ІСТОРІЯ ОДНОГО КУРЦЯ

Мій перший досвід курця був набутий десь у віці шести років. Якось я спостерігав за своїм дядьком, який сидів на лаві біля будинку та смачно смалив сигарету, при цьому, як мені тоді здавалося, витворяв неймовірні речі. Він глибоко затягувався і випускав через ніс два довгих струмені щільного сизого диму, чим нагадував казкового дракона, що дихає вогнем. Іноді робив кілька магічних рухів губами, і дим кільцями зависав у повітрі.

Дядько вловив мій зацікавлений погляд, лукаво посміхнувся і запитав, простягаючи до мене руку з чарівною кадильною паличкою:

— Хочеш смальнути, хлопче?

— Мугу! — кивнув я і швиденько підбіг до сигарети, затиснутої між величезними чоловічими пальцями. Моє старання в роздуванні щік, щоб втягнути дим, було не дуже вдалим. Після декількох спроб димок клубочком вивалився з рота зовсім не так потужно й ефектно, як це було у цього чоловіка-дракона. Залишився лише неприємний присмак від пихкання — і чому ж тоді дорослі палять? Це залишилось таємницею.

Після цього випадку куріння ще довго не цікавило мене. А мій дядько кілька років тому помер від раку легенів. Його навіть така страшна хвороба не змусила позбутися цієї згубної пристрасті.

Наступні пізнавальні кроки у світ курця були зроблені мною в років одинадцять чи дванадцять. У цьому підлітковому віці рамки сприйняття світу стрімко розширюються: життя в межах рідного двору стає нудним, ватаги хлопців відправляються на пошуки нових життєвих просторів, цікаві місця «колонізуються».

Одним з таких місць був зарослий верболозом берег Тетерева. Його кущі обплітав дурман, а галявини між ними щільно покривала кропива. Ці малопрохідні суворі місця отримали назву «Джунглі». У цих хащах ми проводили багато часу: робили собі луки й грали в індіанців. По килиму з дурману залазили на гілля і мавпами повисали на ньому, отримуючи від цього неабияке задоволення. В заростях на березі ріки споруджували собі халабуду, де спекотними літніми днями лежали в її прохолоді, не поспішаючи, смачно пихкотіли. Ріка з хлюпотінням омивала гілки та корчі на своєму шляху, співаючи нам свою мирну розмірену пісню. Сигаретний дим ліниво підіймався над халабудою, ледве просочуючись крізь густоту гілок та листя.

Якщо бути точним, то підсмалював я з хлопаками скрізь і не так далеко від нашого двору. Через дорогу, біля шкільного стадіону ріс граб, якого РЕСовці періодично підрізали, щоб він не зачіпав лінію електропередачі. Від цього дерево набуло густої крони, а кілька гілок, що зростали горизонтально, слугували нам зручними сидіннями. Ось вам і готова халабуда, яка отримала назву «Вертольот». Мій дворовий дружбан на прізвисько Гарбуз, трохи полегшивши пачку сигарет татка, говорив мені:

 — А пішли, покурим на «Вертольот».

 — А давай! — відповідав я.

Сидячи на дереві, ми, вже як досвідчені фахівці, розминали пальцями сигарети, підносили їх до носа, втягували тютюновий аромат з прєдвкушєнієм. Затяжки наші були вже справжніми, як у курців. Це перевірялося серед хлопаків фразою: «І-і-іг, коні в житі!» — одночасно з втягуванням диму в легені. Незагартовану горлянку відразу було видно — її дерло, і важко було стриматися, щоб не викашляти гланди.

Моє підліткове куріння не мало регулярного характеру, швидше було мавпуванням чи забавою. Я так і не звик до нього і благополучно закінчив школу, не приєднавшись до лав курців. Більшість моїх однолітків на той час були вже нікотинозалежними.

