РЕКОНСТРУКЦІЯ РЕЗИДЕНЦІЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКИХ МИТРОПОЛИТІВ У РАДОМИСЛІ

«У XVIII столітті Київська унійна митрополича єпархія стала центром тяжіння для унійної церкви всієї України. 1749 року до складу Київської митрополичої єпархії входив 21 деканат з 361 церквою (Радомиський деканат мав 43 церкви).
1752 р. Київська митрополича єпархія налічувала 824 церкви. Тож не дивно, що в середині XVIII століття уніатські митрополити засновують осідок митрополії в Радомислі, за 100 верст від Києва, який належав Росії. У другій половині XVIII ст. Радомисль стає місцем постійного перебування митрополитів, перетворюється на престольне місто української церкви.»

(Сайт Київської архиєпархії УГКЦ)

СУВОРЕ ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ У МИНУЛОМУ

Працюючи невтомно, батьки залучали до домашньої роботи дітей, передавали і прищеплювали їм любов до праці. Жили ми просто, як і всі в той післявоєнний час. Кажуть, що то були тяжкі роки. Та я знаходився у тому віці, коли все навкруги гарне й радісне. В молодості легко бути щасливим. У дітлахів був високий рівень свободи, та нам здавалося, що виховувалися ми у суворому спартанському дусі. Я знав багатьох хороших хлопців, які робили погані справи. З друзями розбивали шибки у вікнах сусідів і лазили по яблука та полуницю. Свою порцію виховання я все-таки отримував.

ХУТІР СОБОЛІВ

Художній твір у жанрі містичного реалізму.
Місце дії — реальна околиця Радомишля з достовірним географічним, історичним і астрономічним контекстом. 

Людина рідко думає свідомо — і це природно. Коли немає загрози, свідомість перемикається на автопілот, дозволяючи шаблонам керувати сприйняттям. Часто саме ці шаблони затушовують справжню реальність, підмінюючи її звичною інтерпретацією незнайомого — так, ніби нове не має права бути інакшим.

День 3 липня 1998 року був саме таким яскравим прикладом, тоді незвичне, що траплялось у моїй подорожі, ігнорувалося розумом і ховалося десь у глибинах свідомості, накопичувалося там, поки не прорвалося назовні. Раптово. Як спалах блискавки. Як тріщина в реальності, що більше не зводилась докупи.

Цього дня я вирушив із Києва і вже за годину вийшов з автобуса на житомирській трасі, на околиці села з туманною назвою — Небелиця. Мій план був простий: звідси пішки пройти старим житомирським шляхом, що саме тут перетинав трасу, — дістатися Радомишля, дорогою заглянути до кількох місць, про які читав у краєзнавчих нотатках. Чому б і ні? Літо, позаду четвертий курс істфаку Драгоманова, сесії, екзамени — усе вже відгуляне. Мій співкурсник, з яким ми здружилися за роки навчання, запросив мене в гості до свого рідного містечка, відомого своєю давньою історією.