Талановитий письменник Олександр Купрін, який мешкав певний час у Житомирі, в 1909-му році вустами свого героя у повісті «Молох» пророкував: «Незабаром ми будемо бачити один одного по дроту на відстань сотень і тисяч верст». Письменник не помилився. Людство бачить, чує і не лише «по дроту», а й взагалі без нього. Від дня винаходу «газети без відстані і паперу» минуло понад 100 років.
Український
військовий радіоінженер Віктор Олександрович Софронович у 1927 році перший в
Житомирі і один із перших в країні сконструював саморобний телевізор. Працював
він за принципом стробоскопічного ефекту. Розмір екрану був завбільшки із
сірникову коробку. Але на цьому екрані винахідник побачив першим у Житомирській
області пробну передачу в 1934-му році. Потім за інші важливі розробки в галузі
радіозв’язку Віктор Софронович отримав ряд високих урядових нагород.
Перший вітчизняний телевізор «КВН-49-1»
Перший вітчизняний чорно-білий телевізор «КВН-49-1» випускався з 1948-1952 рр. Київським радіозаводом «Маяк». Назву телевізор отримав від призвіщ розробників: Кенігсон, Варшавський, Ніколаєвський. Напередодні нового 1954 року в кімнаті відпочинку лісгоспу встановили перший вітчизняний телевізор «КВН-49-1». В районній газеті «Соціалістична перемога» повідомлялося, що того дня 50 робітників і службовців лісогосподарського підприємства з цікавістю переглянули оперету Бориса Мокроусова «Роза вітрів». І відтоді майже щовечора робітники лісгоспу і місцеві жителі ходили дивитися на телевізор, як на диво вселенське. Це було надзвичайно зворушливо. Для тих часів цей апарат коштував захмарних грошей. Пересічний радомишлянин в той післявоєнний час не міг придбати телевізор за всього свого бажання. Згодом телевізор з’явився в кімнаті відпочинку районного об’єднання МТС. В той час це був не лише великий ящик, а як тоді казали – це було «вікно в світ». Чорно-білі телевізори марки «КВН» різних модифікацій випускалися до 1962 року. Телевізор «КВН-49» був дуже популярний у населення, і його по праву можна було назвати «народним телевізором». Близько половини випущених телевізорів ремонтували протягом гарантійного терміну, у зв'язку з чим у народі абревіатуру «КВН», стосовно цього телевізора, розшифровували як «купив — включив — не працює» або «купив, вкрутив — не працює». Залізну антену і довгу трубу (10-12 м.) замовляли у народних умільців на радомишльському машинобудівному заводі. Встановлювали антену бригада зв’язківців з районного радіовузла, який знаходився в будинку по вулиці Сталіна (зараз - вул. Велика Житомирська №58 -Авт.).
З химерним
світом мультиплікації ми знайомилися за допомогою першого вітчизняного телевізора
«КВН-49-1». Чорно-білий апарат був великих розмірів, з габаритами 78х40х46 см.
і вагою у 52 кілограми - дуже громіздкий. Розмір на екрані кінескопу 140х105 мм.,
як розмір поштової листівки. Перед екраном – велика скляна лінза, заповнена
дистильованою водою для наведення чіткості. Дивитися на екран, заповнений товстою
лінзою – суцільна мука. Та головною справою було налаштування величезної,
масивної антени, котра стояла біля будинку. Хтось із дорослих виходив і крутив її
на всі боки, намагаючись піймати сигнал. А діти хором кричали: Все! Добре показує!
Це коли зображення ставало більш-менш прийнятним. Бувало, що тільки лиш налаштували
телевізор, як екран раптом знову замерехтить. Ось так і мучились. А якщо раптом
падала напруга – тут уже доводилося слідкувати за стрілкою величезного трансформатора
і вручну регулювати напругу. Стабільні 220 вольт стали подавати лише в 1966 році,
коли була введена в експлуатацію підстанція «Радомишль» 110/10 кіловат, до якої
були підключені сільські електромережі 10 КВ. Усе це виснажувало як глядачів,
так і телемайстрів, але «дива» все одно хотілося. Та й як можна було відступитися
перед повною кімнатою сусідів, котрі прийшли спеціально, щоб подивитися телевізор.