У вісімнадцять років мене призвали до армії. Перші пів року служби не палив, а свій сигаретний пайок віддавав хлопцям. Згодом, потихеньку за компанію і сам почав диміти. Важко цього уникнути, коли маєш попередній досвід та знаходишся весь час у середовищі курців. Щодня після кожного приймання їжі відбувався один і той же ритуал: наш ракетний дивізіон (понад сімдесят осіб) висипав із солдатської їдальні й розташовувався до шикування на розвод перед казармою в курилці. Вона була розміром метрів п'ять на шість із суцільною лавою по периметру. Два металевих диски від коліс вантажівки забетоновані, в її центрі, слугували попільничками. На цьому невеличкому майданчику за кілька хвилин не менше чотирьох метрів сигарет перетворювалося на дим. Моя юнацька підсвідомість не змогла встояти під впливом колективного несвідомого, яким і був відформатований мій мозок, із подальшим записом коду Великого перекуру. Так я став інвестором тютюнової промисловості на двадцять один рік.

Будучи курцем, завжди вважав паління безглуздим заняттям та шкідливою звичкою. Десь у глибинах моєї підсвідомості була присутня ідея, що з цим треба зав’язувати. Іноді вона спливала і проявлялася у більш щільних шарах мого «я», і кілька днів мені вдавалося не палити. Так, зло пожартувавши наді мною, ідея знову залягала на дно і на довгий час. Бувало, після гарної п’янки та викуреної пачки сигарет за один присід наступного дня тяга до паління була відсутня. Що там тяга — життя ледве жевріло в змученому тілі! Здавалося, наставав слушний момент кинути палити, але де там! Навіть суворі дев'яності роки не позбавили мене нікотинової залежності. Був такий період в історії країни, коли можна було вивихнути очі послизнувшись поглядом на порожніх прилавках магазину. Гіперінфляція — це фурія, яка дуже швидко перетворювала державні грошові білети на кольорові фантики. Номінали купюр з п'ятьма нулями стали всього лише дрібною розмінною монетою. Для нас, курців, настали важкі часи. Сигарети зникли — бери та кидай курити! Так ні, дефіцит нашу людину ніколи не лякав.

У ті часи я з напарником працювали електронниками на заводі. Ми мали свою лабораторію на третьому поверсі, але, попри статус «небожителів», любили спускатися до наших «менших» братів — налагоджувальників, електриків, слюсарів. Центром життя цеху була слюсарня.

У брудному замасленому приміщенні, яке взимку було ще пронизливо холодним, панувала затишна атмосфера. Напевно, тому, що в ньому збиралися люди зі схожими проблеми, тією ж печаллю-радістю і спільною країною, яка в нових економічних і політичних умовах стрімко згиналася А разом із нею занепадав наш завод.

Нікому не вдавалося викурити цілу сигарету, а так хотілося. Якщо у когось вона й з’являлася, то збиралася черга зі спраглими подиміти. Останній пронизував голкою бичка, щоб було за що його тримати, і ще робив пару тяг. У той скрутний час якої тільки хріні не намагалися смальнути, все йшло на пробу: терті корінці від тютюну, чай, листя… Полегшення для курців настало лише на наступний рік, коли було зібрано урожай тютюну, який в народі називали самосадом. Напевно, навесні він був найпопулярнішою рослиною, яку сіяли на городах.

Тютюну зібрали вдосталь, на ринках його продавали склянками. Тепер у заводську слюсарню мало не кожен приходив зі своїм самосадом. Тут випробували різні його сорти, серед яких були такі міцні, що не можна було зробити й затяжку — душив страшний кашель і очі на викоті випадали. Пом’якшували самосад іншими сортами. Змішували його і з м'ятою — варіант косяка з ментолом. Потім у хлопаків почали з'являтися хитромудрі девайси «Еволюшин», за допомогою яких можна було хвацько скрутити цигарку. Тепер слюсарня наповнювалася їдкими густими хмарами тютюнового диму. Життя потроху налагоджувалося.

Минув час дефіциту, в тому числі й сигаретного. Можливість кинути палити була втрачена. Тепер полиці в магазинах радували око курця різноманітними марками сигарет. Ця вся строкатість і можливість вибору чіпко тримали мене у своїх обіймах. Минув ще якийсь час, і для економії ресурсів свого організму я свідомо перейшов на куріння слабких сигарет «Прима Оптима» жовтих. У цих сигаретах вміст смол і шкідливих речовин був значно нижчим, ніж в сигаретах, маркованих синім і червоним кольорами. Спочатку вони здавалися дуже слабкими (декілька затяжок — і немає сигарети), але з часом я звик до них.

Паління було вже не просто шкідливою звичкою, воно зрослося зі мною і стало способом життя. Засмалена сигарета після обіду — це повнота насолоди! Зробити перекурчик у роботі, відтягнутися сигареткою — то святе! А не попихкати в компанії після кількох чарок горілки — це взагалі злочин!

