КІНОТЕАТР

Кінотеатр, фото Павла Тужика 2008 р.

У центрі міста, на Соборному майдані, сумними вікнами центрального фасаду дивиться на витягнуту руку пам'ятника В.І. Леніну кінотеатр імені Т.Г. Шевченка. Він був побудований у 1962 році і тепер не дарує людям того, для чого був призначений, а став просто холодним пам'ятником своєї епохи 60–80-х років ХХ століття. Його нутро зараз заповнене кількома магазинчиками, а початкова сутність — душа — давно вже мертва.

Кінотеатр був одним із центрів радомишльського життя. В ті часи хіба могло конкурувати чорно-біле телебачення у вечірню пору, де частенько одночасно на всіх двох-трьох каналах, що існували тоді, демонструвалися затяжні програми «Час» із виступами всенародно улюбленого генсека «дараґова» Леоніда Ілліча? Дочекатися кіно після програми «Час» було дуже важко — хилило на сон. Та й фільми по телевізору крутили здебільшого одні й ті ж самі, де кожен герой вже сприймався старим знайомим, майже сусідом або родичем. Але зовсім інша справа — фільми в кінотеатрі. Там показували новіші та іноземні, звичайно, такі, які проходили радянську цензуру. І люди тієї країни, ізольовані від зовнішнього світу, окрім сюжету фільму, могли бачити ще й між рядками буденне життя простих громадян за кордоном та оцінити відсталість епохи «розвиненого соціалізму».

Пам'ятаю своє дитинство, коли моя мама недільним днем давала мені 30 копійок на кіно, і я з друзями відправлявся на дитячий сеанс на третю годину дня. Квиток коштував 10 копійок, а на решту грошей можна було купити порцію морозива і декілька склянок газованої води з сиропом. Ходити в кіно для мене було святом, як для ревного вірянина — відвідувати церкву.

Пройшовши через контролерку, я поглядом ковзав по стінах із портретами відомих акторів. Бічні сходи, що вели на другий поверх, манили мене. Там був буфет, за прилавком — тітонька в білому халаті, на полицях — лимонад та соки, на вітрині — цукерки, печиво, тістечка. А у віддзеркаленні вітрини — пара дитячих очей, завжди з голодним поглядом на солодощі. Солодка мрія, при наявності грошей у кишенях іноді матеріалізувалася, і фільм було дивитися особливо приємно.

Пам'ятаю, як уперше в Радомишлі демонстрували збірку мультфільмів. Це було на той час щось небачене, майже диво. На дитячий сеанс зібралися дядьки й тітки з усіх кінців міста. Касу брали приступом — масою тіла й ліктями. А нас, хлопаків, що за своїм зростом дихали в пупки тіткам, носило затиснутими в цій людській масі. Хтось із малих гірко схлипував, бо його панамка впала на підлогу, а людське слоноподібне стадо затоптало її. Мені, Гарбузу й Мусі так і не вдалося потрапити на чудо-прем’єру годинного показу мультфільмів.

Коли нам було років по 13–14, ми почали ходити на сеанси для дорослих о сімнадцятій та дев’ятнадцятій годині, а останній сеанс був о двадцять першій п’ятнадцять. Місця на перших трьох рядах, які були ближче до екрана, коштували по 20 копійок. Для економії коштів ми купували квитки на місця в нижніх рядах. Але дивитися звідти було незручно: великий екран не сприймався цілісно, та й голову треба було задирати. Якщо глядачів було небагато, то ми пересідали на верхні ряди з місцями за 35 копійок. Іноді контролерка, помітивши це, зганяла нас назад.

Пригадую початок епохи індійського кіно в Радомишлі — фільмом «Зіта і Гіта». Місця на всі сеанси були заповнені, а це — 500 місць у залі. Для невибагливих радянських людей цей фільм був нової категорії: яскравий, барвистий, із екзотичними піснями та танцями, зворушливою історією кохання з «крутими» розбірками. Зал, затамувавши подих, слідував емоційному забарвленню фільму: то він радів за героїв, то млів разом із ними, то проливав сльози. Потім народ ще довго ділився враженнями від побаченого фільму, а хлопаки ще довго показували своє «карате» в індійському стилі один одному.