Будинок
колишнього «Універмагу» по вулиці В. Житомирська №3.
Фото Віталія Оцалюка.
В кінці 50-х на початку 60-х років
матеріальне становище місцевих мешканців поліпшилось. В місті працювали десятки
заводів, фабрик та інших підприємств. Деякі заможні громадяни могли дозволити
собі купити лампову радіотелеапаратуру. на телевізори повсякчас зростав. Наприклад,
в селі Леніно (зараз село Ставки –
Авт.), уже в 1964 році було 12 телевізійних приймачів. В 1950 році міська влада
відкрила магазин «Універмаг» по вулиці Сталіна (зараз – вул. Велика
Житомирська, №3 – Авт.). Завідуючою універмагу призначили Варвару Михайлівну Скрипнікову.
В кінці 50-х років в універмазі відкрили відділ радіотоварів. В продажу були лампові
приймачі «Рекорд», приймач вищого класу «Фестиваль», радіола «Мінськ-61». Також
телевізійні масивні трансформатори. Громадяни в магазині записувалися в чергу, а
потім кілька місяців чекали, щоб апарат привезли з Києва. Згодом у відділі
радіотоварів у продажі були телевізори: «КВН-49» різних модифікацій, «Весна»,
«Старт-3», «Неман», «Верховина», телекомбайн «Харків». Корпуси телевізорів оздоблювалися цінними породами
дерев. Єдиний телевізор «Зоря» - в залізному ящику. Також до телевізора додавався особистий
паспорт, де вказувався номер вибитий на шасі в телевізорі. Також принципова електрична
схема апарата. Інструкція по експлуатації і три гарантійних талони. Гарантія
роботи телевізора надавалась на один рік.
Якщо апарат виходив з ладу - то на протязі року три рази можна було
ремонтувати безкоштовно. Згодом відділ «культтовари» перенесли па перший поверх
будинку по вулиці Ломоносова (зараз вул. В. Житомирська №6 – Авт.). В наш час в
цьому приміщенні магазин «Едем».
На
1 поверсі будинку № 21 по вул. М. Житомирській знаходилось телеательє.
Фото Руслана Литвиненка (2024 р.)
З появою перших лампових телевізорів, радіол і магнітофонів, з’явився попит на ремонт радіотелеапаратури. Працівники радомишльського радіовузлу стали першими телемайстрами.
Перше
телеательє в Радомишлі з’явилося на початку 60-х років на першому поверсі в будинку районного
вузла зв’язку по вулиці Леніна (зараз – вулиця Мала Житомирська, №21 – Авт.).
Місцеві досі пам’ятають перших телемайстрів: Григорія Гребенникова, Василя
Терещенка. В свій час вони працювали радіомеханіками у радомишльському
радіовузлі. Інструменти для ремонту радіотелеапаратури примітивні. Це тестер –
портативний прилад «Ц-20», яким можна було вимірювати напругу, силу стуму,
опір, паяльник, плоскогубці і набір різних викруток. Ремонт лампової
радіотелеапаратури проводили методом великого «втика». Цим методом
користувались всі наступні покоління телемайстрів, поки не з’явилась
транзисторні телевізори. По великому рахунку в лампових телевізорах було всього дві неполадки: чи є контакт де
він непотрібен, чи немає контакту де повинен бути. Досвід з ремонту
телевізорів, радіол, програвачів, магнітофонів приходив з роками.
В 1950 -
1960 роках міська влада особливо не
переймалася благоустроєм побуту своїх громадян. Головним завданням було
відновити промисловість. Ці роки стали переломними для побутової культури
Радомишля. Жителям міста на той час ще був властивий наївний романтизм, тяглися
до культури, незважаючи на те, що ні коштів і часу на дозвілля не вистачало.
Субота стала вихідним лише в 1966 році. Життя стало стабільнішим до початку
70-х років. А ось життя підлітків, як не дивно, було заповнене цікавими
зустрічами і відкриттями. Може тому на відміну від сучасної молоді у нас
цінувався не талант бізнесмена, а вміння бути щасливим самому і робити
щасливими інших.
