БУЛОЧКА З КЕФІРЧИКОМ

Шлях привів нас до височенного паркану, в якому була вмонтована металева брама. Мій супроводжувач, старшина дивізіону прапорщик Клоченюк, натиснув на кнопку дзвінка на дверях…

За цією бетонною стіною був прихований світ, про який я ще нічого не знав. «Він урізноманітнить моє військове життя на десять діб», — подумав я, коли за нами зляскотом зачинили браму гарнізонної гауптвахти¹. Вартовий супроводжував нас зі старшиною до одноповерхового будинку. «Яке гарне райське місце», — далі розмірковував я собі, ідучи по чистій рівній асфальтованій алеї зі свіжовибіленими бордюрами, споглядаючи по боках різнобарв’я прекрасних квітів та зелених рослин.

ПОДВИЖНИК КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ РАДОМИШЛЯ,,

Понад двадцять шість  років як немає з нами Миколи Володимировича Сичевського, якому виповнилося за життя лише 46 років. Якого знали майже всі жителі міста і району. Більше двох десятиліть працював фотографом, професійним і принциповим. На сторінках районної газети «Зоря Полісся» періодично друкувалися знімки, за якими можна визначити, що зроблені фото справжнім майстром. Запитайте розумну людину, що залишається в цьому світі від того, хто пішов із життя, і отримаєте відповідь: добрі справи і благородні вчинки. До цього можна додати, що зостається ще фотографія людини, хоча фото саме по собі залишає не слід добрих справ, а лише спомин. Спомин… Якщо у людини є пам'ять, у людини є все. Пам'ять висвітлює з фотографічною точністю зустріч з Миколою, дружбу і все його коротке, як на мене, життя. Все пам’ятається до дрібниць, кожна деталь. Якось так виходить, що люди талановиті, обдаровані ідуть із життя молодими і найчастіше трагічно. Це помічено давно. Можливо, що оточуючі не зовсім розуміють, чи тому, що обдаровані люди не повністю себе реалізували в житті. Микола Володимирович вельми скупо  розповідав  про своє життя,    стриманий  у висловах. Розумів не  просто як  земляка  старшого покоління: ще до  зустрічі,  я знав як  фотографа, у якого позаду велика дорога.

БУДИНОК УНІАТСЬКОЇ СЕМІНАРІЇ

Свідчення існування  будинку-семінарії є в описі  митрополичого  містечка 1774  року, за котрим  це  була  дерев’яна  споруда на  п’ять  резиденцій. Але  вона  тоді була  порожньою. Важливою особою у започаткуванні і розбудові  духовної семінарії у Радомислі  був  офіціал митрополичої резиденції, священник Михайло  Примович (1718-1783 рр.). Займаючи  посаду  генерального  офіціала при чотирьох  митрополитах – Ф. Гребеницького, П. Волотковича, Л. Шептицького, та Я. Смогоржевського – він витворив свою стратегію  організації навчально-виховного процесу, при  цьому не  будучи педагогом.  Фінансував різноманітні  освітні  програми, підтримуючи  розвиток  науки. Про активну  участь Михайла Примовича  у  розбудові Радомисльської  семінарії  свідчать  дані, які  вказують  на  його  причетність формування професорсько-викладацького складу  навчального  закладу. Із книги нашого земляка, професора Леоніда Тимошенка «Нариси історії Радомисля» : «Михайло Примович відігравав помітну роль  в управлінні митрополією: він  створив «надвірну канцелярію», на початку  80-х років виношував  плани відкриття епархіональної семінарії з кафедральною  церквою, за деякими  припущеннями, заснував василіянський монастир і став  його  ігуменом. Був  звинувачений  у незаконному  вивезенні  з Радомисля епархіонального  архіву, помер і похований в Радомислі у 1783 р.».  Втім, фундатор  семінарії  помер, тому  подальша  її доля залежала  від  уніатських  митрополитів. Нажаль, документів, які могли б вичерпано висвітлити діяльність  цього  навчального закладу виявити  поки що  не  вдалося.  Проте взявши  до  уваги  фінансові  труднощі, які  мав о. Примович при її заснуванні, можна зробити  припущення,  що вона  не могла  повною  мірою виконати покладені  на неї  функції: підготувати достатню  кількість освіченого уніатського  духовенства для Правобережної  України.