Радомишляни любили ходити на різні фільми. Проте найповніші зали збирало французьке кіно за участю улюблених акторів: Жерара Депардьє, Бурвіля, Бельмондо, Луї де Фюнеса, П'єра Рішара. Дивитися комедію одному, без викиду емоцій, — це одне, а у залі кінотеатру, вщент заповненому глядачами, — зовсім інше. Відбувається синергетичний ефект, коли зал вибухає сміхом кількох сотень глядачів, а ти вже не можеш бути байдужим, беземоційним: твоє єство піддається загальному настрою. Він заводить тебе, і ти регочеш разом із усіма.

У середині 80-х у країні почалася Перебудова. Вона вплинула на всі сфери суспільного життя. Кіно від цього процесу не залишилося осторонь. Кінофільми стали більш жорсткими. Акценти з радянської ідеології та пропагандистських ідеалістичних заповідників кінематографісти перенесли на реалії життя, і причому не на найкращі його сторони, а на найтемніші. У кіно увірвалася так звана «чорнуха». У країні також почали демонструвати колись заборонені фільми. У радомишльському кінотеатрі зробили навіть ще один додатковий сеанс о 23:00 для показу незвичних «екзотичних» форматів. Пам'ятаю, як на одному такому сеансі демонстрували раніше заборонені фільми: «Фантомас», «Фантомас розбушувався», «Фантомас проти Скотланд-Ярду». Народ знав про ці фільми — старшим людям вдалося їх побачити ще до заборони, розповідали... Та й ім’я актора-коміка Луї де Фюнеса, головного героя історій, було широко відоме. Дарма, що був пізній час, людей зібралося багато. Зал був переповнений глядачами. Додаткові ряди крісел стояли на бічних проходах але не вміщували всіх охочих; багато хто тулився біля стін. Всі три фільми про Фантомаса йшли майже до ранку. Весь зал реготав. Стара кіноплівка часто розривалася, вмикалося світло, і глядачі чекали, поки сеанс відновиться. Найбільш нетерплячі безліччю ніг тупотіли по підлозі, у залі лунав свист. Але це ще було не все: виявляється, фільм одночасно показували в сусідньому Малині, причому одну і ту саму копію. Після перегляду кількох частин фільму зал висипав на вулицю на великий перекур, хвилин на 30–40. Всі чекали, поки з Малина підвезуть чергові частини фільму, які малинчани вже переглянули. Потім глядачі займали свої місця у залі, і сеанс продовжувався. Попри такі незручності, народ залишився задоволеним фільмами про невловимого Фантомаса.

На початку 90-х у місті почався бум перегляду відеофільмів. Кілька підприємливих радомишлян орендували приміщення на 20–30 осіб, ставили відеомагнітофон та кольоровий телевізор. Вхід — по карбованцю, і Голлівуд був доступний для перегляду будь-кому. На телебаченні почали з'являтися один за одним комерційні телеканали, де показували ті ж фільми.

Процеси Перебудови стали некерованими, і Радянський Союз розпався на частини. Україна стала незалежною державою. Економічні зв'язки з іншими союзними республіками розривалися. В Україні почався економічний занепад, гіперінфляція. Люди швидко збідніли й намагалися якось вижити. У всій цій метушні потонув і був забутий наш кінотеатр імені Т.Г. Шевченка. Він помер, і з ним — ціла епоха.

На сьогодні кінотеатр за своїм прямим призначенням не потрібний, і невідомо, чи відродиться він коли-небудь. А якщо і відродиться, то все буде по-іншому, тому що життя стало іншим, і його плин не змінити.

І не тільки все погане йде в минуле — час ховає у своїх надрах завжди й щось добре.

Павло Тужик, квітень 2008