Подумати
тільки, ще яких не будь років 50-60 тому володарями телевізорів були деякі
щасливчики. Телевізійний екран збирав не тільки родину, а й сусідів на вечірній
перегляд «Блакитного вогника». Вільні вечори родини проводили біля телевізора.
Телеприймачі були рідкістю – не в усіх домівках. Вечорами біля маленьких
екранів збиралися сусіди. Дехто приходив зі своїм стільцем і не йшов, доки не
закінчувався ефірний час. Це, звичайно, ускладнювало життя господарям, проте до
сусідів тоді ставилися як до дорогих гостей, тому доводилось терпіти. Всі
зачаровано дивилися на живу картинку, ніхто не наважувався вимовити ні слова.
Усі побутові
предмети, якими звикли користуватися нині в кожному будинку чи квартирі, вперше
з'явилися саме в той часовий період. Тоді з′явилася побутова техніка:
телевізори, магнітофони, радіоли, портативні транзисторні радіоприймачі,
холодильники, пилососи. Не одне
досягнення сучасної техніки і
нових технологій не йде ні в яке
порівняння з тими приборами, вони
були першими. Неповторними залишилися запах асфальту,
яким вимощували дороги в місті, смак свіжовидоєного молока, перша радіола,
програвач, телевізор, холодильник. А все ж ми втратили щось важливе. По
сірники, сіль, стільці і столи на весілля чи гостину та й на поминки вже ніхто
не ходить.
1989
рік. Телевізор «Весна 3» на столі
виробництва радомишльської
меблевої фабрики. Фото автора.
Відповідно рішенню уряду з 1-го жовтня 1960 року радомишльська деревообробна артіль була підпорядкована Житомирському ОБЛМІСПРОМУ, як фабрика державного значення. Основною продукцією, яка випускалася, були шафи для одягу та поліровані столи для телевізорів з шухлядами. Починаючи з 1965 року столи для телевізорів випускалися з упорядженням по першому класу (вищому). Тільки за один рік було випущено 1200 столів для телевізорів. Продукція меблевої фабрики продавалась в магазині «Меблі» по вулиці Петровського (зараз – вул. Петрівська.- Авт.). Вироби радомишльської меблевої фабрики були розповсюджені у всіх регіонах України.
Пригадується,
що й телевізор дивилися лише по 10 хвилин на
день – лише коли показували мультфільми. Передачі, потрібно визнати, здебільшого
транслювалися такі нудні, що й пригадати особливо нічого. Мабуть окрім виступів
Тарапуньки й Штепселя. Ці майстри гумору були завжди актуальними, сміливими та
смішними. Як то кажуть: щоразу потрапляли в «десятку»! Дитячий захват викликав
перший польський телесеріал «Чотири танкісти і собака». Чомусь запам’яталися
довжелезні, по 10-15 хвилин, перерви між телепередачами з театральною завісою на
весь екран.
Справжнім прогресом стали живі репортажі з вулиць, стадіонів,
театрів, палаців культури. Люди вперше могли, не виходячи з дому, дивитися театральні
вистави, концерти, повболівати за улюблену футбольну команду на її черговому матчі.
В перші роки функціонування телебачення трансляції відбувалися на одному каналі,
до того ж, лише ввечері, оскільки вдень більшість населення працювала. Однак, починаючи
з 1959 року, з’явилися й денні трансляції. Спочатку по дві години двічі на
тиждень, поступово збільшуючись. До середини 60-х років телевізійні передачі
йшли у прямому ефірі.
30 грудня
1960 року пройшло об’єднання Радомишльського району з Малинським, із центром у
Малині. З 12 травня почала виходити міжрайонна газета
«Під прапором Жовтня». В моєму архіві зберігається газета «Під прапором
Жовтня» №53, 8 травня 1964 року. В газеті на останній сторінці програма
телебачення. Є можливість поцікавитися, які передачі дивилися дідусі та бабусі
радомишлян.
