УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ І НАШ КРАЙ НА ПРИКЛАДІ ОДНОГО СЕЛА

Довгий час вважалося і активно нав'язувалась думка, що УПА діяла лише в західних областях України, а решта українських земель ставилися до її діяльності вороже і не мали з нею нічого спільного. Так, на заході повстанці діяли набагато активніше і мали повсюди підтримку, але навіть в нашій місцевості були населені пункти, які районні енкаведисти називали не інакше як бандерівськими. Що ж до масовості, то, на мою точку зору, в наших краях рух не став таким масовим лише через те, що наддніпрянці, на відміну від галичан і волинян, уже мали досвід партизанської боротьби з комуністами, який показав: без власної потужної армії лише партизанськими методами боротьби перемогти ворога надзвичайно важко.

Тож бачачи величезні сили Червоної армії, всюдисуще НКВД, що своїми щупальцями пронизало все, живучи в атмосфері страху і постійної боязні доносу з боку односельців, сусідів чи навіть родичів, вони пригадували злодіяння та звірства, що чинили ЧК та Червона армія, придушуючи антибільшовицький рух опору, й добре розуміли, на що здатні комуністи в разі опору їх політиці. Внаслідок цього в багатьох з'явилась зневіра у власні сили і можливість власними силами визволитись з ярма. Тому залякане й тероризоване населення сумнівалось у перемозі УПА й очікувало визволення від американців, англійців чи ще когось. Не варто забувати втому населення від війни та відсутність провідників, здатних повести за собою людей, які були винищені комуністами в 20-30-х роках.

Але тим не менш села, які активно підтримували повстанців в 1919-1922 роках, не відмовились від підтримки УПА в 40-50-х роках. Навіть в умовах червоного терору на Радомишльщині було багато людей, які наважувалися на підтримку УПА.

Розглянемо це на прикладі одного поселення нашого краю - села Межирічка.

Село в двадцятих роках нараховувало 1900 жителів і було п'ятим за чисельністю населеним пунктом краю. В 1919-1922 роках селяни активно підтримували повстанські формування отаманів Соколовського, Кречета, Орлика. Радянську колективізацію, що супроводжувалась розкуркуленням, арештами, депортаціями, а відтак зруйнувала долю не однієї родини, Межирічка зустріла стримано й відповіла на неї спротивом. В селі виникає осередок великої антикомуністичної організації, центром якої були сусідні Вишевичі. В липні 1931 року цей осередок було ліквідовано ГПУ. Але в момент ліквідації підпільниками, яким вдалося уникнути арешту, знищено у Вишевичах голову сільради, а в Межирічці голову районного комнезаму.

В 1933 році комуністи завдали селу жахливих жертв, замордувавши голодом сотні його мешканців. Оперативний наказ народного комісара внутрішніх справ СРСР Єжова № 00447 від 30 липня 1937 року започаткував нову хвилю репресій в Україні. В Межирічці у листопаді-грудні 1937 та в липні 1938 років катами з НКВД схоплено більше 30 жителів села, більшість з яких було розстріляно, інших засуджено до ув'язнення в радянських таборах смерті на строк від 8 до 10 років. Загалом в 30-х роках село зазнало величезних втрат, які значно перевищували втрати під час Другої світової війни. Тому підстав, м'яко кажучи, недолюблювати комуністів у мешканців села вистачало.

Вперше підрозділи УПА з'являються поблизу Межирічки влітку 1943 року. Зокрема в ніч з 26 на 27 липня 1943 року відділ УПА в лісі під Вишевичами мав бій із загоном радянських партизан. Після цього бою до повстанців приєдналося трохи добровольців з цього села. Були бажаючі воювати в складі УПА і в Межирічці та інших селах. Але через присутність німців та мадяр, що були розквартировані в цих селах, відділ не зміг навідатись по них. За словами Вишевицьких добровольців: якби відділ повернувся через якийсь час у Вишевичі і селяни побачили б їх живими зі зброєю в руках, то до повстанців зголосилося б багато селянської молоді з навколишніх сіл.

