РАДОМИШЛЬ: РОКИ, ЯКИХ НЕ ЗАБУТИ НІКОЛИ

Радомишль, скільки рідного в цьому слові. Початок, розквіт чи занепад будь-якого населеного пункту, найчастіше віддзеркалюють в тій або іншій мірі ситуацію в державі, до якої він належить. Це підтверджує й історичний шлях мого рідного міста. Два з половиною  роки  Радомишль  перебував  під  гітлерівською  окупацією. За цей  час місто і його  мешканці пережили  чимало  трагедій. Радомишляни ж, що  залишилися  у місті зазнавали  утисків  і примусово  працювали  на  окупантів. Відтак пережили  всі  страхіття. Умілі дії радянських військ усіх родів, стрімкий натиск на ворога привели до повного звільнення населених пунктів району. Радість визволення міста Радомишля прийшла вранці 28 грудня 1943 року, на його вулицях вже були  радянські  танки. Важко виміряти людські жертви. Німці замучили і вбили 3387 жителів району. Крім цього на фронтах Великої Вітчизняної війни загинуло 6022 чоловіки. Чимало руйнувань принесла Радомишлю війна.  Після визволення район лежав у руїнах. Відступаючи, гітлерівці знищили 2756 житлових і 618 колгоспних господарських будівель. Лише 47 колгоспам району нанесено збитків на 418 мільйонів карбованців у тодішніх цінах. З перших днів звільнення сіл району до лав діючої армії влилося 7103 жителів. В наслідок фашистського терору населення міста  зменшилось з 11700 чол. у 1939 році  до 6731 чол. у 1944 році. Усю територію  радомишльщини  всіяно могилами і пам’ятниками воїнам, тобто чоловікам. А все-таки під час війни величезний  тягар  винесли на  тендітних  плечах і жінки, що заслуговує великої  пошани.

Будівництво кінотеатру, відкритий 8 березня 1962 р.

Як швидко летить час... І як швидко безповоротно летять роки. А все ж попе­редні десятиліття важливі для нашого міста, щоб їх не згадати.   На заході  області  іще точилися бої,  в Радомишлі  і районі почали відновлювати роботу підприємства, установи, організації.  З великими  труднощами створювалися  запаси насіння зерна.  Селяни жменями збирали зерно, готуючись до весняної сівби. Гостра нестача була в кадрах.  На зміну  чоловікам, що пішли на фронт,  ставали  жінки. Жодної механізації не було. Єдиним  транспортом  були тачки  і пара коней.  Відчувалась велика нестача палива, мастил, доводилось частину тракторів пристосовувати для роботи на  дровах. Всюди на підприємствах Радомишля  та району завирувала відбудовча  робота. Отож, 50-90 роки XX століття – суміш правди, напівправди. Неймовірна інша епоха, незвичайні люди і абсолютно інше життя. Минуло півтора десятиліття по війні, проте у шістдесятих Радомишль практично залікував рани, завдані війною залишалися страшним спогадом руїни. В той час містах Житомирі і Малині руїни залишалися ще деякий час. 50-90-ті роки – найоптимістичніші десятиліття не лише для нашого міста, а й для всієї країни. Радомишль будувався, розвивався, зростав. Місцеві жителі здобули  значних  успіхів у розбудові  Радомишля  і району.

У 1990 році Київським  видавництвом «Вища  школа» видано економічно-географічний  довідник «Міста  України». Одна  із  статей  видання  присвячена Радомишлю (підготував  А. Степаненко).  Усім небайдужим,  хто цікавиться минулим  і сьогоденням  Радомишля, є можливість  порівняти  тогочасний і сучасний  розвиток  міста. « Радомишль – райцентр на р. Тетерів (притока  Дніпра), за  30 км. від залізничної станції  Ірша, за  70 км. від Житомира.  Територія  міста 833 га, з яких 491 га  під  забудовою. Зелені  масиви  і насадження  займають 323 га, у т.ч. 46 га загального  користування. Населення 16,8 тис. чоловік. На 1000 чоловік  населення 16,5 тис. тих, що народилися, природний приріст населення  біля  100  чоловік  на  рік. На роботу  в місто з  навколишніх  поселень  приїздить  900 чоловік.

Будівництво магазину "Дитячий світ" 1966 рік.

 Фото Олександра Сахневича.

