ВЕЛИКИЙ КОБЗАР І РАДОМИШЛЯНИ

Про Великого Кобзаря, здавалось, вже чимало написано. Однак ніколи, мабуть, не вичерпається інтерес ні наших сучасників, ні прийдешніх поколінь до великого сина України. Він завжди з нами у наших діях і помислах. Чимало цікавого пов’язано з іменем Т.Г. Шевченка, є в місті  Радомишлі та районі. Деякі дослідники життя Тараса Григоровича припускають, що в 1846 році, повертаючись з Житомира до Києва старим київським щляхом, він проїздив через Радомиcль та Білогородку. На жаль, документально це не підтверджено. Однак більшість шевченкознавців вважає, що поет їхав шляхом, який вів із Коростишева на Брусилів та Бишів, й тим більше, що в Брусилові в нього повинна була бути зустріч особистого характеру. Так чи інакше, а Радомисльщину в її повітових межах Кобзар оминути не міг.

ПОДАРУНОК ДЛЯ ЖІНОК

Із книги Олександра Пирогова «Радомишльські оповідання»

Попри заборону лікарів завідуюча дитячим садком Галина Борисівна 7 березня 1988 року працювала на останньому місяці вагітності. З роботи жінку відвезли до пологового відділення радомишльської лікарні, де пізно ввечері народила сина. Щасливий день народження. «Нехай буде подарунок для жінок», – сказала тоді Галина Борисівна. І батьки записали дату народження Леоніда 8 березня. «Людина народжується на світ для того, щоб жити, кохати та бути коханою», – стверджував класик американської літератури Джек Лондон.

МИХАЙЛО СОКОЛЬВАК – ПОДВИЖНИК УКРАЇНСЬКОГО КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ

Вулиця Велика Житомирська  – найстаріша в місті Радомишлі. Люблю свою вулицю, для мене і для всіх мешканців, які тут жили чи живуть нині – найрідніша. Кажуть, що добрий сусід – ближчий за родича.  Між сусідами завжди були тісні стосунки, а часто й дружба. А які добрі люди проживали на ній! Пройшовши через випробування війни і повоєнних років, люди ставали добрішими, податливішими, допомагали один одному, часто по-сусідськи ходили один до одного в гості, обмінювалися  новинами і, звісно, пліткували. Щось відремонтувати чи полагодити, підшити чи підказати – завжди  зверталися  до  сусідів. Якщо хтось занедужував, влаштовувалися цілі консиліуми, як людина має лікуватися. Поруч  завжди були добрі люди. З плином  часу іноді  спадає  на думку, що  то були  особливі  сусіди –  чужий біль  сприймали, як  свій власний. Було тоді до кого серце притулити! Зараз таких сусідів не має. Зате людей матеріальних не меншає. Важливе місце в житті займало живе спілкування з сусідами, обмін новинами і, звісно, плітками. Звичайно, не обходилося без сварок, проте доброзичливості і поваги було набагато більше.

ФОТОГРАФИ РАДОМИШЛЯ

Минув той час, коли в місті фотографів називали Граф фото. У той дореволюційний час фотографія тільки почала свій розвиток. Місцевих фотографів життя витиснуло із шикарного фотоательє в маленьку комірчину. Фотографи із артистичної фігури перетворилися в громадського ремісника в нудній системі побуткомбінату. Він був створений у січні 1961 року на базі виділених цехів з райпромкомбінату і мав майстерні пошиву чоловічого та жіночого одягу, пошиву і ремонту взуття, виготовлення і ремонту меблів, слюсарних робіт, ремонту електричних приладів та електромоторів, фотографію. Деякий час робітники комбінату працювали в тісних і напівосвітлених кімнатах, де панував антисанітарний стан.

РАДОМИШЛЬСЬКІ АТЛЕТИ

Авторитетна людина місцевої громади – Микола Сичевський, ніколи не палив і не вживав алкогольних напоїв. Високий, стрункий вів здоровий спосіб життя, кожного ранку робив кілометрові пробіжки. Самостійно займався карате і вчив молодь - на той час екзотичний вид спорту, в Радянському Союзі майже заборонений. М.В. Сичевський – засновник бойових мистецтв у місті, зробив вагомий внесок у розвиток спорту, зокрема, дитячого. Він досяг вершин у різних сферах життя і продовжував підкорювати нові.