У вересні 1943 року поблизу села розпочинає оперувати сотня «Лева ». 13 вересня 1943 року 40 стрільців згаданого загону наскочили на німців у Великій Рачі. З того часу похідні групи УПА проходять через Межирічку дедалі частіше. Це невипадково. Село лежало на шляху похідних груп, які, передислоковуючись з Потіївських лісів, швидко намагались проскочити відкритий простір і вступити під захист старих Тетерівських лісів. Одним з місць переправи через Тетерів була місцевість поблизу Межирічки. Звичайно, повстанці неодноразово зупинялись у селі, звичайно, у них з'являлись прихильники. Але внаслідок проведеної поголовної мобілізації до Червоної армії в листопаді - грудні 1943 року в Межирічці не залишилось чоловіків призовного віку, й повстанці втратили можливість отримати поповнення з числа місцевого населення.

В березні 1944 року в район Велика Рача - Вишевичі прибули загони «Ярого», «Лисогора» та «Ворона» із з'єднання УПА «Базар» загальною чисельністю 160 стрільців, в більшості уродженців Наддніпрянщини. За інформацією енкаведистів, з'єднання мало в своїх лавах чимало радомишлян з притетерівських сіл. Переправившись через Тетерів в різних місцях (зокрема загін «Лисогора» пройшов через Межирічку і переправився по мосту під Великою Рачою, після чого з'єднався з іншими), повстанці потрапили в надзвичайно скрутне становище. На боротьбу з партизанами було спішно мобілізовано партійно-колгоспний актив, енкаведистів, курсантів, стрибків, які, зайнявши, села змусили повстанців триматися в лісах, не маючи можливості поповнити запаси продовольства.

Загальне командування операцією з ліквідації партизан здійснював начальник штабу військ НКВД полковник Брагін, командний пункт якого розташовувався в Білій Криниці. В його підпорядкуванні знаходились: особовий склад бронепотяга, курсанти артучилища з Житомира, 180-ий ОББО 18 стрілецької бригади ВВ НКВД. Залучались також місцеві енкаведисти та «стрибки». Мобілізованим «стрибкам» з числа 16-17 річних хлопчаків, чоловіків непридатних до військової служби та партійців пояснювали, що вони мають справу з німецьким десантом, фашистами і т.п. В свою чергу для протидії ворожій агітації партизани всіх захоплених у полон стрибків відпускали додому, пояснюючи їм мету своєї діяльності. Невдовзі це почало діяти. Переконавшись, що мають справу не з бандитами чи фашистами, «стрибки» почали уникати участі в боях, за найменшої нагоди розбігаючись.

Після кількох важких боїв з добре озброєними енкаведистами командування з'єднання вирішило повернутись на лівий берег Тетерева. Оскільки Мигалки і Біла Криниця були зайняті енкаведистами, переправитись там не вдалося. Тому, розпорошившись на п'ять груп, розійшлися в різних напрямках, щоб збити зі сліду переслідувачів. Зібратися всі групи мали ввечері напроти Межирічки. В призначений час зібравшись, разом почали готуватись до переправи. Річка замерзла лише частково, і тоненька крига не витримала б вагу людини. Тож спішно повстанцям довелося рубати дерева і, поклавши їх поверх криги, перебиратися таким чином на інший берег. В Межирічці мали намір дещо відпочити і поповнити запаси продовольства, яке повністю скінчилося. В інший час це зробити було нескладно, адже людей, що з охотою допомагали повстанцям в Межирічці, було вдосталь. Та цього разу стрільці напоролись на заставу енкаведистів, що, обстрілявши їх, змусила залишити село.

В травні 1944 року теренами краю пройшли повстанці рейдуючого з'єднання УПА «Крути».

Ці рейди показали, що, попри протидію і ворожу агітацію влади, спроби дискредитації УПА, населення загалом ставилося до повстанців прихильно. В березні 1945 року начальник Радомишльського райвідділу НКВД лейтенант держбезпеки Виноградов подає довідку-характеристику кожної сільської ради району, де зокрема зазначалось і ставлення населення до УПА. Характеризуючи Межирічку, він повідомляв, що жителі села в основному симпатизували бандерівським загонам і допомагали їм, а мешканець села Самосуд за завданням повстанців вербував до УПА односельців. За його даними, протягом 1944 року через Межирічку неодноразово проходили відділи УПА, які населення підтримувало.

