ІНШИЙ ВИМІР

Ми не знаємо майбутнього та наших можливостей завтра, тому найкращий час — це сьогодні.

Сонце вдалині ще не торкалося верхів’я гір, але сутінкове проміння, що пробивалося крізь проміжки хмар світловими стовпами, вже сповіщало про швидке закінчення дня. Ми з Настею йшли траверсом Говерли — стежкою, що пролягала західною стороною гори. Праворуч від нас скелястий схил дерся своїм камінням десь у небо, до вершини, а ліворуч він спускався вниз, гублячись у зелених, непрохідних чагарниках гірської сосни. Ще декілька кроків і за поворотом стежки на шляху перед нами з’явився невеличкий зруб критий гонтою, це був гірський притулок — кінцева точка нашого шляху на сьогодні.

За мапою, не доходячи до зрубу, ми трохи спустилися з траверсу і відшукали джерело. Через деякий час недалеко від нього, наш жовтий намет вже конкурував із сонцем, що заходило. Вечеря здавалася близькою, та раптовий вітер чи несправність п’єзозапалювача не давали вогню сказати своє слово, і газовий пальник якось не добре сичав газом. Проте не біда: звичайні сірники швидко впоралися з проблемою.

На обрії вже затуманились гори, а небо залилося помаранчевим і червоним. Ми теж не відставали від природи: повітря вже туманив апетитний аромат приготовленої гречаної каші з тушкованкою, а наші чашки наповнилися червоним іспанським вином.

Воно було взяте з собою не для романтичної вечері. У тривалому гірському поході кожен грам зайвої ваги у наплічнику стає додатковим тягарем, який забирає сили. Це був цілком раціональний, прагматичний підхід. Вино повинно було спрацювати як снодійне. Мені важко заснути у незвичних місцях: спочатку ніч у потягу, а тепер — серед гір на висоті 1800 метрів, після десятигодинного виснажливого переходу. А попереду ще довгий шлях і вершина Петроса, тож потрібно було бодай трохи поспати.

Було вже за восьму вечора, і в наметі панувала майже цілковита темрява. Судячи з рівного дихання, Настя вже блукала стежками снів. Колись і я, у свої юні роки володів таким умінням — засинати ще до того, як голова торкнеться подушки. Сьогодні навіть вино не допомогло, і я залишаюсь у світі своїх роздумів та згадок. Краєм вуха слухаю як вітер посилившись, монотонно шарпає намет, піддуваючи під його зовнішній шар. «Чи достатньо він закріплений? Чи витримає?» — проскакують думки в такт поривам вітру.

За свої шістдесят років я ніколи по-справжньому не бував у Карпатах — хіба що кілька разів проїздив через них, милуючись з вікна автобуса. І ось минулого року я вперше піднявся в гори. І що там розмінюватися на дрібниці — відразу поліз на Говерлу! Причому найскладнішою, неофіційною стежкою через Прутський водоспад. Ця стежка рекомендується хіба що для спуску, і то лише за гарної погоди. Але ми з Настею не шукаємо простих шляхів. Насправді обрали цей маршрут, бо не збиралися обмежуватися Говерлою. У наших планах було пройти далі Чорногірським хребтом до гори Шпиці, тому побачити мальовничий водоспад було можливо лише піднявшись на вершину саме цим шляхом.

Як виявилося згодом, ходити гірськими стежками не так просто, як спочатку мені здавалося. На рівнині для мене не було проблемою здолати відстань у 20-30 кілометрів, але тут лише пообідні пройшовши всього дев’ять, ми дісталися озера Несамовите. Від нього до Шпиць було не так і далеко, але часу до заходу сонця вистачало тільки на повернення до бази Заросляк коротшим маршрутом.

Цьогоріч ми вирішили закрити свій гельштат зі Шпицями, ба більше — вирушили у справжній багатоденний похід з ночівлями в горах. І сьогодні вже побували на вершині цієї гори. Крутий південно-східний схил її вкритий скельними виступами, що нагадують шпиці. Внизу чудова панорама лісистої долини з озером. На північному-заході, вдалині, височіють величні вершини Говерли й Петроса. Чудова мальовнича місцина, якій варто присвятити окремий день для огляду. Але ми, як пташки, відпочили — й полетіли далі, в нові краї.