РАДОМИШЛЬСЬКИЙ КРАЙ, КУЛЬТУРА І ЛЮДИ

 

У вересні  2023 року вийшла друком книга Олександра Пирогова «Радомишльський край, культура і люди». В книзі розповідається про історію Радомишльського народно краєзнавчого музею, про культурне життя Радомишля кінця минулого століття, про життя подвижника  радомишльської культури, видатного фотографа міста Миколу Сичевського, історію вокально-інструментального ансамблю «Червоні обрії», історію розвитку фотографії в місті з дня заснування до наших днів, історія атлетичного клубу міста з дня заснування до наших днів, біографії видатних митців культури, уродженців радомишльського краю, вірші радомишлян про Радомишль і рідний край за десятки років.

Загально відомо, що високе звання патріот набуває свого справжнього змісту тільки тоді, коли невід’ємне від поняття «культура», що є ознакою високого рівня загального і професійного розвитку особистості, її духовного потенціалу. Зміст культури впливає не лише на темпи діяльності, прискорюючи їх, а й визначає її змістовне цілеспрямування. Думки, погляди, рішення, які зумовлюють різні сфери суспільної практики, підтримуються логікою культури.      А якщо є своя культура, то є етнос, що і опирається на генетичну пам’ять народу. Ще Г.С. Сковорода своїм учням сформулював соціальну філософію нації.  Культурні цінності складаються не за місяць і не за століття.

Іде кривава російсько-українська війна і невідомо, коли закінчиться. Радомишляни, як і увесь український народ, борються з агресором у народній війні. Дослідники історії, письменники, громадські діячі, вчителі та служителі церкви виконують спільне завдання – просвітлення й духовної підтримки простої людини в цей найскрутніший час для нашої країни. Дослідники історії не виробляють зброю, але  видають книжки, які вчать перемагати.

Не берусь стверджувати, але те, чим я займаюсь, можна віднести в площину Великої Культури. Сподіваюсь, що мої історичні дослідження пробуджують добрі почуття у читачів. І це для мене головне. Можна так описати сучасні реалії, що в цьому світі не захочеться жити. То ж завдання дослідника – утверджувати в людських серцях добро, любов, терпіння, впевненість, а не розчарування. І зробити так, щоб історичні дослідження досягнули не тільки розуму, а й серця людини.

Не знаєте, який подарунок зробити друзям, батькам, дідусеві, бабусі? Придбайте книгу «Радомишльський край, культура і люди». Погодьтесь, кошти зовсім невеликі, але для близьких вам людей книга стане чудовим подарунком.

Книга не претендує на вичерпність у поданні інформації, але сподіваюсь, зацікавить усіх небайдужих  до історії, культури Радомишля і, особливо дослідників окремих регіонів України.

Присвячую голові Радомишльської ОТГ Володимиру Романовичу Тетерському, доктору юридичних наук Віталію Романовичу Щавінському – ініціаторам і надхненникам написання цієїкниги. Висловлюю щиру подяку Святославу Миколаєвичу Сичевському за сприяння виходу видання у світ.

                                                                                   Олександр Пирогов

НА ОСОБИСТОМУ ФРОНТІ БЕЗ ЗМІН

Веду щиру і довірливу розмову з сусідкою Людмилою Сергіївною. Це було до війни… Відтепер так буде завжди: це було до народної війни. Жінка завжди вважала свою родину найкращою, незважаючи на відсутність чоловічої статі. Над бабусею Василиною все життя знущався завжди п’яний чоловік, а перед мамою Галиною стояла дилема: чи робити аборт, чи виховувати дитину без батька. Вона любила жартувати, що доньку знайшла в капусті, а чоловіка не вдалось. Мама, однак, заміж виходила, та це було, як то кажуть: давно і неправда. «Без чоловіків спокійніше!», – стверджували представниці жіночого царства. Хоча мама Галина до глибокої старості зберігала струнку поставу. Особисте життя кожної з жінок не склалося. Образу безбатченка (в народі таких дітей називають байстрюками) перемогла любов до бабусі і мами. Рідні називали Людмилу ласкаво Люсею. І це її ім’я закріпилося на все життя.