В 1969 році на київській телевежі встановили
додаткову антену, і працювало вже два канали, а сім років потому з’явилося
кольорове телебачення. За телеглядачів влада вирішувала, що їм дивитися. В
будні дні о 13-й годині на телеканалі УТ-1 показували різні фізкультурні вправи
з українськими коментарями. Робітники на заводах, колгоспники по селах
виконували ці вправи. Дехто пам’ятає ці трансляції і дивується, чому зараз
такого немає.
1968
рік. Побуткомбінат. На першому поверсі знаходилось телеательє.
В 1967 році місцева влада побудувала двоповерховий будинок «Побуткомбінату» по вулиці Ломоносова (зараз – вулиця Велика Житомирська №2. – Авт.). На першому поверсі праворуч відкрили телеательє. Телеательє – це слово народне. А насправді - майстерня з ремонту побутової радіотелеапаратури. Завідуючим телеательє призначили Андрія Йосиповича Тарасенка. Телемайстрами працювали: Микола Маліцький, Віктор Білошицький, Микола Придибайло, Василь Яковець, Віктор Головань. Транзисторні радіоприймачі, програвачі, магнітофони ремонтував Олександр Мощенко. Прийом і видачу радіотелеапаратури здійснював Василь Корольов. Складом радіодеталей завідувала Людмила Охріменко. В радомишльському телеательє була монополія на державні стандартні, широкополосні телевізійні антени. Якщо людина придбала телевізор в магазині, то мусила звертатись в телеательє для встановлення антени з телевізійним кабелем. Дехто купляв антену в телеательє і самостійно встановлював з родичами та друзями. На радість телемайстру, бо він виписував квитанцію з установкою антени. Установка антени коштувала 5 крб. 50 коп. Автор цього дослідження навчався в Житомирському радіотехнічному училищі для інвалідів. В 1975 році мені довелося проходити виробничу практику протягом шести місяців у телеательє міста Радомишля. З 1975 - 1979 рр. працював телемайстром в с.м.т. Ємільчино, Житомирської області. Телемайстер – слово народне. В моєму дипломі вказано: механік з ремонту побутової радіотелеапаратури.
Професія
телемайстра у ті роки була рідкісною. В житомирському радіотехнічному училищі
для інвалідів навчалось п’ять студентів, які потім працювали у радомишльському
телеательє. Більшість телемайстрів протягом різних років навчалися в єдиному в
Україні державному радіотехнічному училищі в місті Біла Церква, Київської
області. Дехто з майстрів навчався на дев’ятимісячних радіотехнічних курсах у
місті Житомирі по вул. Баранова №9. 1970-ті
– 80-ті роки –золотий час для телемайстрів. З одного боку – майстрів
обожнювали, а з іншого – м’яко кажучи, недолюблювали. Тому що коли зникав на
екрані «блакитний вогник», для телеглядачів починалися великі неприємності.
Потрібно було везти несправний телевізор в телеательє на ремонт. А для цього –
наймати якийсь транспорт. Радіоапаратуру транспортували на легкових та вантажних
автомобілях, мотоциклах. Багато місцевих жителів, які не в змозі наймати
транспорт в обидва кінці привозили на ремонт телерадіоапаратуру на возиках.
Тому що за правилом встановленим житомирською «Побутрадиотехникою» магнітофони,
радіоли, радіоприймачі на дому не ремонтувалися. З навколишніх сіл, замотані в
покривало телевізори привозили кіньми на підводах. Витренувані в хронічних
чергах, громадяни намагалися бути першими у всіх випадках: у крамницях, у
державних установах, на прийомі у лікарів у поліклініці, перед касою у
кінотеатрі, за звичкою – скрізь. Спішили і тут, щоб відремонтувати телевізор
без черги. Майже завжди разом з телевізором передавали пляшку самогону.
Пропонували гроші, в добавок до гарантійної квитанції. Іноді траплялося, що уже
повертають телевізор додому з ремонту, а апарат знову не працює.