Незабаром перед нами відкрилася панорама з озером Несамовите, навколо якого, немов мурахи, рухались крихітні фігурки людей. Народ там зібрався чималий, а ще більше підіймалося нам назустріч. І в повітрі залунало:

— Добрий день! Добрий день! Добрий день!..

У відповідь на нескінченні вітання ми з Настею вторували:

— Добрий день! Добрий день! Добрий день!..

Я подумав: добре, що йду вниз. Якби навпаки, то давно вже збив би дихання й захекався. Існує таке неписане правило: у горах завжди вітаються з незнайомцями — і не абияк, а бажаючи доброго дня...

До самого озера ми не спускалися — вистачило тогоріч занурити натруджені ноги, і вода ледь не закипіла. Тож ми попетляли далі траверсом Туркула, і вийшли на велику сідловину, яка була рівнинна і поросла високою травою, що нагадувало індіанські прерії з кінофільмів. Для повноти картини не вистачало тільки Чингачгука Великого Змія, щоб гарцював на коні.

Не довго було свято нашим ногам, «прерії» змінились траверсом Данчиж, а це шлях через суцільне нагромадження валунів. Треба було брати очі в руки: один необережний крок — і можна було легко підвернути ногу. Далі ще один траверс, потім підйом на Брескул і перед нами Говерла у всій своїй величі й красі...

Поки я подумки ще блукав гірськими стежками, шум вітру вже стих. Саме час було б заснути, але випита напередодні джерельна вода, чай і вино — ці рідкі сутності проголосували: мені на вихід. Я не сперечався.

Зовні ніч вражала. Після нещодавнього вітру — штиль. Такого чистого глибокого неба, усіяного безліччю яскравих зірок, я ще ніколи не бачив! Відразу впізнав характерне дубль-ве сузір’я Кассіопеї та гірлянду зір Андромеди. На тлі зоряного неба вимальовувались темні силуети гір. Світла зір вистачало, щоб розгледіти наш тепер сірий намет, що загубився у темному обрисі Говерли. Кілька хвилин я зачаровано вдивлявся в небесний безмір, потім відчувши прохолоду, повернувся до намету.

— Добрий ранок! — сказала Настя, прокинувшись і побачивши, що я вже не сплю.

— Як спалося? — продовжила вона. — Чи не чув ти, як перед ранком повз нас проходила група людей?

— Ще б мені не чути, — відповів я, згадуючи свій напівсон. — Хтось посвітив на намет ліхтариком, а жіночий голос зробив зауваження, щоб не направляли світло в наш бік.

— Люди підіймалися на Говерлу ще затемна, щоб зустріти схід сонця на вершині, — припустила Настя.

Напевно, так, подумав я, для чого ще їм вночі вештатися? Я ще довго чув як віддалялись їхні голоси й стукіт палиць об каміння. Цікава особливість гір за певних умов — людський голос можна почути метрів за двісті, а то й більше. Здається, ніби розмовляють зовсім поруч, а глянеш у бік звуку — люди значно далі, ніж очікував.

Сніданок, ранкова кава — і ми знову в дорозі. Дивно, але після вчорашнього виснажливого переходу ніякої кріпатури не відчувалося. Попри короткий і поверхневий сон, я почувався доволі бадьоро. Стежка, як на гірські мірки, була непоганою і весь час поступово знижувалася. Навколишні мальовничі простори радували око. Незабаром альпійські пейзажі змінилися ялиновими лісами, й попереду побільшало затінених ділянок — при яскравому сонці, що підіймалося до зеніту, це був приємний бонус.

За годину шляху ми минули будиночок екологічного пункту «Перемичка» і запетляли стежкою в густому, повністю затіненому лісі. Ще за годину, крізь просвіти між ялинами, в нових ракурсах почав з’являтися Петрос. Гора була вже близько, і її значні розміри та круті схили викликали водночас повагу й легке хвилювання. Адже вже зовсім скоро вона випробує мене на витривалість.

