РАДОМИСЛЬСЬКИЙ ПОВІТ В УКРАЇНОМОВНІЙ ГАЗЕТІ «РАДА»

Значний вплив на розвиток національно-культурних процесів на території всієї України, зокрема Київської губернії, справила україномовна преса початку ХХ століття. У губернії (не враховуючи Києва, 95 україномовних і 7 двомовних часописів українсько-російських видань) виходило 19 україномовних і 4 двомовних часописів. Для порівняння: за цей час у Полтавській губернії виходило 30 україномовних видань, Харкові та Харківській губернії – 14, в Одесі та Херсонській губернії – 12, Катеринославській губернії – 10, Подільській, Волинській і Чернігівській – по 3. Отже, Київська губернія за кількістю видань рідною мовою посідала одне з провідних місць серед інших губерній Східної України.

Газета «Рада»

ГАЗЕТА «РАДОМЫСЛЯНИНЪ» №1

1 января 1914 год

 3-й год издания

В состав Киевской губернии Российской империи город Радомысль вошел в 1797 году. Информационная потребность этого региона была вызвана удовлетворить периодическая пресса, что начинала развиваться в начале ХХ века. 

Уездная газета «Радомыслянинъ» выходила трижды в неделю (с 1 июня 1912 – 1913 №120, с 1915 – 1917 ежедневно).

Газета была частной, владельцем и редактором был Х.М. Фельдман, печаталась в типографии И.А. Пекаря, г. Радомысль, ул. Большая Житомирская, дом Вахера. Просматривается и такая закономерность: чем динамичней развивался город Радомысль и уезд, тем больший интерес проявляет общество к разнообразным реалиям жизни – экономике, науке, просвещению, культуре, не говоря уже про важные составляющие какого-либо общества – политику и всего того, что с ней связано, тем больше появляется различной информации. Без сомнения можно отметить, что газета была универсальной и массовой, влиятельной и успешной. Потому что из страниц издания местные жители получали всестороннюю, оперативную, своевременную информацию о всех сферах жизни города Радомысля и уезда, а также Киевской губернии и других городов Российской империи.

АРХЕОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ РАДОМИШЛЯ

У 2011 р. Східно-Волинською експедицією ІА НАНУ здійснено розвідкові роботи на території м.  Радомишля. Основною метою цих робіт був пошук точного розташування літописного  Мичеська. 

МЛИНАРСТВО У МІСТІ РАДОМИСЛІ

Головним заняттям жителів Радомисльського повіту було хліборобство. Врожаї збирали добрі і на ринок надходила достатня кількість сільгоспсировини: продукти тваринництва, хміль, зерно. Із енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона (1899 р., С.-Петербург, т. 26): «В Радомисльському повіті Київської губернії орної землі – 306944 дес., садибної – 8292 дес., під городами – 18108 дес., під садами – 1633 дес., сінокісних заливних – 31598 дес., не заливних – 33108 дес., вигонів на пасовину – 30855 дес., лісу – 319156 дес., решта угідь – 167 дес. Головні хліба – жито, овес, гречка, посіви ячменю, пшениці... Хлібозапасних магазинів 158.»

РАДОМИСЛЬСЬКИЙ ПОВІТ У 1918 РОЦІ

Нещодавно до мене потрапила книга «Боротьба за радянську владу на Україні». Нібито нічого особливого, хоча як потрапила – то майже як детективна історія. Адже роком видання є 1927 рік – десятиріччя Жовтневого перевороту. І про події, які відбувалися, у 1917-1920 роках, у ній розповідається не зовсім так, як ми звикли, тобто без ідеологічних комуністичних догм (під яким саме кутом їх висвітлювати) і погляду на історичний шлях з точки зору сталінського «Короткого курсу історії ВКП (б)». Мабуть, невипадково з того часу книга ця жодного разу не перевидавалась. Та найбільш цінним у ній є те, що окремий розділ присвячено статистичним даним Радомисльського повіту.