         В структурі  зайнятості  населення  переважне  значення належить  промисловості (40 відсотків загальної кількості  зайнятих),  будівництву (10,5 відсотків).  Місто - організаційно-господарський та культурно-побутовий  центр районного  значення, центр АПК. Основні  промислові  підприємства:  заводи- машинобудівний, капронових  виробів, льонопереробний, цегельний, консервний, маслобійний,  хлібний, крохмальний,  комбікормовий, пивоварний,  меблевий  цех об’єднання  «Житомирдерев», швейна  фабрика, комбінат  побутового  обслуговування. Житловий  фонд 256,2 тис. кв.м., з якого 31,1 відсоток – суспільний. Житло забезпеченість 1 людини 15,3 кв.м. Потужність  водопроводу  становить 2 тисячі кубометрів  на  добу, каналізації – 4,3 тисячі  кубометрів на  добу. В середньому на 1 людину  з водопроводу  подається  98,3 л. води  на  добу. Місто газифіковано зрідженим (5,7 тис.) квартир газом. В місті 4 загальноосвітні, музична і спортивна  школи, 2 професійних  училища; лікарня, поліклініка.  Будинок  культури, кінотеатр, 2  клуби, Палац  спорту, 3 бібліотеки, музеї: історико-краєзнавчий, флори і фауни».

      Чи знаєте  ви: Радомишльський  район  становить 129707 гектарів (1.3 тисячі квадратних кілометрів). Радомишльський  район  територіально  більший  за  такі  маленькі  держави, як  Сінгапур ( у 2 рази), Андорра (в 3  рази), Мальта, Гренада (в 4 рази),  Ліхтенштейн (у 8 разів), Сан-Марино (у 21 раз),  Монако ( у 683 рази), Ватикан (у 2948 разів).

Матеріали для цього історичного дослідження, частково використані з архіву краєзнавчого музею м. Радомишля, районної  газети «Соціалістична перемога» 1944 -1965 роки, також «Зоря Полісся» 1965-1991 роки, із книги Бориса Шльоміна « З історії розвитку фізичної культури і  спорту Радомишльщини» 2007 рік, із книги Є. Ф. Орехівського «Радомишльський  ліцей №1 ім. Тараса Шевченка», видавництво «Волинь» 2012 рік та інших наукових видань.

Свято урожаю в селі Велика Рача. В центрі  з хлібом Олена  Петрова.

         Радомишляни в той час тяглися до культури, незважаючи на те, що ні коштів і часу на дозвілля не вистачало. Субота стала вихідним лише в 1966 році. Життя стало стабільнішим до початку 70-х років. В цей  час з′явилася побутова техніка: радіоли, радіоприймачі, холодильники, пилососи. Не одне  досягнення  сучасної техніки і нових  технологій не йде ні в яке порівняння з тими приборами, вони  були  першими.   Подумати тільки, ще яких не будь років 40-50 тому володарями телевізорів були деякі щасливчики. Телевізійний екран збирав не тільки родину, а й сусідів на вечірній перегляд «Блакитного вогника». Вільні вечори родини проводили біля телевізора. Телеприймачі були рідкістю – не в усіх домівках. Вечорами біля маленьких екранів збиралися сусіди. Дехто приходив зі своїм стільцем і не йшов, доки не закінчувався ефірний час. Це, звичайно, ускладнювало життя господарям, проте до сусідів тоді ставилися як до дорогих гостей, тому доводилось терпіти. Всі зачаровано дивилися на живу картинку, ніхто не наважувався вимовити ні слова. Нині телевізор є в кожній оселі, часто навіть не один. Для одиноких і хворих людей – наче вікно в світ. Що робиться в світі – пізнають з телепередач. Без телевізора люди не уявляють свого життя. Телебачення створює ілюзію присутності людей. Ще однією всенародною розвагою були походи до кінотеатру, які перетворювалися на ритуал. Квитки на кращі місця продавалися "по блату". На другому поверсі новозбудованого кінотеатру знаходився концертний зал, де проводилися різні виставки, працював буфет. Після кіносеансів прибиральниці вимітали з рядів гори лушпиння від полузаного насіння. Нижче «Каплички» на річці Тетерів знаходилась човнова станція, де за один карбованець можна було взяти човна на дві години. Вище «Каплички» збудована сифонна заправка, де заправляли газовану воду в переносні сифони. Також облаштовано територію для літнього відпочинку трудящих на воді  з дерев'яними парасольками, яка отримала назву  «Дитячий пляж». Біля лісу в урочищі «Кузьмичі» багато років працював піонерський табір «Лісова пісня». В піонерському таборі протягом кількох десятиліть безкоштовно, влітку в три зміни, мали змогу відпочивати сотні школярів з Радомишля та району.  В створенні і роботі табору велика заслуга В.П.Вітінського, керівника районним об’єднанням «Сільгосптехніка», заслуженого працівника сільського господарства України. Важливе місце в питаннях благоустрою і забудови міста, зайняло впорядкування центральної площі.  Як казали в народі, місто перетворилось на суцільний будівельний майданчик. Тисячі радомишлян трудилися, не шкодуючи сил, на будівництві, підприємствах і в установах, сотні з них удостоєні високих урядових нагород. Великим багатогалузевим господарством став місцевий колгосп ім. В.І. Леніна, начолі з І.І. Самоплавським.  Добру і незабутню пам'ять про себе лишили керівники Ф.І.Герасько, П.О. Володимиренко, М.І.Осадчий, С. С. Прищепа,              О. Й. Цендровський, А. Д. Кравченко, Л.Н. Тарасюк,  А. І. Філіпович, В. П. Вітінський, Ш. Ю. Пресс та інші.