Точка порятунку RA 017 — якщо негучно й неофіційно, по-народному — то легка колиба (пірамідальне укриття з дощок від вітру й дощу). Настя вже підпирає її, сидячи серед покиданих навколо наших рюкзаків і палиць. Вона з сумним і відстороненим поглядом — явно не бачить перед собою цієї величезної гори. У цей момент я роблю її історичну фотофіксацію. Пізніше вона розкаже, що згадувала важкий спуск цим маршрутом колись із друзями.

Скільки ми б не сиділи, не вдивлялися, не гіпнозували скелі Петроса, однак вершина сама до нас не прийде. Тож, нарешті наважилися і вирушили на підйом.

Крок за кроком ми петляли серпантином стежки, роблячи зупинки кожні кілька десятків метрів, щоб перевести дух. Те саме робили й інші — ті, що були попереду нас, і ті, що підіймались за нами. З набором висоти краєвид розкривався дедалі ширше, перетворюючись на панораму, що притягувала погляд. Далеко внизу виднілась знайома колиба, а дорога, якою ми прийшли, то зникала, то знову з’являлася серед ялин, що хвилями гір здіймалися аж до обрію.

Чудова картина коштувала сил, яких ставало все менше. Чим вище ми підіймалися, тим крутішим ставав схил. Деколи доводилося хапатися руками за велетенські камені, долаючи перешкоди на шляху вгору. Через це з кожним кроком перепочинки ставали частішими. Здавалося, що я своїми легенями вже викачав усе повітря з Петроса, а моя свідомість звузилася до сприйняття світу крізь кілька простих вимірів: витривалості, води й глибини власного дихання.

Нарешті ми досягли майже вершини, коли на шляху з’явився невеличкий горизонтальний майданчик, порослий травою. Ми вирішили скористатися цим природним килимком і трохи перепочити.

Минуло декілька хвилин, і на стежці, біля нас з’явися чоловік, з яким ми вже певний час рухались вгору, по черзі випереджаючи один одного. Він був значно молодший за мене, але мав надлишкову вагу, і підйом давався йому не легко. Його дихання розходилося на всі міхи, наче гармошка, що ось-ось трісне на розтяжці. Я запропонував йому присісти з нами й трохи відпочити.

Він подякував, але відмовився, сказавши, що якщо сяде, то не встане. А до вершини дотягне — вже близько, вже втретє йде цим маршрутом, тож знає.

Трохи раніше на цій горі я перекинувся словом ще з одним чоловіком. Він казав, що люди відпочивають на морях, за шашликами, а його відпочинок якийсь дивний — дереться на межі своїх сил кудись угору під пекучим сонцем.

Так, це правда, гірські переходи, підкорення вершин відпочинком у фізичному сенсі точно не назвеш. Але гори — це виклик, очищення, перевірка меж. І все ж у них є щось, що вабить. Гори — це магія!

Трохи відпочивши, ми зробили останній ривок. Ну, як ривок — скоріше він був у Насті. Для неї підйом не видавався таким драматичним: молодість і активний спосіб життя допомогли їй швидко відновити сили. Вона легко подолала останні сто п’ятдесят метрів і чекала мене на вершині, поки я дочовгав туди слідом. Як мій особистий літописець, вона фіксувала на відео, як я грудьми розриваю умовну фінішну стрічку.

Все, нарешті вершина Петроса! Вінчає її великий металевий хрест, на якому пов’язані українські прапори: одні новіші, інші вже обшарпані суворими гірськими вітрами. Поруч розташована каплиця, збудована з дерев’яного бруса. На одній із її стін прикріплене полотно прапора з написами імен підкорювачів та географією їх міст. Велике дзеркало для селфі, в якому відбивається панорама гір. З протилежного боку хреста височіє викладена з каменю піраміда.

