субота, 21 листопада 2015 р.

АРХЕОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ РАДОМИШЛЯ

У 2011 р. Східно-Волинською експедицією ІА НАНУ здійснено розвідкові роботи на території м.  Радомишля. Основною метою цих робіт був пошук точного розташування літописного  Мичеська. 

четвер, 19 листопада 2015 р.

МЛИНАРСТВО У МІСТІ РАДОМИСЛІ

Головним заняттям жителів Радомисльського повіту було хліборобство. Врожаї збирали добрі і на ринок надходила достатня кількість сільгоспсировини: продукти тваринництва, хміль, зерно. Із енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона (1899 р., С.-Петербург, т. 26): «В Радомисльському повіті Київської губернії орної землі – 306944 дес., садибної – 8292 дес., під городами – 18108 дес., під садами – 1633 дес., сінокісних заливних – 31598 дес., не заливних – 33108 дес., вигонів на пасовину – 30855 дес., лісу – 319156 дес., решта угідь – 167 дес. Головні хліба – жито, овес, гречка, посіви ячменю, пшениці... Хлібозапасних магазинів 158.»

неділя, 15 листопада 2015 р.

РАДОМИСЛЬСЬКИЙ ПОВІТ У 1918 РОЦІ

Нещодавно до мене потрапила книга «Боротьба за радянську владу на Україні». Нібито нічого особливого, хоча як потрапила – то майже як детективна історія. Адже роком видання є 1927 рік – десятиріччя Жовтневого перевороту. І про події, які відбувалися, у 1917-1920 роках, у ній розповідається не зовсім так, як ми звикли, тобто без ідеологічних комуністичних догм (під яким саме кутом їх висвітлювати) і погляду на історичний шлях з точки зору сталінського «Короткого курсу історії ВКП (б)». Мабуть, невипадково з того часу книга ця жодного разу не перевидавалась. Та найбільш цінним у ній є те, що окремий розділ присвячено статистичним даним Радомисльського повіту.

понеділок, 21 вересня 2015 р.

КРАЄВИДИ ПАМ’ЯТІ НАШОЇ. ВУЛИЦЯ БОРЩАГІВСЬКА

Дитинство моє, як і все життя, пройшло у найріднішому, найкрасивішому місті – Радомишлі. Любов до України закладена ще в дитинстві, у будиночку бабусі Євдокії. Перед будинком ріс великий каштан. Щовесни каштан розцвітав ніжно-рожевими квітами – і тоді він був схожий на ялинку, яку бачили на новий рік. Ох, цей будиночок по вулиці Борщагівській, ох ця бабуся! Вона була мені і моїй сестрі Людмилі скоріше подругою – ми разом варили вареники, ними ж годували курчат і навіть гнали разом з бабусею самогонку (ночами, щоб сусіди не донесли). Біля бабусиної хатки був чималий город, де росли картопля, цибуля, морква, петрушка, десятки соняшників, серед городини цвіли голубі кручені паничі та червоно-гарячі айстри. Іще росли там яблуні: антонівка, потавка. Навесні яблуні цвіли рясним білим цвітом. Та були роки, що яблук родило дуже мало, бо листя об’їдала гусінь, а як і достанемо якийсь там десяток, – всі вони були червиві. Також рвали вишні і груші зі старих дерев, посаджених іще дідом, виховували цуценят у дворі й збирали пелюстки троянд. Тому звичайно, поняття «любов до України» досить умовне – ну як можна любити частину себе? Адже не люблять окремо ногу або руку. Зачарованість рідного краю з дитинства входить в душі городян.
Вулиця Борщагівська (бувша Калініна).
Фото початку 50-тих років ХХ ст.

Моя рідна вулиця Борщагівська. Ще донедавна вона називалася Калініна, але рішенням міськради в 1994 році в числі кількох інших історичних вулиць, їй повернута стара назва. Вулиця починається від річки Мики і закінчується біля вулиці Шевченка (колишня Бульварна). Народилася Борщагівська вулиця зовсім давно і не вулицею, а спочатку грунтовою заміською дорогою, що вела з північного заходу на південний схід. В середині XIX ст. вулиця опинилася в межах міста. Радомишль обступив вулицю з усіх боків, крокуючи з новими кварталами на захід. Назва вулиці виникла від шляху, що вів до села Борщів: від вулиці Шевченка до Верлооцької дороги. Назва села Борщів походить від того, що під час нападу монголо-татар на наш край в XIII ст. жителі були змушені переховуватись в лісі (бору). Люди вважали за щастя, що вони залишилися живими. 