Для багатьох, народжених після війни, голодне і важке дитинство – не просто абстрактні слова, а реальне життя. У продажу іграшок зовсім  не було. Дітвора виготовляли власноруч: рогатки, дерев’яні автомати, луки з стрілами. Збирали і заготовляли, та здавали заготівельникам сировини: метал, скло, черепашки. В місті на таких заготівельників  казали «онушники», ті замість грошей видавали дітям  глиняні зліпки, свистульки та інші іграшки. Малеча самостійно вигадувала десятки різних ігор, в які гралася із захопленням. Особливо популярною гра в "клек" або "пекаря", у різних частинах міста її по-різному називали. Правила гри прості: на цеглу виставлялася металева банка з-під фарби, від неї кроками вимірювалися різні відрізки відстаней, що відмічалися лініями. Довгими палицями намагалися збити банку, переходячи з лінії на лінію. Гра настільки захоплювала дітвору, що інколи на кожній вулиці міста змагалися десятки команд, зайнятих "пекарем". У футбол на той час грали всі: дорослі, підлітки, діти. Гру влаштовували скрізь: на вулицях (машин тоді було мало), на шкільних спортивних майданчиках, на будь-якому пустирі, влітку – на берегах Мики і Тетерева. Спочатку власноруч робили м'ячі, зшиті із шкіри, які набивали  шматками матерії. Пізніше з'явилися гумові м'ячі і тільки на початку 70-х – схожі на сучасні, напов­нені повітрям. На стадіоні трибуни побудовані з обох боків поля. Пригадуються випадки: для того, щоб потрапити в парк, а отже й на стадіон на якийсь особливий матч, треба було придбати квиток за 20 копійок, вхід був платний. Любили і обожнювали у місті й своїх футбольних кумирів. Якось старшокласники та студенти з вулиць Ломоносова, Кірова, Ватутіна зібрали свою футбольну команду і назвали її "Водокачка". Грали з азартом, без тренера, за один сезон стали чемпіонами міста, обігравши десятки місцевих команд. Три сезони підряд вигравали престижний районний «Кубок осені». Над стадіоном гриміли кричалки: «Водокачка» виграє, значить місто воду п’є!» Саме в цей час незмінні футбольні вболівальники видумали карточну гру, яка отримала назву "храп". В яку грали на лавах  трибун, суміщали гру  із переглядом матчів. На початку ставки мізерні – 10 копійок, згодом збільшувалися до одного карбованця. До кінця гри в «банку» накопичувалась чимала сума. Ця примітивна, бандитська гра на інтерес збирала на лавах десятки команд своїх учасників. Чому "бандитська"? Та тому, що особливим хистом вважалося вміння обдурити партнера. На міському стадіоні пам'ятним став матч з дублерами київського "Динамо", в місто приїхали відомі футболісти Воїнов, Біба. Хокей, зимою в місті, - не менш популярний чим футбол. На річці  Миці, скованій морозом, збиралися сотні хлопчиків, розчищали лід, готували ворота, розбивалися на команди і грали саморобними ключками та шайбами. Щорічно заливали каток у парку біля стадіону. "Снігури", "дутиші", "ножі" – найрозповсюдженіші ковзани того часу – мрія кожного підлітка. Радомишляни часто ставали призерами обласних змагань із ковзанярського спорту. Дехто і нині зберігає футбольні та хокейні атрибути, як особливі реліквії дитинства . Для тих, хто жив у цей час у нашому місті, пройшовши через випробування війни і повоєнних років, люди ставали добрішими, податливішими, допомагали один одному, часто по-сусідству ходили один до одного в гості. Щось відремонтувати чи полагодити, підшити чи підказати. Якщо хтось занедужував, влаштовувались цілі консиліуми, як він має лікуватися. Звичайно, не обходилося без сварок, проте доброзичливості і поваги було набагато більше. Усі побутові предмети, якими звикли користуватися нині в кожному будинку чи квартирі, вперше з'явилися саме в той час. Неповторними залишилися запах асфальту, яким вимощували дороги в місті, смак свіжовидоєного молока, перша радіола, програвач, телевізор, холодильник. А все ж ми втратили щось важливе. По сірники, сіль, стільці і столи на весілля чи гостину та й на поминки вже ніхто не ходить. Але... Але жодний стільниковий зв'язок чи Інтернет не може замі­нити живого і теплого людського спілкування з родичами, друзями, сусідами.