Туристів на Петросі було значно менше, ніж минулого року на Говерлі. Пам’ятаю, тоді ми ледве дерлися вгору, а разом із нами — ціла юрба. Куди не кинь оком — хтось відсапується, п’є воду, кашляє. Одна жінка, не стримавшись, кинула своєму огрядному чоловіку: «Ну, давай, ще тут посваримось і розведемось!», бо той щось нарікав, сидячи на камінці.

А коли ми нарешті досягли вершини, там людей вже назбиралося на ціле село. Базар влаштували: торгують собі водою, чаєм, кавою, різними сувенірами. Навіть була представлена широка пропозиція медалей «За сходження на Говерлу». Оце так номер! Ми з Настею тут, розумієш, тяжко подвиг звершували, а тут таких, як ми, хоч греблю гати. Ба більше — іронія просто висіла в повітрі: «Ваші подвиги — наші медалі!» І ще й золотом виблискують. Та й узагалі, це для вас подвиги — на гору лізти, а для нас буденна справа: щодня сюди з товаром підіймаємось.

Петрос — спокійніший світ, ніж Говерла, хоч і поступається їй лише на 41 метр. Таких світів-двотисячників в Українських Карпатах є шість, і всі вони зосереджені на Чорногірському хребті, панорама якого зараз розгорнулася перед нашими очима.

У підніжжі Говерли, крізь невеличкий восьмикратний монокль, видно будиночок гірського притулку, біля якого ми зупинялися на ночівлю. На самій вершині, на тлі світлого неба, за шість кілометрів вирізняється хрест і обеліск. Якщо провести поглядом праворуч уздовж горизонту, можна побачити Шпиці — звідси до них по прямій дванадцять кілометрів. Далі, тягнучись по хребту, постають найвищі вершини, а завершує цей ланцюг гора Піп Іван. У монокль на її вершині можна розгледіти обриси обсерваторії «Білий Слон». До неї звідси — двадцять кілометрів! А далі хвилі гір починають зливатися з небом, конкуруючи з ним своєю синявою.

Вражає сприйняття навколишнього світу в такому величезному просторовому вимірі. У звичному мені просторі погляд сягає всього кількасот метрів і впирається, якщо не в будинки, то в стіну лісу.

Ми перейшли на інший бік гори, знайшли затишне місце, розстелили каримати на схилі й влаштувалися просто неба. Милування краєвидами таким чином поєднали з відпочинком. Десь внизу, за підошвами ніг, за дванадцять кілометрів від мене тягнулися села Ясіня та Лазещина — крихітні плями на гірському величному тлі.

Сонце, зависнувши у західній частині неба, натякало, що час збиратися в дорогу. Наостанок ми окинули поглядом вершину Петроса й рушили в бік села Кваси. Спуск був пологим, і було видно як нескінченно далеко звивається дорога. Такий довгий шлях для очей міг би й налякати, але мальовничі краєвиди, що постійно змінювалися, відволікали й дарували насолоду. Поворот — і ще один поворот...

Гуркіт моторів порушив тишу: група строкатих мотоциклістів-спортсменів пробивалася між валунами. «Добрий день! Добрий день! Добрий день!» — знайомий пароль пронісся разом із хмарою куряви.

Вдалині виблиснуло сонячними зайчиками плесо водойми, що нагадало нам про запаси питної води, яка вже закінчувалася. Поворот — за ним новий. На мапі — джерело, радіємо. У реальності — давно сухо. Ще один поворот… і знову поворот.

Нарешті перед нами відкрилася полонина Шумнєска. Біля дороги — притулок від дощу, колиба, схожа на ту, що біля Петроса. За планом це мала бути наша перша можлива точка для ночівлі, але без води вона нам не підходила. Трохи відпочивши, ми рушили далі.

Незабаром на дорозі зустріли хлопця з дівчиною. За лексикою та акцентом стало зрозуміло — поляки. Ми поцікавилися, чи є вода в джерелі, позначеному на мапі за кілометр звідси. У відповідь почули: «Не бачили такого, але за чотири кілометри біля Сироварів є джерело, там навіть якийсь чувак пиво продає». Вони запропонували нам пляшку води, але ми подякували й відмовилися: сказали, що для нас це не критично, а їм точно не буде зайвою.

