вівторок, 30 грудня 2014 р.

СПОГАДИ РАДОМИШЛЬСЬКОЇ ЯЛИНКИ

Зазвичай у Новий Рік радомишляни роблять гучніший звук телевізора, коли за десять хвилин до півночі починається трансляція привітального слова Президента. А згодом дивляться святковий новорічний концерт чи музичний фільм. Згідно статистичних досліджень за 2014 рік українці збідніли вдвічі, а за декотрими показниками – втричі. Знецінення української валюти за півроку на 100%, люди бідніють на очах.Чи намагається радомишльська «демократична» влада використовувати свої важелі для того, аби мешканці міста і району змогли гідно відсвяткувати настання 2015 року. Щоб свято радомишляни зустріли з новорічним настроєм і надією на краще життя. Напередодні свят одним із ключових питань є завершення фінансового року та виплата заборгованості із заробітної плати. Який же Новий Рік без лісової красуні? Сьогодні для багатьох без неї свято – не свято. В наш час небагатьом відомо, що ялинка – не новорічний атрибут, а різдвяний. І колись це чудове дерево та ялинкові прикраси мали особливе символічне значення, нині забуте. Після бурхливо-кривавих подій 1917 року та громадянської війни новорічна і різдвяна ялинка продовжувала радувати дітей і дорослих.

неділя, 7 грудня 2014 р.

ПАТРІОТИЧНІ ТРАДИЦІЇ УКРАЇНЦІВ ФОРМУВАЛИСЯ З ДАВНІХ ДАВЕН

Патріотичні почуття, що охопили нині наших співгромадян з огляду на терористичні дії сепаратистів і російську військову агресію на сході України, засвідчують стійкий і незламний дух волелюбного українського народу, котрий формувався і множився багатьма поколіннями. Такі ж прояви патріотизму виявляли українці й століттям тому, коли спалахнула Перша світова війна, а на сучасних українських теренах велися кровопролитні бої. Як і нині, на захист своєї землі від ворога вирушало чимало добровольців, з числа яких формувалися ополченські військові формування.

середа, 19 листопада 2014 р.

ТАЄМНИЦІ СТАРОГО КЛАДОВИЩА

Біля розбитої дороги, по вул. Микульського, з похиленим парканом і розламаними залізними сітками, неподалік від центра міста знаходиться старе православно-християнське кладовище.

Старе православне кладовище майже в центрі міста. Закрите в 1984 р. Сучасне фото.

Вигляд цього безладдя, ще сумніше, що тут поховано не одне покоління радомишлян. Кдадовище закрито у 1984 році і не просто закрито, а й дуже занедбано. З весни до осені воно заростає травою вище поясу. Одні з винахідників заготовляють траву для тварин. “Закоцервований” цвинтар став смітником, звалищем непотребу та розплідником шкідливих і бродячих тварин, і притулком для бомжів. Цю територію використовують як місце для інтимних побачень і як громадський туалет. Православне кладовище в Радомишлі — місце, за яке радомишлянам має бути соромно.

субота, 18 жовтня 2014 р.

РАДОМИШЛЬСЬКІ ШЛЯХИ ДРУГОГО ЗИМОВОГО ПОХОДУ

У кожного народу є свої святині, пов'язані із світлими чи трагічними подіями його історії. Для українців одним з таких місць є містечко Базар. Тому щороку сотні людей їдуть до цього враженого радіацією поселення, щоб вшанувати пам'ять і віддати належне подвигу козаків і старшин армії Української Народної Республіки. В неймовірно складних умовах, без теплого одягу і взуття. достатньої кількості зброї, набоїв, транспорту вони в листопаді 1921 року зробили останню відчайдушну спробу визволити Батьківщину, заплативши за це своїм життям: хто на полі бою, хто, потрапивши в полон, був посічений з кулеметів котовцями на околиці Базару. Пам'ять про подвиг героїв живе у народі, незважаючи на всі намагання колишньої компартійної влади її знищити. 

понеділок, 13 жовтня 2014 р.