У вересні 1944 року був створений об'єднаний Житомирський окружний провід ОУН, на який покладалось керівництво діяльністю підпілля на території Житомирської та Київської областей. В розпорядження проводу передали 7 груп. Дрібні рухливі боївки чисельністю до 15 бійців, що могли швидко змінювати місце дислокації, мали оперувати на визначених їм теренах, виконуючи різноманітні оперативні завдання. На Радомишльщину відповідно направлялась група під командуванням колишнього надрайонного референта СБ «Семушки». Терен його діяльності поширювався на Радомишльський та прилеглі райони Київщини. У взаємодії з «Семушкою» на цих теренах діяли боївки «Андрія» та «Ваньки».

В грудні 1944 року вищезазначені боївки прибули в район Хомівка-Білка. Протягом кількох днів повстанці проводили агітаційно-роз'яснювальну роботу серед селян, розповідаючи про мету своєї діяльності. Одна жінка з Межирічки розповіла повстанцям, що в їхньому селі дуже недобрий голова колгоспу, який б'є людей. У висвітленні комуністів голови колгоспів, сільрад, активісти завжди поставали невинними жертвами, що були по звірячому замордовані душогубами бандерівцями. Насправді думка уособлювати партійно-колгоспний актив з цивільним населенням є хибною. Адже активісти активно проводили в життя політику влади, тобто повинні в репресіях щодо справді мирних селян-хліборобів, силою видирали в них останні кошти і продовольство для сплати державних повинностей, ловили селянську молодь для відправки на Донбас, знущались з колгоспників, видавали підпільників, брали участь у сутичках з партизанами. До того ж ця братія була до зубів озброєною, причому не лише пістолетами, а й автоматичною зброєю.

Водночас у осіб, що погоджувались працювати на комуністів на керівних посадах в колгоспі чи сільраді, вибір був невеликим. Або вони вірно служили владі, виганяючи людей на панщину і змушуючи їх працювати від світанку до смеркання (часто навіть у вихідні і святкові дні), видираючи у селян продовольство і гроші для сплати великої кількості державних натуральних і грошових податків, змушуючи населення брати участь в різноманітних державних акціях, допомагаючи ловити селянську молодь та боротися з повстанцями, або жити з людьми в злагоді. В першому випадку на них чекала шана, пільги, нагороди з боку влади, в іншому - ув'язнення в концентраційному таборі за невиконання завдань партії. Щодо повстанців, то їм не становило значних проблем перебити по селах кількох партійців, але фізичні знищення активістів застосовувались в поодиноких випадках і, як правило, стосовно запроданців з числа сексотів та особливо активних партійців, адже метою діяльності бійців руху спротиву був не сліпий терор проти комуністів, а намагання переконати, направити на правильний шлях, пробудити національні почуття, щоб ті не ставали сліпим знаряддям у руках влади.

Саме з цією метою 27 грудня 1944 року повстанці, дочекавшись, поки стемніє, перейшли Тетерів і навідались до Межирічки. Голову колгоспу Андрія Близнюка застали ще в конторі, коли той роздавав наряди бригадирам на наступний день. Зайшли до будинку під виглядом більшовиків. Тому відразу ніхто нічого не запідозрив. Голова пізніше розповідавв, що сам подумав, що то енкаведисти приїхали ловити дівчат для відправки на Донбас. Обшукавши голову, вилучили у нього пістолет, крім цього в колгоспній канцелярії та коморі вилучили два автомати в робочому стані та більше десятка одиниць несправної вогнепальної зброї. Після цього пішли до помешкання голови, де він віддав хлопцям ручний кулемет. Під час вечері повстанці поспілкувались з головою, пояснили, за що вони борються, мету приходу до села та те, як жителі Межирічки оцінювали його діяльність. В свою чергу Близнюк з цікавістю розпитував про український визвольний рух, оскільки він не був під німецькою окупацією і про бандерівців чув лише те, що розповідала комуністична влада. Після такої бесіди розходились по-братерськи. Повстанці залишили кілька примірників агітаційної літератури, отримавши взамін чоботи, білизну та шинель. Того ж вечора, взявши в колгоспі корову на м'ясо, два центнери пшениці, по 80 кілограм житнього борошна та гороху, повстанці на колгоспних конях, яких згодом відпустили, залишили Межирічку. Хоча й корова була певною обузою, але вона потрібна була для обміну на хліб та інші необхідні речі.

