Радомишльський край оповитий легендами про минувщину. Легенди, живуть своїми власними законами. Як дивно легенди іноді переплітаються з знайомими місцями рідного краю. Неймовірну історію розповіла Тетяна Агафанчук-Михальська, миловидна і добра жінка, яка все життя пропрацювала і працює донині в міській лікарні. Із вуст в уста не одне покоління родини передавало незвичайну легенду про далекого пращура, якого звали незвичним на сьогодні ім’ям Омельян, та рідня і сусіди звали Омельком. Високий, майже двометрового зросту, кремезний, надзвичайної фізичної сили і природної вроди. Коли настав час рекрутського набору, двох братів хотіли рекрутовати у солдати. А служить тоді треба було небагато-немало - 25 років!
Омелько на той час був одружений на дочці священника і мав дітей. Варто нагадати, що за тогочасному закону поміщики, купці, чиновники, а також члени сімей священнослужителів не підлягали рекрутському набору. Омелько був добрим, пожалів братів, пішов до комісії військового присутствія і заявив, щоб подивилися на нього. А що він такий здоровий, що зможе один за двох своїх слабких братів відслужити. Склали домовленість, і пішов служити у гренадерські війська. Довелось хороброму солдату воювати на кількох війнах, за що нагороджений двома медалями. А згодом, мабуть за сміливість та великий зріст, потрапив в столицю охороняти Зимовий палац.
В столицю імперії часто навідувались іноземні посли, на прийом до царя запрошували солдата, і той вправно виконував якийсь прийом з рушницею, від чого навіть вікна дрижали у палаці. За що гості, задоволені такою виставою, клали на бороду золоті монети, коли Омельян стояв струнко в усій виправці. І щоразу дивувалися, що його борода утримувала таку кількість монет. Просто солдат проявляв радомисльську дотепність: перед виставою намазував знизу бороду медом, який швидко висихав і робив твердою, а при потребі — легко змивався теплою водою. Після 25-ти років солдатчини, накопичивши таким чином чималий капітал, повернувся в Радомисль, побудував великий будинок і, разом із дружиною та дорослими дітьми, почав справно господарювати. Брати чорною заздрістю заздрили і однієї ночі підпалили будівлю. Як тут не пригадати слова давнього мудреця: «Пам 'ятай: якщо ти зробив людям щось добре, можеш не сумніватися, що ці люди зроблять усе від них залежне, щоб ти не повторив це добро для інших!»
Якось в місті було оголошено військовий збір. Омелько одягнув форму і разом з іншими відставними солдатами прибув до колишнього митрополитського замку, де розташовувався Алексопольський піхотний полк (донедавна — школа № 5). На плац вийшов полковник і прочитав наказ, що відставні солдати разом із солдатами полку мають знаходитись на Рудні, неподалік урочища Княжино у почесному караулі- повинен проїжджати з Києва до Житомира государ імператор разом зі свитою.
Прибули до місця збору, солдати з обох сторін дороги на певній відстані вистроїлись у почесному караулі. Але пішов сніг, раптово шаленний вітер підняв завірюху і солдати швидко замерзли. Полковник вирішив, що навряд чи государ у таку погоду поїде, і дав наказ солдатам повернутися у казарми. Але Омелько умовив відставних солдат залишитися, переконавши їх, що знає впертий характер царя, і що той неодмінно буде їхати. Нарубали вони дерев та гілок, розвели великі багаття і так грілися кілька годин.
Завірюха вщухла, прискакав на коні вістовий і повідомив, що карета государя разом із обозом застрягла у сніжному полоні неподалік села Березці. Солдати визволили царську карету і несли разом із царем кілька верст. Імператор вийшов із карети, побачив солдат у формі різних родів військ і дуже здивувався, запитав, хто у них командир. Омелько підійшов, чітко відрапортував і дуже емоційно пояснив ситуацію. Цар впізнав свого незвичайного підданого, подякував йому і всім солдатам; позвав писаря і наказав видати усім по два карбованці сріблом, один — за надану царю послугу, а другий, щоб так само допомогли й іншим каретам обозу. Потім зачитав писарю і, скріпивши круглою печаткою, видав два накази. За першим — полковник Радомисльського Алексопольського полку відправляється у відставку без надання пенсії, що на той час було великим соромом. Іншим наказом, за вірну службу царю і вітчизні, присвоїв Омельку військовий чин і назначив його командиром полка.
З історичних джерел відомо, що государ - імператор Микола І зі своїм почтом у січні 1831 року дійсно направлявся з Києва у Варшаву через Радомисль, Житомир.
Олександр Пирогов
Немає коментарів:
Дописати коментар