ГОЛОВНА СТОРІНКА

Радомишль — одне зі стародавніх міст України. Відкриття поблизу міста стоянки первісної людини свідчить, що його територія була заселена людьми щонайменше 19 тисяч років тому. Археологічні дослідження підтверджують існування з Х століття давньоруського міста, вперше письмово згаданого в Іпатіївському літописі 1150 року під назвою Мичеськ. З XVI століття місто згадується під новою назвою Радомисль, а з 1946 року отримує сучасну назву — Радомишль.

Географічно місто розташоване на території Київського Полісся. З південного сходу, півдня та південного заходу до Радомишля прилягають листяні й соснові ліси. Через місто протікає найбільша річка Житомирської області — Тетерів, права притока Дніпра.

Радомишль розташований за 90 км на захід від Києва і за 50 км на схід від Житомира.

Довідкова інформація:

• Кількість жителів: 13 685 осіб (станом на 2022 рік)
• Географічні координати: 50°30' пн. ш. і 29°15' сх. д.
• Телефонний код: +380-4132

🎼 👇

 

«Радомишльщина моя» — Олександра Дроздова

Радомишль: Погляд крізь час (Реставровані й колоризовані старі фото Радомишля)

СВЯТИЙ ОБОВ’ЯЗОК ГОРОДЯН: ЗНАТИ І НЕ ЗАБУВАТИ

В минулому городяни жили повним, гармонійним, як сама природа життям. Доля місцевих ділилася на чотири періоди: родини, хрестини, весілля, похорон. Якщо хтось відходив у Засвіти, чи ставав жертвою трагічних обставин, до житла небіжчика сходились не тільки рідні та близькі, а й усі сусіди. Місцеві розуміли — чужого горя не буває, відчувалась потреба допомогти сусідам. Ніщо так не об’єднує людей, як спільне горе. Допомагали хто чим міг. Укотре пересвідчуєшся у давній людській мудрості, що в біді пізнаються не тільки друзі, а й прості люди. Доля кожної людини непередбачена, ніхто не знає, що і коли з ним станеться.

ЛЕГЕНДИ З ДАЛЕКОГО МИНУЛОГО

Радомишльський край оповитий легендами про минувщину. Легенди, живуть своїми власними законами. Як дивно легенди іноді переплітаються з знайомими місцями рідного краю. Неймовірну історію розповіла Тетяна Агафанчук-Михальська, миловидна і добра жінка, яка все життя пропрацювала і працює донині в міській лікарні. Із вуст в уста не одне покоління родини передавало незвичайну легенду про далекого пращура, якого звали незвичним на сьогодні ім’ям Омельян, та рідня і сусіди звали Омельком. Високий, майже двометрового зросту, кремезний, надзвичайної фізичної сили і природної вроди. Коли настав час рекрутського набору, двох братів хотіли рекрутовати у солдати. А служить тоді треба було небагато-немало - 25 років!

ПИВНЕ СВЯТО У РАДОМИШЛІ

Радомишль — місто нашої пам’яті. Чим літописне місто славиться на всю Україну і завдяки чому відоме далеко за межами нашої країни? Звичайно ж, завдяки місцевому пиву! Пиво – найвідоміший бренд міста, продукція Першої приватної броварні в наші часи відома всій Європі, гідно конкурує з найвідомішими сортами пива вітчизняного виробництва. Це надзвичайно тішить самолюбство городян. Без радомишльського пива неможливо уявити старий добрий Радомишль, столицю дитинства і юності тисячів радомишлян. У буремні 1970 – 1990 роки — час цікавий та незвичайний. Влаштуватися торгувати пивом було набагато важче, ніж в наші часи місцевим красуням потрапити на республіканський конкурс краси. На той час — дуже прибутковий торгівельний бізнес. Кухоль якісного радомишльського пива коштував смішну ціну — 24 копійки. Продавчині пива махлювали на недоливах і пивній піні — матеріально забезпечували себе, дітей і близьких.

РЕКОНСТРУКЦІЯ РЕЗИДЕНЦІЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКИХ МИТРОПОЛИТІВ У РАДОМИСЛІ

«У XVIII столітті Київська унійна митрополича єпархія стала центром тяжіння для унійної церкви всієї України. 1749 року до складу Київської митрополичої єпархії входив 21 деканат з 361 церквою (Радомиський деканат мав 43 церкви).
1752 р. Київська митрополича єпархія налічувала 824 церкви. Тож не дивно, що в середині XVIII століття уніатські митрополити засновують осідок митрополії в Радомислі, за 100 верст від Києва, який належав Росії. У другій половині XVIII ст. Радомисль стає місцем постійного перебування митрополитів, перетворюється на престольне місто української церкви.»

