РАДОМИШЛЬ УЧОРА

Як швидко летить час... І як швидко ми все забуваємо. А все ж попередні десятиліття не так мало значили для нашого міста, щоб їх не пригадати. Отож, 60-80 роки XX століття – суміш правди, напівправди і відвертої брехні. Це була інша епоха, інші люди і абсолютно інше життя. Минуло півтора десятиліття по війні, в 1947-ому радомишляни пережили голод. Про нього якось не прийнято згадувати – не було для цього ніяких політичних причин, просто була страшна посуха... Проте у шістдесятих Радомишль практично залікував рани, завдані війною. Хоча в Малині і в Житомирі руїни залишалися страшним спогадом ще деякий час.

З ГЛИБИНИ ІСТОРІЇ

Біля розбитої дороги, на вулиці Микульського, з похиленим парканом і розламаними залізними сітками, неподалік від центра міста знаходиться старе православне християнське кладовище. Вигляд цього безладдя, ще сумніше, що тут поховано не одне покоління радомишлян. Кладовище закрито у 1984 році і не просто закрито, а й дуже занедбане. З весни до осені воно заростає травою вище поясу. Одні з винахідників – заготовляють траву для тварин. З одного боку «законсервований» цвинтар став смітником, звалищем непотребу та розплідником шкідливих і бродячих тварин, а з іншого «притулком» для бомжів і нечестивців. Цю територію використовують як місце для інтимних побачень і як громадський туалет. Православне кладовище в Радомишлі – місце, за яке радомишлянам має бути соромно.

РАДОМИШЛЯНИН – ЧЕМПІОН СВІТУ

Віктор Міхненко

Радомишль завжди був і є зараз невеличким містечком.  Хоча наше місто і маленьке, та воно завжди було багате на талановитих людей. Це факт, і я не перестаю цьому дивуватись. Ось  і нещодавно Радомишль прославив далеко  за його межами мешканець міста  Віктор Васильович Міхненко. Не буде перебільшенням, якщо сказати – прославив  країну.