четвер, 3 квітня 2008 р.

КІНОТЕАТР

Кінотеатр, фото Павла Тужика 2008 р.
У центрі міста на Соборному майдані з пофарбованим тільки центральним фасадом, сумними вікнами дивиться на будівлю райдержадміністрації та на витягнуту руку пам'ятника В.І. Леніну кінотеатр імені Т.Г. Шевченка. Давно він не дарує людям те, для чого був побудований, а енергія емоцій людей не підживлює душу кінотеатру. Його черево зараз заповнене кількома магазинчиками, а його початкова сутність-душа давно вже мертва. Він став просто холодним пам'ятником своєї епохи 60-80 років ХХ століття. Кінотеатр був побудований в 1962 році та кільком поколінням радомишлян дарував емоції радості і смутку, співчуття і ненависті, в залежності від кінофільмів на його екрані.

Кінотеатр в епоху «розвиненого соціалізму» був одним із центрів Радомишльського життя. В ті часи хіба могло конкурувати чорно-біле телебачення. У вечірню пору, на якому частенько та одночасно по всіх двох з половиною каналах демонструвалися затяжні програми «Час» з виступами нашого всенародно улюбленого генсека Леоніда Ілліча. Дочекатися фільму після програми «Час» було дуже важко, хилило на сон. Та й фільми крутили по телевізору і хороші, і погані, але здебільшого одні і ті ж. Де кожен герой фільму вже сприймався старим знайомим майже сусідом або родичем. Але зовсім інша справа фільми в кінотеатрі. Там були фільми новіші. Демонструвалося кіно також іноземне,  звичайно, яке проходило радянську цензуру. І люди тієї країни ізольовані від зовнішнього світу окрім сюжету фільму бачити ще і між рядків: звичайне життя простих людей за кордоном, їх оселі, побут, одяг, техніку… наскільки був відсталим від цивілізації наш «розвинений соціалізм».

Поштова картка, фото О. Сахновича 1963 р.
Пам'ятаю своє дитинство, коли моя мама недільним днем ​​давала мені 30 копійок на кіно і я з друзями відправлявся на дитячий сеанс на третю годину дня. Квиток коштував 10 копійок, на решту грошей можна було купити пачку морозива та  декілька склянок газованої води з сиропом. Відвідування в дитинстві кіно для мене було святом, як для ревного віруючого відвідування церкви. Пройшовши через контролерку мій погляд, ковзав по стінах з портретами відомих акторів. Бічні сходи, що ведуть на другий поверх в буфет, манили мене. У буфеті за прилавком тітонька в білому халаті, на полицях лимонад та соки, на вітрині цукерки, печиво, тістечка... а в відображенні вітрини пара дитячих очей, завжди голодних на солодощі. Солодка мрія при наявності грошей в кишенях іноді матеріалізувалася. І фільм було дивитися особливо приємно і очам, і шлунку.

Пам'ятаю, як перший раз в Радомишлі демонструвався збірник мультфільмів. Це було щось небачене на той час, майже диво. На дитячий сеанс зібралися дядьки й тітки з усіх кінців міста. Касу брали приступом, масою тіла і ліктями. А нас хлоп’яків, за своїм зростом дихаючих в пупки тіткам, носило затиснутих в цій людській масі. Хтось із малих гірко схлипував, його панамка впала на підлогу, а людське слоноподібне стадо затоптало її. Я, Гарбуз і Муха, так і не потрапили на демонстрацію першого мультзбірника в нашому кінотеатрі.

Коли нам було років 13-14, ми почали ходити на сеанси для дорослих на сімнадцяту,  дев’ятнадцяту  годину, останній сеанс був о двадцять першій п’ятнадцять.  Місця на перших трьох рядах, які були ближче до екрану, коштували по 20 копійок. Для економії коштів, ми купували квитки на місця в нижніх рядах. Але дивитися звідти було незручно, великий екран не сприймався цілісно, ​​та і голову задирати треба було високо. Коли народу було небагато, ми пересідали на верхні ряди з місцями по 35 копійок. Іноді контролерка, помітивши це, зганяла нас назад.