Тоді
з’явилися конкуренти державним майстрам – місцеві радіолюбителі, працівники
районного вузла зв’язку, а також колишні військові, які мали справу з
радіотехнікою. Ці люди успішно ремонтували радіотелеапаратуру родичам, сусідам,
друзям. Також налагоджували різну побутову техніку: холодильники, пилососи,
праски та інші електроприлади. Державні телемайстри називали місцевих
радїолюбителів «халтурщиками». Монополія телеательє на телевізійні антени
закінчилася, коли народні умільці почали встановлювати саморобні телевізійні
антени. Найцікавіша й найбільш розповсюджена телеантена називалася «бабусині
очі». Це були два кола по 50 см із мідного чи алюмінієвого дроту. Їх
закріплювали на ізольовану дощечку. Цей саморобний винахід успішно допомагав
отримувати чіткі сигнали трьох телевізійних каналів: «ЦТ-1», «УТ-1», «ЦТ-2».
Великою
проблемою для глядачів «голубого вогника» були ручки перемикача програм. Хоча
транслювали три телевізійні канали та приходилось механічно часто перемикати
програми. Ручки часто ламалися. Народні умільці відрізали невелику частину
мідної трубки, яку використовували часто в самогонному апараті, сплющували з
одного боку, такий саморобний перемикач використовувався десятками років. На
радомишльському капроновому заводі «Алмаз» деякий час виготовляли капронові
перемикачі до телевізора. Ці перемикачі підходили до телевізорів: «Таурас»,
«Крим», «Електрон».
1967
р. Будівництво магазину "Універмаг".
Фото Олександра Сахневича.
У 1968 році в
центрі міста відкрили двоповерховий магазин «Універмаг» - сучасне на той час
приміщення. На першому поверсі знаходився відділ радіотелеапаратури. Варто
відзначити, що в Україні працювало п’ять телевізійних заводів. Київський
телевізійний завод випускав телевізори «Славутич», львівський телевізійний
завод випускав телевізори марки «Електрон», харківський телевізійний завод
випускав телевізори марки «Берізка», дніпропетровський телевізійний завод
випускав телевізори марки «Весна», сімферопольський телевізійний завод випускав
телевізори марки «Крим», місто Сміла Черкаської області марка - «Орізон». Великою
популярністю населення користувалися транзисторні приймачі ризького виробництва
«Спідола», «ВЕФ», «Океан». Перший вітчизняний автомобільний малогабаритний
телевізор «Електроніка ВЛ-100». У продаж поступили уніфіковані телевізори:
«Рекорд-205», «Весна-302», «Огонёк-2», «Електрон-2», «Таурас», «Славутич»,
«Крим», також перший вітчизняний кольоровий телевізор «Радуга 701».
Конструктивно уніфіковані телевізори відрізнялися один від одного лише деякими
деталями. Державний стандарт кінескопу по діагоналі: 35 см., 43 см., 50 см., 59
см., 61см. Єдиний телевізор «Горизонт-107» мав розмір екрану 67 см. Проста
людська риса, хочеться завжди більшого, і тому купляли телевізори з великими
екранами. В той час місцеві інтелектуали з розумними обличчями казали: «У
багатих людей велика бібліотека, у бідних – великі екрани телевізорів». В
магазині «Універмаг» телерадіоапаратура продавалася поки не побудували магазин
«Техніка». У приміщенні колишнього «Універмагу» відкрили магазин «Дитячий
світ».
Колектив
магазину «Техніка». З ліва на право:
Катя Нефтерим, Валентина Рязанцева, Володимир Бродовський, Олена Ращук, Галина
Василенко, Ольга Ігнатьєва.
Фото Миколи Сичевського.
В 1975 році
міська влада відкрила спеціалізований магазин «Техніка» по вулиці Міськради №39.
В магазині був широкий асортимент товарів. У відділі радіотелетовари у продажу великий
вибір телевізорів, і головне – за доступними цінами. Телебачення стало
невід’ємною частиною життя мешканців міста. Якщо купляли новий телевізор – можна було
здати старий, який оцінювався в 47 карбованців. З 1982 року завідуючою магазином працювала
Валентина Йосипівна Рязанцева – до самого закриття магазину «Техніка» в 1991
році. За сумлінну працю жінка неодноразово була відзначена почесними грамотами
та державними нагородами. Багато неприємностей мала Валентина Рязанцева з
передпродажним ремонтом телевізорів. Завод-виробник, оплачував передпродажний
ремонт телевізора. Довгий шлях долали телевізори з заводу – виробника поки не
потрапляли на прилавок магазину. Навіть упаковані в товсті картонні коробки
телевізори, не гарантувало що апарат в
робочому стані. Завод-виробник платив за кожний відремонтований апарат 2 крб.
