БУДЕМО ГІДНИМИ СВОЇХ ПОПЕРЕДНИКІВ

Скарбниця пам’яті роду і народу
До 50-річчя Радомишльського народного історико-краєзнавчого музею

Володимир МОЛОДИКО, краєзнавець,

редактор міського радіомовлення 

«Студія «Радомишль».

Відкриття 1956 року в Радомишлі стоянки первісної людини значною мірою прислужилося розвиткові місцевого краєзнавства.

Саме зусиллями краєзнавців та за їхньою ініціативою у 1959 році в місті було засновано краєзнавчий музей, навколо якого згуртувалися ентузіасти-пошуковці: О.Мельник, А.Бородько, К.Гарбаренко, М.Криворук, М.Масюта, М.Осадчий, Б.Пивовар, Г.Покотило, М.Роговченко, О.Сахневич, С.Хруленко, Ф.Шкулій. А першими експонатами музею стали якраз подаровані археологами знахідки з Радомишльської стоянки. І ця експозиція й донині є своєрідною візитівкою музейного закладу.

НЕТЛІННІ ПАМ’ЯТНІ ЗНАКИ

Ці рядки я присвячую пам'яті євреїв, закатованих у роки Другої світової війни. Тоді фашисти знищили шість мільйонів іудеїв, із них були півтора мільйони з території СРСР. 

19 липня 1941 року гітлерівці зайняли наш райцентр. Геноцид щодо єврейського населення свого апогею набув у вересні. Місця масового розстрілу приречених були біля хутора Кузьмичі та в яру біля річки Черча. 

Встановити поіменно замучених не вдалося. У реєстрі, зробленому по війні міськрадою, зазначені тільки прізвища голів страчених родин. А проти прізвищ - число розстріляних із сім'ї. За даними НКВС в Радомишлі під час фашистської окупації було розстріляно 2100 чоловік дорослого населення та 1000 дітей. НКВС вказує, що переважна більшість страчених були євреї. 

ПРО МИНУЛЕ ЗАРАДИ МАЙБУТНЬОГО

Наш мальовничий край завжди приваблював до себе найрізноманітніших людей та й сам дав світові чимало видатних особистостей. Написано достоту поетичних і прозових творів, художніх полотен, створено кінофільмів про його неповторну природну красу, відомих і простих поліщуків, про багату і цікаву історію. Але час швидкоплинний, і непомітно стають історією, здавалося б, ще зовсім свіжі у пам’яті події останніх днів, місяців, років, десятиліть. А тому потрібно, щоб і вони залишалися в якомусь зібраному й узагальненому вигляді для нащадків. 

ПАРК ПОВЕРТАЄ ТРАДИЦІЇ

Міський парк традиційно влітку є одним з найулюбленіших місцем відпочинку городян. Тут приємно прогулятися, чи просто посидіти на лавах у затінку дерев, провести вільний час з друзями, або скласти своєрідну компанію дітям чи онукам, які залюбки граються на дитячому майданчику. Тож наш міський громадский парк відновлює свої традиції, які закладалися ще в 30-х роках минулого століття. 

ПІДЗЕМНІ ХОДИ У РАДОМИШЛІ РЕАЛЬНІСТЬ ЧИ ЛЕГЕНДИ?

З чутками про підземні ходи я знайомий ще з дитячих років. Мені відомо, що і повоєнне покоління людей хвилювала ця тема. Вона спливла і сьогодні, тому я вирішив поділиться з вами своїми міркуваннями.

В серпні місяці, я став очевидцем як в центрі міста, біля кінотеатру встановили вагончик, огородивши його високим парканом. Мені це здалося цікавим, кілька років тому точно на місці встановленого вагончика був провал, який згодом засипали сміттям. Своєю версією про те, що можливо будуть розкопувати підземний хід, я поділився зі своїм знайомим. Він її не підтримав, припустивши, що хтось щось буде будувати. І ось через кілька місяців, я прочитав в газеті статтю:

24 жовтня виповнюється – 70 років радомишлянці Самойленко (Жабенко) Ганни Олександрівни – вчительці сш № 4, яка своєю наполегливою працею приносила славу в спортивному житті нашого міста