СПАДКОЄМНІСТЬ ПОКОЛІНЬ

Російська військова агресія та прояви сепаратизму на Сході України виплекали піднесення патріотизму, національної самосвідомості й солідарності українського народу. Люди долучились до зміцнення обороноздатності країни, допомагаючи хто чим зможе. Не стоять осторонь і радомишляни. Вони є гідними нащадками своїх предків-земляків. 
В цьому світлі є цікавими відомості, наведені в «Пам’ятній книзі Київської губернії» за 1857 рік, пов’язані з подіями Кримської війни 1853-56 рр. Ця книга зберігається в Радомишльському народному історико-краєзнавчому музеї. У ній зокрема повідомляється, що для потреб армії надійшло корпій (перев’язочний матеріал на лляній основі) від священиків Радомишльського повіту: Маєвського – 7 фунтів, Успенського - 20 фунтів, від дружини поміщика с.Ораного Радомисльського повіту Катерини Іскри – 5 фунтів. 

Надавалась також і грошова допомога. Радомишльські повітове, парафіяльне і казенне єврейське училища зібрали 38 рублів; повітовий землемір М.В.Кедров надав 10 рублів.

Про прагнення радомислян підсобити війську свідчить і така подія за 1854 рік: «Жителі м. Радомисля пригостили обідом та вечерею усіх чинів 2-го дивізіону Лейб–гвардії козачого і 3-го дивізіону Отаманського імені Його Високості полків з 3-м дивізіоном козачої батареї. Крім того дали на дорогу кожному солдату по фунту яловичини, по булці, а утримувачі акцизного і чаркового відкупів відпустили нижнім чинам по три чарки горілки на людину. При виступі цих військ з Радомисля надані їм були підводи безплатно».
Сергій Галицький
екскурсовод народного історико-краєзнавчого музею

пʼятниця, 26 вересня 2014 р.

РАДОМИШЛЬСЬКИЙ БІЛЬ РОДУ ДОМАНИЦЬКИХ

МІСЦЕ ЦІЄЇ КНИЖКИ—ПОРУЧ З “КОБЗАРЕМ”

Нещодавно у книжковій серії «Видатні українці», яку започаткував історичний клуб «Холодний яр», вийшла «Історія України-Русі» Миколи Аркаса. Видавці відтворили репринтне друге видання цього твору, що побачило світ у Кракові в 1912 році. 

Уперше книга М.Аркаса була видрукувана за чотири роки перед тим у Петербурзі, проте той варіант був ретельно процензурованим, тому аж ніяк не відтворював авторські задуми і погляди. Відтак українські патріоти потурбувалися про публікацію оригінальної версії, яку й вдалося втілити. Одначе у 1914-му майже увесь наклад книги, що розкривала справжню сутність імперської політики Московії та великодержавної Росії стосовно українського народу, було знищено. Російська й наступна Радянська влади зробили все, щоб про твір забули. Хоча у 1990 році перше видання Аркасової «Історії України-Русі» навіть перевидали. Але – з іще більшими купюрами.

пʼятниця, 8 серпня 2014 р.

«РЕВІЗОР» ПО-РАДОМИШЛЬСЬКОМУ

У 1836 році суспільне середовище Російської імперії вибухнуло небаченими емоціями у ставленні до чиновництва: від ганьби – до презирства. Спричинила до такого його приниження знаменита комедія Миколи Гоголя «Ревізор», що вийшла на люди. Зображена класиком сатира на порядки, які панували повсюдно на імперських просторах, викликала значний резонанс у суспільстві. Адже бюрократична тяганина, зловживання, хабарі, хамство укупі з підлабузництвом і чиношануванням вважалися в порядку речей. 

Наразі критика відзначала, що персонажі твору типові й пізнавані. Хоча на місце, де відбуваються події, автор навіть не натякнув. Вочевидь, як пояснив уже сучасний класик, котрий теж не назвав точного місця дії свого комедійного твору, - аби не ображати інші місця, де могла статися точнісінько така ж історія.

середа, 6 серпня 2014 р.

УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ І НАШ КРАЙ НА ПРИКЛАДІ ОДНОГО СЕЛА


Довгий час вважалося і активно нав'язувалась думка, що УПА діяла лише в західних областях України, а решта українських земель ставилися до її діяльності вороже і не мали з нею нічого спільного. Так, на заході повстанці діяли набагато активніше і мали повсюди підтримку, але навіть в нашій місцевості були населені пункти, які районні енкаведисти називали не інакше як бандерівськими. Що ж до масовості, то, на мою точку зору, в наших краях рух не став таким масовим лише через те, що наддніпрянці, на відміну від галичан і волинян, уже мали досвід партизанської боротьби з комуністами, який показав: без власної потужної армії лише партизанськими методами боротьби перемогти ворога надзвичайно важко.

