Краєвиди завжди з’являються не очікувано, зненацька. Ті краєвиди, ті місцини, що у якийсь момент були твоїм притулищем існування, твоїм споглядальним простором усіляких форм, що мали також свої імена і здавалися поставленими біля тебе назавжди – для твого все надходження та пізнання. Така бо ваговита устійненість і непорушність хати, погрибника, вишнево-яблуневого саду, городу, що спускався з горба аж у зелений берег Мики. З білими лілеями, очеретом, осокою, рогозом, м’ятою, співом очеретянки. Тих краєвидів однак тепер можна сказати не має. Майже все зникло з очей, подалося кудись у величезну невідомість. Іноді вони припливають у сни, подеколи котрись із цих забутих пейзажів, якась місцина постає перед очима уяви з такою правдивою реальністю і з такою глибинною присутністю, каже тобі про себе, що було в гріх твердити, ніби тепер у величезному безкрайньому просторі, де скільки завгодно місця для всіляких речей, їх зовсім не має.