40 коп. З цих коштів 30 відсотків йшло на зарплату майстрів. Цікаво, що в
передпродажному ремонті не вказувалось в якому приміщенні проводити ремонт
телевізора. Іще одна проблема – часто відривався штекер на телевізійному
проводі. Тому, що штекери виймали і
вставляли при продажі кожного телевізора. Несправності телевізорів були
нескладні: при перевезенні чи лампа
розіб’ється, чи просто випадала з лампового гнізда. Майстрам було не вигідно
робити передпродажний ремонт в магазині «Техніка». Тільки, щоб доставляли в телеательє.
Неодноразово з кожною новою доставленою партією телевізорів, Валентині
Йосипівні доводилось за свій кошт наймати вантажника і вантажну машину, щоб
доставити телевізори в телеательє. Після ремонту телевізорів знову приходилось
наймати вантажника і автомобіль. За
відомим законом підлості декілька телевізорів знову не працювало.
В
будинку по вул. Купальній № 17 знаходилось радомишльське телеательє.
Фото
Руслана Литвиненка (2024 р.)
У 1980 році Житомирська
«Побутрадіотехніка» побудувала новий будинок для ремонту побутової
радіотелевізійної апаратури по вулиці Володарського (зараз – вул. Купальна, №17
– Авт.). Завідуючим телеательє був Андрій Йосипович Тарасенко. В новому телеательє в різні роки працювали
телемайстри: Микола Маліцький, Микола Придибайло, Віктор Білошицький, Анатолій
Качура, Володимир Уніченко, Сергій Козюра, Володимир Карпенко, Володимир Гусєв,
Юрій Прокопенко, Геннадій Борецький, Руслан Дмитрійчук, Олег Смуляр, Сергій
Несененко, Володимир Мурайло. Радіоапаратуру ремонтував Олександр Мощенко.
Складом радіодеталей та прийомом-видачою радіотелеапаратури в різні роки завідували:
Олена Макаренко, Людмила Свірська, Тетяна Дзюбенко, Наталя Розіна. У 1985 році
житомирське відділення «Побутрадіотехніки» придбало для радомишльського
телеательє автомобіль «Москвич-412» – пікап. Водіями працювали: Микола
Несененко, Борис Тетерський. В селі Потіївка відкрили філію радомишльського
телеательє. Телемайстрами працювали: Микола Осадчий, Микола Мощенко. Варто
зазначити, що опанувати професію телемайстра не так просто. Досвід роботи
приходить з роками. Досягти високої професійної майстерності вдалося у своїй
справі одиницям. Благополучно десятки років у телеательє працювали: Андрій
Йосипович Тарасенко, Микола Маліцький, Микола Придибайло, Олександр Мощенко,
Микола Осадчий, Анатолій Качура, Володимир Уніченко, Юрій Прокопенко. У роки
незалежності новоутворена ТОВ «Верес» приватизувала приміщення телеательє. В
2010 році майстерня по ремонту телерадіоапаратури перестала існувати.
