ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНІ В РАДОМИШЛІ

Місто  Радомишль – один з найдавніших населених пунктів Полісся. Цю будівлю, облицьовану сірою плиткою, яка стоїть у центрі міста, знає кожен радомишлянин. Замок знаходиться в центрі міста, поки що не є пам’яткою архітектури національного значення. Увага краєзнавців та науковців до історії  та  пам’яток стародавнього  Радомишля була  прикута ще на початку  60-х років ХХ ст. В численних історичних документах в основному польських детально висвітлюється історія міста та його передмість.  В XVIII столітті Радомисль розбудовувався як столичне містечко уніатської митрополії. Цей замок побудований, як резиденція уніатських митрополитів. Майже за 300 років в ньому розташовувались стільки різних установ, що важко перерахувати їх кількість. Будівля – давня і зберігає у своїх  стінах  багато  таємниць. В наш час знаходиться ЗОШ №5.

У 1944 - 1947 роках в цьому приміщенні розташовувався табір  німецьких військовополонених. Фото автора.

У 1944 - 1947 роках в цьому замку розташовувався табір німецьких військовополонених № 110. Начальником табору призначено капітана державної безпеки на прізвище  Мазур.  У таборі знаходилось 1300 чоловік полонених, серед них - 600-800 угорців, словаків, поляків, 20 французів, з-поміж них - 5 жінок. Під час і після тої жахливої війни не всіх полонених відправляли до Сибіру, частину залишали в Україні, щоб своїми руками відбудовували зруйновані окупантами заводи, фабрики, будинки, мости. Кращого приміщення, ніж Радомишльський замок, важко було б знайти в напівзруйнованій країні. Значну територію огородили високим і міцним парканом, над яким протягнули ряди колючого дроту. По периметру паркану, в кутах, стояли високі сторожові вежі, на яких чергували  охоронці з автоматами. Начальником охорони табору призначено лейтенанта  державної  безпеки  Володимира Бубона. Одного разу, полоненим наказали спорудити огорожу навколо  табору, в одному місці (за стайнями) спеціально не прибили зо три штахетини. В листопадову ніч 1944 року група із 15 чоловік вчинила втечу. Очолював їх генерал-майор фон Бок, рідний брат відомого німецького фельдмаршала. Не  знаючи  напрямку і приблудившись в  полі  до  ранку, втікачі  змушені  сховатися у копицях сіна між Котівкою та Філонівкою.   Далеко, правда, втекти не  вдалось. Чекісти з Житомира з пошуковими собаками затримали втікачів. Боячись відповідальності  за  організовану  втечу і підбурювання, самі  полоненні розповіли  про свого  командира. Будучи в полоні замаскувався рядовим  німецьким солдатом. Генерал-майор фон Бок, командир дивізій СС, яка діяла  проти партизан. Подейкували, що фон Бока і групу німецьких генералів як військових злочинців, стратили в Києві у 1945 році. Режим у таборі був суворим, але для тих, хто перебував у таборах у Сибіру, здавався б раєм. До того ж, після закінчення війни чимало полонених було розконвойовані, які могли вільно ходити містом. Місто після запеклих боїв кінця 1943 року повністю лежало в руїнах, майже  всі дороги  розбиті. Спочатку полонені  розбирали руїни і завали, а потім упродовж трьох років брали участь у спорудженні і ремонті багатьох об’єктів. Виключно полоненими відбудовано  і розширено приміщення старої пошти, відремонтовано суконну фабрику, (котра після війни випускала вже ковдри, простирадла.-Авт.), меблеву фабрику (директор Калінін), пивоварний завод (директор Баранівський), ливарний завод ім. Сталіна (директор Біляченко), відремонтовано Райпромкомбінат (директор Дворцов), відремонтовано харчокомбінат (директор Герой Радянського Союзу Свєтлов) і пущено до експлуатації ці  підприємства. Однак, незважаючи  на героїчне зусилля  громадян міста і праці  військовополонених 1944-1945 рр. не вдалось  повністю відновити  роботу усіх підприємств. Полонені також брали участь у сезонних роботах і відбудові  сіл, наприклад, у Верлоці і Заболоті.

