КОМУНІКАБЕЛЬНІСТЬ

У дуже ранньому віці, коли ще ніхто з дорослих не встиг навіяти мені благочестивих зразків поведінки, коли поняття добра і зла були далекі від усвідомлення, а емпатія ще не торкалася мого серця, перші соціальні контакти формувалися методом проб та помилок.

У першому варіанті, коли в поле моєї уваги потрапляла цікава штукенція в руках якоїсь мініособи, я діяв за інстинктивною схемою предків, відтвореною в моїх нейронних зв’язках: побачив, прийшов, забрав! Все, я — Цезар! У другому: побачив, прийшов, отримав тією ж штукенцією в лоба — пішов плакати.

Насправді тут я трохи злукавив, бо не пам’ятаю таких екстремальних комунікацій, а психологічних атавізмів такого плану ніколи за собою не спостерігав. Це узагальнена замальовка дитячих ранніх взаємодій з точки зору вже дорослого. Я, мабуть, за природою своєю був естетом. Тож підходив до малюка і своїм виглядом наче казав: «Старий, ця кака, яку ти тримаєш, не личить до твоїх повзунків!» Він, звісно, не заперечував такому приємному співрозмовнику з авторитетним виглядом і охоче віддавав іграшку.

Пройшов час, я став значно вищим за кухонний стіл, і встановлення соціальних зв’язків вийшло на новий рівень розвитку завдяки моєму таланту. У тому віці я вже міг перерізати ножівкою невеличку дошку та забити пару цвяхів, не прибивши молотком пальця. Цих навичок було достатньо, щоб зробити іграшковий танк: менший дерев’яний брусочок-башта із забитим цвяхом-гарматою кріпився до більшого брусочка-корпуса — і всі то діла!

Того літа поруч із моєю хатою в щойно збудований багатоквартирний будинок заселялися нові сусіди. Я грався танком на величезній купі піску, що залишилася від будівництва. З під’їзду освоювати нову невідому територію вийшли двоє хлопців. Помітивши їх, потрібно було ж якось додати крутості моїй грі – й дерев’яний танк поповз на майже вертикальну стінку піску, а потужний звуковий супровід «бр-р-р!», який видавали мої губи, ледь не розтріскавшись, імітував роботу двигуна.

Картина вражала своєю епічністю. Хто ж зміг би встояти перед таким видовищем? Ті двоє зацікавлено підійшли до мого полігону. «Привіт, я — Віктор, а це мій брат Вовчик», — привітався старший і назвав ім’я свого супутника, бо той ще був зовсім малий і невправний у розмові. Проте це не завадило йому зробити шикарний жест. У простягнутій до мене руці він тримав велику квадратну скибу радомишльського чорного хліба, змоченого у воді й присипаного цукром! Мої відчуття вдячності змішалися зі слиною — переді мною стояв майстер із налагодження контактів! Я був розчулений і дав хлопцям порулити моїм супертанком.

Отже, в результаті плідної взаємодії вони отримали технологію виготовлення танка, а — я невідому мені раніше секретну рецептуру смаколика.

Виявилося, що комунікабельність чудова річ, особливо, якщо вона підсолоджена цукром.

Павло Тужик, лютий 2025