ОСОБЛИВОСТІ РАДОМИШЛЬСЬКОГО КОХАННЯ

 Це було за кілька років до кривавої російсько-української війни. Біля магазину «24 години», в якому продаються товари на всі випадки життя, ненароком зустрів свою однокласницю. Наталя така ж, яка була в юні роки, – вродлива і гордовита. Жінка з бездоганною репутацією, правдива, пряма і принципова, говорила те, що думала. Ми обоє зраділи зустрічі, зайшли в кафе «Ласощі», замовили каву.

-         Як справи у Бориса? – поцікавився я.

-         Не знаю, мабуть нормально. Три роки, як розійшлись. Сама з дочкою живу…

ВИДАТНІ МИТЦІ КУЛЬТУРИ, УРОДЖЕНЦІ РАДОМИШЛЬСЬКОГО КРАЮ

Радомишльщина дала  світу багато талановитих акторів, митців сцени й кіно. У 1803 році в Радомислі народився Карл  Михайлович Зелінський – письменник, актор, режисер, антрепренер. К.М. Зелінський  отримав  домашню освіту. Був актором Львівського польського театру, працював у трупах Ленкавського у Києві, І. Штейна та Л. Младковського  у Харкові. Гастролював в багатьох містах Російської  імперії. З 1846 по 1852 рік – антрепренер Ставропольського театру. Автор п’єс  «Весілля  Терпилихи з Тетеваковським, або  Рудий Макогоненко знову старостою» (1844 р.),  «Жінка-патріот, або Полтавський  парижанин» (1846 р.),  «Взяття Дарго російськими  воїнами  в 1845 році, 6-го липня або винищення гнізда Шаміля» (1848 р.); пореробки роману І. Квітки-Основ’яненка «Життя і походження Петра  Степанова сина Столбікова…» ( під назвою «Пригоди  Столбікова та  інших»).

СОБАЧЕ ЖИТТЯ У РАДОМИШЛІ

Останніми роками звикли до безсніжних зим. Розповіді про тривалі морози  та високі кучугури  посіли чільне місце серед давнішніх міських легенд, які бабусі розповідають онукам. Тому березень приголомшив навіть радомишльських старожилів – такого снігу не було давно. Наш край накрило не тільки біле засніжене поле, а й люті морози впродовж березня. Хоча зима без снігу, що літо без хліба. Зимова природа ставить перед мешканцями складні завдання: вулицям і тротуарам, щоб бути доволі чистими, потрібно дочекатися весни. Навіть перед будівлями впливових багатіїв залишаються великі кучугури снігу. В місті вистачає бродячих і покинутих собак, які збираються в зграї, так легше вижити в провінційному «мегаполісі», особливо зимою. Справжня зима для здорового пса – дійсно щастя: спека не турбує, нема ненависних кліщів і блох, а по заметах чудово бігати, час від часу заглиблюватися в чистий сніг. Але ж сувора зима додає і нові ризики: холоднеча, вулиці посипані сіллю можуть шкодити здоров’ю тварин. Одна зграя облюбувала смітникові контейнери на вулиці Незалежності, після обіду ледачою ходою перебирається до контейнерів на Толбушці. На контейнерах можна спостерігати незвичайну картину – величезний пес у пошуках корму риється зверху на ящику, поруч біля нього три-чотири коти діловито щось вигрібають. Собака на котів не звертає ніякої уваги. Голод зближує споконвічних ворогів в природі. 

ІСТОРІЯ ЖІНОЧОЇ ГІМНАЗІЇ В МІСТІ РАДОМИСЛІ

 

Жіноча середня освіта в місті Радомислі – одна з найменш досліджених проблем історико-педагогічного краєзнавства. На початку ХХ століття середня жіноча освіта в Радомисльському повіті стояла на порядку денному досить гостро.

