«ПЕВНО, В ТОМУ І Є ТА НАЙВАЖЧА ПРОВИНА МОЯ…»

На початку липня 1944 року Радянська Армія вела активні наступальні бої на фронті, що тягнувся від Білорусії до Карелії. В Україні тим часом спостерігалося певне затишшя, яке врешті розродилося бурею 18 липня. Форсований наступ 1-го Українського фронту по лінії Львів - Чернівці за кілька місяців потому завершився повним і остаточним визволенням України від гітлерівських військ.

І хтозна, чи не підштовхнула командування СРСР до таких рішучих дій подія, яка відбувалась 11-15 липня біля підніжжя карпатської гори Виділок в захованому від стороннього ока урочищі на Самбірщині. Там, у затишній лісничівні, упродовж п’яти днів проходив Великий установчий збір Української Головної Визвольної Ради (УГВР) — такого собі новоутвореного підпільного парламенту і уряду України, що мала представляти Україну, як одну із воюючих сторін в стосунках з іншими країнами. Адже в політичних колах світу тоді взагалі не розглядалась навіть можливість існування незалежної української держави. Тож утворення УГВР, головною бойовою одиницею якої була Українська Повстанська Армія, мало стати на думку засновників першим вагомим кроком на шляху до здобуття реальної незалежності.

РАДОМЫШЛЬСКИЕ БАЗАРНЫЕ ИСТОРИИ

Радомышльский базар – это своего рода летопись города. В начале июня погода в этом году довольно капризная. Синоптики, как и наши политики только обещают на улучшение. К середине июня погода стабилизировалась, днем температура относительно поднялась, днем на дворе комфортно, ночью холодно. С рассветом, как только косые лучи солнца освещают землю – радомышльский рынок начинает оживать. Сначала подъезжают машины, потом продавцы медленно и сонно раскладывают, и расфасовывают товары. Несколько лет назад в центре города открылся супермаркет «Сильпо», который существенно ударил по ценам на базаре. По статистике средняя украинская семья тратит на еду 50,2 % своего бюджета. В рейтинге европейских стран по доле рассходов семей на продукты, Украина занимает последнее 40-е место, что во многом объясняется нашими невысокими доходами.

БУРХЛИВИЙ ВИР МИХАЙЛА ЧАЙКОВСЬКОГО ТА ЙОГО НЕСПОДІВАНИЙ І ТРАГІЧНИЙ ФIНАЛ

У численних походеньках “Джеймса Бонда” ХІХ століття була протоптана й радомишльська стежина.

Його вважали одним з найвідчайдушніших авантюристів ХІХ століття, адже упродовж свого бурхливого життя він повсякчас перебував у вирі головних політичних подій, а виконуючи найпотаємніші місії, примудрився притому побувати на службі у, здавалося б, найзапекліших супротивників і ворогів – у французів, росіян, поляків, турків. Водночас його вважали за свого патріота й оборонця народи, що прагли незалежності від на той час сильних світу сього: поляки, українці, серби, болгари. Недарма ж народилося тоді між них поширене повсюдно гасло «За нашу і вашу свободу». 

СТАЖ, ГІДНИЙ ПОШАНУВАННЯ

Майже 30 років (!), з 1879 до 1907 (з невеликими перервами), обіймав посаду міського голови повітового міста Радомисля Никодим Оксентійович Гарбаров.

Здавна відомий у Веприні рід Гарбарів, славних представників прадавнього промислу – гарбарства. Гарбарами називали ремісників, які займалися вичинкою шкіри.

Від своїх пращурів успадкував не лише прізвище, а й справу, якою вони одвіку промишляли, вепринець Оксень Дійович Гарбар. Щоправда, прадідівське прізвище у нього згодом дещо змінилось на російський манер – Гарбаров (подекуди його писали і як Гарбарев). Між тим цю гілку роду називали ще й Дійовичами (Диїчами), таке прізвисько зустрічається в ряді тогочасних документів.

У 1836 році в Оксеня Дійовича і його дружини Антоніни Матвіївни народився син Никодим, котрий, здобувши домашню освіту, пішов потому на вільні хліби і виявив неабиякий підприємницький хист. Згодом він, маючи ценз київського міщанина, а затим – купця, повернувся до промислу предків і порядкував на придбаному батьком невеликому шкірзаводі на хуторі, що виник на річечці Сухарці на південній околиці Радомисля. 