(Сайт Київської архиєпархії УГКЦ)

СУВОРЕ ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ У МИНУЛОМУ

Працюючи невтомно, батьки залучали до домашньої роботи дітей, передавали і прищеплювали їм любов до праці. Жили ми просто, як і всі в той післявоєнний час. Кажуть, що то були тяжкі роки. Та я знаходився у тому віці, коли все навкруги гарне й радісне. В молодості легко бути щасливим. У дітлахів був високий рівень свободи, та нам здавалося, що виховувалися ми у суворому спартанському дусі. Я знав багатьох хороших хлопців, які робили погані справи. З друзями розбивали шибки у вікнах сусідів і лазили по яблука та полуницю. Свою порцію виховання я все-таки отримував.

ХУТІР СОБОЛІВ

Художній твір у жанрі містичного реалізму.
Місце дії — реальна околиця Радомишля з достовірним географічним, історичним і астрономічним контекстом. 

Людина рідко думає свідомо — і це природно. Коли немає загрози, свідомість перемикається на автопілот, дозволяючи шаблонам керувати сприйняттям. Часто саме ці шаблони затушовують справжню реальність, підмінюючи її звичною інтерпретацією незнайомого — так, ніби нове не має права бути інакшим.

День 3 липня 1998 року був саме таким яскравим прикладом, тоді незвичне, що траплялось у моїй подорожі, ігнорувалося розумом і ховалося десь у глибинах свідомості, накопичувалося там, поки не прорвалося назовні. Раптово. Як спалах блискавки. Як тріщина в реальності, що більше не зводилась докупи.

Цього дня я вирушив із Києва і вже за годину вийшов з автобуса на житомирській трасі, на околиці села з туманною назвою — Небелиця. Мій план був простий: звідси пішки пройти старим житомирським шляхом, що саме тут перетинав трасу, — дістатися Радомишля, дорогою заглянути до кількох місць, про які читав у краєзнавчих нотатках. Чому б і ні? Літо, позаду четвертий курс істфаку Драгоманова, сесії, екзамени — усе вже відгуляне. Мій співкурсник, з яким ми здружилися за роки навчання, запросив мене в гості до свого рідного містечка, відомого своєю давньою історією.

СТАРЕ ПРАВОСЛАВНЕ КЛАДОВИЩЕ

У минулому радомишляни жили повним, гармонійним, як сама природа, життям. Доля місцевих ділилася на чотири періоди: родини, хрестини, весілля, похорон. Якщо хтось відходив у Засвіти чи ставав жертвою трагічних обставин, до житла покійника сходилися не тільки рідні та близькі, а й усі сусіди. Люди розуміли: чужого горя не буває, відчувалася потреба допомогти сусідам. Ніщо так не об’єднує людей, як спільне горе. Допомагали хто чим міг. Укотре пересвідчуєшся в давній людській мудрості, що в біді пізнаються не тільки друзі, а й прості люди. Доля кожної людини непередбачувана, ніхто не знає, що і коли з ним станеться.

НЕЗВИЧАЙНИЙ ПАМ’ЯТНИК НА СТАРОМУ КЛАДОВИЩІ

Якщо зайти до старого православного кладовища, ліворуч знаходиться незвичайний пам’ятник. У цій частині цвинтаря старовинний пам’ятник один, оточений сучасними пам’ятниками та залізними хрестами. З першого погляду нічого незвичайного немає — висота в людський зріст, буровато-коричневого кольору. На старовинному постаменті кам’яний хрест відсутній, імовірно, відбитий. Напис «Василь Антонович Горбачевський» ні про що не говорить, відсутня епітафія, щоб прояснити, ким була людина за життя. Якщо придивитися пильніше, виявляється, що пам’ятник надщерблений у десятках місць — це сліди від куль.

ПОГЛЯД У РЕАЛЬНІСТЬ

З віком горизонти сприйняття часу змінюються. Згадую себе підлітком: минуле, що було за десяток років від мого «я», видавалося мені сивою давниною, ледь не кам’яним віком, а уява майбутнього на такий самий часовий відрізок малювала мені вже космічні польоти на Марс. Тепер, коли більша частина шляху позаду й вершина мого Евересту вже видна, навіть століття не здається таким довгим. Життя неймовірно швидкоплинне — лише мить, що не можна відобразити в масштабах земних епох.