Ми пішли далі, плавно спускаючись дорогою. Раптом вона різко повернула, і стало очевидно, що йдемо майже в те саме місце, де нещодавно були, — до колиби, тільки на сто метрів нижче. Звірившись із мапою, зрозуміли, що дали маху. Нами не була помічена непримітна стежка в зарослях, яка зрізала цю петлю, що слугувала для проїзду транспорту. Тобто ми збільшили свій шлях додатково на півтора кілометра — саме тоді, коли сонце вже хилилося до заходу.

Дорога повернула за гребінь хребта й занурилась у його тінь, хоча й без неї в густому лісі було й так не надто світло. На нашому шляху вже декілька разів зустрічались потічки. Я подумав в голос:

— Цікаво, що джерела в непрохідних чагарниках знаходяться за якусь сотню метрів від нас, бо вище гребінь і схил іде у зворотному напрямку.

— І яка ж тоді різниця, що ми п’ємо джерельну воду, а ця в потічку така ж, тільки джерело трохи вище? — запитала Настя.

— Різниця саме в цих метрах. Може, саме трохи вище по руслу зайчик «втомлений» лежить і розкладається. Краще не ризикувати, — промовив я.

Згадалося: був колись такий хлопець, що, правда не з наших, а якийсь братєц Іванушка. Весь час пити хотів... Ну і попив він водічки з копитця... ой, що тоді було-о-о... аж страшно сказать!

Дорога повернула ліворуч, і гребінь гори поступово зійшов до рівня дороги. Перед нами відкрилася залита вже вечірнім сонцем полонина. Вдалині, на схилі якої розмістилися Сировари — місцина з десятком невеличких сарайчиків. Щоправда, напевно вони пусті, бо тихо — нічого не бекає і не мекає, а отже, й сир не вариться. Проте з ґанку невеличкого будиночка долинали голоси, і було видно якесь шевеління. Згадали слова поляка — явно саме там чувак продає пиво.

За мапою пішли шукати джерело — швидко знайшли. Ура! Спрага втамована, дорога завершена.

Чудова затишна поляна, наш намет під променями сонця, що заходить, імпровізований стіл із гарячою вечерею і пиво «Петрос»!

Ніч накрила землю зоряною ковдрою, серп місяця заблукав між силуетами дерев на схилі гори. Настя вже спала. Я ж іще не поринув у глибокий сон, і мої думки теж десь блукали невловимими примарними світами.

Гау-в! Басовий звук розітнув тишу вдалині. Напевно, він належав великій тварині. Я весь напружився, дослухаючись...

Гау-в! Повторився він з часом вже в новому місці. Я знову прислухався. Навколо тихо...

Гау-в! Пролунало гучніше, тепер ближче до намету. В уяві спливло Дартмурське пустище і величезний собака Баскервілів. Але я відігнав фантазії й подумав, що це, мабуть, місцевий пес — охоронець біостаціонару. Пригадався одинокий будиночок, позначений на мапі. Десь тут, прихований у заростях.

Можливо, собаці самотньо, або він відчув щось незвичне й насторожився. У будь-якому разі його поодинокий гавкіт, мабуть, відлякує лісових звірів, позначаючи територію. Тож виходить, ми теж знаходимося у його зоні під охороною.

Знайшовши собі пояснення, я непомітно заснув.

Шум… Шум розриває мій сон. Поступово усвідомлюю: це вітер, що розігрався і ще зранку ковзає з гірських вершин. Якийсь час я прислухаюся до нього й лечу разом із ним — безтілесним духом. Розплющую очі. Вже видно. Цікавість змушує виглянути з намету. Похмуро й волого, схоже, насувається дощ. Подорож у таку погоду здається не надто приємною. Проте втішає думка, що найскладніше вже позаду — залишилося лише неквапно зійти до села Кваси. Попереду сім кілометрів спуску.

Знову засинаю.