ЯКЕ БУЛО МІСТО РАДОМИШЛЬ МАЙЖЕ ДВА СТОЛІТТЯ ТОМУ

Світ, в якому ми живемо, має таку координату як час. Ця координата має властивість змінювати навколишній світ і дуже швидко. Робимо уявний експеримент: клацаємо пальцями, і навколо нас залишаються тільки ті речі, які існували лише 180 років тому… сучасний світ щезає… ми знаходимося в пустинному місці, де навколо нас немає ні однієї людини, тварини, ні однієї травинки чи бур’яну, немає і лісу, лише десь на обрії росте декілька вікових дубів, а від міста Радомишль на пустому пагорбі самотньо маячить двоповерховий митрополичий будинок, нині школа номер п’ять. Ось і все, що має місто та околиці від такого недалекого минулого. З тих пір багато минулих поколінь радомишлян зі своїм світом розчинилися в часі. І ми б ніколи не дізналися про їх життя-буття, якби до нас не дійшли документи тих часів.

В цій статті я спробую описати декілька давніх документів: плани Радомисля 1826 та 1848 років.

ГОРОДЧИН (Знищені поселення краю)

Романдорф на мапі 1868 року (фрагмен, доп. П.Тужик)

Село з такою назвою розташоване в 5 кілометрах від автошляху Радомишль-Малин поряд з селом Ходори. 

Топонім Городчин не єдиний в Україні. В Шепелицицькій волості існувало село Городчан, в Підляшші Городчино, в Требухові Броварського району урочище Горочани. З усіх схожих топонімів найбільш цікавим є трактування походження назви села Городчино, яка означала осад, фільварок, що належав до міста чи замку. Цілком можливо в місцевості, де міститься населений пункт, проживали люди й раніше, але сучасна його історія розпочинається з ХІХ століття з освоєння теренів Потіївської волості німецькими колоністами.

ТАЄМНИЦЯ СМЕРТІ МИКОЛИ АРХИПОВИЧА

Доля Миколи Георгійовича Архиповича була такою ж суперечливою та водночас трагічною, як і епоха, у яку він жив. Народженому в потомственій священицькій родині, йому, здавалося б, був уготований шлях служіння Богові. Та, ніби відчуваючи лихоліття та соціальні потрясіння, що насувалися на його рідну землю з початком ХХ століття, він обрав своєю життєвою справою ратну службу.

Ось яку біографічну довідку про нього подано зокрема у книзі Я.Тинченка «Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921)». (Київ, 2007 р.)

«ПЕВНО, В ТОМУ І Є ТА НАЙВАЖЧА ПРОВИНА МОЯ…»

На початку липня 1944 року Радянська Армія вела активні наступальні бої на фронті, що тягнувся від Білорусії до Карелії. В Україні тим часом спостерігалося певне затишшя, яке врешті розродилося бурею 18 липня. Форсований наступ 1-го Українського фронту по лінії Львів - Чернівці за кілька місяців потому завершився повним і остаточним визволенням України від гітлерівських військ.

І хтозна, чи не підштовхнула командування СРСР до таких рішучих дій подія, яка відбувалась 11-15 липня біля підніжжя карпатської гори Виділок в захованому від стороннього ока урочищі на Самбірщині. Там, у затишній лісничівні, упродовж п’яти днів проходив Великий установчий збір Української Головної Визвольної Ради (УГВР) — такого собі новоутвореного підпільного парламенту і уряду України, що мала представляти Україну, як одну із воюючих сторін в стосунках з іншими країнами. Адже в політичних колах світу тоді взагалі не розглядалась навіть можливість існування незалежної української держави. Тож утворення УГВР, головною бойовою одиницею якої була Українська Повстанська Армія, мало стати на думку засновників першим вагомим кроком на шляху до здобуття реальної незалежності.