ІСТОРІЯ КРОХМАЛЬНОГО ЗАВОДУ

Неподалік тихоплинної річки Мика, на початку вулиці Великої Київської (зараз вул. Старокиївська.-Авт) у 1903 році Гурарій Нафтулович Горенштейн збудував суконну фабрику. На фабриці працювало більше 120 чоловік. На той час це було значне підприємство. На фабриці виготовляли грубошерсте сукно для масового продажу, а також шили і шинелі для військового відомства. У 1913 році Герарій Горенштейн емігрував до Австрійської імперії в місто Відень. Суконну фабрику очолив його рідний брат Маркус Горенштейн. 22 липня 1919 року більшовицька влада здійснила націоналізацію промислових підприємств Радомисля, також і суконну фабрику. В 1926 році фабрика переоснащена, працювало 76 робітників. В 1940 році на суконній фабриці працювало 286 робітників. Місцина де знаходилась суконна фабрика по-народному називали «суконка».

БАНДУРИСТ ЗІ СВІТОВИМ ІМ’ЯМ

У місті Радомислі 25 грудня 1915 року народився Євген Васильович Цюра. Будинок де народився і провів юнацькі роки зберігся по вулиці Великій Житомирській №116. Євген навчався в трудовій українській семирічній школі №1, ім. Т. Г. Шевченка. Мама — Варвара Сидорівна, неписьменна, щонеділі вертаючись з церкви змушувала школяра Євгена читати Шевченка. Вона знала на пам’ять «Катерину», «Наймичку», «І мертвим і живим». Закінчив Київську політехніку. Працював геологом та розробляв топографію для залізничних колій. Після військової служби вступив до Київської консерваторії, де вивчав диригентуру на спів (у Олени Муравйової). Там вивчав гру на бандурі і згодом вступив до ансамблю бандуристів при державному радіо в 1935 році. Учасник Капели бандуристів при Державному радіо з 1935 р. Вивчав гру на бандурі у М. Опришкі. Під час німецької окупації капелу бандуристів відновлюють, об’єднують бандуристів — співаків і називають ім’ям Т. Г. Шевченка. Очолив капелу бандурист Григорій Китастий. У 1942 р. Євген Цюра став учасником Української капели бандуристів ім. Т. Г. Шевченка, згодом хормейстером. З капелою пройшов всі лихоліття війни.

КОМУНІКАБЕЛЬНІСТЬ

У дуже ранньому віці, коли ще ніхто з дорослих не встиг навіяти мені благочестивих зразків поведінки, коли поняття добра і зла були далекі від усвідомлення, а емпатія ще не торкалася мого серця, перші соціальні контакти формувалися методом проб та помилок.

У першому варіанті, коли в поле моєї уваги потрапляла цікава штукенція в руках якоїсь мініособи, я діяв за інстинктивною схемою предків, відтвореною в моїх нейронних зв’язках: побачив, прийшов, забрав! Все, я — Цезар! У другому: побачив, прийшов, отримав тією ж штукенцією в лоба — пішов плакати.

РАДОМИШЛЬСЬКА ФУТБОЛЬНА КОМАНДА “ВОДОКАЧКА”

1 січня 1980 року в місті Радомишлі розпочало свою діяльність районне об’єднання “Сільгоспхімія”. Навесні хлопці з вулиць Великої Житомирської, Микської, Цегельної разом зібралися та створили футбольну команду “Водокачка”. Назва виникла від міського комунального підприємства “Водоканал”, неподалік якого мешкали юнаки. Відповідальну місію із згуртування команди виконував інженер “Сільгоспхімії” Володимир Хиля. Через деякий час до новоствореної команди приєдналися любителі футболу з різних куточків міста: молоді студенти й чоловіки різних професій.

ІНШИЙ ВИМІР

Ми не знаємо майбутнього та наших можливостей завтра, тому найкращий час — це сьогодні.

Сонце вдалині ще не торкалося верхів’я гір, але сутінкове проміння, що пробивалося крізь проміжки хмар світловими стовпами, вже сповіщало про швидке закінчення дня. Ми з Настею йшли траверсом Говерли — стежкою, що пролягала західною стороною гори. Праворуч від нас скелястий схил дерся своїм камінням десь у небо, до вершини, а ліворуч він спускався вниз, гублячись у зелених, непрохідних чагарниках гірської сосни. Ще декілька кроків і за поворотом стежки на шляху перед нами з’явився невеличкий зруб критий гонтою, це був гірський притулок — кінцева точка нашого шляху на сьогодні.