НАРОДНЕ УКРАЇНСЬКЕ СВЯТО В ПОВІТОВОМУ МІСТІ РАДОМИСЛІ

Трагічною сторінкою у житті не тільки мешканців Радомисля й всього народу увійшли події  1917 року. З 23 лютого по 3 березня 1917 року в Петрограді відбулась  революція, яка ввійшла в історію, як Лютнева. В результаті революції  імператор Микола II зрікся  престолу, міністри уряду розбіглися. Депутати  Російської Думи утворили Тимчасовий уряд, соціалістичні партії – Петроградську Раду робітничих і солдатських депутатів. Звістка швидко  дісталась  до Радомисля. Політичне життя в місті і повіті  швидко активізувалося.  4 березня, у губернському місті Києві, утворено Центральну Раду. Це був український представницький орган політичних, громадянських, культурних та професійних організацій. На цьому  історичному  тлі відбувається величезне піднесення народних мас, зокрема селянства, яке швидко дісталось до Радомисля.  Загальна картина  відповідних  подій академічними істориками в наш час корегується і уточняється, нині більш-менш зрозуміло. Водночас, потребує ґрунтовного  дослідження на місцевому рівні. Ця стаття має на меті відстежити перебіг подій у повітовому місті Радомислі Київської губернії. У російськомовній газеті «Радомыслянинъ» від 20 березня 1917 року, вперше за існування газети, з’явилась  об’ява українською мовою. 

НЕВІДОМИЙ НАРИС ІВАНА ОГІЄНКА

Іван Огієнко  – людина з активною громадянською позицією, заявив про себе не тільки як історик рідного краю, також, як зрілий журналіст. Сповна розкрив  свій потенціал журналіста, публіциста на шпальтах повітової газети «Радомыслянинъ». З січня 1913 р. на сторінках газети  публікувалися  історичні  нариси   І. Огієнка «Містечко Брусилів та  його околиці». Іван Огієнко уважно  вивчає все те, що відбувається у Радомисльському  повіті і, прислухається до роздумів і міркувань своїх співрозмовників, з болем в серці  за  своїх героїв, викладає  на папері побачене і пережите. У квітні 1915 року молодий приват-доцент  прочитав самостійні  лекції  в університеті Св. Володимира у Києві. У літку 1915  року Іван Огієнко підробляв у Радомислі  лектором на літніх курсах учителів початкових класів. Особливу увагу звертав на стан освіти у Радомисльському  повіті. В цей час кореспонденції й нариси регулярно друкувались в повітовій газеті «Радомыслянинъ» з заголовком  «Письма  из Брусилова», під псевдонімом И.ОКО. Всього надруковано  більш ніж 12 нарисів.  В газеті «Радомыслянинъ» №164, 25.07.1915 р. (Російська Національна бібліотека, м. С-Петербург) надрукований нарис «На посту». Текст збережений мовою газетного оригіналу, без скорочень, виправлень та змін.

ПОДВИЖНИК КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ РАДОМИШЛЯ,,

Понад двадцять шість  років як немає з нами Миколи Володимировича Сичевського, якому виповнилося за життя лише 46 років. Якого знали майже всі жителі міста і району. Більше двох десятиліть працював фотографом, професійним і принциповим. На сторінках районної газети «Зоря Полісся» періодично друкувалися знімки, за якими можна визначити, що зроблені фото справжнім майстром. Запитайте розумну людину, що залишається в цьому світі від того, хто пішов із життя, і отримаєте відповідь: добрі справи і благородні вчинки. До цього можна додати, що зостається ще фотографія людини, хоча фото саме по собі залишає не слід добрих справ, а лише спомин. Спомин… Якщо у людини є пам'ять, у людини є все. Пам'ять висвітлює з фотографічною точністю зустріч з Миколою, дружбу і все його коротке, як на мене, життя. Все пам’ятається до дрібниць, кожна деталь. Якось так виходить, що люди талановиті, обдаровані ідуть із життя молодими і найчастіше трагічно. Це помічено давно. Можливо, що оточуючі не зовсім розуміють, чи тому, що обдаровані люди не повністю себе реалізували в житті. Микола Володимирович вельми скупо  розповідав  про своє життя,    стриманий  у висловах. Розумів не  просто як  земляка  старшого покоління: ще до  зустрічі,  я знав як  фотографа, у якого позаду велика дорога.