На початку 30–х років XX ст., вулицю перегородили, побудували склад для військової частини, що знаходився біля будинку школи-інтернату (бувша чоловіча гімназія). Спочатку до війни там розташовувалися склади кінного полку, перед самою війною – артилерійського полку, до 1992 року – склади окремого 532 інженерно-понтонного батальйону, який прирівнювався до полку. Ось чому в місті Радомишлі багато людей мають російські прізвища. Коли йдеш по Борщагівській, нічого на перший погляд особливого не помічаєш. Люди жили звичайнісіньким провінційним життям. Вулиця, як вулиця. Зелена. Старих будинків збереглось не так уже й багато. Вулиця була в більшості забудована дерев’яними одноповерховими будинками. Вся вона купалася в зелені. Гілки яблунь, груш, слив нависали із-за тісних плотів понад протоптаними вздовж стежками. Вулиця була не мощена і тому непрохідна, коли йшов дощ. Мешканці тримали корів, коней, свиней, гусей, що вештались не тільки на подвір’ях, а й на дорозі. Переважно на вулиці стояла селянська тиша і тільки голосно вигукували діти, граючи в різні ігри. Тих, хто не тримав худоби і не обробляв землю – не поважали. Радомишляни здавна зналися на користі води. В подвір’ях і просто на вулиці стояли кам’яні колодязі. Жінки із відрами з водою, яку брали з колодязів, були невід’ємною частиною пейзажу вулиці. В середині 60-х років минулого століття від вулиці Борщагівської були прорізані на місцевих людських городах нові вулиці: Короленка, Герцена, Космонавтів, проїзди на вулицю Незалежності, Панфілова, Садову, Чайковського. Повністю вулицю Борщагівську забрукували в 1971 році. А в наступному 1972 році вже покрили асфальтом, від якого залишився тільки спомин.

Я люблю свою вулицю, для мене і для всіх мешканців, які тут жили, чи живуть нині, вона найрідніша та найкраща. А які добрі люди проживали на ній! Жителі старшого віку добре пам’ятають родини: Литвинових, Кравченків, Шуневичів, Марченків, Винглинських, Броновицьких, Маліцьких, Бобровських, Старжинських, Мельників, Капранчуків, Чоповських, Занозіних (два сини загинули у Великій Вітчизняній війні), Комашків, Калініних, Куровських, Содолевських, Коваленків, Стеценків, Малашевських, Макаренків, Альохіних і багато інших. Я люблю всіх земляків. Всіх, хто жив на вулиці Борщагівській давно чи недавно, всіх, хто живе і працює тепер. Я пам’ятаю і шаную й тих, хто навіть лише побував у мене в гостях й залишився зовсім ненадовго. З цих людей – відомих і невідомих, видатних і звичайних, заслужених і може навіть трохи завинивших й складається все те, що зветься простим словом «історія» чи «минувшина», минуле. Працелюби, великі господарі, майстри своєї справи. Кожен чесно трудився на рідній землі і заслуговує добре слово і згадку про них. Кажуть, що добрий сусід – ближчий за родича. Проте останнім часом так буває не завжди. Подумати тільки, ще яких не будь років 40-50 тому володарями телевізорів були деякі щасливчики. Телевізійний екран збирав не тільки родину, а й сусідів на вечірній перегляд «Блакитного вогника». Багато приходили зі своїми стільцями і не йшли по домівках, поки не закінчувалась передача. Це дуже ускладнювало особисте життя. Та до сусідів відносилися з великою повагою, тому доводилось терпіти. Всі зачаровано дивилися на живу картинку, ніхто не наважувався вимовити ні слова. Нині телевізор є в кожній оселі, часто навіть не один. Для одиноких і хворих людей – наче вікно в світ. Що робиться в світі – пізнають з телепередач. Без телевізора люди не уявляють свого життя. Телебачення створює ілюзію присутності людей.

