понеділок, 21 вересня 2015 р.

КРАЄВИДИ ПАМ’ЯТІ НАШОЇ. ВУЛИЦЯ БОРЩАГІВСЬКА

Дитинство моє, як і все життя, пройшло у найріднішому, найкрасивішому місті – Радомишлі. Любов до України закладена ще в дитинстві, у будиночку бабусі Євдокії. Перед будинком ріс великий каштан. Щовесни каштан розцвітав ніжно-рожевими квітами – і тоді він був схожий на ялинку, яку бачили на новий рік. Ох, цей будиночок по вулиці Борщагівській, ох ця бабуся! Вона була мені і моїй сестрі Людмилі скоріше подругою – ми разом варили вареники, ними ж годували курчат і навіть гнали разом з бабусею самогонку (ночами, щоб сусіди не донесли). Біля бабусиної хатки був чималий город, де росли картопля, цибуля, морква, петрушка, десятки соняшників, серед городини цвіли голубі кручені паничі та червоно-гарячі айстри. Іще росли там яблуні: антонівка, потавка. Навесні яблуні цвіли рясним білим цвітом. Та були роки, що яблук родило дуже мало, бо листя об’їдала гусінь, а як і достанемо якийсь там десяток, – всі вони були червиві. Також рвали вишні і груші зі старих дерев, посаджених іще дідом, виховували цуценят у дворі й збирали пелюстки троянд. Тому звичайно, поняття «любов до України» досить умовне – ну як можна любити частину себе? Адже не люблять окремо ногу або руку. Зачарованість рідного краю з дитинства входить в душі городян.
Вулиця Борщагівська (бувша Калініна).
Фото початку 50-тих років ХХ ст.

Моя рідна вулиця Борщагівська. Ще донедавна вона називалася Калініна, але рішенням міськради в 1994 році в числі кількох інших історичних вулиць, їй повернута стара назва. Вулиця починається від річки Мики і закінчується біля вулиці Шевченка (колишня Бульварна). Народилася Борщагівська вулиця зовсім давно і не вулицею, а спочатку грунтовою заміською дорогою, що вела з північного заходу на південний схід. В середині XIX ст. вулиця опинилася в межах міста. Радомишль обступив вулицю з усіх боків, крокуючи з новими кварталами на захід. Назва вулиці виникла від шляху, що вів до села Борщів: від вулиці Шевченка до Верлооцької дороги. Назва села Борщів походить від того, що під час нападу монголо-татар на наш край в XIII ст. жителі були змушені переховуватись в лісі (бору). Люди вважали за щастя, що вони залишилися живими. 

На початку 30–х років XX ст., вулицю перегородили, побудували склад для військової частини, що знаходився біля будинку школи-інтернату (бувша чоловіча гімназія). Спочатку до війни там розташовувалися склади кінного полку, перед самою війною – артилерійського полку, до 1992 року – склади окремого 532 інженерно-понтонного батальйону, який прирівнювався до полку. Ось чому в місті Радомишлі багато людей мають російські прізвища. Коли йдеш по Борщагівській, нічого на перший погляд особливого не помічаєш. Люди жили звичайнісіньким провінційним життям. Вулиця, як вулиця. Зелена. Старих будинків збереглось не так уже й багато. Вулиця була в більшості забудована дерев’яними одноповерховими будинками. Вся вона купалася в зелені. Гілки яблунь, груш, слив нависали із-за тісних плотів понад протоптаними вздовж стежками. Вулиця була не мощена і тому непрохідна, коли йшов дощ. Мешканці тримали корів, коней, свиней, гусей, що вештались не тільки на подвір’ях, а й на дорозі. Переважно на вулиці стояла селянська тиша і тільки голосно вигукували діти, граючи в різні ігри. Тих, хто не тримав худоби і не обробляв землю – не поважали. Радомишляни здавна зналися на користі води. В подвір’ях і просто на вулиці стояли кам’яні колодязі. Жінки із відрами з водою, яку брали з колодязів, були невід’ємною частиною пейзажу вулиці. В середині 60-х років минулого століття від вулиці Борщагівської були прорізані на місцевих людських городах нові вулиці: Короленка, Герцена, Космонавтів, проїзди на вулицю Незалежності, Панфілова, Садову, Чайковського. Повністю вулицю Борщагівську забрукували в 1971 році. А в наступному 1972 році вже покрили асфальтом, від якого залишився тільки спомин.

Я люблю свою вулицю, для мене і для всіх мешканців, які тут жили, чи живуть нині, вона найрідніша та найкраща. А які добрі люди проживали на ній! Жителі старшого віку добре пам’ятають родини: Литвинових, Кравченків, Шуневичів, Марченків, Винглинських, Броновицьких, Маліцьких, Бобровських, Старжинських, Мельників, Капранчуків, Чоповських, Занозіних (два сини загинули у Великій Вітчизняній війні), Комашків, Калініних, Куровських, Содолевських, Коваленків, Стеценків, Малашевських, Макаренків, Альохіних і багато інших. Я люблю всіх земляків. Всіх, хто жив на вулиці Борщагівській давно чи недавно, всіх, хто живе і працює тепер. Я пам’ятаю і шаную й тих, хто навіть лише побував у мене в гостях й залишився зовсім ненадовго. З цих людей – відомих і невідомих, видатних і звичайних, заслужених і може навіть трохи завинивших й складається все те, що зветься простим словом «історія» чи «минувшина», минуле. Працелюби, великі господарі, майстри своєї справи. Кожен чесно трудився на рідній землі і заслуговує добре слово і згадку про них. Кажуть, що добрий сусід – ближчий за родича. Проте останнім часом так буває не завжди. Подумати тільки, ще яких не будь років 40-50 тому володарями телевізорів були деякі щасливчики. Телевізійний екран збирав не тільки родину, а й сусідів на вечірній перегляд «Блакитного вогника». Багато приходили зі своїми стільцями і не йшли по домівках, поки не закінчувалась передача. Це дуже ускладнювало особисте життя. Та до сусідів відносилися з великою повагою, тому доводилось терпіти. Всі зачаровано дивилися на живу картинку, ніхто не наважувався вимовити ні слова. Нині телевізор є в кожній оселі, часто навіть не один. Для одиноких і хворих людей – наче вікно в світ. Що робиться в світі – пізнають з телепередач. Без телевізора люди не уявляють свого життя. Телебачення створює ілюзію присутності людей.

Серед жителів вулиці Борщагівської корінних не так вже й багато. Старожили міста – культурні, високоосвічені люди – спочатку постраждали від революції і громадянської війни, репресій, цікаво, що ніхто не помер під час голодоморів, тому що дорослі працювали на підприємствах міста і отримували продуктові картки. Багато загинуло на полях Великої Вітчизняної війни. Корінних радомишлян залишилося мало, населення ж зростало переважно за рахунок тих, хто приїхав у місто працювати з інших міст і сіл. Але нові городяни – тільки формально городяни, а в душі і за багатьма звичками залишаються селянами.
Вулиця Борщагівська. Це не струмочок, який біжить після дощу, а це час від часу прориває каналізація, міській раді і санепідемстанції нема до цього ніякого діла. Сучасне фото 

Одноповерхова вулиця Борщагівська нічим не гірша за багатоповерхові мікрорайони нашого міста. Саме в цих маленьких будиночках, розсипаних вздовж вулиці, приховується моя історія і наше минуле.

Олександр Пирогов
м. Радомишль
Фото із архіву автора