БУДИНОК УНІАТСЬКОЇ СЕМІНАРІЇ

Свідчення існування  будинку-семінарії є в описі  митрополичого  містечка 1774  року, за котрим  це  була  дерев’яна  споруда на  п’ять  резиденцій. Але  вона  тоді була  порожньою. Важливою особою у започаткуванні і розбудові  духовної семінарії у Радомислі  був  офіціал митрополичої резиденції, священник Михайло  Примович (1718-1783 рр.). Займаючи  посаду  генерального  офіціала при чотирьох  митрополитах – Ф. Гребеницького, П. Волотковича, Л. Шептицького, та Я. Смогоржевського – він витворив свою стратегію  організації навчально-виховного процесу, при  цьому не  будучи педагогом.  Фінансував різноманітні  освітні  програми, підтримуючи  розвиток  науки. Про активну  участь Михайла Примовича  у  розбудові Радомисльської  семінарії  свідчать  дані, які  вказують  на  його  причетність формування професорсько-викладацького складу  навчального  закладу. Із книги нашого земляка, професора Леоніда Тимошенка «Нариси історії Радомисля» : «Михайло Примович відігравав помітну роль  в управлінні митрополією: він  створив «надвірну канцелярію», на початку  80-х років виношував  плани відкриття епархіональної семінарії з кафедральною  церквою, за деякими  припущеннями, заснував василіянський монастир і став  його  ігуменом. Був  звинувачений  у незаконному  вивезенні  з Радомисля епархіонального  архіву, помер і похований в Радомислі у 1783 р.».  Втім, фундатор  семінарії  помер, тому  подальша  її доля залежала  від  уніатських  митрополитів. Нажаль, документів, які могли б вичерпано висвітлити діяльність  цього  навчального закладу виявити  поки що  не  вдалося.  Проте взявши  до  уваги  фінансові  труднощі, які  мав о. Примович при її заснуванні, можна зробити  припущення,  що вона  не могла  повною  мірою виконати покладені  на неї  функції: підготувати достатню  кількість освіченого уніатського  духовенства для Правобережної  України.

ЦІКАВІ ФАКТИ З ІСТОРІЇ РАДОМИШЛЯ

У 1963 році Віктор Березюк і Олександр Сахневич зняли на чорно-білу плівку перший документальний фільм про місто Радомишль. В радомишльському лісгоспі працював фотографом Олександр Сахневич, який у 1963 році випустив дев’ять видів чорно-білих листівок міста Радомишля.

ПАМ’ЯТАЙ НАЗВУ ВУЛИЦІ СВОЄЇ

На початку ХІХ століття Радомисль дістає регулярне планування – прямі  впорядковані вулиці, ширина і протяжність яких прив’язувалися до генерального містобудівного плану, складеного з урахуванням майбутнього зростання і розбудови міста. Варто відзначити, що за генеральним планом повітового міста Радомисля, затвердженим в 1826 році, було розплановано і прокладено, з поміж інших, одну з головних містоутворюючих магістралей – вулицю Велику Житомирську, яка визначила подальший розвиток міста в західному напрямку.

НАРОДНАЯ ЧАЙНАЯ В РАДОМЫСЛЕ

Пьянство народа в то предвоенное время, как впрочем и сегодня, угрожало национальной безопасности. Разумные и  трезво думающие люди не только выступали против спаивания народа, но и подкрепляли свои слова практическими действиями. Лозунг «За трезвый образ жизни» среди радомысльской элиты довольно популярен, да и простой  народ как вроде не против. Сторонники здорового образа  жизни устраивали  костюмированные балы-маскарады, любители  спорта  осваивали новомодный  тогда  велосипед, атлетизм по  системе «Сокол» (включало бодибилдинг, приемы рукопашного  боя, фехтование и гимнастику),  а также… футбол. Современники  описывают жизнь  в то время как исключительно  серую, скудную, унылую и полную  лишений и страха.  В бытовой жизни старого Радомысля то и дело, встречались резкие контрасты, противоречия. Рядом с блеском и роскошью – грязь и нищета, рядом с высокой культурой и безусловно огромными талантами – нравственное убожество и пошлость. Где бедность, там  и зависть,  воровство, пьянство.