Серед жителів вулиці Борщагівської корінних не так вже й багато. Старожили міста – культурні, високоосвічені люди – спочатку постраждали від революції і громадянської війни, репресій, цікаво, що ніхто не помер під час голодоморів, тому що дорослі працювали на підприємствах міста і отримували продуктові картки. Багато загинуло на полях Великої Вітчизняної війни. Корінних радомишлян залишилося мало, населення ж зростало переважно за рахунок тих, хто приїхав у місто працювати з інших міст і сіл. Але нові городяни – тільки формально городяни, а в душі і за багатьма звичками залишаються селянами.
Вулиця Борщагівська. Це не струмочок, який біжить після дощу, а це час від часу прориває каналізація, міській раді і санепідемстанції нема до цього ніякого діла. Сучасне фото 

Одноповерхова вулиця Борщагівська нічим не гірша за багатоповерхові мікрорайони нашого міста. Саме в цих маленьких будиночках, розсипаних вздовж вулиці, приховується моя історія і наше минуле.

Олександр Пирогов
м. Радомишль
Фото із архіву автора

неділя, 23 серпня 2015 р.

ЯКЕ БУЛО МІСТО РАДОМИШЛЬ МАЙЖЕ ДВА СТОЛІТТЯ ТОМУ

Світ, в якому ми живемо, має таку координату як час. Ця координата має властивість змінювати навколишній світ і дуже швидко. Робимо уявний експеримент: клацаємо пальцями, і навколо нас залишаються тільки ті речі, які існували лише 180 років тому… сучасний світ щезає… ми знаходимося в пустинному місці, де навколо нас немає ні однієї людини, тварини, ні однієї травинки чи бур’яну, немає і лісу, лише десь на обрії росте декілька вікових дубів, а від міста Радомишль на пустому пагорбі самотньо маячить двоповерховий митрополичий будинок, нині школа номер п’ять. Ось і все, що має місто та околиці від такого недалекого минулого. З тих пір багато минулих поколінь радомишлян зі своїм світом розчинилися в часі. І ми б ніколи не дізналися про їх життя-буття, якби до нас не дійшли документи тих часів.

В цій статті я спробую описати декілька давніх документів: плани Радомисля 1826 та 1848 років.

понеділок, 13 липня 2015 р.

ПАМ’ЯТІ МАЙСТРА. ФОТОГРАФИ РАДОМИШЛЯ.

От уже двадцять один рік, як немає з нами Миколи Володимировича Сичевського, якому виповнилося за життя лише 46 років, вік гідний для справжнього чоловіка. Його добре знали майже всі жителі міста і району, більше двох десятиліть він був фотографом. Професійним і принциповим.На сторінках районної газети часто друкувалися його знімки, за якими можна було визначити, що зроблені фото справжнім майстром.

неділя, 12 липня 2015 р.

ГОРОДЧИН (Знищені поселення краю)

Романдорф на мапі 1868 року (фрагмен, доп. П.Тужик)
Село з такою назвою розташоване в 5 кілометрах від автошляху Радомишль-Малин поряд з селом Ходори. 

Топонім Городчин не єдиний в Україні. В Шепелицицькій волості існувало село Городчан, в Підляшші Городчино, в Требухові Броварського району урочище Горочани. З усіх схожих топонімів найбільш цікавим є трактування походження назви села Городчино, яка означала осад, фільварок, що належав до міста чи замку. Цілком можливо в місцевості, де міститься населений пункт, проживали люди й раніше, але сучасна його історія розпочинається з ХІХ століття з освоєння теренів Потіївської волості німецькими колоністами.

ТАЄМНИЦЯ СМЕРТІ МИКОЛИ АРХИПОВИЧА

Доля Миколи Георгійовича Архиповича була такою ж суперечливою та водночас трагічною, як і епоха, у яку він жив. Народженому в потомственій священицькій родині, йому, здавалося б, був уготований шлях служіння Богові. Та, ніби відчуваючи лихоліття та соціальні потрясіння, що насувалися на його рідну землю з початком ХХ століття, він обрав своєю життєвою справою ратну службу.

Ось яку біографічну довідку про нього подано зокрема у книзі Я.Тинченка «Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921)». (Київ, 2007 р.)

субота, 11 липня 2015 р.

