вівторок, 4 березня 2014 р.

ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ ВИДАТНОГО ШЕВЧЕНКОЗНАВЦЯ М.І. МАЦАПУРИ

Важливу працю по вивченню та збереженню творчого спадку поета і художника Тараса Григоровича Шевченка зробив наш земляк – видатний шевченкознавець, мистецтвознавець, музеєзнавець Микола Іванович Мацапура. 

Стисла стаття в «Шевченківському словнику» (Київ, 1986 р.) інформує: Микола Іванович Мацапура (10.08.1900 – 03.01.1974 рр.) український , радянський мистецтвознавець. У 1933 – 1941 рр. був головним охоронцем і заступником директора з наукової частини галереї картин Т.Г. Шевченка у Харкові. В 1941 – 1950 рр. – директор «Державного музею Т.Г. Шевченка у Києві». А скільки хвилюючих моментів стоїть за цими датами, короткими рядками біографічної довідки!

Мати, Тереза Романівна Подковінська, з великого шляхетського роду. Вона була лагідна і дуже любила свого єдиного сина. Як майже і всі жінки в місті, вела домашнє господарство. Мали дві корови, свині, кури, гуси. Зубіч охайних будинків – фруктовий сад, серед дерев чимало квітів, мальви, бузок, кущі калини. Батько, Іван Ананійович Мацапура, за походженням із селян, рано залишився сиротою. Замолоду якийсь час працював у Києво-Печерській лаврі, був дуже віруючою людиною. Народився М.І. Мацапура 10 серпня 1900 року в місті Радомисль Київської губернії. Батько, Іван Ананійович, мав декілька робітничих професій і побудував для сім’ї два будинки по вулиці Великій Житомирській №39. Здібний, серйозний, наполегливий у всіх справах, за які брався. Ці риси характеру, напевно, передалися і Миколі Івановичу. Батько працював лісником у Радомисльському лісництві. Зачарований садом і лісом, Микола на все життя зберіг любов до поліського краю.

РАДОМИШЛЬСЬКІ БАБУСІ

Що б там не говорили, а життя стає все дивнішим без минулих свят. Одні просто замовчують, декотрі ніби то й дозволяють святкувати. Проте 8 березня – офіційне державне свято славного нашого жіноцтва. Бо хіба ж не заслуговують вони на таку дату їхній величі, ніжності. Дякуючи моєму захопленню в дослідженні рідного краю, мені доводиться майже щоденно спілкуватися з багатьма мешканцями міста та району. Серед моїх співрозмовників є певна категорія громадян, до яких ставлюсь з особливою повагою. В мене є один великий недолік – шаную бабусь. Жінки похилого віку заслуговують на особливу увагу. Бабусі, вони не тільки наші сучасниці, а насамперед – старожили міста. Це на їх долю випали всі випробування ХХ століття. Нібито й мали вони вже заслужений відпочинок і цілком пристойну забезпечену старість – аж ось тобі: перебудова, Чорнобиль, розвал Радянського Союзу. А з цим нові злидні і випробування для літніх людей.