вівторок, 20 травня 2014 р.

РАДОМИШЛЬ ПЕТРА ШУНЕВИЧА

Добре відомий старшому поколінню радомишлян фронтовик і учитель Петро Іванович ШУНЕВИЧ був ще й пристрасним фотоаматором. Фотоапарат у його руках зафіксував чимало неповторних миттєвостей і краєвидів з життя Радомишля середини минулого століття.

Наша сім’я переїхала до Радомишля з Чайківки влітку 1959 року. На околиці райцентру, у величному старовинному приміщенні колишньої гімназії почала працювати школа-інтернат. Батьки влаштувалися туди вчителювати. Тато Петро Іванович - історик і географ - був керівником краєзнавчого гуртка, щоліта ходив з учнями в походи. А коли я трохи підріс, часто брав і мене з собою. Він першим відкрив мені красу нашого древнього мальовничого краю. 
На світлині: Краєвид вулиці Шевченка з вікна другого поверху школи-інтернату.

пʼятниця, 9 травня 2014 р.

ПРАВЕДНИК З ПРИБУТКА


Влітку 1944-го Прибутком поширився поголос, що у єврейського хлопчика Арона, який мешкав у родині Василя Рогутського, знайшлися рідні, котрі мають приїхати за ним. Але звідки й коли з’явилась ця дитина у сім’ї односельця, ніхто толком у селі не знав…

Одного осіннього дня 1941 року, коли гітлерівський чобіт уже впевнено топтав нашу землю, Василь Рогутський збирав гриби у лісі. Раптом в кущах зачулося дитяче схлипування. Дід Василь підійшов ближче і побачив перед собою переляканого і знесиленого хлопчика дев’яти-десятирічного віку. З першого погляду старий зрозумів: дитина з єврейської родини. А про те, що сталося з євреями у Радомислі в серпні, довкруж уже були добре начувані.

вівторок, 1 квітня 2014 р.

ЖЕНСКОЕ ОБРАЗОВАНИЕ В ГОРОДЕ РАДОМЫСЛЕ

Женское образование в городе Радомысле – одна из наименее исследованных проблем историко-педагогического краеведения. Город Радомысль входил в состав Киевского учебного округа. В начале ХХ века в Радомысле функционировали: городское двухклассное училище (директор Никита Иович Феницкий, мужская гимназия (директор Николай Лукашевич Сеферовский), двухклассное казённое еврейское училище (заведующий Авраам Борисович Кривоглаз). В Радомысльском уезде также функционировала Ставецкая сельскохозяйственная школа второго разряда (управляющий школой Август Адамович Быков). В начале ХХ века женское образование в Радомысльском уезде стояло на повестке дня остро. Если в мужскую гимназию принимались мальчики из православных, обеспеченных семей, способных оплатить учёбу своих детей, то Радомысльская женская гимназия давала возможность получить образование представительницам всех без исключения вероисповеданий и финансового положения родителей. С 1912 года женская гимназия располагалась в одном из зданий, владельцем которого был голова Городской Думы Феодосий Константинович Гринцевич. Он безоплатно предоставил один из своих домов для обучения девушек женской гимназии. Попечительство над женской гимназией ложилось на Ф.К Гринцевича, а ежегодные выплаты на содержание взяла на себя Городская Дума. 

вівторок, 4 березня 2014 р.

ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ ВИДАТНОГО ШЕВЧЕНКОЗНАВЦЯ М.І. МАЦАПУРИ

Важливу працю по вивченню та збереженню творчого спадку поета і художника Тараса Григоровича Шевченка зробив наш земляк – видатний шевченкознавець, мистецтвознавець, музеєзнавець Микола Іванович Мацапура. 

Стисла стаття в «Шевченківському словнику» (Київ, 1986 р.) інформує: Микола Іванович Мацапура (10.08.1900 – 03.01.1974 рр.) український , радянський мистецтвознавець. У 1933 – 1941 рр. був головним охоронцем і заступником директора з наукової частини галереї картин Т.Г. Шевченка у Харкові. В 1941 – 1950 рр. – директор «Державного музею Т.Г. Шевченка у Києві». А скільки хвилюючих моментів стоїть за цими датами, короткими рядками біографічної довідки!