По великому рахунку, то була епоха  щасливих  людей, що навіть, не усвідомили свого щастя. Розуміння цього приходить, коли порівнюєш дві епохи – минулу і сьогоднішню. У кожного часу - свої герої. Вже давно немає на мапі  світу тієї країни, що  колись гордо вшановувала своїх громадян Героями Праці. Не має вже на світі й більшості  цих героїв. А ми – їх нащадки, працюємо тепер за гроші. Мабуть, це і справедливо, концесія   змінилася.   В наш  час не тільки  герої-воїни,  захистивши весь  світ від фашизму, та навіть люди бувши Героями Праці (соціалістичної), не шановані  в незалежній  Україні, де героїв капіталістичної праці ще не  придумали. Та країна одна. «Народ повинен пам’ятати своїх героїв» - казали колись. А таки повинен. Якщо запитати місцевих чиновників і депутатів, чому в райцентрі має місце все це неподобство, то відповідь буде звична – немає коштів. Хоча, як на мене, справа не в коштах, а в їхньому нинішньому ставленні до людей . Хто про них дбає. Не ті тепер орієнтири. Сьогодні «герої» -- почасти люди сановні, грошовиті, які не те що заробити, а й купити можуть ордени, що і роблять. А героїв минулих часів з порепаними долонями, що здобували і розбудовували Радомишль не грошима, а власним горбом, вони в свою компанію не беруть.

В середині XIX століття Кобзар докоряв своїх сучасників, що вони «славних  прадідів великих правнуки погані».  50-90-ті роки, сповнені надій, залишаються все-таки гарним спогадом життя. Що б не говорили про них сучасні історики – вічні угодники політики.  Не треба переписувати історію на догоду кожній новій владі, бо щоразу знайдуться ті, хто поставить переписувачів у смішне становище. Звичайно, з роками суспільство змінюється, та все ж остання крапка завжди залишається за правдою життя. Можна по-різному ставитися до минулого нашого міста, але на мій погляд, саме це були його золоті часи. Хочеться вірити, що вони не минули назавжди.

Пам’ятник Карлу Марксу на території

колишньої меблевої фабрики. Фото автора

 Історія не дає уроків, вона мстить за її нерозуміння. Всі вважають себе демократами в останній інстанції. Адже в минулому, як у природи, бувають різні (часи) пори. Але з впевненістю можна стверджувати, що на нашій благословенній землі нашому люду не жилося щасливо. Важко зрозуміти неминучість часу, але занадто дорогою ціною заплатили і платять наші люди за те, що відбувається. Реформація стає все трагічнішою. Все заради чого? Яка ціна цієї горезвісної демократії. Якщо це демократія – то кому вона потрібна? Якийсь дикий капіталізм з нелюдським обличчям. В той  час, коли  народ  бідує, більшість  місцевих  керівників  жирує. Поки сонце свободи і демократії зійде над містом Радомишлем, то депутати, чиновники і «жополизи» злочинної влади розкрадуть і розвалять все те, що залишилося від недалекого минулого. Що ж, виходить, що мешканці Радомишля і району жили без роду і племені? А всі будівлі, заводи, фабрики, дороги, школи впали з неба? Можна констатувати, як факт, що фактично нічого не залишилося. Доводиться відновлювати по пам’яті: викинуте, втрачене покоління. Ми не повернемося до минулого, але дуже хочеться повернутися до ковбаси по 2,20, хліба за 14 копійок, газованої води по 3 копійки, горілки – 3,62. То були кращі роки за всю історію міста. Однак ніхто не в змозі повернути минулого. Історія вказує на помилки, щоб ці помилки не повторювати в майбутньому. То була інша країна і інше життя, та ми його пам’ятаємо, бо то було наше життя. Саме  час згадати з цього  приводу  вислів класика  світової  політології Макіавеллі: «Людина, яка  мріє  лише  про шматок  хліба (у прямому  розумінні  цього слова.-Авт.) не може бути повноцінним  громадянином і адекватно  реагувати  на  те, що  відбувається  в державі». Сьогодні ми дивимося з нової країни і нового життя, іноді забуваючи, що в дзеркалі можна побачити лише власне відображення.

Олександр Пирогов

м. Радомишль

Фото із архіву автора

Автор щиро вдячний за моральну і матеріальну підтримку в пошуках Радомишльської старовини Володимиру Романовичу Тетерському, Миколі Станіславовичу Григоровичу, Олександру Михайловичу Ткачуку, Олександру Васильовичу Бугай.