вівторок, 4 березня 2014 р.

РАДОМИШЛЬСЬКІ БАБУСІ

Що б там не говорили, а життя стає все дивнішим без минулих свят. Одні просто замовчують, декотрі ніби то й дозволяють святкувати. Проте 8 березня – офіційне державне свято славного нашого жіноцтва. Бо хіба ж не заслуговують вони на таку дату їхній величі, ніжності. Дякуючи моєму захопленню в дослідженні рідного краю, мені доводиться майже щоденно спілкуватися з багатьма мешканцями міста та району. Серед моїх співрозмовників є певна категорія громадян, до яких ставлюсь з особливою повагою. В мене є один великий недолік – шаную бабусь. Жінки похилого віку заслуговують на особливу увагу. Бабусі, вони не тільки наші сучасниці, а насамперед – старожили міста. Це на їх долю випали всі випробування ХХ століття. Нібито й мали вони вже заслужений відпочинок і цілком пристойну забезпечену старість – аж ось тобі: перебудова, Чорнобиль, розвал Радянського Союзу. А з цим нові злидні і випробування для літніх людей.

пʼятниця, 14 лютого 2014 р.

МІСТЕЧКО БРУСИЛІВ ТА ЙОГО ОКОЛИЦІ В РАДОМИСЛЬСЬКІЙ ПОВІТОВІЙ ГАЗЕТІ «РАДОМЫСЛЯНИНЪ»

Серед імен Великих Українців ім’я нашого земляка Івана Огієнка (митрополита Іларіона) відомого державного і церковного діяча, науковця і педагога, видавця і письменника шановано особливо. Приємно усвідомити, що своїми дослідженнями він також торкається до нашого Радомишльського краю. Містечко Брусилів на початку ХХ століття було центром Брусилівської волості, Радомисльського повіту, Київської губернії. Публікація російського нового історичного нарису Івана Огієнка «Містечко Брусилів та його околиці» розпочалася на сторінках повітової газети «Радомыслянинъ» в січні 1913 року і тривала практично до 1917 року. 

середа, 5 лютого 2014 р.

ЖИТТЯ І ПАМ’ЯТІ БОЛЮЧІ СТОРІНКИ

Переді мною сидить жінка. Склала руки на колінах. Літ їй, певно, чимало, а на вигляд моложава. І в якісь дивні іскрини. Розповідь веде неквапно, іноді зупиняючись, замислюючись, повертаючи голову до вікна, за яким усе біле від снігу, за яким – мороз-тріскун.

- Коли почалася та проклята війна, – каже вона, – мені було сімнадцять.

Жила я на вулиці Борщагівській з батьками та молодшими сестрами. Хіба думав хтось із моїх ровесників на випускному вечорі у школі №1, що то був останній мирний день… І школу, яка стояла на вулиці Шевченка, спалили вороги. Скільки мрій було в кожного з нас, скільки доріг стелилося перед нами!.. І ось – війна… Той рік був урожайним, а збирати хліба не було кому – чоловіки пішли на війну. Сусіди наші були бідними, як і ми, але жили ми з ними дружно. Тепер мало де так є. І подільчивими були, і на чужу біду відгукувалися.