Забезпечення бійців продовольством, одягом, взуттям було складним завданням для командування будь-якого партизанського загону, якщо, звичайно, не проводити реквізицій у населення. Повстанці, які завжди захищали місцеве населення, вирішили проблему постачання за рахунок колгоспів й частково магазинів. Зерно та борошно, взяті в колгоспній коморі, розвозили по людях, отримуючи взамін хліб, який ті пекли. Корову чи свиню різали, частину м'яса ховали в лісі на зиму, частину поділивши на шматки по 3-4 кілограми, роздавали людям, обмінюючи на необхідні продукти. Всі були задоволені обміном. Повстанці отримували необхідне, а людям залишалось м'ясо, скуштувати яке в іншому випадку у них шансів не було. Якщо повстанці робили реквізицію в магазині, то завжди залишали розписку, вказуючи скільки і чого взято.

Залишивши Межирічку, повстанці подались до Хомівки, де зупинились на відпочинок у Тита Василенка. Наступного дня до села нагрянуло 17 карателів з районного відділу НКВД. Повстанці мали в селі надійних людей, тож все, що діялося в Межирічці, їм швидко стало відомо. Спершу енкаведисти подалися до голови колгоспу. Звичайно він промовчав про бесіду, натомість розповівши для енкаведистів, що його бандерівці побили і пограбували.

Що стосується населення Межирічки, то всі були задоволені візитом. Мало хто бачив повстанців але розповідали, хто про 80, хто про 100 месників. Ця подія швидко обросла чутками і в сусідніх селах заговорили про 300 повстанців, а у віддалених – про 500. Сталися зміни і у поглядах самого Близнюка. Про це повстанцям доповідали різні люди - і з Вишевичі, і з Межирічки. Як наслідок: якщо раніше він боявся полем їхати до села, то тепер без боязні їздив лісом. Невдовзі його перевели до іншого колгоспу, а його наступник, певно, ставився до людей більш приязно, тож у січні 1946 року новий голова колгоспу Павло Купченко отримав 5 років концтабору за зрив виконання хлібопоставки і осінньої сівби. Звичайно, владу не цікавило, що село жило впроголодь, що не було робочої худоби, що одна корова припадала на шість сімей, що для того, щоб засіяти поля, потрібно було запрягати до плуга жінок.

Згадана група діяла на Радомишльщині і прилеглих районах Київщини сім місяців. Годі казати, що оперувати такий тривалий час на відносно невеликій території без підтримки населення неможливо. Зупинимось на одній родині, яка мала відношення до Межирічки, родині Василенків. Голова родини Тит Василенко був уродженцем Межирічки. В 1944 році він залишив Межирічку, що сильно постраждала під час грудневих боїв 1943 року, і переїхав з дружиною та дочкою до Хомівки. Саме в цьому селі влітку 1944 року з ним встановлюють зв'язок повстанці УПА. З того часу він активно допомагав партизанам боївок «Сашка» та «Андрія». Неодноразово в його будинку бували і командири пропагандивних груп УПА «Семушко» та «Жук». При потребі він виконував доручення повстанців, переховував їх у власній хаті, постачав продуктами, інформував про становище в селі, про перебування в населеному пункті військовослужбовців, міліціонерів, співробітників МГБ. Його дружина пекла повстанцям хліб та прала одяг.

Допомагав повстанцям і двоюрідний брат господаря Прокіп Василенко. Не любити комуністів Прокопу було за що. В голодному 1933 році він втратив рідну сестру та її чоловіка. Тож Прокіп допомагав як міг, зокрема ремонтував взуття бійцям, розповсюджував по селах листівки. Співпраця родини Василенків з УПА тривала протягом 1944-1946 років. Можливо, родина продовжувала допомагати патріотам і після повернення до Межирічки.

Як вдалося виявити підпільників карателям з МГБ, достеменно не відомо. Можливо, на їхній слід вдалося вийти завдяки захопленій у схроні поблизу села Божики на Тернопільщині повстанській документації. Серед цих паперів до рук ворога зокрема потрапив звіт про діяльність боївки УПА на теренах Київської та Житомирської областей, в якому з-поміж інших згадувалось прізвище Прокопа Василенка. Відповідно цей звіт був направлений енкаведистам цих областей для оперативного використання та арешту оунівської агентури.

Першим 28 вересня 1947 року було заарештовано Тита Василенка, 5 жовтня - його дружину Василенко Ольгу, 10 жовтня - доньку Василенко Марію, брата Прокопа та двох жінок з Хомівки та Чудина. За свідченням співробітника Радомишльського МГБ Андрущенка, Прокопа Василенка арештували на дорозі з Меделівки у Мірчу. При обшуку у нього виявили повстанські листівки. Судили всіх за улюбленою радянським «правосуддям » і добре відомою за 1937-1938 роками межиріцьким селянам 54-ю статтею. За співпрацю з УПА Прокіп, Тит і Ольга Василенки засуджені до 10 років концтабору, Марія отримала 7 років каторги.

