Ще донедавна, незважаючи на погоду, вздовж
дороги, що веде до міста Радомишля, ходила бабуся. Завжди чисто вдягнена,
пов'язана темною хустиною. Звали її Ольгою. Вона відвідувала Свято-Миколаївську
церкву, не пропускаючи жодної служби. Недаремно колись босоніж ходили на
поклоніння до святинь спокутувати гріхи чи подякувати Богу,— щоб відчути
поверхню землі, простір, пил доріг, придорожню траву. Щоб подумати, перевернути
сторінки свого життя, і пережити все знову. Люди дорослі і розумні, мають
відповідати за свої вчинки. Баба Оля, подейкували, замолювала свої гріхи. Та
Бог їй суддя, нехай кожен несе свій хрест, даний йому Господом.