СПОГАДИ РАДОМИШЛЬСЬКОЇ ЯЛИНКИ

Зазвичай у Новий Рік радомишляни роблять гучніший звук телевізора, коли за десять хвилин до півночі починається трансляція привітального слова Президента. А згодом дивляться святковий новорічний концерт чи музичний фільм. Згідно статистичних досліджень за 2014 рік українці збідніли вдвічі, а за декотрими показниками – втричі. Знецінення української валюти за півроку на 100%, люди бідніють на очах.Чи намагається радомишльська «демократична» влада використовувати свої важелі для того, аби мешканці міста і району змогли гідно відсвяткувати настання 2015 року. Щоб свято радомишляни зустріли з новорічним настроєм і надією на краще життя. Напередодні свят одним із ключових питань є завершення фінансового року та виплата заборгованості із заробітної плати. Який же Новий Рік без лісової красуні? Сьогодні для багатьох без неї свято – не свято. В наш час небагатьом відомо, що ялинка – не новорічний атрибут, а різдвяний. І колись це чудове дерево та ялинкові прикраси мали особливе символічне значення, нині забуте. Після бурхливо-кривавих подій 1917 року та громадянської війни новорічна і різдвяна ялинка продовжувала радувати дітей і дорослих.

ПАТРІОТИЧНІ ТРАДИЦІЇ УКРАЇНЦІВ ФОРМУВАЛИСЯ З ДАВНІХ ДАВЕН

Патріотичні почуття, що охопили нині наших співгромадян з огляду на терористичні дії сепаратистів і російську військову агресію на сході України, засвідчують стійкий і незламний дух волелюбного українського народу, котрий формувався і множився багатьма поколіннями. Такі ж прояви патріотизму виявляли українці й століттям тому, коли спалахнула Перша світова війна, а на сучасних українських теренах велися кровопролитні бої. Як і нині, на захист своєї землі від ворога вирушало чимало добровольців, з числа яких формувалися ополченські військові формування.

ТАЄМНИЦІ СТАРОГО КЛАДОВИЩА

Біля розбитої дороги, по вул. Микульського, з похиленим парканом і розламаними залізними сітками, неподалік від центра міста знаходиться старе православно-християнське кладовище.

Старе православне кладовище майже в центрі міста. Закрите в 1984 р. Сучасне фото.

Вигляд цього безладдя, ще сумніше, що тут поховано не одне покоління радомишлян. Кдадовище закрито у 1984 році і не просто закрито, а й дуже занедбано. З весни до осені воно заростає травою вище поясу. Одні з винахідників заготовляють траву для тварин. “Закоцервований” цвинтар став смітником, звалищем непотребу та розплідником шкідливих і бродячих тварин, і притулком для бомжів. Цю територію використовують як місце для інтимних побачень і як громадський туалет. Православне кладовище в Радомишлі — місце, за яке радомишлянам має бути соромно.

РАДОМИШЛЬСЬКІ ШЛЯХИ ДРУГОГО ЗИМОВОГО ПОХОДУ

У кожного народу є свої святині, пов'язані із світлими чи трагічними подіями його історії. Для українців одним з таких місць є містечко Базар. Тому щороку сотні людей їдуть до цього враженого радіацією поселення, щоб вшанувати пам'ять і віддати належне подвигу козаків і старшин армії Української Народної Республіки. В неймовірно складних умовах, без теплого одягу і взуття. достатньої кількості зброї, набоїв, транспорту вони в листопаді 1921 року зробили останню відчайдушну спробу визволити Батьківщину, заплативши за це своїм життям: хто на полі бою, хто, потрапивши в полон, був посічений з кулеметів котовцями на околиці Базару. Пам'ять про подвиг героїв живе у народі, незважаючи на всі намагання колишньої компартійної влади її знищити. 

СПАДКОЄМНІСТЬ ПОКОЛІНЬ

Російська військова агресія та прояви сепаратизму на Сході України виплекали піднесення патріотизму, національної самосвідомості й солідарності українського народу. Люди долучились до зміцнення обороноздатності країни, допомагаючи хто чим зможе. Не стоять осторонь і радомишляни. Вони є гідними нащадками своїх предків-земляків. 

В цьому світлі є цікавими відомості, наведені в «Пам’ятній книзі Київської губернії» за 1857 рік, пов’язані з подіями Кримської війни 1853-56 рр. Ця книга зберігається в Радомишльському народному історико-краєзнавчому музеї. У ній зокрема повідомляється, що для потреб армії надійшло корпій (перев’язочний матеріал на лляній основі) від священиків Радомишльського повіту: Маєвського – 7 фунтів, Успенського - 20 фунтів, від дружини поміщика с.Ораного Радомисльського повіту Катерини Іскри – 5 фунтів. 

Надавалась також і грошова допомога. Радомишльські повітове, парафіяльне і казенне єврейське училища зібрали 38 рублів; повітовий землемір М.В.Кедров надав 10 рублів.

Про прагнення радомислян підсобити війську свідчить і така подія за 1854 рік: «Жителі м. Радомисля пригостили обідом та вечерею усіх чинів 2-го дивізіону Лейб–гвардії козачого і 3-го дивізіону Отаманського імені Його Високості полків з 3-м дивізіоном козачої батареї. Крім того дали на дорогу кожному солдату по фунту яловичини, по булці, а утримувачі акцизного і чаркового відкупів відпустили нижнім чинам по три чарки горілки на людину. При виступі цих військ з Радомисля надані їм були підводи безплатно».

Сергій Галицький

екскурсовод народного історико-краєзнавчого музею