В липні 1945 року на терени краю направлено боївку надрайонного провідника Радомишльського надрайону «Дуная» в кількості 4 чоловік. Радомишльський надрайон охоплював територію Радомишльського, Коростишівського, Бишівського і Макарівського районів. Проте поблизу села Шершні в бою боївку було розбито, і «Дунай», прибувши на свій терен без бійців, приєднався до боївки «Андрія».
Найбільш показовою в плані підтримки населення є, безумовно, діяльність боївки «Будька», що оперувала на Радомишльщині і прилеглих районах з 1945 до 1951 року. Група була пропагандивною. Її завданням насамперед було поширення прихильного ставлення місцевого населення до УПА, роз'яснення мети, за яку вона боролась, створення опори серед місцевого люду для подальшої боротьби за Українську державу. Також до її завдань входило саботування заходів комуністичної влади та перешкоджання відновленню колгоспно-кріпацької системи.

На Житомирщину боївка «Будька» прибула в травні 1945 року. Командував групою Сильвестр Приймак, уродженець Волині, але його помічником був житель Негребівки Григорій Униченко. Оперували, як правило, групами до 5 осіб, хоча при потребі залучали і місцевих.
За роки своєї діяльності повстанці створили розгалужену підпільну мережу по багатьох селах району, включаючи Межирічку. Люди, ризикуючи життям, переховували повстанців, надавали продовольство, попереджали про небезпеку, повідомляли інформацію. Поблизу сіл, а то й у самих населених пунктах було обладнано чимало криївок. Були випадки, що повстанці по кілька днів, а то й тижнів проживали в довірених людей.

Безумовно, енкаведисти, аналізуючи повстанський рух 20-х років, добре розуміли на що здатні наддніпрянці, якщо їх підняти на боротьбу. Тому й докладали максимум зусиль для припинення повстанської агітаційної діяльності і знищення утвореної підпільної мережі. Для цього намагалися використати колгоспний актив, лісників, яких зобов'язували доносити, утворено загони «стрибків» по селах. Нерідкими були випадки, коли енкаведисти для виявлення співчуваючих партизанам пересувались по селах під виглядом бандерівців. Під час таких спецоперацій вони ще й грабували селян, щоб дискредитувати бійців УПА. Згадки про це є і в звітах УПА і в спогадах місцевих енкаведистів.

Проте незважаючи на небезпеку, люди продовжували підтримувати УПА. В серпні 1948 року до Межирічки приїхав районний воєнком для вручення нагород фронтовикам. Селяни дали знати про це в ліс. Ввечері повстанці завітали до села й навідались до хати секретаря сільради, де ночував прибулець. Після профілактичної бесіди воєнкома відвели до колгоспної комори, в якій працювала нічна зміна, де той з виховною метою навантажив підводу пшениці. Після того повстанці спокійно поїхали.

Слід сказати, що роботі з населенням партизани приділяли багато уваги. За найменшої зручної нагоди (чи то під час випадкових зустрічей на лузі або в лісі, чи під час відвідин села) повстанці завжди спілкувалися з селянами, пояснюючи мету діяльності, необхідність боротьби за Україну, спростовуючи пропаганду влади про те, що бандерівці - бандити і грабіжники. Цікаво, що ніхто з селян не біг до МГБ розповідати про свою зустріч з бійцями руху опору. Тож у Межирічці повстанці почували себе досить впевнено, залучивши до підпільної діяльності декого з жителів села.

Павлюченко Іван з дружиною Параскою Бойченко підтримував зв'язки з партизанами принаймні з вересня 1947 року. Переважно контактував з бійцями «Михайлом» та «Назаром». В жовтні 1948 року в одну з ночей до нього завітав і командир боївки «Будько» з трьома бійцями, що перечекали у нього на горищі до наступного дня. Крім надання притулку повстанцям, він інформував їх про настрої населення, давав відомості про партійний актив села, про відвідини села представниками влади. Для конспірації було встановлено пароль та ряд умовних сигналів. Так, за домовленістю повстанці мали стукати лише в перше вікно від дверей, у випадку небезпеки чи перебування в будинку сторонніх господар мав затулити це вікно хустиною чи газетою.