…
А вже майстер. Фотоусмішка автора. 1990 рік
У 1970-ті – 1990-ті роки минулого століття в місті ремонтували радіотелеапаратуру десятки спеціалістів. Мова йде про людей, які не працювали в телеательє, а вміли ремонтувати не гірше державних майстрів, а іноді й краще. Першочергово – це робітники районного вузла зв’язку: Борис Криницький, Микола Ясенецький, Юрій Сингаївський, Олександр Рихальський, Микола Кухаревський, Андрій Сахневич, Леонід Біляга, Олександр Чернишевич, Микола Нагорний, Павло Тужик, Андрій Мельниченко, Ігор Целованський, Володимир Оладько. Автору цього історичного дослідження довелося в 1980-1988 рр. працювати теле-механіком-спостерігачем на телерелейній станції у відділенні Вінницького «ТУРМУ». Висока, іржава, залізна вежа досі підноситься неподалік колишнього будинку районного вузла зв’язку. З 1988 по 1993 рр. працював радіомеханіком у радомишльському радіовузлі. Також в Радомишлі мешкали десятки радіолюбителів, електриків та люди різного фаху, які працювали на різних підприємствах міста: Віктор Михальський, Вадим Янович, Віктор Вацюк – єдиний, хто мав вищу радіотехнічну освіту, Ігор Гуляєв, Ігор Хижняк, Святослав Сичевський, Микола Ковтун, Сергій Бернадський, Олександр Дроздов, Анатолій Лєвашов, Володимир Мандрик, Василь Литвиненко, Анатолій Онисимович Конюхов, Віктор Лазаренко (с. Борщів), Олег Антипов, Микола Василик, Олег Капранчук, Сергій Старжинський, Анатолій Нога.
Минають роки,
десятиліття, але варто зазначити, що телевізор залишається одним із неодмінних
атрибутів під час зустрічі Нового року. В радянські часи святкування
відрізнялося особливим розмаїттям: «Блакитний вогник», «Іронія долі, або з
легкою парою», «Кабачок 13 стільців», «Навколо сміху» й традиційний
передноворічний дефіцит. Час змінює ландшафти міста, змінює і людей. У сьогоденні нове покоління вже геть не схоже
на своїх дідів і прадідів. Минуле Батьківщини можна осмислювати по-різному. Але
так важливо, щоб ці почуття були відвертими. Час був інший, люди інші. Я
щасливий, що жив в ті часи коли порядних людей було в рази більше чим зараз. І
не потрібно критично оцінювати той період життя радомишлян. Сьогодні люди
старшого покоління з певною ностальгією пригадують свої молоді роки.
Цікаво, що
сучасні імпортні телевізори, щоправда які рідко виходять з ладу, простіше
ремонтувати, ніж колишні вітчизняні
лампові. Складається парадоксальна ситуація. В минулі часи громадяни лаяли
нецензурними словами державних телемайстрів, які не приходили або не приїжджали
на виклики додому. Особливо мали багато неприємносте сільські жителі, тому що
майстри на села майже не виїжджали. Сучасні приватні телемайстри не підуть і не
поїдуть на ремонт телевізора ні за які гроші. Тільки, щоб господар апарату
привіз його до приміщення майстра. Якщо людина привозить телевізор на ремонт,
майстер в інтернеті на сайті по ремонту
телевізорів набирає марку телевізора, вказує поломку і дає запит. На екрані
висвічується яку мікросхему потрібно замінити. Телемайстер говорить клієнту
скільки коштує мікросхема, яку він замовить через інтернет і скільки буде
коштувати її поставити. Просто і надійно. Щоправда треба чекати деякий час поки
не пришлють необхідну деталь.
Як жити в
світі, перенасиченому різноманітною інформацією? Як би не було скрутно
радомишльським пенсіонерам з коштами в наші складні часи, але вони не уявляють
свого життя без телевізора. Нині телевізор є в кожній оселі, часто навіть не
один. Для одиноких і хворих – є вікном у сьогоднішній світ, що сповнений
новинами та подіями. Телебачення створює ілюзію присутності людей. Що робиться в світі – пізнають з телепередач.
Без телевізора люди старшого покоління не уявляють свого життя. Варто
зазначити, що в наш час значно упав попит на телебачення. Молоді, креативні люди
швидко орієнтуються в сучасних технологіях. Сучасні діти, образно
висловлюючись, народжуються зі смартфонами в руках. В наші часи рідко зустрінеш людину без ґаджета. Мабуть у
найближчі роки інтернет повністю замінить телебачення. Але жодний стільниковий
зв'язок чи інтернет не може замінити живого і теплого людського спілкування з
родичами, друзями, сусідами.
Олександр Пирогов
м. Радомишль
Немає коментарів:
Дописати коментар