Складно змінити спосіб життя, але я вирішив піти далі по шляху буття без сигарет, сказавши собі, що буду курити лише у випадках, пов'язаних з алкоголем. Такий собі святковий оазис залишив. Незабаром я зрозумів, що ця ідея хибна та небезпечна.

Сиджу на силі волі без сигарет. Приходить товариш мій, розмовляємо. Потім він говорить:

— Пива хочеться, тільки грошей немає.

— Немає проблем, — відповідаю — пішли!

Сидимо в барі, п'ємо пиво. Віталя смачно затягується сигаретою, а я розтягую, як гармошку, силу волі. П'ємо по другому келиху, товариш мій прикурює чергову сигарету (ще тоді в барах курити не заборонялось), а я йому:

— Ну, давай же і мені!

— Ти ж не куриш.

— Коли не п'ю. Зараз випив пива, захмелів — значить можна і смальнуть, навіщо ж кайф ламати!

Товариш дає мені сигарету — я пожвавлююсь, жити стає веселіше.

Наступного разу, як тільки побачу Віталю у вхідних дверях, відразу йому: «Може, по пиву вдаримо?» Потім — бар, пиво, сигарети… Тепер мого товариша я став бачити частіше. Гасло «Пиво без горілки — гроші на вітер» стало моїм. Випивка давала мені в моїх очах можливість покурити, не порушуючи дане собі слово, а поки хміль тримав мене у своїх тісних обіймах, то я за декілька годин міг і пачку сигарет засмалити. З часом помітив, що випивати став набагато частіше, а перерв між перекурами ставало все менше. Я вирішив не водити себе за ніс і повернувся до вільного паління без жодних прив'язок, чим врятував себе від можливого алкоголізму.

Однак ідею кинути палити не полишав і частіше її обмірковував. Вже розумів, що поступово зав'язати — це не мій варіант, і з першого числа або з понеділка теж не вийде. Я знав, що покінчу з курінням у найближчому майбутньому, в якийсь день «ікс». Говорив собі: «Адже колись не палив і при цьому відчував себе комфортно і знаю людей, які відмовилися від цієї пристрасті. Раз вони змогли, а мені хіба слабо? Здоров'я з віком не додається, і пора б хоч від однієї шкідливої звички позбутися».

Якось випробував на собі шістнадцятиденний абсолютний голод і потім поступовий вихід з нього з таким же строком. В цей час на місяць забув про сигарети, і мені навіть не хотілося, але поступово і непомітно розкурився знову. Зауважу, що психологічна залежність від їжі в багато разів сильніша за паління. У цьому порівнянні воно — бліда непомітна тінь в підсвідомості, по відчуттю, від якої позбутися не становить особливих труднощів. Весь мій досвід говорив мені, що я зможу не палити.

І ось настав той день «ікс» — 19 квітня 2004 року. Тоді я не викурив свою першу сигарету. Нічого незвичайного — просто вони закінчилися ще ввечері. Однак вранці не пішов їх купувати, до мене прийшло відчуття, що цей день — точка відліку мого нового життя без куріння. Йдучи на роботу, вдихав на повні груди ранкове повітря, свідомо фіксуючи свіжість і легкість дихання. В думках зосередився на всьому позитивному, що давало мені життя без сигарет. А це — відчуття подиху без перегару, усвідомлення того, що тепер мій організм буде очищатися і зміцнюватися. Я розмірковував собі, якщо не буду купувати сигарети, то яка сума грошей звільниться за місяць, за рік, і на що інше їх можна витратити. Нерозумно щодня позбавляти себе здоров'я і ще платити за це гроші. Подумки я насолоджувався тим, що зістрибую з гачка. Тепер мене абсолютно не буде хвилювати чергове підвищення цін на сигарети чи навіть повна їх відсутність.

Не знаю чому, але мені здавалося, що фізична нікотинова залежність не може бути занадто протяжною в часі. Ну, тиждень поковбасить, а що за ним, то вже психологічні зачіпки. Я вирішив, що мені потрібно протриматися, для початку цей тиждень, щоб завоювати плацдарм для подальшого розвитку наступу на цю шкідливу звичку. Важливим для себе визначив те, що в ці сім днів повинен уникати алкоголь. Мені було вже відомо на практиці, що це слабке місце, і варто тільки випити трохи, й всі зусилля будуть змарновані.