«ПЕВНО, В ТОМУ І Є ТА НАЙВАЖЧА ПРОВИНА МОЯ…»

На початку липня 1944 року Радянська Армія вела активні наступальні бої на фронті, що тягнувся від Білорусії до Карелії. В Україні тим часом спостерігалося певне затишшя, яке врешті розродилося бурею 18 липня. Форсований наступ 1-го Українського фронту по лінії Львів - Чернівці за кілька місяців потому завершився повним і остаточним визволенням України від гітлерівських військ.

І хтозна, чи не підштовхнула командування СРСР до таких рішучих дій подія, яка відбувалась 11-15 липня біля підніжжя карпатської гори Виділок в захованому від стороннього ока урочищі на Самбірщині. Там, у затишній лісничівні, упродовж п’яти днів проходив Великий установчий збір Української Головної Визвольної Ради (УГВР) — такого собі новоутвореного підпільного парламенту і уряду України, що мала представляти Україну, як одну із воюючих сторін в стосунках з іншими країнами. Адже в політичних колах світу тоді взагалі не розглядалась навіть можливість існування незалежної української держави. Тож утворення УГВР, головною бойовою одиницею якої була Українська Повстанська Армія, мало стати на думку засновників першим вагомим кроком на шляху до здобуття реальної незалежності.

пʼятниця, 12 червня 2015 р.

РАДОМЫШЛЬСКИЕ БАЗАРНЫЕ ИСТОРИИ

Радомышльский базар – это своего рода летопись города. В начале июня погода в этом году довольно капризная. Синоптики, как и наши политики только обещают на улучшение. К середине июня погода стабилизировалась, днем температура относительно поднялась, днем на дворе комфортно, ночью холодно. С рассветом, как только косые лучи солнца освещают землю – радомышльский рынок начинает оживать. Сначала подъезжают машины, потом продавцы медленно и сонно раскладывают, и расфасовывают товары. Несколько лет назад в центре города открылся супермаркет «Сильпо», который существенно ударил по ценам на базаре. По статистике средняя украинская семья тратит на еду 50,2 % своего бюджета. В рейтинге европейских стран по доле рассходов семей на продукты, Украина занимает последнее 40-е место, что во многом объясняется нашими невысокими доходами.

середа, 18 березня 2015 р.

БУРХЛИВИЙ ВИР МИХАЙЛА ЧАЙКОВСЬКОГО ТА ЙОГО НЕСПОДІВАНИЙ І ТРАГІЧНИЙ ФIНАЛ

У численних походеньках “Джеймса Бонда” ХІХ століття була протоптана й радомишльська стежина.

Його вважали одним з найвідчайдушніших авантюристів ХІХ століття, адже упродовж свого бурхливого життя він повсякчас перебував у вирі головних політичних подій, а виконуючи найпотаємніші місії, примудрився притому побувати на службі у, здавалося б, найзапекліших супротивників і ворогів – у французів, росіян, поляків, турків. Водночас його вважали за свого патріота й оборонця народи, що прагли незалежності від на той час сильних світу сього: поляки, українці, серби, болгари. Недарма ж народилося тоді між них поширене повсюдно гасло «За нашу і вашу свободу». 

четвер, 8 січня 2015 р.

СТАЖ, ГІДНИЙ ПОШАНУВАННЯ

Майже 30 років (!), з 1879 до 1907 (з невеликими перервами), обіймав посаду міського голови повітового міста Радомисля Никодим Оксентійович Гарбаров.

Здавна відомий у Веприні рід Гарбарів, славних представників прадавнього промислу – гарбарства. Гарбарами називали ремісників, які займалися вичинкою шкіри.

Від своїх пращурів успадкував не лише прізвище, а й справу, якою вони одвіку промишляли, вепринець Оксень Дійович Гарбар. Щоправда, прадідівське прізвище у нього згодом дещо змінилось на російський манер – Гарбаров (подекуди його писали і як Гарбарев). Між тим цю гілку роду називали ще й Дійовичами (Диїчами), таке прізвисько зустрічається в ряді тогочасних документів.
У 1836 році в Оксеня Дійовича і його дружини Антоніни Матвіївни народився син Никодим, котрий, здобувши домашню освіту, пішов потому на вільні хліби і виявив неабиякий підприємницький хист. Згодом він, маючи ценз київського міщанина, а затим – купця, повернувся до промислу предків і порядкував на придбаному батьком невеликому шкірзаводі на хуторі, що виник на річечці Сухарці на південній околиці Радомисля.