У лютому 1945 року в Радомишльський  район  приїхала  комісія  з Донбасу з метою відібрати ліс  для промислових  потреб. На вирубку  дерев потрібно  було  мобілізувати близько 15 тисяч осіб з ближніх  районів Житомирської і Київських  областей. Розпочати роботу  планували  з квітня  місяця. Спеціальні  агітатори їздили по  селах і  обіцяли, що усіх  лісорубів  будуть  на  місці  годувати, платити  їм  зарплату у  товарній  формі (промисловою продукцією). І спочатку  охочі зголосилися близько 250  осіб.  Але  коли  справа дійшла  до  розрахунку, то виявилося, що робітники не тільки  не  заробили, а й ще винні  за  одержані  дорогі промислові  товари. Та й годували їх украй  погано. Тому робітники почали  втікати додому. Районна  рада  змушена  була зобов’язати кожен  колгосп Радомишльського  району заготовити  певну кількість деревини (від 400 до 800 кубометрів). Колгоспне  керівництво тепер  примусово відряджало у  гарячу  пору своїх  працівників і це в той  час, коли робочі  руки були  вкрай  потрібні  у полі. На допомогу відправили військовополонених понад 300 чоловік. Виконання плану заготівлі деревини сприяло тому, що з Донбасу на Радомишльщину стали надходити скло, цвяхи та інші будматеріали, яких так не вистачало для відбудови народного господарства.

Після закінчення війни начальником табору назначили Андрія Івановича Бородько. Варто відзначити, що поранений фронтовик, котрий не раз горів у танку, зумів погасити в собі ненависть і зло до недавніх ворогів, зберегти у серці доброту й порядність, не гублячи при цьому честі офіцера. За його керівництва табору не було випадків наруги над полоненими. Люди кажуть, під час Великої Вітчизняної війни легше було загинути, ніж упродовж трьох років по-людськи ставитися до тих, хто приніс нашому народу смерть, страждання і руїни. Їздовим у Андрія Івановича Бородько служив угорець Ласло Іштван. Їздили вдвох містом і районом витривалими кониками монгольської породи. Перед відправкою полонених на батьківщину Ласло розповів своєму начальнику, що він - багатий угорський поміщик. Згодом А.І. Бородько отримав листа з Угорщини, в якому Ласло Іштван дякував йому за людське ставлення до нього і до інших полонених, зрозумів, що перебування у полоні докорінно змінили його погляди на життя. На Батьківщині, в Угорщині, його призначили заступником міністра зв’язку. На роботу полонені ходили колонами лише з двома охоронцями. Ні в кого навіть на думку не приходило бажання втікати. У теплу пору року багато були взуті в саморобні сандалі з дерев’яною підошвою. І коли колона простувала бруківкою, ранкову тишу порушували своєрідні стукіт і шкряботіння. Почувши те, жителі міста знали: шоста година – пора вставати. Повертаючись після  роботи німці голосно співали пісні. Місцеві не знали змісту цих пісень, і почали скаржитись. Та начальство табору  не забороняло  співати на марші, тому що в місті не вистачало майстрів та спеціалістів – майже всі радомишльські  чоловіки знаходились на фронті.  У таборі провадили й так звані культурні програми. Чимало полонених грали на різних музичних інструментах: серед угорців знайшлося багато скрипалів. У недільні дні влаштовували імпровізовані концерти на другому поверсі (нині в цій кімнаті спортивний зал школи №5). Відчиняли вікна – і над Радомишлем линули неповторні мелодії. На вулиці Присутственній збиралося  велика  кількість городян, слухали   чарівні мелодії. Приходило багато молоді, особливо дівчат. Створювався своєрідний «розважальний майданчик» в той повоєнний час. Траплялися і любовні історії. У табірному лазареті працювала лікарем молода жінка на прізвище Ніколаєва, яка закохалася в одного з полонених – чорнявого, високого, угорця, колишнього офіцера. Ця пара ніби була створена одна для одного. Жінка наймала квартиру по Малій Житомирській, а полонений був «розконвойований», тож вільно ходив до неї в гості. В той жорстокий час народилось нещасливе кохання. Напевно, закохані й самі розуміли, що в них на спільне життя не було жодного шансу. Минуло місяців зо три, хтось «стуконув» у Житомир, приїхали чекісти розбиратися. Кара за кохання була такою: жінку, як військовозобов’язану, відправили в Манчжурію (в той час йшла війна з Японією), а чоловіка до кінця строку наказали не відпускати з табору.

Міст  через річку Тетерів побудований    військовополоненими. 1947 рік. 
Фото Петра  Шуневича.