Ось один з багатьох епізодів

професійного життя Ганни Олександрівни:

Ганна Самойленко

1964 рік - це один із самих значущих в історичному плані для післявоєнного Радомишля час. Адже саме в цей рік Радомишль набув статусу міста, а не ПГТ, як раніше. Вау! Круто! Правда, порівняно з такими містами Житомирщини, як Коростень, Бердичів, Новоград-Волинський, він виглядав, звичайно, не як Ріо-де-Жанейро. Але, не дивлячись на це, у цьому невеличкому містечку жили працьовиті люди, і не менш завзяті, їхні діти. І кожен з них гордився, що тепер вони живуть в місті. І щосили намагалися довести, що радомишляни а нічим не гірші, чим їх більші, в територіальному плані, брати – міста Житомирщини.

ТО БУЛА НЕ ТЮРМА І НЕ КОЛОНІЯ

Мої знайомі мене часто запитують "А що то була за установа на Папірні по вулиці Кірова де вам довелося служити 20 років тому? Може тюрма чи колонія?" Для зацікавлених повідомляю не тюрма і не колонія. То була спецкомедатура №3, утворена наказом МВС УРСР №12 від 2 лютого 1987 року при райвідділі внутрішніх справ. Підпорядковувалася вона відділу виправних трудових установ УВС облвиконкому. Мета і завдання спецкомендатури нагляд за умовно засудженими, трудовлаштування і перевиховання їх. У народі цих засуджених попростому називали "хіміками". У СРСР такі комендатури створювалися здебільшого на підприємствах хімічної промисловості (і не тільки на них), тож звідти і назва. Тільки в Україні було 153 комендатури, а в області три: жіноча - на льонокомбінаті чоловіча - на "ХІМВОЛОКНІ" третя - чоловіча - в Радомишлі для будівництва і розширення машзаводу.

УРОКИ ИСТОРИИ

Как это было

«ВИДЯ, ЧТО ТОЛПА ПЕРЕД МОИМ БРОНЕТРАНСПОРТЕРОМ НЕ РЕАГИРУЕТ НА  ПРИЗЫВЫ РАССТУПИТЬСЯ, Я ПРИКАЗАЛ ПУЛЕМЕТЧИКУ ОТКРЫТЬ ОГОНЬ…»

В дни 40-летия ввода войск стран Объединенного Варшавского договора в Чехословакию бывший комендант штаба войск ОВД полковник в отставке Николай Крепченко рассказывает «Событиям» подробности своего участия в беспрецедентной военно-политической операции

Владимир ШУНЕВИЧ

«События» 21 августа 2008 года

( Житомирская область)

Полковник  в отставке Николай Крепченко 9 мая 2012 г

В ночь на 21 августа 1968 года жители городов и сел Чехословакии не сразу обратили внимание на мощный гул двигателей. Ведь месяца не прошло, как в этой стране закончились командно-штабные учения войск Варшавского договора под кодовым названием «Шумава», в которых приняли участие 16 тысяч военнослужащих  СССР, ЧССР, Польши, ГДР и Венгрии.

Но в этот раз очевидцев поразило то, что колоннам бронетранспортеров, танков, грузовиков с  белыми полосами на башнях и бортах конца-края не видно.

ПАРАДИ В РАДОМИШЛІ

Разом з епохою СРСР відійшли в минуле демонстрації трудящих, які були одним із пропагандистських елементів радянського суспільства. В народі їх називали парадами. Вони проходили повсюди, починаючи від столиці та великих міст і закінчуючи кожним районним центром. Місто Радомишль не було винятком і в ньому щорічно проходило по три паради: 1 травня – День міжнародної солідарності трудящих, 9 травня – День Перемоги та 7 листопада – День Жовтневої революції. Паради були «добровільно-примусовими». Робітникам підприємств явка для організованого проходження в колонах була обов'язкова. Ігнорування цього заходу могло привести до позбавлення премії або інших бонусів на роботі. Для учнів 6-10 класів шкільна колона була теж обов’язкова, непослух не вітався.