і селян проповідувати великі ідеї комунізму і приходила б на допомогу
робітничій молоді як свідома маса, у нас цього майже не помічається. Більшість
нашої молоді налаштована контрреволюційно – і це пояснюється поганим
вихованням. Коли проходиш повз школу (колишню жіночу гімназію), завжди лунають
крики, сміх, що докочується мало не до Котівського ярмарку. Соромно і ганебно
нам, робітникам, спостерігати таке неприпустиме явище. Досить флірту та сміху.
Настав час прокинутися та організовуватися учням і ученицям. Відвідуйте частіше
клуби, збори та читки, де ви зможете навчитися знання та дисциплінованості.
Геть нехлюйство! Робітник Л. Лабезніков». Йшла перебудова не лише освіти, а й
усіх закладів культури, а головне – корінна ломка її ідейного змісту.
У будинку № 3по вулиці Присутственній розташовувалась
жіноча гімназія.
В наш час – музична школа.Фото автора
Двоповерховий будинок з історією по
вулиці Присутственній, № 3 відомий кожному радомишлянину. Будинки, як і
люди, мають свою історію. Тільки набагато більшу і багатшу, ніж людська доля. У
стінах цієї незвичайної будівлі проходило життя не одного покоління радомишлян,
які змінюють одне одного. За радянських часів, 1920 року, в будівлі колишньої
жіночої гімназії розташовувався штаб 41 кавалерійської бригади РСЧА. У 1921 році
в кімнаті № 10 знаходилася редакція газети «Трудова зірка». У різні
періоди тут були органи радомишльської виконавчої влади – райком та
райвиконком. Під час німецько-фашистської окупації міста Радомишля, з 1941 до
1943 року,розташовувались найстрашніші каральні органи гітлерівців – гестапо та
гебіскомісаріат. На території Житомирської області окупаційна влада створила 11
гебіскомісаріатів. До Радомишльського гебіскомісаріату входили Потіївський і
Малинський райони. В наш час у будівлі колишньої жіночої гімназії розташовані
музична школа, яка тут працює з 1968 року (директор Вадим Олександрович
Барановський), та районний відділ культури (завідувачка Ірина Леонідівна
Жирук).
Олександр Пирогов
м. Радомишль
Фото із архіву автора
Користуючись
нагодою хочу висловити щиру подяку Володимиру Романовичу Тетерському, за
моральну та матеріальну підтримку в пошуках радомишльської старовини.
Немає коментарів:
Дописати коментар