Виключно військовополонені збудували міст через річку  Тетерів (довжина 280 метрів). Прорабом будівництва працював радомишлянин Микола Михайлович Березюк. В той  післявоєнний  час вартові з автоматами цілодобово з обох сторін охороняли моста. В ніч з 3 на  4  серпня 1943  року партизани звільнили Радомишль  від  німецько-фашистських  окупантів. Відступаючи підірвали міст через річку  Тетерів.  Після визволення і до  1947 року  через  річку  переправлялися  паромом, що для місцевих  створювало  багато  незручностей. Однією з  характерних властивостей  Тетерева в районі  Радомишля  є  часті  повені, через  що  розмиваються  піщані  береги. Це, зрештою, скінчалось для  містків  сумно. Спочатку  будували дерев’яні  мости, проте  ці  конструкції зносило  водою. Часто  не могли  витримати  весняних  сезонів,  коли  тане лід.  Доводилось  раз у раз ремонтувати, чи  взагалі заміняти  новим мостом. Зрештою, заради більш  надійного, місцевою владою вирішено  створити  капітальний  постійний  міст. Для запобігання  руйнування  моста  від  криги, - встановлено споруди – трапецієвидні  баласти. Функціонував  цей  міст до  1963  року, коли  почалось спорудження  нового  залізобетонного, який  існує  і нині.  А про  виразні  конструкції споруди  нагадують  лише  старі фото.  Міст побудований,  військополоненими розібрали і  перевезли  в містечко  Брусилів, існує  і в наш  час через річку  Здвиж.

В страшному і голодному 1947 році, про якийсь чомусь соромляться згадувати сучасні дослідники історії. Тоді  Україну накрила страшна посуха. Що може бути страшніше, якщо люди помирають від голоду, бо немає  що їсти. Міжнародний Червоний Хрест та організація ЮНРА стали надсилати посилки полоненим з багатьох країн світу, навіть з Аргентини й Австралії. Склад розташований навпроти табору, через дорогу, в приміщенні відомому радомишлянам,  як «угловий магазин», що знесли на початку 90-их років минулого століття. Казали, серед надісланого добра було таке, якого радомишляни зроду не бачили і в найкращі часи. Усе те обліковувалось і розподілялось під суворим контролем.  Прохарчувати 1300 чоловік не допомогли б і сотні посилок з міжнародного Червоного Хреста. Тож капітану А.І. Бородько та його підлеглим довелося докласти всіх зусиль, щоб врятувати життя полонених (організували кілька бригад, кожна – лише з одним конвоїром, ішли в ліс заготовляти кропиву; інші їздили в села на різні роботи.-Авт.). У Забілоччі голова колгоспу А.Х. Близнюк виділив їм ділянку буряків. Ще недозрілі коренеплоди йшли у спільний котел. Легше було французам, котрі вживали в їжу жаб’ячі ніжки. Француженки платили по 50 копійок за жабку радомишльським хлопчакам. Справжнє милосердя проявив до табірників настоятель Свято-Миколаївської церкви Калінін – вчорашній фронтовий офіцер, кавалер двох орденів Вітчизняної війни. Який домовився з адміністрацією табору, щоб полонені виготовили корзини з лози і поставили їх у храмі. Радомишляни, котрі приходили на службу Божу, клали в ті кошелі хто що міг. Хоча  яка то була їжа: шматочки хліба, лушпайки, морква, буряки. Але все ж - поміч. Радомишляни в тяжку годину вміють бути милосердними. Факт зостається фактом: жоден полонений у таборі військовополонених № 110 не помер з голоду. Настав час і полонених відправляли на батьківщину, багато хто з них плакав і дякував «панові Андрієві» за турботу і людське ставлення до них. Звичайно знаходились і непримиренні есесівці. З вантажних машин погрожували кулаками і кричали, що колись повернуться і «різатимуть більшовиків дерев’яними пилками». В Житомирі таких відібрали і послали на перевиховання до Сибіру. Варто відзначити,  що останні німецькі військовополонені, які утримувались в таборах у Сибіру,  повернулися  до Німеччини лише  в 1955  році,  після  угоди Микити Хрущова з канцлером ФРН Конрадом Аденауером.

Могили німецьких військовополонених на на православному кладовищі.

З 1944 по 1947 рік у Радомишльському таборі військовополонених від старих поранень і хвороб померли 13 німців і 4 угорці. На старому, закритому для поховань Радомишльському православному цвинтарі сиротіють 17 могил (на знімку 60-их років). У моєму архіві є тека під назвою «Цілком таємно. Документи по кладовищу німецьких полонених, м. Радомишль, 1959-1965 рр.». Є фото могил, план їх розташування і список прізвищ людей, котрі там поховані. Десь же, можливо, є діти, онуки, брати і сестри тих  людей. Під час загарбницької війни солдати були  військовими злочинцями, а померли військовополоненими. Минули літа. Жертви минулої страшної війни заслуговують  на  прощення.

Олександр Пирогов

м. Радомишль

Фото із архіву автора