Мати, Тереза Романівна Подковінська, з великого шляхетського роду. Вона була лагідна і дуже любила свого єдиного сина. Як майже і всі жінки в місті, вела домашнє господарство. Мали дві корови, свині, кури, гуси. Зубіч охайних будинків – фруктовий сад, серед дерев чимало квітів, мальви, бузок, кущі калини. Батько, Іван Ананійович Мацапура, за походженням із селян, рано залишився сиротою. Замолоду якийсь час працював у Києво-Печерській лаврі, був дуже віруючою людиною. Народився М.І. Мацапура 10 серпня 1900 року в місті Радомисль Київської губернії. Батько, Іван Ананійович, мав декілька робітничих професій і побудував для сім’ї два будинки по вулиці Великій Житомирській №39. Здібний, серйозний, наполегливий у всіх справах, за які брався. Ці риси характеру, напевно, передалися і Миколі Івановичу. Батько працював лісником у Радомисльському лісництві. Зачарований садом і лісом, Микола на все життя зберіг любов до поліського краю.

РАДОМИШЛЬСЬКІ БАБУСІ

Що б там не говорили, а життя стає все дивнішим без минулих свят. Одні просто замовчують, декотрі ніби то й дозволяють святкувати. Проте 8 березня – офіційне державне свято славного нашого жіноцтва. Бо хіба ж не заслуговують вони на таку дату їхній величі, ніжності. Дякуючи моєму захопленню в дослідженні рідного краю, мені доводиться майже щоденно спілкуватися з багатьма мешканцями міста та району. Серед моїх співрозмовників є певна категорія громадян, до яких ставлюсь з особливою повагою. В мене є один великий недолік – шаную бабусь. Жінки похилого віку заслуговують на особливу увагу. Бабусі, вони не тільки наші сучасниці, а насамперед – старожили міста. Це на їх долю випали всі випробування ХХ століття. Нібито й мали вони вже заслужений відпочинок і цілком пристойну забезпечену старість – аж ось тобі: перебудова, Чорнобиль, розвал Радянського Союзу. А з цим нові злидні і випробування для літніх людей.

пʼятниця, 14 лютого 2014 р.

МІСТЕЧКО БРУСИЛІВ ТА ЙОГО ОКОЛИЦІ В РАДОМИСЛЬСЬКІЙ ПОВІТОВІЙ ГАЗЕТІ «РАДОМЫСЛЯНИНЪ»

Серед імен Великих Українців ім’я нашого земляка Івана Огієнка (митрополита Іларіона) відомого державного і церковного діяча, науковця і педагога, видавця і письменника шановано особливо. Приємно усвідомити, що своїми дослідженнями він також торкається до нашого Радомишльського краю. Містечко Брусилів на початку ХХ століття було центром Брусилівської волості, Радомисльського повіту, Київської губернії. Публікація російського нового історичного нарису Івана Огієнка «Містечко Брусилів та його околиці» розпочалася на сторінках повітової газети «Радомыслянинъ» в січні 1913 року і тривала практично до 1917 року. 

середа, 5 лютого 2014 р.

ЖИТТЯ І ПАМ’ЯТІ БОЛЮЧІ СТОРІНКИ

Переді мною сидить жінка. Склала руки на колінах. Літ їй, певно, чимало, а на вигляд моложава. І в якісь дивні іскрини. Розповідь веде неквапно, іноді зупиняючись, замислюючись, повертаючи голову до вікна, за яким усе біле від снігу, за яким – мороз-тріскун.

- Коли почалася та проклята війна, – каже вона, – мені було сімнадцять.

Жила я на вулиці Борщагівській з батьками та молодшими сестрами. Хіба думав хтось із моїх ровесників на випускному вечорі у школі №1, що то був останній мирний день… І школу, яка стояла на вулиці Шевченка, спалили вороги. Скільки мрій було в кожного з нас, скільки доріг стелилося перед нами!.. І ось – війна… Той рік був урожайним, а збирати хліба не було кому – чоловіки пішли на війну. Сусіди наші були бідними, як і ми, але жили ми з ними дружно. Тепер мало де так є. І подільчивими були, і на чужу біду відгукувалися.