  

ВУЛИЦЯ БОРЩАГІВСЬКА - МИНУЛЕ

Топоніміка Радомишля є невід’ємною  частиною історичного минулого і сьогодення, потребує такого ж вивчення, відновлення та  збереження, як і інших важливих пам’яток  історії  та  культури. Вулиця Борщагівська починається від річки Мики і закінчується неподалік вулиці Шевченка (колишня Велика -Бульварна). Сучасна  протяжність вулиці 950 метрів. Народилася Борщагівська вулиця зовсім давно і не вулицею, а спочатку ґрунтовим шляхом, що вів з північного заходу на південний схід. В середині XIX ст. дорога опинилася в межах міста, в кінці XIX ст. Радомисль обступив вулицю з усіх боків, крокуючи з новими кварталами на захід. В кінці XIX століття Борщівський шлях в місті отримав  назву вулиця Борщагівська.   Після встановлення радянської влади в 20-х роках XX ст. Радомисль  накрила  хвиля перейменувань. Цій вулиці, м’яко кажучи, за радянської влади не надто щастило. «12 липня 1921 року на засіданні колегії Радомисльського комхоза вирішили  перейменувати  міські  вулиці. Вулиця  Борщагівська отримала назву Толстовська» (ДАЖО.-Ф.Р.25-29,оп 2 спр 40, арк.83). Рішенням Радомишльської  міськради в 1945 році вулиця перейменована на честь Михайла  Калініна («Всесоюзного старости» СРСР). Радомишльська міська рада народних депутатів, рішенням № 48,    від 14  лютого 1995  року, постановила: «Погодитись  з пропозицією топонімічної  комісії по перейменуванню та відновленню історичної  назви вулиці  Калініна на  Борщагівську». Вулиці  повернуто історичну назву Борщагівська.

РАДОМИСЛЬ НА ПОШТОВИХ ЛИСТІВКАХ. ЛІТНІЙ ВІДПОЧИНОК РАДОМИСЛЯН

Для когось поштові листівки – це звичайні клаптики паперу з малюнками, що дають змогу відіслати листа. А от філокартисти, які створюють з них цілі колекції, вважають листівки за справжній скарб і головне - роблять з них такий. Багато цікавого може розповісти звичайна поштова листівка допитливому досліднику. Відомі три листівки, які розповідають про літній відпочинок радомислян. Надруковані фотолистівки в типографії Еллі Йосиповича Заєздного в місті Радомислі. Листівки чорно-білі, зустрічаються тоніровані в зелений, коричневий колір.  Фотолистівки містять різнобічну візуальну інформацію, естетичну цінність,  мають безперечний пізнавальний характер. Таким чином на сучасному етапі розвитку науки документальні листівки набувають особливого значення, як нові види зображальних  джерел, що раніше не рідко залишалися поза  увагою  дослідників. Місто Радомисль – повітове  місто Київської губернії, розташоване на крутому  узвишші, яке гирлом огибають  річки Тетерів і Мика. Передмісття Рудня і Микгород з’єднувалися  двома  мостами. Перший  міст  через Мику  довжиною 140 сажень, другий – через  Тетерів довжиною  120 сажень.  На двох листівках  зображено – любителі літнього відпочинку в  сонячний  день відпочивають на різнокольорових човнах. В місті Радомислі, для городян, охочих розім’яти  свої руки веслами, працювала човнова станція.  Яка знаходилась, як і в радянські часи,  на лівому березі річки Тетерів, неподалік від урочища «Капличка», де можна було взяти човен напрокат, за доступними цінами на кілька годин.