1 січня 1980 року в місті Радомишлі розпочало свою діяльність районне об’єднання “Сільгоспхімія”. Навесні хлопці з вулиць Великої Житомирської, Микської, Цегельної разом зібралися та створили футбольну команду “Водокачка”. Назва виникла від міського комунального підприємства “Водоканал”, неподалік якого мешкали юнаки. Відповідальну місію із згуртування команди виконував інженер “Сільгоспхімії” Володимир Хиля. Через деякий час до новоствореної команди приєдналися любителі футболу з різних куточків міста: молоді студенти й чоловіки різних професій.
На початку створення команди у гравців навіть не було футбольної форми. На поле хлопці виходили в довжелезних, по коліна, трусах чорного кольору, які по пролетарській простоті в народі охрестили “сімейними”. Усі спортсмени – у білих майках з написаними тушшю номерами. Взуття у кожного індивідуальне: хто в кедах, хто в черевиках, дехто босоніж. Згодом очільник робітничої профспілки “Сільгоспхімія” – Дмитро Іванович Якубенко виділив команді 600 карбованців на придбання футбольної форми. В той олімпійський рік футбольна форма стала дефіцитним товаром. У Києві та Житомирі в спортивних відділах магазинів її взагалі не було. Організатор команди Володимир Хиля випадково дізнався, що футбольна форма є у продажу в магазині села Потіївка. Художник районного об’єднання “Сільгосптехніка” Олександр Фадєєв олійною фарбою намалював номери на футболках. Труси пошили в радомишльському об’єднанні “Побуткомбінат”, куди хлопці ходили на індивідуальну примірку. Бутси та устілки придбали в спортивному відділі магазину “Дитячий світ”.
В різні часи до складу команди входили: брати Володимир і Юрій Хилі, воротар Олег Жембровський, Руслан Тарасюк, Валентин Свінтицький, Юрій Балашов, Валерій Золотар, Георгій Севрук, брати Анатолій і Василь Новіченки, Сергій Бучельников, Петро Горбач, Петро Некрашевич, Анатолій Маркевцев, Володимир Гопанчук. Молодий вболівальник Володимир Більзюлькевич мав статус “зброєносця” команди. Коли потрібно – підносив м’ячі, різні напої та охороняв на трибунах одяг і особисті речі футболістів.
Команда «Водокачка» грала з азартом, без тренера. За один сезон виграла першість міста. Врешті, нічого дивного немає. Три сезони підряд вигравали престижний кубок “Золота Осінь” районної газети “Зоря Полісся”. Над стадіоном гриміли кричалки футбольних уболівальників: “Водокачка виграє, тому місто воду п’є!”. Траплялись випадки, коли команда програвала. Вболівальники скандували: “Водокачка програла – і місті води не стало”. Самобутня футбольна команда “Водокачка” залишилася яскравим спогадам у пам’яті городян.
Це невеликий відрізок місцевої історії, про який не напишуть краєзнавці у книгах. Невже час має здатність уповільнюватись до неможливості, а потім відлічувати цілі десятиліття у зворотному напрямку? І сьогоднішнє покоління геть несхоже на своїх дідусів і батьків. Напевно, змінюються погляди, смаки людей, але світлі спогади далекого дитинства залишаються незмінними. У нинішній драматичний період російсько-української війни радомишляни як ніколи потребують духовної, інтелігентної підтримки. Робити державну справу можна і мусимо без держави. До цього не потрібно гучних слів.
Олександр Пирогов
м. Радомишль
Немає коментарів:
Дописати коментар