Знову розплющую очі — вдруге. Тепер уже безвітряний сонячний ранок. Сьогодні так, як учора, вітер зненацька з’явився, немов лавина, потужним потоком зійшов вниз і так само раптово стих — ніби його й не було.

Ми знову в дорозі. Цієї ночі, нарешті, мій сон був глибоким. Я проспав щонайменше годин шість і тепер, здається, можу подорожувати далі нескінченно.

Йдемо поряд, дві гарні накатані колії дають можливість це робити. Ділимось одне з одним особистими спостереженнями та враженнями.

— Я ще в минулих походах помітила, — сказала Настя, — що коли довго подорожуєш з наплічником, то наче зростаєшся з ним, і з часом перестаєш його помічати.

— Так... Дійсно, — погодився я, попередньо зваживши свій наплічник скануванням відчуттів свого тіла. — Він уже став частиною мене, і я більше не сприймаю його як щось зайве, що заважає, тисне і муляє. Адаптивні можливості організму вражають.

Дорога вивела нас на відкриту місцевість, звідки далеко, за кілька кілометрів, виднілися розкидані на схилах будиночки села Кваси. Далі ми знову попетляли то лісовими хащами, то відкритими просторами.

Наша подорож підходила до завершення. Йти було недалеко, а до потягу часу ще вистачало, тож і поспішати було нікуди, й ми частіше влаштовували привали, насолоджувались спокоєм буття.

Сонце вже стояло в зеніті, коли ми дісталися околиці села Кваси. Назустріч, уздовж дороги, підіймався молодий чоловік у спортивному одязі, ведучи поруч гірський байк. Ми привіталися й обмінялися кількома фразами, дізнавшись, що він бере участь у благодійному веломарафоні та має намір дістатися вершини Петроса. Ми зауважили, що це буде нелегко — 16 кілометрів весь час вгору, тягнучи велосипед по камінню. Хлопець відповів, що це вже й не така відстань, порівняно з тим, що він їде велосипедом із Харкова вже десять днів. Це з тисячу кілометрів буде! Вразилися ми здоланим шляхом і зовсім забули розпитати про мету марафону.

Дорога привела нас до гірської річки край села. Трохи освіжившись холодною водою, підбадьорено рушили у світ цивілізації. Віддаленість гірських стежок залишилася позаду, натомість попереду чекала атмосфера туристичного поселення.

Кваси — невеличке село серед гір, розташоване на берегах Чорної Тиси, із чудовими краєвидами та сучасною інфраструктурою. Воно відоме своєю крафтовою продукцією — сирами й морозивом екоферми «Розенталь» та різноманітними сортами пива броварні «Ципа».

Настав час пообідати, тож ціль була автоматично обрана, координати закладу визначені, маршрут прокладений. Ми прямували вулицею уздовж великої графіті-стіни висотою 3 і довжиною 83 метри. Це була звичайна підпірна стіна, яку художники розмалювали космічними фантастичними образами — вийшло досить цікаво й органічно вписано в пейзаж.

Останні метри нашої подорожі — й ми за столом ресторації «Бокораш». Бачу, як на кухні кипить робота: заметушилися повари, зашкварчали сковорідки, готуючи для нас смачнющий обід. Офіціанти позбивалися з ніг, навипередки несучи нам кухлі пінистого прохолодного пива...

Я розплющив очі. Стіл усе ще порожній. Очевидно на мить клюнув носом, нічого... буває.

А якщо серйозно, то головне, що ми здійснили задумане. Кожен із нас поборов свої сумніви й страхи. Я наважився на авантюру: практично з диванного рівня активності без підготовки зануритися в триденну гіперактивність — і не розвалитися. Це гарний тест для перевірки фізичного стану, виявлення сильних і слабких своїх сторін.

Це був цікавий і пізнавальний досвід — ніби побувати в іншому вимірі реальності.

І ось, нарешті подають обід. Ми з Настею у піднесеному настрої цокаємось кухлями пива, вітаючи одне одного з успішним завершенням походу, смакуємо циганські кремзлики з куркою й очікуємо потяг до дому.

Павло Тужик, лютий 2025