НЕЙМОВІРНИЙ РАДОМИШЛЬСЬКИЙ СКАРБ

З давніх давен бродять світом шукачі скарбів. Професіонали й любителі-фанатики, літні й молоді, гуртом та поодинці шукають і мріють знайти якусь скриньку зі злитками благородних металів або ж скриньку із золотими монетами. Шукають задля збагачення, або ж для колекцій чи заради азарту ― як мисливці, рибалки чи грибники. І в наш час теж знаходять скарби. Їх виорюють плугами в полях і на городах, вигрібають бульдозерами на будівництві, виявляють металошукачами й магнітометрами, знаходять в колишніх дворянських садибах, підвалах і стінах будинків, в дуплах старих дерев, на дні озер і річок. 

ТЕЛЕБАЧЕННЯ Й ТЕЛЕМАЙСТРИ РАДОМИШЛЯ

Талановитий письменник Олександр Купрін, який мешкав певний час у Житомирі, в 1909-му році вустами свого героя у повісті «Молох» пророкував: «Незабаром ми будемо бачити один одного по дроту на відстань сотень і тисяч верст». Письменник не помилився. Людство бачить, чує і не лише «по дроту», а й взагалі без нього.  Від дня винаходу «газети без відстані і паперу» минуло понад 100 років.

ПОДВИЖНИК ПРАВОСЛАВНОЇ ВІРИ У РАДОМИШЛІ

В історії Радомишля багато славетних імен не згадуються, а за радянських часів з ідеологічних міркувань свідомо замовчувалися. У городян є кого згадати і ким гордитися. Лев Шулькевич народився 18 лютого 1865 р. в селі Пиріжки Малинської волості Радомисльського повіту. Його хрестили у сільській Миколаївській церкві, де його батько служив дияконом. Його дід – священик Петро Шулькевич правив у селі Чудин, мати – Олександра Федорівна походила з роду священнослужителів Кошиців. Лев Шулькевич у 1887 році закінчив Київську духовну семінарію. Був направлений у волосне містечко Хабно Радомисльського повіту настоятелем Преображенської церкви. У 1912 році переведений до Свято-Миколаївської церкви. Після смерті Петра Івановича Робаковського зведений у сан протоієрея і поставлений настоятелем Миколаївського собору в Радомислі. Слово Господнє доносив не лише під час служби у Соборі, а й через друковані статті у різних єпархіальних виданнях. Лев Шулькевич співпрацював з газетами: «Радомисльський Листок Оголошень. Взаємна Користь», «Радомыслянинъ»,  «Київські Єпархіальні Відомості». Входив до складу редакційної комісії газети «Радомисльська газета» у 1917 році. Також працював правоучителем, викладав Закон Божий у чоловічій та жіночій гімназіях міста.

ІСТОРІЯ РАДОМИСИЛЬСЬКОГО ЩУРЯЧОГО БАНКУ

Про незвичайні здібності щурів повідомляла повітова газета «Радомыслянинъ» №20, 1913 року: «Щурячий банк. Наприкінці вулиці Русанівської одна татарка помітила щура, що біг по двору, в зубах якого знаходилася трьохкарбованцева кредитка. Пацюк зник у норі дерев'яного зрубу хати. Татарка повідомила про це свого чоловіка, який розкопав нору та виявив у ній справжній щурячий банк, у якому виявилося більше ніж на 500 карбованців державних кредитних асигнацій. Забравши гроші, татарин виїхав із Радомисля зі своєю родиною. Звідки щурі носили гроші у своє підпілля — невідомо».

У місті на початку ХХ ст. поселилась невелика громада татар. Звідки вони взялися і де подівалися достеменно невідомо. В наш час відрізок вулиці знаходиться після колишньої меблевої фабрики. По сьогоднішній день жителі, які мешкають у тому районі місцеві по-вуличному називають «башкірами».

Олександр Пирогов

м. Радомишль

СПЕКТАКЛЬ «НАТАЛКА-ПОЛТАВКА» В РАДОМИСЛЬСЬКОМУ ТЕАТРІ «ЕКСПРЕС»

Засновник і власник театру Василь Подковинський, як і театральні митці, прекрасно розуміли, що доброту рухає величезна сила мистецтва. Велика заслуга у справі встановлення і розвитку театральних традицій Радомисля, цілком справедливо можна вважати Василя Романовича Подковинського в побудові стаціонарного театру і продовження театрального мистецтва міста. Вивчаючи історію Радомисля, можна переконатися, що розвиток культури в місті завжди відбувався через еліту.