Судячи з усього, повстанці були впевнені в цій родині, тож 27 листопада 1948 року «Міша» та «Назар» прийшли до хати з наміром влаштувати в хаті криївку на зиму. Хата стояла наприкінці вулиці Глибочок, що виходила на луг з його верболозами, і повстанцям було зручно навідуватись сюди з лісу. Для обладнання криївки під підлогою комори було викопано яму. Щоб не привертати зайвої уваги, землю господар обережно виносив до хліва де розсипав її рівним шаром і прикривав соломою. Для більшої зручності стіни схованки планували оббити дошками, які збиралися привезти з Хомівки. Вдень господар ховав хлопців у підвалі, а на ніч вони переходили до хати де вечеряли та ночували.

Командир групи «Будько» в цей час також переховувався в Межирічці з повстанцем «Степаном». Була ймовірність того, що їх криївка знаходилась на хуторі Забігайлівка, розташованого на краю села (хутірець з 6 чи 7 хат межував з лугом), тож у випадку необхідності його можна було непомітно залишити відійшовши на луг, або схожим чином, не привертаючи зайвої уваги, потрапити у потрібну хату.

11 грудня 1948 року «Будько» та «Степан» мали прийти до Павлюченків, щоб спільно з «Мішою», «Назаром» відсвяткувати свято «Андрія». Але спокійно зустріти свято не вийшло. Випадок допоміг ворогу викрити схованку повстанців. В ті часи звичними були втечі селянської молоді з Донбасу. Не витримав каторжних робіт праці і молодший брат господаря, який залишив роботу і подався додому. Відповідно голові сільради Авдошкіну в районі дали наказ розшукати втікачів з Донбасу, затримати їх та доставити в райвійськомат.

В ніч з 5 на 6 грудня 1948 року Авдошкін, узявши зброю, разом з головою та завгоспом колгоспу пішли до хати Павлюченків. В цей час хлопці вибрались зі схованки та зайшли до хати, щоб повечеряти, і запалили лампу. Хоча прибульці й залишили підводу неподалік, намагаючись непомітно наблизитись до хати, але їх помітили. Швидко загасивши світло, хлопці вибігли в комору. Авдошкін, не здогадуючись про присутність повстанців, побачив, що раптово згасла лампа. Він був переконаний у присутності в будинку втікача, тож сміливо загримав у двері. Увійшовши до хати, він помітив накритий стіл, що ніби підтверджував його здогадку. Тож, витягнувши зброю, голова сільради вийшов до сіней й, ставши біля дверей комори, для остраху вистрілив і наказав виходити з комори. У відповідь вдарила автоматна черга. Авдошкін відскочив у хату, а повстанці, скориставшись з розгубленості активістів, вискочили надвір і втекли.

Наступного дня до Межирічки прибули співробітники районного відділку МГБ, які обшукали будинок і виявили в коморі під підлогою обладнану криївку на трьох чоловік, а на горищі - ящик з яловичиною. Господарів заарештували. Слідство було швидким: 24 січня 1949 року військовим трибуналом військ МВС Іван Якович та Парасковія Михайлівна були засуджені до 25 років концтабору. У випадках, коли йшлося про український національно-визвольний рух « найгуманніший у світі суд» жалю не знав. Не врятувала Івана Яковича і участь у Великій Вітчизняній Війні та медаль «За бойові заслуги».