Пригадую початок епохи індійського кіно в Радомишлі фільмом «Зіта і Гіта». Місця на всі сеанси були заповнені, а це 500 місць в залі. Для невибагливих  радянських людей це був фільм нової категорії: яскравий, барвистий з  екзотичними піснями та танцями, зворушлива історія кохання та ненависті, «круті» бійки. Зал, затамувавши подих, слідував емоційному забарвленню фільму, то він радів за героїв, то млів разом з ними, то проливав сльози. Потім, ще довго народ ділився враженнями від побаченого фільму, а хлопаки ще довше демонстрували своє «карате» один одному в індійському стилі.

Радомишляни любили ходити на різні фільми. Але особливо повні зали збирало французьке кіно за участю Жерара де Парт’є, Бурвіля, Бельмондо, Луї де Фюнеса, П'єра Рішара. Що таке дивитися комедію одному без викиду емоцій, а ось зовсім по-іншому  в залі кінотеатру вщент заповненого глядачами. То особливе відчуття відчувати єднання з залом. Коли зал вибухає сміхом кількох сотень глядачів, ти не можеш бути байдужим, твоє єство піддається загальному настрою. Зал заводить тебе, і ти регочеш разом з усіма глядачами. Часом пролунає чийсь поодинокий запізнілий сміх, і зал блискавично зреагує. Всі глядачі регочуть  вже не над смішними кадрами, а над чиєюсь запізнілою реакцією.

В середині 80-х в країні почалася Перебудова. Вона вплинула на все людське життя. Кіно від цього процесу не залишилося осторонь. Кінофільми стали більш жорсткими. Акценти з радянської ідеології, з загальнолюдських цінностей кінематографісти перенесли на реалії життя, і причому не на найкращі його сторони, а на самі каламутні і темні. У кіно увірвалася так звана «чорнуха». У країні також почали демонструвати колись заборонені фільми. В Радомишльському кінотеатрі зробили навіть ще один додатковий сеанс на 23 години. Де показувалися якісь «екзотичні» фільми. Пам'ятаю, як на одному такому сеансі демонструвалися раніше заборонені фільми: «Фантомас», «Фантомас розбушувався», «Фантомас проти Скотланд-Ярду». Народ знав про ці фільми, старшим людям вдалося їх побачити ще до заборони, розповідали... та і акторора-коміка Луї де Фюнеса – головного героя фільмів, всі знали чудово. Виходячі з цього, незважаючи на пізній час, людей зібралося багато. Зал був не просто повний, а переповнений глядачами. Додаткові ряди крісел стояли на бічних проходах та не вміщували всіх бажаючих, багато хто стояв біля стін. Всі три фільми про Фантомаса йшли майже до ранку. Весь зал реготав. Стара кіноплівка часто розривалася, вмикалося світло, і люди нетерпляче чекали  поки сеанс відновиться. При чергових розривах стрічки, у найбільш буйних терпіння закінчувалося, і безліч ніг тупотіли по підлозі, у залі лунав свист. Але це ще було не все, виявляється, фільм одночасно показували в сусідньому місті Малині, причому одну і ту ж копію. Після перегляду кількох частин фільму зал висипав на вулицю на великий перекур, хвилин на 30-40. Всі чекали, поки з Малина підвезуть чергові частини фільму, які малинчани вже подивилися. Потім глядачі займали свої місця в залі, і сеанс тривав. Незважаючи на такі незручності, народ залишився задоволений фільмами про невловимого Фантомаса.

Далі на початку 90-х в Радомишлі почався бум перегляду відеофільмів. Кілька підприємливих радомишлян орендували приміщення на 20-30 чоловік, ставили відеомагнітофон та кольоровий телевізор. Вхід –  по карбованцю і західні  фільми були доступні для перегляду будь-кому.

На телебаченні почали з'являтися один за одним комерційні телеканали, де показували ті ж фільми.

Процеси Перебудови стали некерованими. Радянський Союз, як наддержава, рухнув, розпався на частини. Україна ставала незалежною державою. Економічні зв'язки з іншими республіками розривалися. У країні почалися економічний розвал, гіперінфляція. Люди швидко збідніли, і намагалися якось вижити. У всій цій метушні потонув і був забутий наш кінотеатр імені Т.Г. Шевченка. Він помер і з ним ціла епоха.

На сьогодні кінотеатр за своїм прямим призначенням не затребуваний, і не відомо відродиться він коли-небудь чи ні. А якщо і відродиться, то все буде по-іншому, тому що життя стало інше і його течію не змінити.

І не тільки все погане йде в минуле, час ховає в своїх надрах завжди і щось добре.

Павло Тужик
03.04.2008.

Немає коментарів:

Дописати коментар