Пройшов тиждень. Позитивний настрій і рішучість допомогли мені у цьому. Часом дуже сильно хотілося закурити, але я силою волі перемикав свої думки в інше русло або знаходив собі відволікаючі заняття, бо знав, що гострота бажання непостійна і має властивість розсіюватися. Іноді, дивлячись «на дим сигарет з ментолом», навалювалося гнітюче відчуття втрати чогось звичного, можливо, навіть більше — втрати частини себе. Але я обійшов цю психологічну пастку, щоб не занурюватися думками в майбутнє, вигадав виверт. Говорив собі, що не курю тільки сьогодні, та відповідаю тільки за цей день. Наступного дня вже був інший настрій — недаремно кажуть, що ранок вечора мудріший.

Якось через днів десять мого некуріння прийшов час випробування. Мені треба було відвідати захід, який не можна було проігнорувати. Перед застіллям налаштовував себе, що навіть будучи на підпитку, не доторкнуся до сигарети. Після першого столу, як це зазвичай буває, народ вийшов покурити. Я не встиг вийти у двір, як мені вже запропонували подиміти. Ось він — момент істини! Переді мною в простягнутій руці сусіда по застіллю пачка сигарет, з якої фільтром визирає вибита з загальних тісних рядів сигаретка. «Візьми мене!», — неначе говорила вона. Щодня протягом двадцять одного року її сестри були зі мною і в радості, і в горі. Так важко відмовитися від звички, та ще в такий спокусливий момент, коли ти ситий і п’яненький, знаходишся в загальному колективному настрої. Багаторічний стереотип готовий був стартувати, але це всього лише була мить. Я подякував сусіду за запропоновану сигарету, але не взяв її, збрехавши, що поки не хочу курити. Хлопці вже диміли та мостилися за стіл перекинутися в «дурня». Я покинув компанію, проявивши агрономічний інтерес, сказавши, що хочу піти подивитися на грядочки, які господиня посіяла.

Наступного ранку прокинувся в доброму гуморі та задоволений тим, що напередодні не проявив слабкості й не завалив розпочате діло. Скажу, що в зміненому стані свідомості складно втриматися від спокуси, проте мені вдалося це зробити. І це додало мені впевненості в тому, що зітру свій стереотип курця.

Пройшов місяць. Мої думки вже щохвилинно не топталися в сигаретній темі, тільки час від часу спрацьовувала психологічна звичка. Іноді, після обіду або в перерві роботи, на рівні підсвідомості хотілося автоматом взяти сигарету, але я миттєво, тут же згадував, що вже не при ділах. Йдучи містом, мозок ще виділяв із загального вуличного фону перехожого, що палить. Зупинишся, бувало, побазікати зі знайомим, і очі чіпляються за те, як він дістає сигарету, розминає її між пальцями, підкурює, робить першу глибоку тягу… при цьому бажання подиміти на фізичному рівні в мене вже не виникало. Всі ці реакції проявлялися все рідше і рідше. Через скільки часу стерся мій стереотип курця: два чи три місяці — точно сказати не можу, не зафіксував. Це сталося як процес засинання — непомітно. Одного разу відмітив про себе, що вже ніяк не реагую на ритуали курців. Запитали б мене, якою маркою сигарет весь час диміли переді мною, то не зміг би відповісти.

Чи легко мені вдалося кинути палити? Якось запитав одного знайомого, як він почувається після декількох місяців, як покинув це діло. Він відповів, що «вуха пухнуть», так хочеться закурити і навіть у снах іноді бачить себе з цигаркою і димком. Тримався так він пів року, потім знову закурив.

Приклад показує, що на одній силі волі довго не протриматися — вона спрацьовує тільки на початковому етапі. Вважаю, що мені вдалося позбутися куріння швидко і відносно легко. Моя спроба стала успішною завдяки тому, що я не зосереджував увагу на палінні, а на тому, як добре і вигідно НЕ ПАЛИТИ.

Я кинув курити вісім років тому, не в часи дефіциту, а при широкому виборі сигарет, при наявності грошей і при відсутності проблем, пов'язаних зі здоров'ям.

Павло Тужик, липень 2012