Крім згаданих людей у повстанців були в Межирічці й інші симпатики. Приміром, Зайченко Данило Якович, у якого в 1937 році комуністи вбили брата Мусія, виконував обов'язки розвідника та зв'язківця, надаючи партизанам різноманітні відомості, доставляючи газети та книги, виконуючи різні доручення. В лісі неподалік хати лісника Волосовського стояв великий сухий дуб. В його коріннях облаштували пункт зв'язку, куди підпільник приносив і ховав повідомлення та газети.
Були певні відомості про принаймні знайомство з бійцями УПА Хапченка Тодося (в 1931 році комуністи арештували його сина), «Лякала» Дмитра, Білоруса Дмитра, лісника Зінчука Михайла. Безумовно, були й інші. Приміром, емгебісти так і не дізнались, де в селі переховувався «Будько». Звичайно, люди допомагали по-різному. Хтось підтримував активно, переховуючи та надаючи повстанцям продовольство протягом тривалого часу, в когось співпраця була епізодично. Хтось один-два рази пригостив бійців вечерею, допоміг сховатись, чи просто випадково мав розмову з повстанцями, за нагоди повідомивши їм якусь інформацію або попередивши про небезпеку, хтось перевіз через річку. Але в будь-якому випадку про зустрічі з повстанцями люди мовчали.
В перших числах травня 1951 року «Будько» зі своїм помічником Униченком перейшли до Корнинського району. Комуністам вдалося виявити їх місцеперебування. На затримання виїхали гебісти кількох районів. Операцією керував особисто начальник обласного УМГБ. Карателі сподівались отримати звання та нагороди, захопивши повстанців живими. Та легкою здобиччю ті не стали, вчинивши опір. Внаслідок перестрілки «Будько» загинув, скосивши чергою начальника Радомишльського райвідділку МГБ майора Кезова, а Униченко відстрілюючись, зумів вирватися.

Після загибелі «Будька» на територію нашого краю для продовження підпільної діяльності було направлено окружного провідника «Богуна» з трьома бійцями. З весни 1952 року районні емгебісти фіксують його діяльність в селах район, розташованих в Тетерівських лісах. Безумовно, діяльність партизан сильно дратувала комуністів. Для ліквідації народних месників було залучено всі наявні сили. Ще в березні 1951 року командуючому військами МГБ Українського округу віддано наказ виділити в розпорядження чекістсько-військових груп при УМГБ Житомирської і Київської областей по одному посиленому взводу військ МГБ на автомашинах, із службовими собаками, на чолі з кращими офіцерами. Отримав такий посилений взвод і радомишльський районний відділ МГБ. Силами цього взводу почали блокувати села, де міг з'явитися «Богун». 5 травня 1952 року при прочісуванні лісу поблизу Глухова Другого наткнулись на трьох повстанців. Захопити живими їх не змогли. Хлопці загинули в перестрілці. Це була остання збройна сутичка повстанців з співробітниками МГБ на Радомишльщині.

Одночасно проводилась робота по виявленню підпільної мережі в селах району. В 1951 -1953 роках було проведено арешти підпільників у низці сіл району. Проте, не дивлячись на загибель «Будька» і «Богуна» та арешт частини підпільників, повністю виявити та ліквідувати учасників антикомуністичного підпілля не змогли. В листопаді 1955 року в обласному УКГБ допускали, що в області, незважаючи на відсутність відомостей про організовану діяльність руху опору, організаційні ланки національно-визвольного руху, що діяли раніше, повністю не викриті і не ліквідовані, а тому можуть надалі продовжувати глибоко законспіровану роботу. Підстави для цього були. Наприклад, 19 жовтня 1952 року на двох вулицях Радомишля та на лутівському мосту було виявлено українські листівки.

Не виключено, що глибоко законспіровані прихильники УПА залишились і в Межирічці. Адже Українська Повстанська Армія зазнала поразки в боротьбі з російським комуно-фашизмом, тому природно, що нам відомі імена лише підпільників, які були відомі «органам». Ті, хто не потрапив в поле зору спецслужб, вели надалі звичне і буденне життя, не привертаючи до себе зайвої уваги й, звичайно, не вихваляючись зв'язками з бандерівцями.

Межирічка була далеко не єдиним поселенням на Радомишльщині, де активно підтримували УПА. Лише в смузі Тетерева до таких населених пунктів слід віднести Вишевичі, Хомівку, Раковичі, Раївку, Негребівку, Білку, Таборище, Товсте, Ставки. Вічна пам'ять та шана героям.
На жаль, незважаючи на участь в національно-визвольному русі 20-50 х рр. XX століття тисяч жителів краю, в наш час у районі мало що про це нагадує. Прикро, але й сьогодні вже у незалежній Українській державі людей, які боролись за її свободу, належним чином не вшановують. Імена більшості повстанців та підпільників забуті, місця їхніх поховань невідомі. За незначним винятком не побачиш пам'ятників чи меморіальних дошок на їх честь, як не побачиш їх імен і ув назвах вулиць. Нині, коли українцям знову доводиться боронити рідну землю, слід було б відновити справедливість та увічнити імена героїв, принаймні для початку у назвах вулиць райцентру, за визволення якого вони боролись.

Руслан Макйстренко, історик
м.Радомишль